Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit

Єдиним духовно-соціальним фактором, який міг підтримувати літературу, залишається церква. Оскільки її політична роль не була значною, тим більше вона намагалася впливати на культурний процес, який цілком підпадав під контроль духовенства. Візантія активно сприяла клерикалізації всіх аспектів державного і суспільного життя східноєвропейських народів. Суха візантійська література з її схематичністю і християнсько-аскетичним духом стала взірцем для них на довгі роки. Літературна творчість майже не виходила за межі «житій», проповідей, літописів, апокрифів, казкових повістей. Церква не допускала народних і світських елементів в літературі, навіть античну класику трактуючи у своєрідний догматичний спосіб. Церква не давала простору для розвитку драматичної літератури і її недорозвинутість стала характерною для візантійськослов’янського Сходу. Східнослов’янський рицарсько-дружинний стан не мав традицій культу жінки, властивих рицарству Західної Європи, які спиралися на відповідні традиції античного світу. Орієнтальне розуміння становища жінки, притаманне візантійському суспільству, значною мірою було перенесене до країн, що перебували під його впливом. Це робило неможливим розвиток любовної лірики, яку плекали трубадури й трувери. Зрештою, українська духовна творчість у своїх намаганнях наблизитись до західноєвропейської культури весь час була змушена рахуватися з візантійською традицією, що призводило до гальмування багатьох літературно-мистецьких процесів. В результатi середньовічний рівень розвитку культури, в тому числі літературного процесу, зберігався в Україні набагато довше, ніж у країнах Західної Європи.

§ 4. АРХІТЕКТУРА I ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Архітектура Старокиївської держави. Письмові джерела, археологічні дослідження, залишки пам’яток свідчать про високий рівень розвитку в Україні-Русі Х-XIV ст. будівництва, архітектури і образотворчого мистецтва. Давньоруська держава потребувала оборони своїх кордонів від нападів кочових племен. Найбільше загрожували кочовики південним землям. Захищаючи підступи до Києва, київські князі збудували міста-фортеці на річках Сулі, Трубежі, Стугні та Ірпені. Замість звичних на той час земляних валів з частоколом і ровом русичі зводять зруби-городні, засипані всередині землею, влаштовують заборола-бруствери з бойовими майданчиками для воїнів. Висота валу сягала 10-16 м. Це укріплення доповнював рів з водою та підйомний міст через нього. Головною частиною кожного міста був так званий «детинець», з якого й починалася забудова. Тут розміщувалися княжий двір, кафедральний собор, резиденція єпископа. Ця частина міста була ліпше укріплена. За її межами будувалися торжища, будинки бояр, дружини, ремісників. Більшу частину забудови становили дерев’яні споруди. Традиції їх створення мали глибокі корені в народній архітектурі дохристиянських часів і були успадковані майстрами X-XI ст.

Перші християнські храми теж споруджувалися з дерева. Це, зокрема, церкви Іллі на Подолі у Києві та на місці поховання Бориса і Гліба у Вишгороді. Дерев’яна архітектура мала певний вплив на архітектуру кам’яних культових споруд, князівських палат (палацу Святослава у Києві).

Із запровадженням християнства в Україні-Русі значного поширення набуває будівництво мурованих храмів. Українська церква, що мала свої витоки з Візантії з її високим рівнем розвитку архітектури та мистецтва, теж прагнула діяти на віруючих силою художньо-емоційного впливу. Велич архітектурних споруд, їхнє художнє оздоблення справляли глибоке враження на вчорашніх язичників і сприяли утвердженню їх у християнській вірі.

Прийняття християнства дало небувалий поштовх розвиткові архітектури, монументального, образотворчого і декоративного мистецтва. Першим кам’яним християнським храмом в Україні-Русі була Десятинна церква у Києві, збудована в 989-996 рр. Вона стала останнім притулком киян після прориву татаро-монголів через міські укріплення у 1240 р. Ця тринефна споруда була оздоблена мозаїками і фресками, прикрашена вишуканими тканинами і коштовностями. За часів Володимира і Ярослава Десятинна церква була головним собором, політичним і громадським центром міста. У 1037 р. новим таким центром столищ Київської Русі стала Софійська церква, збудована Ярославом на місці розгрому печенігів. Вона була зразком високих технічних і мистецьких досягнень не лише для всієї Східної, але й Центральної Європи, символізувала суперництво Київської Русі з Візантією. Собор являв собою п’ятинефний хрестоподібний храм, оточений з усіх боків відкритою галереєю, яка пізніше була замурована. Iнтер’єр собору прикрашали мозаїка, фрески, різьблення по мармуру. Поруч із Софією на

честь християнських патронів князя Ярослава та його дружини Інгігерди були збудовані Георгіївська та Іринінська церкви. Архітектура київської Софії вплинула на розвиток мистецтва в інших регіонах Київської Русі. На зразок цього собору і з такою ж назвою були збудовані храми в Новгороді та Полоцьку.

За часів Ярослава Мудрого територія укріпленої князівської частини міста значно розширилася. Київ був обнесений валом 11 м заввишки, на якому були зведені дубові стіни. Головним в’їздом до міста стали Золоті ворота, споруджені на зразок константинопольських. На початку XI ст. велике будівництво розгорнулось у багатьох давньоруських містах. Зокрема, в 30-ті роки за наказом Мстислава Володимировича в Чернігові в центрі князівського града був споруджений собор Спаса. Храм являв собою характерну для того часу будову – тринефну, восьмистовпову, з п’ятьма главами. Давній українській архітектурі X-XI ст. були притаманні деякі спільні риси, а саме – мішане мурування з каменю та цегли (плінфи), п’яти- і тринефні хрестовокупольні плани храмів, багатокупольні завершення, башти зі сходами на хори, відкриті галереї й вишукане прикрашення споруд фресками, мозаїками, різьбленням шиферних і мармурових плит. Давньоукраїнські зодчі, виявляючи високий естетичний смак, швидко оволодівали архітектурними і будівельними прийомами візантійських майстрів і пристосовували їх до місцевих умов.

3 другої половини XI ст. починається створення і забудова монастирів. За часів Ярослава Мудрого (1051) Антонієм з Любеча був заснований Печерський монастир. Великий князь дарував йому землю поблизу своєї літньої резиденції – Берестового. Саме тут у 1073-1078 рр. Святославом Ярославичем був споруджений головний храм монастиря – Успіння Богородиці, який започаткував новий напрям в архітектурі Київської Русі. Шестистовпний хрестовокупольний храм завершував один великий купол. Східна стіна мала три гранчасті апсиди. Денне світло потрапляло не лише через вікна бані, а й через довгасті отвори у стінах. Особливістю храму була його одноверхість, відсутність галерей. За традицією, інтер’єр прикрашали мозаїки, фрески, різьблені шиферні плити. Іконопис виконали іконописці монастиря, найвідоміший з них – Алімпій. Архітектурний стиль Успенського собору став взірцем для князівсько-монастирського будівництва XI-XII ст. Його наслідували архітектори Чернігова, Галича, Володимира-Волинського, Переяслава, Ростова, Суздаля, Полоцька та інших міст.

Стилістичні особливості Успенського собору вплинули на майстрів, що за наказом Святополка Ізяславича спорудили 1108 р. у Києві Михайлівський Золотоверхий монастир (поряд зі збудованим півстоліттям раніше Дмитрівським монастирем). Виняткове художнє та історичне значения мала мозаїка головного собору монастиря, виконана як грецькими, так і місцевими майстрами.

Князі дедалі більше коштів витрачали на будівництво храмів і монастирів, намагаючись перевершити один одного у меценатстві. Наприкінці XI ст. великі храми в Києві збудували Всеволод та його син Володимир Мономах. Монастир і Михайлівський собор, заснований в урочищі Видубичі над Дніпром князем Всеволодом (1070-1088), здобув широку славу. Саме тут ігумен Видубецького монастиря Сильвестр (1105-1118) склав літописний звід – «Повість минулих літ». Серед споруд Видубецького монастиря значний інтерес з огляду на свої інженерні якості викликала підпірна стіна Михайлівської церкви (1199), зведена Петром Мілонегом. Цьому видатному зодчому приписують також авторство храмів Василя в Овручі і Дванадцяти апостолів у Білгороді (кінець XII ст.). Володимир Мономах заснував неподалік від Печерського монастиря у князівській резиденції Берестовому монастир Спаса. Собор монастиря згодом став мавзолеем київських Мономаховичів.

У 30-ті роки XII ст. на Подніпров’ї формується новий архітектурний стиль, спорудам якого притаманне певне спрощення планових і композиційних рішень. Як правило, це шестита чотиристовпні храми з однією главою, трьома апсидами і паралелепіпедним або кубічним об’ємом. Складаються три архітектурні школи: київська, чернігівська і переяславська, об’єднані загальною стилістичною спрямованістю. До числа перших пам’яток цієї архітектури в Киеві належать церква Богородиці Пирогощі на Подолі та Кирилівська церква. Серед храмів чернігівської школи виділяється собор Бориса і Гліба та Успенський собор Єлецького монастиря.

Певні еволюційні зміни стилю відбуваються наприкінцi XII – в першій половині XIII ст. Архітектура давньоруських храмів набуває нових рис, зокрема, підкресленої динаміки східчастих композицій, більшої живописності декору, домінування вертикалізму, динамічного злету конструкцій і форм не лише

зовні, а й в інтер’єрі. До храмів цього типу на Подніпров’ї дослідники відносять церкву Василія в Овручі, собор Апостолів у Білгороді під Києвом, П’ятницьку церкву в Чернігові та ін.

Причому, споруджуються вони за новою будівельною технікою з маломірної цегли-плінфи, а також брущатої, поширеної спочатку у романському, а згодом і готичному будівництві Центральної Європи. Для цієї доби характерною є поява невеликих «посадських» церков, що будувалися не лише князями та монастирями, а й торговельними та ремісничими громадами. Ставилися вони на торгу і називалися часто «п’ятницькими» – на честь покровительниці торгівлі Параскеви П’ятниці.

Стильові зміни в архітектурному будівництві України-Русі були пов’язанi з бурхливим розвитком міського життя, що відбувалося тоді не лише на заході, але й на сході Європи. У західноєвропейських містах починає своє життя готика; у давньоруських містах архітектурні споруди набувають вежоподібного характеру, витягнутих пропорцій, на зміну статичним композиціям приходять більш динамічні і мальовничі.

Впливи романської архітектури. 3 другої половини XII ст. помітно слабшає візантійський вплив у давньоукраїнській архітектурі. Поступовий відхід від візантійських зразків – при збереженні візантійської основи хрестовокупольного храму – фактично розпочався ще з будівництва Софії Київської. Цей відхід був пов’язаний з утвердженням впливу романської архітектури. Археологічні досліди в українських храмах XI-XII ст. відзначають наявність при них характерних для романського стилю баптистеріїв (хрестилень), а також двох веж по обох кінцях західного фасаду.

Стилістичні ознаки романської архітектури досить виразно виявились в Успенському соборі Єлецького монастиря. Про це свідчить знаменита романська капітель півколони, що була однією з шести капітелей шести півколон, які проходили вздовж південної і північної стін церкви, по три на кожній, з надвірного боку. Всередині церкви дослідники виявили цілу низку типових романських деталей: віконце в стіні до баптистерію з двома колонками посередині; на зовнішньому боцi апсиди баптистерію – характерні романські деталі – аркатуру і зубчастий пасок тощо. Аналогічні вияви романського стилю можна спостерігати у церкві Успіння Богородиці у Володимирі (1160). Наявність цих ознак, виявлених у цілій низці архітектурних пам’ятників, дала підставу дослідникам говорити про романізацію візантійського стилю на Україні. Таким чином, зберігаючи свої національні риси й особливості, українська архітектура розвивалася в контексті процесу, що був спільним майже для всієї Європи. Порівняно з країнами Західної Європи на Україні романізація дещо спізнилася, але це не змінило провідної тенденції її культурного розвитку. Увійшовши в коло європейських народів, український народ у своїй мистецькій творчості опинився під впливом спільного для більшості з них закону універсальних стилів. Усі великі мистецькі стилі останнього тисячоліття – візантійсько-романський, готичний, ренесанс, бароко, рококо, класицизм, еклектизм – розвивалися на Україні здебілыпого у хронологічних рамках кожного з цих стилів. При цьому в кожному з них українці демонстрували свою самостійну й оригінальну творчість.

3 розпадом Старокиївської держави у XII-XIII ст., як уже зазначалося раніше, поряд зі старими політичними і культурними центрами – Києвом, Черніговом, Переяславом – виростають нові – Володимир-Волинський, Галич, Холм, Туров. Їх політичне піднесення супроводжується бурхливим культурним розвитком. Галицько-Волинському князівству, що розвивалося у тісних політичних і культурних контактах з країнами Центральної Європи, судилося відіграти важливу роль у засвоєнні Україною духовних надбань європейських народів. Одним з проявів цього процесу було посилення романізації галицько-волинської архітектури. На західноукраїнських землях, як і на Подніпров’ї, головним типом церковної будівлі був хрестовокупольний тринефний храм. Проте тут вони споруджувалися не з цегли, а з кам’яних блоків,які ретельно припасовувались один до одного, що було характерним для романської архітектури. Споруду прикрашали аркатурно-колончастим пояском, капітелями, перспективними порталами та іншими елементами романського стилю, пануючого в тогочасній Західній Європі. На вплив цього стилю вказує і будівництво в Галицько-Волинській землі церков-ротонд (Перемишль, Володимир-Волинський). Одним з найяскравіших зразків романського стилю в Україні є церква Святого Пантелеймона у Галичі, що після неодноразових руйнувань і перебудов дожила до наших днів. Виразно романський характер має головний портал храму, завершений півколисто-заглибленим архівольтом, який підтримують чотири стовпці, по два з обох боків дверей.

Зразками романського архітектурного різьблення є капітелі стовпів на першій і другій парах, а також низка інших декоративних деталей. На думку дослідників, різьблення головного порталу, зокрема фриз над капітелями, нагадує різьблення ломбардських і надрейнських романських будівель – наприклад, у Шпаєрі, що є цілком зрозумілим з огляду на літописні звістки про жваві українсько-німецькі зв’язки княжої доби. Романський характер має також бічний портал у південній стіні храму. Ще одним важливим елементом, де простежується вплив романського стилю, є всі три опуклі апсиди, стіни яких поділені на поздовжні поля з допомогою тонких півкруглих стовпців, злучених між собою вгорі гладкими луками й увінчаних кошиковими капітелями.

Собор Святого Пантелеймона є типовим прикладом поєднання східного, візантійського і західного (романського) стилів у єдину гармонійну цілісність, що характеризує галицьку архітектурну школу. Її пам’ятки, як правило, були візантійськими в плані, але поряд з цим мали низку романських архітектурних елементів.

Витвором цієї школи був також і Успенський кафедральний собор княжого Галича. Його план відповідав усім вимогам візантійської традиції. Це був квадрат із вписаним рівнораменним хрестом, що його утворювали головний середній неф собору з поперечним нефом – так званим трансептом. Чотири могутні колони підпирали центральну баню, а у східній стіні були три півкруглі апсиди. В наземній своїй частині собор мав багато рис романського стилю: портали й вікна з валковим фризом в шахівницю, висячі півколонки на апсидах з масками на підставках-консолях, зубчастий фриз, кубуваті капітелі круглих колон та консольок, характерну профіляцію основ пілястрів, плетінчатий орнамент й, нарешті – саме будівництво з тесаного каменю.

Таким чином, початки романських впливів з’являються в українській архітектурі дуже рано, ще до середини XI ст. (Київ, Чернігів); найбільше посилились вони в другій половині XII ст. – під час інтенсивного будівництва в Галичині за князювання Ярослава Осмомисла. Наступним етапом романізації української архітектури є період розбудови нової столицi Данила Романовича – Холма – у першій половині XIII ст. Першим з відомих у Холмі храмів була вишукано оздоблена церква Іоана Златоуста. Її прикрашали металеві бані лазурового кольору із золотими зірками. Галицько-Волинський літопис згадує і церкву Святої Богородиці, що вражала своїм багато оздобленим iнтер’єром. Оригінальною прикрасою будівель стали різнобарвні майолікові плитки на підлозі. Ці барвисті візерунки були запозичені польськими митцями і згодом стали оздобою багатьох храмів у Польщі. Галицька архітектурна школа істотно вплинула на формування білокам’яної архітектури у Володимиро-Суздальській землі.

Живопис Х-ХІІ ст. Важливою складовою частиною художнього оздоблення давньоукраїнського храму був монументальний і станковий живопис. Головну баню і середню апсиду в найбагатших церквах (Святої Софії, Золотоверхій Михайлівській, Десятинній, Успенській, Печерській) прикрашали композиції з мозаїки. Стіни, стовпи і склепіння покривали фресками. Візантійський вплив у живописі був більш тривалим і стійким, ніж в архітектурі. Візантія дала українському православ’ю іконописний канон, незмінність якого суворо оберігалася церквою. Саме такий підхід послідовно відтворений у мозаїках і багатьох фресках Київської Софії. Проте у цих фресках бачимо й чимало самобутніх, місцевих рис. В культурі Київської Русі, зокрема, у живописі – як і в інших країнах середньовічної Європи – ніколи не переривався струмінь світської творчості. Про це свідчать унікальні пам’ятки давньоукраїнського живопису домонгольської доби, зокрема, настінні розписи на сходах двох башт Київської Софії. Серед них привертає увагу зображення коня, прив’язаного до списа. Цей очевидно давній дохристиянський образ став невід’ємним елементом композиції майбутніх козацьких картинок- «Мамаїв», що набули великої популярностi в народі.

Викликає також інтерес зображення розважальників князівського двору часів Ярослава Мудрого. Карнавальні розваги, що народились як атрибут язичницьких свят і були зрештою дозволені церквою, стали характерним культурним явищем середньовічної Європи. Постійними носіями карнавального начала у середньовічному суспільстві були мандрівні актори-гістріони, потішники. У Франції їх називали жонглерами, Німеччині – шпільманами, в Україні-Русі – скоморохами. Гiстріон виступав водночас як гімнаст, музикант, танцюрист, пісняр, мімічний актор та дресирувальник. Їхні імпровізовані «арени» не потребували спеціальних приміщень і декорацій. Замок, ринкова площа, заїжджий двір були

цілком природним тлом вистави. Таке мистецтво цих середньовічних акторів знайшло своєрідне відтворення на фресках Київської Софії.

Чисто народна течія у живописі сусідує зі світськими зображеннями Ярослава Мудрого, його дружини і дітей, сюжетами з побуту київських князів і навіть зображенням окремих історичних подій (прийом княгині Ольги візантійським імператором). Фрески і мозаїки Святої Софії, поза сумнівом, мають світове значення, репрезентуючи високий рівень розвитку монументального мистецтва середньовіччя на українських землях. Таке поєднання мозаїки і настінного малювання стало визначальною особливістю української культури XI ст. серед культур інших європейських народів. У XII ст. посилюється місцева самостійність художньої творчості мозаїстів і стінописщв. Привертає увагу в цьому контексті мозаїка Михайлівського монастиря, яка внесла у зображення постатей більше природних жестів, виразів емоцій та спроб їх передачі порівняно з мозаїкою Софії, виконаною грецькими майстрами згідно з непорушними візантійськими канонами. Прикладом є зображення святого Дмитра Солунського – з характерною українською зачіскою, чисто слов’янськими рисами обличчя. Про сформування місцевих шкіл живопису в Україні у XII ст. свідчать пам’ятки стінопису цього періоду, що вціліли в Києві у церкві Спаса на Берестові і, насамперед, у церкві Святого Кирила. В останній поряд зі схематичними та абстрактними композиціями є кілька більш реалістичних і оживлених, в яких віддзеркалюються спостереження тогочасного життя (наприклад, «Св. Кирило вчить царя»).

Саме XII ст. розпочинає в українському мистецтві той процес, що мав місце у багатьох країнах Західної Європи. Засвоївши все, що дав візантійський живопис, західноєвропейські і, передусім, італійські художники стали на шлях передачі засобами малярства краси зовнішнього і внутрішнього світу людини; це привело до утвердження новітніх прийомів живопису і остаточного звільнення від схематизму і умовностей плоскісних зображень, приписуваних візантійським каноном. Щоправда, на Україні цей процес мав непослідовний і специфічний характер, що було зумовлено особливостями місцевого релігійного та культурно-історичного розвитку.

Однією з найголовніших окрас храмів стали ікони, які початково виконувались візантійськими, а згодом і місцевими майстрами. У «Києво-Печерському патерику» згадується монах-маляр Алімпій, що юнаком потрапив у науку до грецьких художників, які розписували Успенську церкву наприкінщ XI – на початку XII ст. Він став одним з перших відомих українських іконописців. Зразком найдавнішого станкового живопису стала Володимирська Богоматір, привезена у Київ в XI ст. Цей твір визначного майстра візантійського мистецтва, безперечно, вплинув на формування таланту і смаку давньоруських художників. Ікона перебувала у князівській резиденції у Вишгороді, звідки Андрій Боголюбський вивіз її у Володимир на Клязьмі після пограбування київських святинь.

Про багатогранність хисту українських майстрів свідчать пам’ятки прикладного мистецтва IX-XII ст. Високого рівня досягла майстерність ювелірів, які використовували різноманітну техніку обробки кольорових металів – зернь, скань, чеканку, чернь, перебірчасту емаль. Поряд з цим роэвивалося кольорове вишивання, ліплення з глини, різьблення на кості, металі, камені, дереві, художнє лиття, виготовлення барельєфів на шиферних плитах, скляного і керамічного посуду. Вироби українських майстрів користувалися великим попитом у країнах Центральної і Західної Європи.

Західні впливи в українській архітектурі ХІІІ ХІV ст. Татаро-монгольська навала завдала страшного удару розвиткові культури на українських землях, але не припинила його. У ГалицькоВолинській державі, навпаки, татарське лихоліття стимулювало будівничу діяльність Данила Галицького та його наступників. У XIII-XIV ст. було збудовано кілька храмів у Львові, що збереглися у перебудованому вигляді до наших днів. Серед них – церкви Миколи, П’ятниці, Онуфрія, костьоли Марії Сніжної та Іоана Хрестителя. Був розбудований Холм – резиденція Данила, про розкішні князівські палаци і храми якого оповідає літопис. Інтенсивне будівництво розгорнулося у Волинській землі. В її центрі – Володимирі – зводяться княжі і боярські палаци. Під патронатом князя Володимира Васильковича (1270-1288) побудовано церкви Петра в Бересті, Благовіщення в Кам’янці, Георгія в Любомлі.

Будівництво велося згідно з усталеною на Русі архітектурною традицією. Це потверджують тринефна Вірменська церква у Львові (ХIVст.), близька до аналогічних тринефних храмів Іоана Богослова у Луцьку і Святого Юра у Львові, що не збереглися, та церква Різдва Богородиці в Рогатині

(ХIУст.). Традиції романської доби на Україні завершують дві унікальні пам’ятки української архітектури – церкви-ротонди Святого Василія у Володимирі-Волинському і Горянська в Ужгороді (XIII-

ХIVст.).

У післямонгольський період (XIII-XIV ст.) масштабні культові споруди зразка попередньої доби вже не будуються. Характерною рисою цього етапу розвитку архітектури стає перенесення типу українського народного житла у будівництво кам’яних храмів. 3’являються невеликі тридільні однонефні та одноапсидні церкви, які відкривають нову сторінку впливу народної творчості на муровану архітектуру України. Прикладом таких споруд є церква Святих Дмитрія та Покрови у Луцьку (XIV, XV ст.). Цей тип поширився у наступні століття й утвердився у мурованому і дерев’яному варіантах, споріднених між собою як об’ємно-просторовою композицією, так і конструктивними особливостями.

Незважаючи на тяжкі умови соціально-політичного розвитку, українське мистецтво шукає нових форм вияву і знаходить їх у процесі поглиблення куль-турних контактів із західноєвропейським світом. Готичний стиль, що прийшов на зміну романському, не оминув своєю ходою і українські землі.

Готика торувала свій шлях насамперед там, де з’являлися верстви міщанства, ремісників, організованих на засадах магдебурзького права, або безпосередньо з потоками німецької колонізації земель Східної Європи. Важливу роль у поширенні готики відіграли торговельні шляхи із Західної Європи через Пряшів, Бардіїв, Берегове, Перемишль, Львів; ці міста залишили нам чимало зразків своєрідної акцептації готичного стилю. Українські зодчі, дотримуючись традиційних засобів будівництва і конструктивних рішень, брали на озброєння й готичні стильові ознаки – нервюрні склепіння, контрфорси, видовжені віконні отвори та інші гостролучні архітектурні елементи. Прикладами таких будов є вже згадувані вірменська катедра у Львові та церква Різдва Богородиці в Рогатині. Найбільше готичних будівель мав Львів, залишки яких до сьогодні ховаються за ренесансними і бароковими перебудовами, здійсненими після пожежі міста у 1527 р.

Елементи готики зустрічаються у багатьох пам’ятках оборонного призначення. У XIII-XIV ст. на Поділлі, Волині, Галичині, Буковині і Закарпатті зводяться замки-фортеці, які були заборолом міст і сіл від нападів іноземних загарбників. Ці споруди стали продовженням мережі феодальних замків, що вкрили всю Західну і Центральну Європу, ніби засвідчуючи безпосередню причетність України до соціально-політичних і культурних процесів європейського середньовіччя. Так, літописець, який описав оборонні споруди міста Володимира, зазначає, що вони могли суперничати з найкращими фортецями Західної Європи. Українсько-литовські феодали органічно приймали західноєвропейські мистецькі форми, що поєднувалися з місцевими традиціями. Такими були найбільші на Україні БілгородДністровська та Хотинська фортеці, зведені наприкінці XIII – у першій половині XIV ст. В них поєдналися давньоруські конструктивні прийоми та романо-готичні стильові ознаки.

Інтенсивне замкове будівництво здійснювали князі Коріатовичі, які були засновниками эамків на Поділлі (зокрема, відомої Кам’янецької фортеці), в Ужгороді, Мукачевому, Хусті. Найбільшим замком на Волині був замок великих князів литовських у Луцьку, збудований князем Любартом Гедиміновичем. Ця велична споруда мала вигляд романської фортеці з елементами готики, обнесеної цегляними мурами 10-12 м заввишки з трьома баштами 27 м заввишки. Як і скрізь в Європі, феодальні замки на Україні були не лише засобом оборони, а й місцем зосередження різних проявів світського життя аристократичних верств, їхньої артистичної творчості тощо. В цьому своєрідному змаганні двох стилістичних напрямків – готичного і місцево-візантійського – було джерело оригінальності і художньої неповторності багатьох мистецьких творів в Україні зазначуваного періоду. Цей синкретизм мистецького процесу, що відображав своєрідність місця України в європейському культурному і суспільному середовищі, знайшов свое продовження у засвоєнні нею наступних «великих стилів» – ренесансу і бароко.

Проторенесансні тенденції в живописі. У XIV ст. продовжуються традицiї монументального живопису. Галицько-Волинський літопис згадує фрескові ансамблі у храмах Луцька, Хотина, Холма, Володимира, що не дійшли до нашого часу. Нечисленні пам’ятки українського монументального живопису XIV ст. збереглися здебільшого на західноукраїнських землях і в нинішній Польщі. В них знайшли своє відображення контакти України із західноєвропейським мистецьким світом періоду пізньої готики та проторенесансу. Зростання міст на заході України у XIII-XIV ст. сприяло посиленню

міщанської верстви, а з нею і формуванню інтелігенції, яка сприяла зрушенням у сфері духовного життя, появі ранніх проявів гуманізму.

Саме в цей період італійський живопис в особі Джотто і його школи здійснив надзвичайно важливий крок у напрямку відходу від візантійських канонів і переходу до реалізму. Цей епохальний поворот в історії європейського мистецтва залишив свій виразний слід у настінних розписах каплиці в Горянах під Ужгородом – так званій Горянській ротонді. У низці композицій, а надто у «Покрові», виразно простежуються прийоми джоттівської школи. Діва Марія зображена на повний зріст з молитовно складеними руками, два ангели підтримують її мантію, під покровом якої віруючі на колінах. Усі обличчя виконані у характерній джоттівській манері. Про нові проторенесансні тенденції розвитку українського мистецтва свідчать також фрагменти фрескових розписів Вірменської церкви у Львові. Тим самим тенденціям відповідають розписи українських художників у Польщі, які мали тут свою традицію ще з XII ст. (ціла композиція фресок староруського стінопису у костьолі Святого Михайла у Вроцлаві).

Укладення унії Великого князівства Литовського з Польщею дало змогу останній використати великі мистецькі досягнення України. Цьому активно сприяв новий король Польщі – син української князівни, естетичні смаки якого формувалися на зразках українського мистецтва. Ягайло, а згодом і його нащадки широко використовували українських майстрів для оздоблення палаців, костьолів, каплиць. У 1340 році українські маляри розписали одну з каплиць Вавеля у Кракові. У 1393-1394 рр. владика з Перемишля розписував костьол на Лисці під Краковом та королівську спальню у краківському замку, за що був щедро винагороджений королем. Нещодавно розчищено від пізніших нашарувань фрески, виконані українськими майстрами у Вислицькій колегіаті у 1397-1400 рр. Вони переконливо свідчать про намагання відійти від традиційних візантійських іконографічних канонів в напрямку правдивої передачі почуттів і переживань людини, більш повно виразити індивідуальність митця.

Вислицькі розписи засвідчують посилений інтерес українських майстрів до драматичних, пасійних (страсних) сюжетів, притаманних насамперед західноєвропейському мистецтву. Традиційні засоби і форми українського живопису поєднуються тут з готичними. В обличчях персонажів відтворюються народні типажі; їх стилістичні аналогії можна спостерігати у галицькому іконописному малярстві пізнішого часу, пройнятому впливами проторенесансу. Вислицький настінний живопис продовжує традицію оздоблення фресками готичних споруд, що була започаткована в добу Данила Галицького (звістка Галицько-Волинського літопису про оздоблення холмських храмів «стеклами римськими» – готичними вітражами).

Чимало пам’яток староукраїнського мистецтва стали важливими компонентами польського духовного життя. Деякі з них пов’язані з іменем Володислава Опольського, який у 1372-1378 рр. правив Руським королівством як намісник угорського короля Людовика з титулом «пан і дідич» Руської землі. Одночасно він залишався князем Опольської і паном Велюнської земель. У 1382 р. Володислав завершив будівництво у Ченстохові на Ясній горі (Велюнська земля) монастиря паулінів і костьолу, де помістив вивезену з України ікону Белзької Богоматері (згодом славнозвісна Маtkа Boska Czestochowska – польська національна святиня). Він же наділив це місто самоврядуванням і надав йому герб із зображенням орла і галицько-волинського лева. Причому золотий лев займає в ньому більш почесне праве місце. Герб Ченстохова зберіг по наші дні в інсигнії польської національної святині не лише традиційний гербовий знак Романовичів, а й старо-українську державну синьо-жовту барвосполуку.

Гуманістичну тенденцію розвитку образотворчого мистецтва втілює видатна пам’ятка української культури – Київський Псалтир 1397 р. Ця рукописна книга містить 301 ілюстрацію. Мініатюри Псалтиря відзначаються різноманітністю композицій, глибокою виразністю, індивідуальною характерністю облич, точним малюнком та свіжістю кольорів. Відхід від традиційної аскетичної суворості, утвердження нових естетичних принципів переконливо свідчили про сприйняття українськими митцями нових явищ західноєвропейського мистецтва. Отже, Україна виразно демонструє свою єдність з європейським світом, який переживав появу перших ознак Відродження, викликаного глибинними змінами духовного і суспільного життя народів Європи.

РОЗДІЛ V. КРИЗА ФЕОДАЛІЗМУ В ЄВРОПІ. УКРАЇНА В СКЛАДІ ВЕЛИКОГО

КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО (ХІV-ХV ст.)

§ 1. РОЗКЛАД КАТОЛИЦЬКО-ФЕОДАЛЬНОЇ СИСТЕМИ У СЕРЕДНЬОВІЧНІЙ ЄВРОПІ

Феодально-католицька система, що склалася в країнах Західної Європи в епоху середньовіччя, визначала головні засади їхнього соціально-економічного, політичного і культурного розвитку. Середньовічний католицизм і феодалізм виробили своєрідні форми буття романо-германських народів, які виділяли їх в особливий західний світ, відмінний від східної греко-слов’янської спільноти. В основі феодальної системи було володіння великою земельною власністю, що надавало власникові право державної влади (хоча й у політичній залежності від вищого власника) і ставило у юридичну залежність від нього безпосередніх виробників – селян. Істотною рисою феодалізму виявилося роздрібнення верховної влади, поєднання її із землеволодінням і встановлення васальної ієрархії в середовищі феодалів. Чим незалежнішими ставали феодальні власники від короля, тим більшою мірою землеволодіння ставало основою політичної влади і тим глибше суспільство поділялося за ієрархічними ступенями. З іншого боку, процес руйнування феодалізму, якщо брати його політичний аспект, полягав у державному об’єднанні; відокремленні державної влади від землеволодіння і зникнення системи васалітету. Верховна влада зосереджується в одних руках, феодальні сеньйори перетворюються на поміщиків, ієрархічні «сходи» змінюються загальним підданством королю. Період повного торжества феодалізму у політичній сфері розпочинається приблизно із розпадом імперії Карла Великого і триває до кінця хрестових походів, змінюючись періодом відродження державницьких засад і посилення королівськоі влади. Феодалізм як політична система характеризувався насамперед неподільністю влади і землеволодіння, тобто не могло бути землеволодіння без влади і влади без землеволодіння. У поступовому поєднанні одного й другого факторів і полягав процес феодалізації, у відокремленні – руйнування політичного феодалізму.

Соціально-економічним аспектом феодалізму було поєднання великого землеволодіння з дрібним господарством, внаслідок якого селянин, з одного боку, був забезпечений землею, а з іншого – перебував у юридичній залежності від землевласників. Форми такого поєднання могли бути різноманітними: короткотермінова оренда землі вільною людиною, довічне користування ділянкою кріпаком, різні проміжні форми. Процес розкладу феодалізму в соціально-економічному плані тривав довше, ніж занепад його політичних засад і відбувався у двох площинах. З одного боку, він полягав у звільненні особи і землі від тієї «кріпості», яку на них накладало феодальне право. Причому особисто вільні селяни ще тривалий час мали лише доступ до землі, що залишалася власністю феодала, і сплачували чинш або відбували натуральні повинності за ведення на ній господарства. З іншого – це було поступове «відкріплення» селянства від землі, руйнування тих зв’язків, що встановилися між великим і дрібним господарством, і поступовий перехід до господарювання на засадах вільного найму.

Феодалізм призвів до поділу суспільства на дрібні замкнуті структури. Разом з тим, він став відправним пунктом усього наступного економічного і політичного розвитку Західної Європи, який полягав у розгортанні промислово-торговельної діяльності, розвитку товарно-грошових відносин, піднесенні соціальної ролі міста над помістям, об’єднанні феодальних сеньйорій у великі держави.

Ще однією підвалиною історичного буття народів Європи був католицизм. Середньовіччя сформувало його у цілісну духовно-культурну систему, що охоплю-вала усі прояви особистого і громадського життя. Римо-католицька церква мала свою ієрархію, що поширювалась на всі країни Західної Європи, свою політичну доктрину, що вчила про перевагу церкви над державою. Вона мала у своєму розпорядженні власну судово-правову систему, свої фінанси, що формувалися шляхом збирання різних податків на користь церкви. Церква сформувала власну філософську доктрину, виробила етичні норми, що базувалися на проповіді аскетизму, свій монастирський тип співжиття, свої духовні братства і школи. Духовні особи досить рано зробилися великими землевласниками – членами феодальної ієрархії, мали власні землі, васалів і кріпосних. В результаті церква мала змогу реально протидіяти світським феодалам у боротьбі за владу над суспільством і утверджувати свою політичну й економічну могутність.

Після падіння Західної Римської імперії церква зуміла зберегти свою організацію і виступила своєрідною противагою тенденціям феодальної роздробленості, що набирали сили у соціальнополітичному розвитку європейського світу. Феодальна роздробленість завдала сильного удару державній владі, проте виявилась нездатною дезорганізувати церкву. Папство стало тим елементом, який зв’язував

відособлені політично народи католицького світу у певну цілісність, духовною столицею якої був Рим, а мовою богослужіння і писемності – латина. Папський престол сформував певну систему відносин з усіма країнами Західної Європи, послуговувався цілою армією ченців, мав величезну паству, якою він керував від імені Бога. Все це давало йому можливість вести боротьбу з європейськими світськими володарями за їх політичне підпорядкування церкві. В XI-XIII ст. католицька система досягла своєї найвищої точки розвитку. Це був час грандіозних заходів феодально-католицького світу – хрестових походів, духовнорицарських орденів і папської міліції, жебракуючих ченців, схоластичної філософії і політичної теорії, яка передбачала підпорядкування церковному авторитетові і людського розуму, і світської влади. Проте Європі не судилося перетворитися на величезну теократію.

Зародження буржуазних відносин. Соціально-економічна еволюція, що супроводжувалася розвитком торгівлі і ремесла, ростом міст, розкладом натурального господарства, не могла не вплинути на суспільно-політичний та економічний устрій європейських країн. У деяких з них склалися сприятливі умови для формування капіталістичних відносин. З розкладом цехових структур виникає нова форма промислового виробництва – мануфактура, яка об’єднала під одним дахом великі маси вільнонайманих робітників. Головними причинами її виникнення були дальший поділ праці, широкий розвиток товарногрошових відносин, а отже і значне збільшення ремісничої продукції, що надходила на ринок. Перші мануфактурні підприємства з’являються у найбільш розвинутих містах Італії, а також у центрах експортної торгівлі – фландрських, голландських та інших містах, де зародки капіталістичного виробництва спостерігалися вже у XIV-XV ст. Ще у середині XIII ст. в Італії розпочалося звільнення селян від кріпосної залежності, що було пов’язано з розвитком міст і ліквідацією політичної влади феодалів. Міста-держави користувалися своїм новим владним становищем для звільнення селян, які отримували особисту свободу і поповнювали верстви вільнонайманих робітників у містах.

Наприкінці XIV – на початку XV ст. формується капіталістична мануфактура в Англії. Її підприємства з’являються переважно на селі і займаються переробкою вовни. Водночас відбувалася заміна панщини грошовою рентою, що давало селянству більшу особисту свободу і прокладало шлях до ліквідації кріпосництва. В XV ст. майже всі селяни були переведені на грошові платежі і більшість з них викупилася на волю. Змінилося й соціальне обличчя англійського дворянства. Чимало дрібних і середніх феодальних земельних власників – рицарів – жили вже не стільки феодальною рентою, скільки експлуатацією найманої праці сільських батраків. Разом із багатими городянами, що купували землю, та заможними селянами вони склали нове дворянство, тісно пов’язане з ринком.

Розвиток виробництва, формування внутрішнього ринку, загострення соціальних конфліктів зумовили глибокі зміни у соціально-політичній структурі європейського суспільства, що призвели до загальної кризи феодально-католицької системи. Вона супроводжувалася виникненням поряд з двома традиційними класами – феодалів і селян – нової соціальної верстви – буржуазії, яка формувалася з ремісників і купців, власників промислових підприємств. Зосередивши у своїх руках значні кошти, буржуазія ставала дедалі впливовішою силою у феодальному суспільстві. Її значення зростало мірою розвитку торгівлі й виробництва, посилення ролі грошей як засобу обміну. Відчуваючи під собою міцний економічний грунт, новий клас намагався посісти відповідне місце у політичному житті, що вело до загострення його боротьби з феодалами.

Розвиток товарно-грошових відносин, що дедалі більше розкладав натуральне господарство, підривав економічну силу і колишню політичну могутність феодальної аристократії. Потребуючи весь час грошей для постійних воєнних походів, придбання предметів розкоші та інших витрат, які б забезпечували зовнішній блиск найбільш привілейованого стану, феодали не зупинялися перед позиками за великі відсотки, заставами земель тощо. Зрештою надмірні витрати виявлялися непосильними для багатьох із них і призводили до розорення. Відповідно звужувались і політичні можливості феодальної верхівки, її здатність неподільно панувати в суспільстві. В результаті тривалої боротьби першими з-під зверхності великих феодалів вийшли міста й міське населення. Одночасно відбувалося часткове або повне звільнення (за викуп) частини заможного селянства. Чимало феодалів розривало свій зв’язок із землею і переселялося до міста, віддаючи землю в оренду або продаючи її новим власникам із середовища буржуазії.

Посилення королівської влади, політична дефеодалізація і зміцнення національних держав.

ослабленням феодальної аристократії намагалася скористатися королівська влада, яка, спираючись на новий клас, повела наступ на феодальні права сеньйорів. Перші ознаки цього процесу були помітними вже у попередній період; у XIV-XV ст. протистояння короля і сеньйорів набирає сили. Буржуазія потребувала сильної влади, що могла б припинити феодальні міжусобиці і забезпечити умови для промислового виробництва, нормального функціонування торгівлі як всередині країни, так і за її межами. Поряд з буржуазією опертям королівської влади ставало і дрібне рицарство, яке часто терпіло від великих сеньйорів і шукало захисту в зміцненні центральної влади.

Зазначені фактори працювали на користь утворення національних держав, що базувалися на більш міцних соціально-економічних підвалинах. Спільність господарських інтересів різних верств суспільства штовхала до подолання бар’єрів, якими були межі окремих феодальних володінь, і об’єднання народів у великі держави. Щоправда, не всі народи добилися територіального об’єднання у єдиній державі. Це відбулося насамперед у тих країнах, де економічне життя досягло значного розвитку, торгівля і промисловість вийшли за межі міських округ; новоутворені національні держави, своєю чергою, дали новий імпульс дальшому зростанню торгівлі та промисловості.

Тенденція до посилення королівської влади і зміцнення національної держав-ності особливо яскраво виявилась у Франції, де уже в середині XIII ст. Людовик IХ (1215 – 1270) істотно обмежив феодальні права сеньйорів. Цей процес тривав і на початку XIV ст., проте Столітня війна (1337 – 1453), викликана нею економічна руйнація, загальне невдоволення населення військовими поразками королівської армії, повстання феодальних можновладців проти короля на якийсь час повернули країну до феодальної анархії. Феодальні сеньйори знову стали незалежними і навіть укладали союзи проти свого сюзерена з чужоземними володарями. Однак у другій половині XV ст. після закінчення війни з Англією, яка втратила майже всі захоплені території у Франції, французькі монархи розпочали приборкання феодальної аристократії.

Королівська влада була головним рушієм політичних перетворень, що розпочалися у XV ст. і тривали у XVI і XVII ст. Створення регулярного війська і введення постійних податків забезпечили королям Франції силу, на яку вони завжди могли спертися у боротьбі з феодалами. Феодальна аристократія ослаблена ще за Карла VII (1403 – 1461), продовжує втрачати позиції за Людовика XI (1423

– 1483), який енергійно здійснював об’єднання Франції. «Більше здатний панувати над світом, ніж королівством», – за висловом мемуариста та історика тієї доби Філіпа де Комміна, – Людовик після тривалої боротьби переміг свого наймогутнішого суперника-васала Карла Сміливого – герцога Бургундського, а також інших сеньйорів і відібрав у них більшу частину володінь.

В Англії могутність аристократії була підірвана тривалим протиборством двох таборів, очолюваних Ланкастерами і Йорками (війна Червоної і Білої Троянд, 1453 – 1485). Щоб вирішити, яка з цих фамілій має посісти престол, англійська знать не шкодувала ні крові, ні багатства. Протягом одного лише правління Едуарда IV (1460 – 1483) п’ята частина всіх земель шляхом конфіскацій потрапила під владу корони. Генріх VII Тюдор, що «узаконив» своє право на престол у битві під Босвортом, фактично не відчув опору старого дворянства, сили якого вже були вичерпані. Новий король Англії за хитрістю і жорстокістю не поступався французькому монархові Людовику XI; він продовжував політику послідовної боротьби проти самостійності баронів за зміцнення королівської влади.

У 1479 р. шлюб між Ізабелою (1451 – 1504) – королевою Кастилії і Фердінандом (1452 – 1516) – королем Арагону привів до злуки обох королівств. Із здобуттям Гренади у 1492 р. майже весь Піренейський півострів, крім Португалії, був об’єднаний в руках іспанських королів. У 1480 р. міста Кастилії уклали між собою загальний союз – «святу Германдадду», опираючись на який Фердінанд організував грізну міліцію і забезпечив собі значні прибутки. Істотну підтримку королівська влада одержала від церкви. Участь у прибутках від продажу індульгенцій (булла Крузади) збільшила фінансові можливості іспанських монархів, а отримане від папи право «жалувати всім бенефіції» дало їм велику владу над духовенством. За допомогою інквізиції, задуманої як засіб відновлення релігійної єдності і перетвореної на знаряддя уряду, король Іспанії придушував усі прояви опозиції.

Політична єдність і монархічна система, що утвердилися в Англії, Франції та Іспанії, не прищепилися, проте, ні в Німеччині, ані в Італії. Золота булла імператора Священної Римської імперії Карла IV Люксембурзького (1356), яка встановлювала порядок виборів імператорів (він обирався