Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit
.pdfкультурна діяльність була спрямована на ліквідацію монополії привілейованих верств на освіту, коментування богословських творів, на загальне піднесення духовного життя суспільства.
У статуті Львівської братської школи було записано, що «богатые над убогими в школе нечим вышшим не мают быти, только самою наукою, плотию же равно вси...», «учити дидаскал и любити мает дети все заровно, як сынов богатых, так и сирот убогих, й которые ходят по улицам живности просячи...» Львівській та іншим братським школам було властиве прагнення втілити в життя гуманістичну ідею світської освіти. Королівська грамота 1592 р., виклопотана лідерами українських і білоруських магнатів К. Острозьким та Ф. СкуминоюТишкевичем, дала змогу розширити програму навчання у братських
школах відповідно до вимог часу, зокрема запровадити у шкільному навчанні латинську мову.
Саме братства активно виступали за переклад і видання Біблії рідною мовою, що було важливим аспектом реформаційного руху в країнах Європи. Піднесення престижу і гідності рідної мови, боротьба за її належне місце в суспільному житті сприяли національному самоутвердженню і стали визначальними рисами національно-визвольної боротьби українського народу.
Вплив Реформації на братський рух виявився у намаганнях братчиків подолати зловживання ієрархії, а також у вимогах самостійного вирішення мирянами справ церковних громад. Ідея соборного правління здобула собі прибічників у широких верствах міщан, козаків, нижчого духовенства і стала, таким чином, виявом реформаторських тенденцій до більш широкого залучення світських осіб до вирішення церковних питань. Братства прагнули зберегти чистоту християнської віри й моралі між усіма віруючими, незалежно від становища у церковній ієрархії. «Коли й єпископ пішов би проти закона та почав би правити церквою не по правилах святих апостолів та святих отців, навертаючи праведних до неправди і підтримуючи беззаконників, то нехай всі противляться такому єпископові, як ворогові правди», – зазначалось в статуті львівського Успенського братства. Подібні вимоги стояли в одному ряду зі спільними і для протестантів, і католиків принципами, що виправдовували виступи проти «нечестивих» церковних ієрархів і «єретичних» монархів.
Наприкінці XVI – на початку XVII ст. братства Галичини виступили проти львівського православного єпископа Гедеона Балабана. Українська православна ієрархія, яка досі знаходила спільну мову з братствами, була явно незадоволена правами, наданими ним патріархам. Львівський першоієрарх
– родовитий шляхтич, що дістав владицтво у спадок від батька і мав намір передати його своєму племінникові – не хотів підпорядковуватись гурту «хлопів простих – кушнірів, кожум’яків, сідельників». Позитивним моментом такого підпорядкування було деяке оздоровлення церковного життя. Разом з тим, контроль братств над єпископами у своїй основі був неканонічним, а отже викликав кризу серед вищої православної ієрархії і прискорював перехід більшої її частини до унії.
Боротьба за оновлення православної церкви часом переростала – як і в деяких західноєвропейських реформаційних течіях – у заперечення церкви взагалі. Прикладом цьому є діяльність викладача Львівської братської школи Стефана Зизанія. Він доводив, що церква непотрібна для спілкування з Богом, виступав за її перетворення на безпастирську громаду. У боротьбі проти католицизму він застосовував чимало західноєвропейських реформаційних ідей і водночас вживав їх для критики православної церковної верхівки. Використовуючи популярний серед реформаторів закид папі – зображуючи його антихристом, Зизаній ставить поряд з ним православного митрополита Михайла Рогозу. Соціальний і релігійний радикалізм Стефана Зизанія робив його небезпечним для верхів як католицького, так і православного духовенства, викликав переслідування з боку королівської влади.
Братства відіграли важливу роль у боротьбі з католицькою експансією. Вони зміцнили українські громади у містах, які тепер могли спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей, вихованих як за кордоном, так і у власній школі. Ціла низка видатних церковних і світських діячів вийшла з братських шкіл і принесла своїй батьківщині величезну користь. Особливу увагу братства приділяли вдосконаленню проповіді, домагаючись від українських пастирів високого фахового рівня і здатності полемізувати з висококваліфікованими єзуїтськими «казнодзеями». Братства використовували всі доступні їм заходи в обороні православної віри, протистояли національній дискримінації. Вони постійно направляють депутації до короля, ведуть судові процеси, здійснюють тиск на судові трибунали. Прикметно, що з 1616 р. у Варшаві постійно перебувають братські представники, які виступають захисниками у церковних справах. Особливо зросла роль братств у боротьбі з католицизмом після Берестейської унії, коли було ліквідовано православну ієрархію. Братства здобувають дедалі могутнішу
підтримку всіх верств населення, зокрема козацтва, і стають надзвичайно важливим засобом захисту українського народу від денаціоналізації і соціально-політичної деградації.
Берестейська унія в контексті «європеїзації» українського суспільства. Реформація і Контррформація, як ми вже бачили, позначилися на суспільно-культурному та релігійному житті України. Кожна з цих суспільно-релігійних течій по-своєму вирішувала назрілу потребу оновлення релігійного життя, а разом з ним і всього соціально-культурного буття європейських народів.
В цьому контексті слід розглядати і Берестейську церковну унію між католиками і православними. Вже в концепції Флорентійської унії, що передбачала об’єднання обох віровчень при збереженні православними внутріцерковних традицій і звичаїв під егідою папського Риму, була істотна відмінність від чисто середньовічного католицького універсалізму з його вимогою абсолютної інкорпорації православних в католицьку церкву.
Саме такий підхід до єднання двох конфесій отримав певний імпульс в умовах глибоких перетворень західного християнства за нової епохи. Безперечно, на новій католицькій програмі об’єднання християнського світу позначилися гуманістичні концепції трансформації релігійних уявлень, зокрема, прагнення до «загальної релігії», яке базувалось на тому, що всім народам природно властива звернена до одного Бога єдина релігія. Чимало гуманістів прагнуло використати християнство як духовну силу, здатну досягнути «всесвітнього єднання людства». Не випадково Кампанелла в посланні до європейських і неєвропейських правителів, в тому числі і до московського царя, висував ідею об’єднання всіх різновірних християнських народів з католиками і визнання верховної духовної влади папи римського. Цікаво, що і антитринітарії також вірили у можливість створення універсальної релігії. Звичайно, подібні концепції не були офіційною програмою Контрреформації, проте вони могли бути певним ідеологічним підгрунтям на шляху церковного об’єднання католиків і православних під егідою папського престолу. Традиційне намагання папської курії розширити свої впливи на Сході дістали новий імпульс після значних втрат католицизму в результаті реформаційного руху. І в цих намаганнях Рим зміг спертися на грунт, створений кризовим станом православної церкви.
Певна відкритість українського православ’я, його інтерес до нових явищ, пов’язаних як з протестантським рухом, так і Контрреформацією, робили цілком реальними ті чи інші унійні проекти. До їх здійснення прихильники унії намагаються залучити впливових магнатів, які трималися православ’я, але відчували гостру потребу його реформування. Це стосувалося, зокрема, і князя Костянтина Острозького, який підтримував тісні контакти як з протестантами, так і з контрреформаторами. У його оточенні бачимо і єзуїта Петра Скаргу – духовника дружини князя католички Софії Тарновської, і його ідеологічного супротивника протестанта Мотовила. Саме в контексті звичайної для єзуїтів практики – привертати на свій бік насамперед елітарні прошарки суспільства – слід розглядати спробу їхнього чільного представника Петра Скарги зробити князя Острозького ініціатором унії православних і католиків. Цю мету переслідувала книга єзуїтського проповідника «Про єдність церкви Божої» (1577), присвячена князеві.
Слід, однак, зауважити, що програма Скарги, яка передбачала релігійно-культурну і церковну уніфікацію, відмову православних від церковнослов’янської мови та своїх обрядових традицій, не могла бути сприйнята князем. Але контакти представників папської курії з Острозьким не припинились. Активно діяли в цьому напрямку папський нунцій у Варшаві А. Болоньєтто та легат римської курії, а згодом визитатор папських колегій у Східній Європі А. Поссевіно. У численних повідомленнях до Риму на початку 80-х років обидва свідчили, що Острозький готовий до унії і має намір схилити до неї константинопольського патріарха, і навіть самостійно здійснити угоду між обома конфесіями. Проте спроба Риму ввести новий – григоріанський – календар на всій території Речі Посполитої викликала різке міжконфесійне загострення в державі, сильний опозиційний рух як православних, так і протестантів. На цьому грунті виникли конфлікти між львівськими православними міщанами і католицьким архієпископом Д. Саліковським. Введення нового календаря об’єктивно вело до заборони православних богослужінь за старим – юліанським – календарем; це викликало повсюдне обурення православних усіх станів. В цій ситуації князь Острозький рішуче виступив на захист православної віри. На якийсь час спроби здійснення унії були призупинені. Стефан Баторій був змушений видати універсал, який роз’яснював, що православні мають право здійснювати богослужіння за старим календарем. Події
початку 80-х років започаткували тривалу антикатолицьку полеміку й дали поштовх виникненню численної полемічної літератури в українському письменстві. Здавалося, для унійних проектів не залишалося місця в українському суспільстві. Проте внутрішня ситуація в українській церкві знов оживила уніатські тенденції в її середовищі.
Слід мати на увазі, що вже від часів Флорентійської унії і падіння Константинополя українська православна церква фактично була автокефальною. Київський митрополит обирався собором, або призначався королем і лише формально затверджувався константинопольським патріархом. Арешт і заслання турецькою владою константинопольського патріарха у 1584 р. дали поштовх до нових спроб здійснення унійних планів.
Серед католицьких політиків Риму і Варшави виникають ідеї перенесення осідку патріарха до Києва, Львова, Вільно або навіть Риму. Князь Острозький зі свого боку запропонував розмістити його резиденцію в Острозі. Після звільнення патріарха Ієремії і його приїзду в Україну у 1588–1589 рр. католицькі ініціатори унії поєднали питання перенесення патріаршої резиденції до Речі Посполитої з новими зусиллями у здійсненні спроб об’єднання католиків і православних.
Між тим, Ієремія вдався до кроків, які викликали загострення внутріцерковного становища в українському православ’ї. Надання патріархом права ставропігії Львівському і Віленському братствам, контроль з їхнього боку за дотриманням канонів і поведінкою духовенства аж до єпископів включно призвели до посилення протистояння братств та ієрархів. Останні вбачали в діях патріарха підрив свого авторитету і надмірне посилення влади Константинополя. До того ж, непослідовні дії Ієремії (надання патріарших грамот спочатку на користь братств проти єпископа Балабана, потім – навпаки) дуже нагадували надто непопулярну в європейському світі торгівлю індульгенціями. Ці нерозважливі кроки Ієремії підштовхнули багатьох ієрархів православної церкви до пошуків виходу з кризового стану на шляхах зближення з Римом. Не бажаючи посилення реформа-ційних ідей, носіями яких ставали братства, багато хто з них почав схилятися до унії з Римом.
Ідея об’єднання конфесій по-різному трактувалась у тогочасному суспільстві. Так, для Острозького та інших представників української еліти, пройнятих гуманістичними впливами, унія була засобом оновлення православної церкви, піднесення її до рівня потреб часу, тіснішого зближення із західноєвропейською культурою. У зв’язку з цим плекалися також надії зрівняти у правах православних ієрархів з католицькими (дістати місця в сенаті) і посилити позиції православних у Польській державі.
Наміри вийти з кризи шляхом оновлення і реформування українського православ’я, не порушуючи його основних традицій, запобігти поширенню «єресей» (реформаційних рухів) багато в чому нагадували програму Контрреформації, спрямовану на внутрішню реорганізацію католицтва. Цілком ймовірно, що ідеї зближення православних і католиків грунтувалися на гуманістичних, утопічно-романтичних мріях про возз’єднання християнства, що були властиві і тогочасним українським інтелектуалам. Цю категорію діячів репрезентував Іпатій Потій та деякі інші прибічники унії; завдяки новій системі освіти вони були знайомі з гуманізмом, протестантизмом, античною культурою і філософією, загальними досягненнями ренесансної культури.
Іпатій Потій (1541–1613) – один з творців унії, належав до заможного українського панського роду. В дитинстві навчався у кальвіністській школі князя Радзивіла, потім – у Краківській академії. Одержавши блискучу освіту, він захоплюється протестантизмом і стає його сповідником. Проте на 33 році життя знову повертається до православ’я. Залишивши службу у Радзивіла, він стає королівським секретарем і налагоджує зв’язки з багатьма впливовими особами держави. Потій обіймає досить значні світські посади – земського судді у Бересті, згодом – берестейського каштеляна, що дало йому право зайняти сенаторське крісло. Однак після смерті дружини він зрікається посад і титулів і вступає до чернечого ордену василіян. За рекомендацією Костянтина Острозького у 1590 р. він стає владикою володимирським і берестейським. Потій усвідомлював, що закиди католиків та протестантів щодо низької культури православного духовенства, його користолюбства, байдужості до проблем церковного життя і пастирських обов’язків мають реальні підстави. Способом подолання цих вад, на думку Потія, є зобов’язання вищого духовенства «великой шкодh забhгати... то радою, то наукою то писанием своим». Він навіть вважав за можливе брати приклад з протестантів, які заради залучення вірних використовували живе слово проповіді, друковані твори, освіту, засоби полеміки тощо. Потій закликав
посилити роботу над перекладами книг Святого Письма і святих отців церкви «руською мовою», звернутися до творів західної патристики, відділити правовірні твори від неправовірних.
Вже самий зміст полемічної творчості Потія є яскравим свідченням високого рівня його освіченості. Він раз у раз посилається на Гомера, демонструє знання творів Катона, часто згадує Платона, Арістотеля, Езопа. Потій віддає шану латинській мові, що є засобом доступу до скарбниці знань давньої і нової європейської культури. Обгрунтовуючи необхідність унії, він звертається, насамперед, до гуманістичих концепцій Флорентійського собору, зокрема, до твору визначного грецького гуманіста Віссаріона Нікейського «Догматика», в якому заперечуються середньовічні погляди на всевладдя папського престолу. Якщо ініціатори унії з польського католицького табору відстоювали концепцію церковної і релігійно-культурної уніфікації, за якої православ’я не мало перспективи розвитку, Потій стояв на протилежних позиціях. Для нього унія означала звільнення церкви від шкідливого втручання світської влади, акцептацію низки аспектів західноєвропейського духовного та інтелектуального життя, викристалізованих під час Реформації і Контрреформації, при збереженні в об’єднаній церкві східних обряду і традицій.
Концепція Потія – головного будівничого Берестейської унії – здебільшого поділялася лідером православ’я князем Острозьким. Підтримуючи ідею реформування православної церкви, останній відстоював гарантію збереження православного обряду забороною переходу з унії до католицтва. Разом з тим, унійна програма Острозького характеризувалася широким універсалізмом і передбачала єднання з Римом також Москви, Молдавії та інших православних країн Європи за згоди східних патріархів. Ідея регіональної унії в межах Речі Посполитої Острозьким не була підтримана. Саме на цьому грунті відбувся його відхід від унійного руху і розрив з Потієм.
Між тим, українські ієрархи на Белзькому соборі 1590 р. стали на позиції регіональної унії. У 1594— 1595 рр. до них приєднався і Потій. Умови прийняття унії, висунуті на соборі українськими єпископами, не містили жодних вимог проведення церковної реформи. Головним завданням було зрівняння у правах православних і католиків, підтвердження старих майнових привілеїв (до Любліна), забезпечення інших станових інтересів ієрархії. І лише після активного втручання Потія програма єпископату зазнала істотних змін відповідно до концепції володимирського владики.
Вумовах загострення стосунків між католиками і православними Речі Посполитої князь Острозький не міг погодитись із регіональною концепцією унії. Знаючи настрої загалу українського суспільства, Острозький як його лідер розумів, що лише православ’я може бути прапором загальнонаціональної опозиції польсько-католицькому наступу. Це підтверджувалось активізацією антипольських настроїв в Україні під час спроб введення григоріанського календаря, першими збройними виступами козацтва, протестами православної шляхти.
Підготовка українськими православними ієрархами укладення унії, що таємно велася впродовж першої половини 90-х років, набула розголосу в 1595 р. У червні цього року Потій надіслав Острозькому узгоджені після тривалих переговорів з католицькими лідерами і королівським двором «артикули» унії, які викликали незадоволення князя. Острозький висловився за необхідність проведення собору, який, на його думку, треба було б провести до запланованих відвідин делегацією православних єпископів Риму. Проте у вересні 1595 р. Потій та єпископ луцький і острозький Кирило Терлецький виїхали до Риму, де на урочистій аудієнції у папи Климентія VIII були затверджені умови унії.
Вцій ситуації Острозький вдався до активних дій. Він зумів залучити на свій бік львівського єпископа Балабана, полагодивши його конфлікт з братством, і перемишльського єпископа Копистенського, які висловили протести проти унії. Було видруковано і поширено «окружне послання»,
вякому Острозький рішуче виступив на захист православ’я.
З огляду на значне суспільне напруження, постійний тиск з боку української й білоруської шляхти і місцевих сеймиків, різного роду протестацій православних, уряд був змушений дати дозвіл на проведення собору. Його місцем було обрано Берестя.
Берестейський собор відбувся у жовтні 1596 р. Прибічники унії сподівалися, що після її формального ствердження Ватиканом та підтримки королем Сигізмун-дом III проголошення злуки церков не викличе значного опору. Проте на самому початку собору сформувалися два непримиренні табори, які провели фактично два собори. Унійний собор публічно проголосив унію і викляв владик Балабана та Копистенського – учасників православного собору, які не прийняли унії. Православні,
очолювані Острозьким та екзархом патріарха Никифором, на своєму соборі прийняли ухвалу про усунення митрополита та єпископів, що перейшли до унії, і ухвалили звернутися до короля з проханням затвердити їхнє рішення. Але Сигізмунд III став цілком на бік уніатів, схвалив декларацію унії і скасував постанову православного собору. Сейм 1597 р. також підтвердив унійні рішення Берестейського собору.
В результаті замість очікуваної реформи православної церкви відбулося утворення двох церков. Одна з них продовжувала визнавати зверхність Константинополя, інша, визнавши владу Риму, стала складовою частиною католицької церкви, зберігаючи, однак, східні обряди та традиції.
Розпочалася тривала боротьба між обома конфесіями – «Русі з Руссю». Шляхта у цьому протистоянні продовжувала користуватися правом патронату і визначала, якій саме церкві бути на підвладній їй території; це додавало гостроти і виснажливості конфесійній боротьбі. Православна церква не припиняла шукати шляхи оновлення релігійного і духовного життя. Вона зазнавала істотних впливів світських елементів – шляхти, міщан, козацтва, які робили українське православ’я своєрідним синтезатором культурних надбань Сходу і Заходу.
Не справдилися розрахунки польських асиміляторів щодо перетворення унійного акту 1596 р. на засіб дальшого покатоличення і полонізації українського населення. Греко-католицьке духовенство чинило опір спробам частини католицької ієрархії перетворити унію на своєрідний місток до покатоличення українців. У складній ситуації, незважаючи на перехід значної частини уніатської шляхти до католицтва, греко-католицька церква активно відстоювала свою національну ідентичність і довела, що вона залишилась українською церквою.
Зміцнення козацтва у другій половині ХVІ ст. Посилення його соціальної активності.
Входження України у європейський ринок, активізація товарно-грошових відносин викликали істотні зміни у всіх станах українського суспільства. Не обминули вони й козацтво. Якщо у першій половині XVI ст. в його середовищі переважали декласовані елементи, селянська біднота, наймити, кабальні люди, для яких джерелом існування значною мірою була воєнна здобич, то в другій половині століття ситуація помітно змінюється. Серед козацтва дедалі зростає питома вага осілих заможних господарів, які колонізують нові землі, істотно розширюючи козацьке землеволодіння. В руках статечного козацтва часом опинялися значні земельні володіння, які не поступалися посілостям середнього шляхтича. Однак принциповою відмінністю в характері козацького землеволодіння було те, що воно спиралося на використання найманої праці, і це обумовлювало соціальну поведінку козацтва.
Надзвичайно важливу колонізаційну й цивілізаторську функцію козацтва помітив Арнольд Тойнбі, який, зокрема, писав: «Подібно тому як сучасні західні “будівничі імперії” подавили своїх примітивних супротивників переважаючою індустріальною могутністю, козаки подавили кочовиків, спираючись на розвинуту культуру землеробства». Саме у господарській діяльності козацтва англійський мислитель побачив «деякі ознаки, що скоріше належать майбутньому, ніж минулому». Ось чому козацькі об’єднання нагадували А. Тойнбі «колоніальні володіння сучасного західного світу». Цей прорив у майбутнє, носієм якого виявилось козацтво, був зумовлений формуванням у його середовищі буржуазних відносин, і це дає підстави вважати його учасником важливих соціально-економічних зрушень, що відбувались у Європі.
Козацтво намагалось уникати будь-якої залежності від феодальних інституцій примусу, підпорядкування старостам, відбування різних повинностей; воно створювало власну корпоративну організацію та юрисдикцію, що виходили за рамки феодальної соціальної системи. Це вело до усвідомлення козацтвом своїх специфічних станових інтересів, а водночас і до більш активної участі в суспільно-політичному житті України.
Раніше вже зазначалося, що перехід західноєвропейських країн до нового часу зумовив також значні зміни в організації військової справи. Централізовані держави Європи вже не задовольнялися феодальними ополченнями, які скликалися час від часу на короткий термін. В Європі почали переходити до формування найманого війська, цілком залежного від центральної влади. Цього вимагали розширення театрів воєнних дій, зрослі розмах і тривалість війн.
І хоча в Речі Посполитій шляхетське посполите рушення не втратило до кінця свого військового значення, польський уряд також став на шлях створення постійного війська. На сеймі 1562–1563 рр. було ухвалено виділяти чверть королівських доходів (так звану «кварту») на утримання постійного війська,
яке дістало назву «кварцяного». Стефан Баторій у 1578 р. організував так звану піхоту «вибранецьку» та інженерні війська. Уряд намагається також використовувати зрослу мілітарну потугу козацтва; з цією метою козаки залучаються на королівську службу.
Ще 1524 р. Сигізмунд Старий доручив українським панам С. Полозовичу та К. Кмітичу організувати загін з козаків у 1-2 тис. чоловік для захисту порубіжних володінь. Проте цей проект не було здійснено через брак коштів. І все ж у 1572 р. за дорученням Сигізмунда II Августа коронний гетьман Юрій Язловецький навербував 300 козаків, які були вписані в особливий список-реєстр і взяті на державну службу (звідси й назва цієї частини українського козацтва – реєстровці). Реєстрові козаки одержували платню, виключалися з-під юрисдикції старост і підпорядковувалися «старшому» війська, якому доручалася також судова влада над реєстровцями.
У 1578 р. наступний крок у формуванні постійного війська з козаків зробив Стефан Баторій. Козацький реєстр було збільшено до 600 чоловік. Реєстровцям надавалось у володіння місто Трахтемирів разом з монастирем. У цій козацькій резиденції розміщувався арсенал і шпиталь для старих і поранених. Реєстрове військо одержало гармати, королівський прапор, літаври і печатку із зображенням козака з мушкетом.
Реєстрове козацтво постійно прагнуло забезпечення своїх майнових прав, звільнення від податків і свавілля місцевих старост. Разом з цим воно прагне розширення господарської діяльності, права вільної торгівлі, організації промислів, куріння горілки, рибної ловлі тощо. Виділення з козацтва привілейованої верстви дало поштовх розширенню козацького землеволодіння. Так, у 1580 р. кільком «людям козацьким» – Криштофу Косинському, Войтеку Чановицькому та іншим було надано значні земельні володіння на Наддніпров’ї. У тому ж році козацький старший Григорій Лобода купив село Сошники на Київщині. «Обиватель і козак Чигиринський» Тишко Волевич володів лісовими угіддями, орними землями, сіножатями, хуторами і пасіками.
Певною мірою захищаючи економічні інтереси реєстровців, уряд сподівався перетворити їх на знаряддя боротьби з козацькою «сваволею». Уряд дозволив реєстровцям заводити господарства у «королівщинах», але разом з тим перешкоджав вільній господарській діяльності решти козацтва, намагаючись повернути його до кріпацтва. Звичайно, реєстровці не могли та й не бажали «гамувати» неслужиле козацтво, чого від них вимагав уряд. Не вписані у реєстр козаки інтенсивно створюють власні громади на волостях, де також прагнуть самоврядування і незалежної господарської діяльності. Ця категорія козаків дістала назву городових. Таким чином, у південно-східній частині України у сусідстві з Запорізькою Січчю населення дедалі більше «козачилося» і вже не визнавало польської влади, перебуваючи у тісному зв’язку з низовим козацтвом.
Реєстрове козацтво являло собою ще одну привілейовану верству населення поряд зі шляхтою. Звичайно, воно не могло обійняти усю масу козацтва. Проте за своїм способом життя городове козацтво мало чим відрізнялося від реєстровців, творячи разом з ними «хліборобську козаччину», яка дедалі тісніше поєднувалась із соціально-економічним і культурним життям всієї України. Городове козацтво, маючи підтримку фактично незалежного державного утворення – Запорізької Січі, своєю чергою творило «державу в державі» і намагалося вийти з-під влади польської адміністрації. Поступово воно втягувалось у національну і релігійну боротьбу, що її вели легальними засобами українська шляхта, духовенство та міщани.
Соціально-економічна еволюція козацтва, яке інтенсивно розгортає стабільну економічну діяльність, до того ж на ранньокапіталістичних антифеодальних засадах, увійшла в суперечність із магнатськошляхетським землеволодінням на Україні і стала джерелом гострих соціальних і національних конфліктів. Але якщо решта українських станів не виходила за межі легальної опозиційної діяльності, то козацтво відстоювало свої інтереси шляхом збройного опору польському режимові. Яскравим свідченням усвідомлення козацтвом своїх станових інтересів (насамперед, у протистоянні з магнатерією) були козацькі виступи кінця XVI ст., зокрема повстання під проводом Криштофа Косинського (1591— 1593). Як уже зазначалося, Косинський одержав від короля маєток Рокитне на Білоцерківщині. Проте на ці землі заявив свої претензії князь Януш Острозький і добився відповідних грамот короля. Саме тоді Косинський разом з іншими козацькими старшинами на чолі реєстровців виступив проти Острозького. Невдовзі виступ набрав розмаху і охопив Київщину, Брацлавщину, а згодом Поділля та Волинь і
перетворився на селянсько-козацьке повстання. На якийсь час Київ і Переяслав опинилися в руках повсталих.
Виступ Косинського мав виразне антимагнатське забарвлення і змусив українську магнатерію докласти великих зусиль до ліквідації повстання. Прикметно, що під час переговорів з Костянтином Острозьким та черкаським старостою О. Вишневецьким козаки особливо активно відстоювали свої майнові інтереси, права вільного переходу на Запоріжжя і волості.
Виступ Косинського дав поштовх дальшому «покозаченню» населення, зокрема на брацлавському і волинському порубіжжі, де утворилися нові козацькі громади; їх очолив Северин Наливайко. Наливайко
улисті до короля, пояснюючи причини свого нападу на маєток магната Калиновського, зазначав, що той «заволодів усією моєю землею, хоч як мало її в мене було». Разом з тим, Наливайко брав участь у розгромах маєтків прибічників унії і тим засвідчив, що козацтво робить перші кроки до входження у національно-релігійне протиборство. Недаремно католики і прибічники унії назвали православних ієрархів «наливайками», або «наливайківською сектою». Ходили чутки, що саме князь Острозький насилав і переховував у себе козаків. Козацько-селянський виступ під проводом Наливайка (1594–1596), що охопив Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля і Білорусію, виявився надзвичайно небезпечним для всієї державної системи Речі Посполитої.
Повстання було жорстоко придушене. Однак, поразка не зупинила дальшого зростання козацтва. На зламі століть воно цілком сформувалось як окремий стан, що не вкладався в існуючу феодальну систему і усвідомлював своє призначення в національно-визвольній боротьбі українського народу. Послідовна антифеодальна позиція козацтва дає підстави для пошуків типологічно схожих явищ в тих країнах Європи, які стали на шлях ранньокапіталістичного розвитку і національно-визвольної боротьби з іноземними поневолювачами. Багато спільних рис як у внутрішній організації, так і в господарській і військовій діяльності спостерігається у козацтва і чеських таборитів, або хорватських граничарів.
Разом з тим, соціальна еволюція козацтва перетворила його на стан, який виявився носієм нових буржуазних відносин і якому були притаманні риси, що виходили за вузькі межі феодального корпоративізму. В цьому контексті козацтво має чимало спільних рис з англійським джентрі. Джентрі – нове англійське дворянство – має ті ж самі хронологічні межі формування (XVI-XVII ст.), що й козацтво. Воно стало важливим фактором буржуазного розвитку в англійському суспільстві. Обом станам, на відміну від кастової замкнутості доби феодалізму, притаманний широкий універсалізм – поєднання військової і господарської діяльності, активна участь у політичному і культурно-національному житті. Війна з Іспанією та морські підприємства відкрили широкий простір рухливим і войовничим елементам
усередовищі джентрі. Аналогічну заповзятливість виявило козацтво, чиї морські походи отримали широкий резонанс у Європі. Тоді як майже повсюдно дворянство-шляхта вважало недостойним рицарського стану займатись економічною діяльністю, джентрі охоче вели господарство з допомогою найманих робітників, розводили отари овець, заводили фермерські підприємства. Такий самий фермерський характер мало козацьке господарство, особливо заможне. І англійська буржуазна революція, і Хмельниччина завершили еволюцію власності, перетворивши і джентрі, і козацтво на носіїв нового типу приватної власності – буржуазної. Притаманною обом станам була відкритість для інших соціальних категорій. Кожний фрігольдер (вільний земельний власник), який досягав майнового цензу в 20 фунтів прибутку, міг перейти у стан джентрі. Що ж до козацтва, то вільний доступ у його середовище був принциповою засадою його існування. Після утворення козацької держави перехід із посполитого стану в козацтво залежав лише від здатності людини придбати відповідне спорядження для несення військової служби.
Для англійського суспільства поняття «джентльмен» з часом виходить за межі свого первісного соціального значення і стає терміном, який визначає високий морально-етичний статус повсякденної поведінки індивідуума. Вже в офіційних документах часів Єлизавети 1 зустрічаються «джентльмени за репутацією», шляхетність яких не спирається на родовитість, посаду чи службове надання. Таким самим джентльменом для українського загалу стає козак, який своєю діяльністю підноситься над шляхтичем чи магнатом і стає еталоном соціальної поведінки, носієм усіх реальних чи позірних чеснот в уявленні посполитої більшості. І джентрі, і козацтво переймають державотворчі функції у представників старої феодальної еліти. На Україні це стало особливо помітним на початку XVII ст., коли козацтво включилось
унаціонально-визвольну боротьбу українського народу, ставши її ватажком і активним учасником. В
Англії вже у XVI ст. представники джентрі заповнили палату громад, сформувавши опозицію старій феодальній традиції. В руках джентрі були посади шерифів, суддів, муніципалів та інші. Саме з середовища джентрі вийшли головні лідери англійської революції – Дж. Гемпден, Дж. Пім і О. Кромвель. Козацтво висунуло зі свого середовища П. Сагайдачного та Б. Хмельницького, які очолили процес державотворення і збройну боротьбу українського народу за своє визволення. У своєму дальшому розвитку обидва стани зазнали схожої еволюції. Верхівка джентрі перетворилася на лордів, проте значна частина цієї верстви залишилася «сквайрами» – дрібними земельними власниками в провінції. Соціальна диференціація козацтва мала наслідком перетворення козацької старшини на великих землевласників, що якийсь час відігравали роль національної еліти, а згодом злилися з російською земельною аристократією; з іншого боку, основна маса козацтва прагнула зберегти свій статус середніх і дрібних землевласників.
Таким чином, за багатьма параметрами козацтво виявляло себе як новий клас, розвиток і діяльність якого стояли в одному контексті з тими глибинними економічними, соціальними і політичними процесами, що мали місце в Європі. Саме козацтво значною мірою вплинуло на всі аспекти життя українського суспільства і, зокрема, на руйнування феодальної системи і формування капіталістичного укладу, що було згодом перервано російським царизмом. Звичайно, динамічне зростання козацтва у другій половині XVI ст., активізація його воєнної діяльності не залишилися непоміченими в Європі. Насамперед увагу багатьох європейських діячів привертає своєрідна українська реконкіста, яка ставить собі за мету захист України від спустошливих турецько-татарських набігів і поступове повернення втрачених земель. Саме цю функцію виконувала Запорізька Січ, яка ніби повторювала спроби Вітовта колонізувати Нижнє Подніпров’я та Причорномор’я. В цьому контексті існують численні згадки про козаків у творах Меховіта, Герберштейна, Мюнстера; згадувалося про них також у багатьох картографічних виданнях. В останній третині XVI ст. у центр уваги Західної Європи потрапляє боротьба козацтва з турецько-татарськими нападниками і польсько-шляхетським режимом. Важлива інформація про козаків до європейських столиць надходить від їхніх послів у Стамбулі і Варшаві. З’являються також численні твори, що характеризуються властивою ренесансній добі цікавістю до географічноетнографічних особливостей розвитку народів, їхнього побуту, звичаїв тощо. Саме такою працею є «Опис Європейської Сарматії» (1578) Гваньїні, що був виданий спочатку латинською мовою у Кракові, а згодом кілька разів перевидавався у багатьох європейських країнах. Автор слідом за Герберштейном називає козаків «черкасами». Для нього це «хоробрі й войовничі люди, майже безперервно вони воюють з перекопськими татарами, роблячи напади на їхні землі...» Водночас Гваньїні показує колонізаційні процеси, засвідчуючи поширення козацтва в окремих регіонах України. Зокрема, він фіксує його появу на Поділлі – «Останнім часом тут з’явилися черкаси, які живуть по Бористену».
У книзі німця Мюллера, який перебував на службі у Стефана Баторія, вмі-щено чимало згадок про епізоди козацько-татарсько-турецької боротьби, зокрема, молдавську акцію Івана Підкови та його драматичну загибель. «Валаські війни» взагалі і участь у них запорізьких козаків мали широкий відгомін в Європі. У західноєвропейських сучасників викликали подив і захоплення протистояння українського козацтва «всемогутній Порті», тоді як провідні європейські країни були не в силі відвернути турецьку загрозу від християнського світу.
Дещо пізніше допомога козаків молдавському воєводі Іоні Хороброму у спробі звільнитися від турецького ярма (1574) знайшла висвітлення у «Всесвітній історії» (1600–1612) Агріппи д’Обіньє, соратника французького короля Генріха IV, поета і гуманіста. Ці ж події відображено й у «Загальній історії турків» (1603) англійського автора Кноллеза, який із захопленням говорить про героїзм та відвагу козаків, їхнє презирство до смерті.
Чимало важливих відомостей про козаків, їхню боротьбу з турецько-татарською агресією вміщено у донесеннях послів західноєвропейських країн і папських нунціїв з польської столиці. Серед них привертає увагу «Записка про те, яку користь можна мати від союзу з козаками на випадок війни з Туреччиною», підготовлену для венеційського дожа Карлом Гамберіні, секретарем папського нунція в Польщі кардинала Болоньєтті. В ній наводиться інформація про переговори Гамберіні у Вільно з козацьким гетьманом (ймовірно, Орішовським), який висловлював готовність вступити у війну з турками. У країнах Західної Європи дедалі настійливіше утверджується думка, що саме козацтво може відіграти роль детонатора у боротьбі балканських слов’ян проти турецької неволі. Про ці сподівання у
південнослов’янському середовищі інформував Хуана Австрійського – переможця турків у битві при Лепанто – його емісар у Туреччині Соранцо. У славнозвісних «Подорожах» італійського мандрівника П’єтро делла Валле козакам навіть приписана віра в те, що вони зрештою здобудуть Константинополь і зруйнують Турецьку імперію.
Ці настрої в західноєвропейському світі втілювались у практичних діях. Раніше вже говорилося про місію посольства імператора Рудольфа II на чолі з Еріхом Ляссотою на Запорізьку Січ, а також про плани римського папи Климента VIII щодо залучення українського козацтва до антитурецької коаліції. Згодом у зносини з козаками вступали Венеція, Іспанія, Франція, Швеція та інші європейські держави. В цілому наприкінці XVI ст. західноєвропейська громадська думка з великою симпатією сприйняла появу такого військово-політичного організму як українське козацтво. «Ці люди виросли в труді, як скіфи, загартовані всілякими злигоднями, як гуни, здатні до війни, як готи, засмалені на сонці, як індійці, і жорстокі, як сармати. Леви в переслідуванні ворога, схожі на турків у підступності, подібні до скіфів у люті, вони християни за своєю вірою»,— характеризував козаків француз де Бартенон у своїй «Загальній історії Турецьких війн».
У прихильності західноєвропейських авторів до козацтва було усвідомлення європейськими країнами його зрослої воєнно-політичної ролі, можливості активно протидіяти турецькій загрозі, що нависла наприкінці XVI ст. На той час, за М. Грушевським, козацтво не тільки «скристалізувалося вповні, набуло незвичайної екстенсивної сили, стало великою й впливовою суспільною верствою, а й покрило собою інші суспільні верстви, стало репрезентантом української народності par excellence, подібно як “народ шляхетський” репрезентував сучасну народність польську». Сформувавшись як стан і усвідомивши своє суспільне призначення, козацтво на довгі роки стало провідною силою у національновизвольній боротьбі українського народу.