Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit

українського дрібного рицарства на теренах Південної Київщини і Брацлавщини, зберігаючи свій традиційний спосіб життя, пов’язаний з обороною кордонів держави, була позбавлена її підтримки і суспільного визнання. Частина цього стану злилася з козацтвом, вносячи в його середовище «рицарський фермент», істотно впливаючи на формування його класового обличчя і зміст його політичних і соціальних вимог.

Із зміцненням козацтва польський уряд і польсько-шляхетська верства в цілому були змушені рахуватися з новими соціально-правовими особливостями козацтва, в основі яких лежали наміри колишнього дрібного рицарства домогтися юридичного імунітету відносно місцевих урядовців.

Успектрі взаємин тогочасного польського суспільства з українським козацтвом не бракувало найрізноманітніших підходів – від ідеї фізичного винищення козацтва і до пропозицій його легалізації і організаційно-станового оформлення. Цікавим у зв’язку з цим є проект київського католицького єпископа Йосипа Верещинського, українця за походженням, який мав певні контакти з козацтвом. Згідно

зйого задумом козацтво мало зорганізуватися на зразок європейських рицарських орденів з гетьманом на чолі. Його територією мали стати землі Лівобережного Подніпров’я з центром у Переяславі. Під час воєнних дій козаки мали виставляти 3-4 тисячі чоловік. Їм забезпечувались земельні володіння як плата за службу і право на самоврядування. Фактично за своїм правовим статусом вони мали наблизитися до шляхти. Зрозуміло, що без наявності дрібнорицарського прошарку в середовищі козацтва такі проекти не могли прикладатися до чисто селянського субстрату, який був одним з генетичних первнів низового товариства.

Характерно, що аналогічні пропозиції були передані Наливайком польському королю на початку 1596 р. Козацький ватажок вважав за потрібне виділити окрім Запоріжжя також прикордонну територію між Бугом і Дністром, де козаки мали б нести сторожову службу. Передбачалося будівництво замку – резиденції козацького гетьмана. Під час війни козацтво за наказом короля зобов’язувалося виступити «де потреба того покаже, як на неприятеля Хреста Святого, так і на Князя Великого Московського».

Процеси певного зближення інтересів дрібнорицарської верстви з нижчими станами феодального суспільства мали місце і в країнах Західної Європи. Вони знайшли свій вияв, зокрема, у згадуваному вже русі німецького рицарства на чолі з Францем фон Зіккінгеном, спрямованому проти порушень прав рицарства імператором, князями та великими церковними феодалами. Однак, як ми бачили, незважаючи на те, що обидва стани мали спільного ворога, вони діяли ізольовано. Внаслідок цього у 1523 р. очолюваний фон Зіккінгеном рух був розгромлений.

Під час селянської війни, що розпочалася наступного року, окремі представники рицарства іноді очолювали селянські загони. Проте союз обох станів фактично не склався, хоча у вимогах селян часто майже слово в слово повторювалися пункти з програми рицарів. Отже, виступи селянства в Німеччині поступово згасли.

Інша ситуація склалася в Україні. Інтегрувавшись із селянами-втікачами і утворивши з ними новий стан – козацтво, українська дрібна рицарська верства дістала можливість продовження свого існування і активної воєнної та економічної діяльності. Новий стан стимулював глибокі соціальні та національні рухи на зламі XVI-XVII століть, які зрештою привели до ліквідації магнатського землеволодіння і падіння польського панування.

Усвідомості козацтва, яке поряд із шляхтою брало участь у воєнних походах і битвах, міцнішає впевненість щодо своєї рівності з шляхтою. Збереглося чимало свідчень, що запорожці вважали себе рицарством. Таке саме уявлення про козацтво як окремий рицарський стан мало місце як серед представників тогочасного українського суспільства, так і багатьох чужинців. Ректор Київської братської школи у вірші на смерть Сагайдачного називає його «зацним рицаром», Еріх Лясота пише, що він попрощався «з усім запорізьким лицарством». Коронний канцлер Ян Замойський, який вважав себе «milosnikorn ludzi riczerskich», назвав козаків – учасників московських війн – «низовим рицарством». Нарешті, надзвичайно прикметною є соціальна характеристика козацтва, зроблена Б. Хмельницьким. В листі до ельблонгського каштеляна Вейгера в листопаді 1648 р. він пише, що «хоч і не всі ми коронні сини (тобто шляхта), але тому, що всі з предків наших воїни, тому (вважаємо) себе рівними Рицарству і В. М. Панам».

Наприкінці XVI ст. козацтво продовжує активно вбирати дрібні військово-служилі елементи, які внаслідок посилення могутності магнатерії зазнають дедалі більшої скрути. Відомо, зокрема, що

Криштоф Косинський, ватажок одного з найбільших козацьких повстань на зламі XVI-XVII ст., був шляхтичем з Підляшшя; йому заподіяв кривду магнат Януш Острозький. Чимало дрібної шляхти було у війську Северина Наливайка під час його походу у Молдавію в 1594–1595 рр. Приймаючи у своє середовище представників військово-шляхетського стану, козацтво використовувало їхній воєнний досвід, переймалось їхніми світоглядними й певними соціальними корпоративними ознаками. Адаптуючись і переосмислюючись, ці ознаки ставали надбанням українського козацтва.

Серед козацтва були представники всіх основних верств суспільства – починаючи від селян, що прагнули волі, до незадоволених існуючим ладом шляхтичів. Тому в козацтві найбільш повно віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного життя, що робило його виразником загальнонаціональних інтересів. Недаремно європейські сучасники ототожнювали козацтво з усім українським народом, називаючи його «народом козаків», «козацькою нацією».

Вже на початку XVI ст. боротьба козацтва з татарами і турками набула досить значних масштабів. У 1523 р. козацький похід на Крим супроводжувався спустошенням багатьох його регіонів і спаленням Очакова. В 1528 р. козаки ходили під Очаків і захопили величезну кількість худоби. У 30-40-х роках ці походи стали постійними і ускладнювали стосунки Литви й Польщі з Кримом і султанською Туреччиною. Посилилися татарсько-турецькі напади на Київщину, Поділля, Волинь. Вони ставали страшним лихом для українського народу, оскільки нечисленні державні замки у Черкасах, Каневі, Вінниці, Брацлаві не могли стримати кримчаків і захистити населення від їхніх спустошливих набігів. У боротьбу з ними дедалі інтенсивніше втягуються кресові українські магнати, які одержували від великого князя жалувані грамоти на володіння землями на півдні України й були зацікавлені в організації їх оборони. Ці можновладці, що, як правило, обіймали становища порубіжних воєвод і старост, часто були змушені покладатися на власні сили та ініціативу, оскільки уряд не міг забезпечити їх постійною мілітарною допомогою.

Магнатам-старостам підлягали не лише залоги замків, але й міщанство прикордонних міст, яке мусило нести сторожову службу і брати участь у збройних походах проти татар. У цих походах магнати нерідко зверталися за допомогою до козаків, прагнучи водночас поставити їх у залежність від себе. Одним з перших урядовців, хто взяв козаків на службу, став староста черкаський і каневський Євстафій Дашкевич (1514–1535) – досвідчений у військовій справі і дипломатії діяч. Сигізмунд Герберштейн характеризує його як «мужа досвідченого у військовому мистецтві, який прославився визначною хоробрістю». Дашкевич здійснив кілька успішних походів у Крим і, як правило, виходив переможцем у сутичках з татарами. У 1533 р. він запропонував Пйотрковському сейму спорудити кілька фортець на дніпровських островах, які б посилили оборону від турецько-татарських нападів, а також мали б сприяти колонізації нових земель. Проте на здійснення цього проекту у великокняжого уряду не було коштів, тому порубіжні старости, організовуючи походи в широкі степові простори, продовжували діяти на свій розсуд. Серед них були Предслав Лянцкоронський – староста хмельницький, відомий своїм успішним походом під Акерман у 1516 р., староста барський Бернат Претвич, староста черкаський Семен Полозович та інші.

На грунті участі козаків у воєнних акціях прикордонних урядовців склалися легендарні оповідання про те, що саме ці магнати стали першими гетьманами й організаторами козацтва. Списки цих «гетьманів» потрапили на сторінки козацьких літописів, а звідти – в роботи багатьох істориків. М.Грушевський відзначав, що ні Дашкевич, ні Лянцкоронський, ні інші можновладці не були «організаторами козаччини», «першими в ролі привидців “козацьких” походів». Насправді ж між козацтвом і магнатами завжди існували протиріччя. Хоча магнати і використовували козаків як збройну силу, вони разом з тим прагнули поставити їх у залежність від себе й використати колонізаційні здобутки козацтва. Слідом за козаками в освоювані ними незаймані землі завжди просувалися магнати, а з ними шляхта й орендарі, які намагалися позбавити козаків свободи. Це призводило до гострих класових конфліктів. У 1536 р. в Черкасах вибухнуло повстання; воно було жорстоко придушене владою. Після цього старости, прагнучи приборкати козаків, забороняли їм переходити за пороги і виходити у волості.

Просунутися далі на південь після невдачі Дашкевича намагався князь Дмитро Вишневецький. Вже у 1550 р. про нього як про одного з провідних борців з татарами згадує барський староста Претвич. Влітку 1556 р. Вишневецький збудував на Малій Хортиці замок. Як пояснював Сигізмунд II Август у листі до кримського хана (1557), завдання Вишневецького полягало в тому, щоб він «казаков гамовал, а

шкодити не допустил». Однак влітку 1557 р. ДевлетГірей змусив його залишити острів і замок був зруйнований. Восени цього ж року неспокійний магнат без дозволу короля зайняв Черкаси й Канів і продовжив боротьбу з кримчаками. Невдовзі Вишневецький перейшов на московську службу, прагнучи одночасно зберегти за собою управління староствами. Проте московський уряд наказав йому залишити староства й прибути до Москви. У Москві Вишневецький одержав від Івана Грозного місто Белев з волостями і селами, чимало сіл під Москвою і 10 тис. рублів. У 1558 р. московське військо під проводом Вишневецького вирушило в Крим і дійшло до Перекопа. Згодом російський уряд доручив йому вести воєнні дії на Дону, а також на Кавказі з черкесами. У 1561 р. Вишневецький повертається до Литви. Він втручається у династичну боротьбу в Молдавії і виступає кандидатом на престол молдавського господаря. Проте в одному з боїв він потрапив у полон, був виданий туркам і страчений у Константинополі за наказом султана. Деякі історики схильні ототожнювати князя Дмитра Вишневецького з Байдою, героєм славнозвісної української народної пісні. Це було піддано сумніву видавцями і коментаторами «Исторических песен малорусского народа» – істориками В.Антоновичем і М.Драгомановим, а в наш час грунтовне заперечення цієї версії зроблено В.Голобуцьким.

Діяльність князя Д.Вишневецького слід розглядати в контексті тих масштабних колонізаційних процесів XV-XVI ст., що були виявом одвічного геополітичного потягу України до узбережжя Чорного моря. Саме тому українська кресова магнатерія намагається організовувати захист порубіжних земель України і спиратися при цьому на мілітарну силу козацтва. До найвидатніших особистостей періоду драматичної боротьби України з турецько-татарськими силами належить український князь Дмитро Вишневецький.

У 1577 р. Іван Підкова із загоном козаків захопив столицю Молдавії – Яси. Однак, переслідуваний турками, змушений тікати на Запоріжжя, був схоплений поляками і страчений у Львові на вимогу турецького султана. Жорстокою стратою Підкови польський уряд прагнув залякати козаків і водночас започаткував заходи, спрямовані на їх приборкання. Так, київському воєводі князю Острозькому король наказав вирушити на низ Дніпра і вигнати звідти козаків. Але здійснити це вже було неможливо. Козацтво дедалі посилювалось, активно заявляючи про себе не лише самовільними походами на татар і турків, але й розгортанням активної боротьби проти панського гноблення в Україні.

§ 4. РЕФОРМАЦІЯ І КОНТРРЕФОРМАЦІЯ. ЇХ ПРОЯВИ В УКРАЇНІ

Реформаційні течії і рухи в Західній Європі. Криза феодалізму в Європі і початок нового часу супроводжувалися зростанням опозиційного католицизмові руху. Вже у XIV і XV ст. католицька церква відчула рішучу світську опозицію, що набула політичного, національного і соціального характеру. Тиск католицької системи викликав протидію з боку гуманістичного руху, який спирався на світську філософію, науку і літературу, відстоював людські ідеали щастя і свободи, права громадян, станів, національну державність. Нарешті, всередині самої церкви час від часу виникали опозиційні рухи, спрямовані на реформацію церковної організації, церковного життя в цілому.

Ці процеси поглибились в ході становлення національних держав та абсолютних монархій, що покликало будівництво національних церков, посилило рух за підпорядкування їх державі і за обмеження папської влади. Централізованій феодальній римо-католицькій церкві опозиційні сили прагнуть протиставити децентралізовану демократичнішу церкву. Європейські світські володарі бажають звільнитися з-під папської опіки, ліквідувати церкву як найбільшого земельного власника, секуляризувати церковне майно, відмінити церковну десятину тощо.

Тоді як світське суспільство дедалі розвивалося, католицька церква була не в силі реформуватися і зупинити свій занепад. Між теократичними устремліннями папства і феодалізацією церкви існував прямий зв’язок. Духовенство не хотіло відмовлятися від феодальної власності на землю, папство не погоджувалось віддати право призначення на церковні посади в руки національної світської влади. Церковне землеволодіння вело до інтеграції прелатів і монастирів в систему феодальної ієрархії, ставило їх в один ряд зі світськими володарями, змушувало перейматися цілком «земними» інтересами. Папи у боротьбі з самодержцями вдавалися до тих самих засобів, що й їхні супротивники. Внаслідок цього сама церква набувала мирських рис, які суперечили її теократичній ідеї і аскетичним ідеалам, просякнутим крайнім спіритуалізмом. У суспільстві поступово розгортався рух, що ставив собі за мету повернути

церкві її суто духовне призначення. І світське властолюбство пап, і користолюбство духовенства, і церковне землеволодіння викликали гостре незадоволення не лише державців і світських станів, але й ревнителів релігійних ідеалів церкви. Тому морально-релігійний протест доповнювався запереченням політичного і економічного підгрунтя могутності церкви – її землеволодіння і десятин. Отже, реформаційний рух виник як протест проти церкви в ім’я самих релігійних засад; він був поєднаний не з прагненням секуляризації думки і життя, а з намаганням її перетворення в дусі нових релігійних ідей.

Початки могутнього реформаційного руху, що у XVI ст. розлився бурхливим морем по всій Європі, слід шукати в численних середньовічних єресях, сектах, братствах, у багатьох містичних і богословських вченнях, між носіями яких можна бачити попередників протестантів і сектантів реформаційної епохи. Чи не найпершою була секта вальденсів, що виникла на півдні Франції одночасно з іншою сектою – альбігойців. Тоді як вальденси стали першими протестантами на заході Європи, альбігойці були останнім відгалуженням так званої «маніхейської єресі», що виникла у східних частинах імперії. Як уже зазначалося, після прийняття болгарами християнства маніхейство проникло до них і лягло в основу так званої «богомильської єресі», поширившись в Італію (патарени, катари) і в Південну Францію. У XIII ст. проти цієї єресі було спрямовано хрестовий похід, який призвів до знищення багатої культури Провансу.

Вальденси, громада яких сформувалася в середовищі міських бідняків, зазнавали постійних гонінь з боку церкви. Вони вірили лише в канонічні книги Святого Письма і пропагували вчення, що єдиним посередником між Богом і людьми є Ісус Христос, заперечували чистилище, меси, пости, обрядовість тощо. Вони критикували духовну владу за її світську спрямованість, називали священиків спадкоємцями митарів і фарисеїв, заперечували їхнє право християнського служіння. Сувора моральність вальденсів залучила до них дуже багато послідовників. Саме в епоху боротьби з ними церква вилучає у мирян Біблію – головну «зброю» вальденсів, забороняє перекладати її на народні мови, засновує ордени францисканців і домініканців.

Досить сильний релігійний рух проти римо-католицької церкви пов’язаний з ім’ям англійського богослова з Оксфорда Джона Вікліфа (1320–1384). Він виступив як рішучий ворог чернецтва і папства. Єдине джерело віри, згідно з його вченням, було у Святому Письмі, знайомство з яким було обов’язковим для всіх віруючих. Вікліф заперечував у церковному вченні і устрої все, що не грунтувалося на буквальному розумінні текстів Святого Письма. Євангеліє, як зауважував він, не знає ні папи, ні кардиналів, ні архієпископів, ні єпископів, ні деканів, ні ченців; на тій. самій підставі він заперечував богослужбову обрядовість. Єдиним посередником між Богом і людьми ним визнавався Ісус Христос. Проте в той період більшість англійського народу ще міцно трималася католицизму і не розуміла усієї глибини ідей реформатора. Англійці дивилися на його боротьбу з духовенством з політичної точки зору (як на вияв невдоволення посиленням впливу на папство французького двору). Всеосяжне релігійне відродження, про яке мріяв Вікліф, було чужим тодішньому суспільству. Послідовники Вікліфа отримали назву «лоллардів». Проте ця назва запозичена на початку XIV ст. з Фландрії, де нею йменувалися пантеїстичні сектанти, в Англії стосувалося не лише прихильників Вікліфа, а й цілої низки інших сект. Зі сходженням на престол ланкастерської династії (1399) розпочалося жорстоке переслідування вікліфістів. Ідеї великого оксфордця повернулися в реформаційну епоху у вигляді пуританізму і охопили найширші верстви населення Англії.

Упевному зв’язку із вченням Вікліфа була реформаційна течія в Чехії, що грунтувалася на ідеях Яна Гуса (1371–1415). Так само як і Вікліф, Гус сміливо викривав усі вади тогочасного духовенства, вимагав повернення церкві її початкової чистоти. Питання про єретичність оксфордського реформатора стало предметом розходження чеських і німецьких членів Празького університету. Німці розпочали похід проти єресі Вікліфа, що її поділяв Гус, і чеських прибічників церковної реформи.

У1412 р. Гус виступив з проповіддю проти індульгенцій, торгівля якими обурювала його релігійні почуття. Проте він не відкидав догматів і таїнств католицької церкви, зокрема причастя, поклоніння Святій Діві і святим. Спочатку Гус думав лише про легальну реформу, не бажаючи відділятися від римської церкви і залишаючись католиком. Однак мірою загострення стосунків із Римом його вчення набувало дедалі радикальнішого характеру. Головним мотивом поведінки людини Гус вважав пізнаний розумом «закон Божий»; при цьому влада, на його думку, могла належати лише тим, хто дотримувався цього закону. Єдиним справжнім джерелом віри він визнавав Святе Письмо. Гус не тільки картав багатства церкви, а й виступав проти церковного землеволодіння і десятини як джерела моральної

зіпсованості кліру. Таким чином, вчення Гуса не виключало можливості широкого виступу і проти існуючої католицької системи, і проти «неправедних властей». Саме на цьому вченні грунтувався революційний гуситський рух, який набув також характеру національно-визвольної боротьби чеського народу проти німецького засилля.

Поряд з такими реформаторами, як Вікліф і Гус, що вели за собою величезну кількість послідовників, важливу категорію опозиційних релігійних утворень становили містичні секти, які шукали спасіння поза вказаними церквою шляхами. Католицизм ставив необхідною умовою спасіння належність до видимої церкви, участь у громадському богослужінні і посередництво священицького чину між Богом і людьми, тоді як сектанти трималися протилежних поглядів, вважаючи, що в католицькій церкві є лише марнослав’я і суєта. З Богом, на їхню думку, людина може поєднуватись безпосередньо і врятуватися можуть навіть сарацини і євреї, залежно від стану їхньої душі.

Виникнення цих опозиційних течій, вимоги реформування церкви шляхом соборних рішень, літературні викриття папства, вищого і нижчого духовенства та чернецтва – все вказувало на те, що церква втратила свій колишній моральний авторитет і виявляла нездатність реформуватися власними внутрішніми силами. Реформ прагнуть цілі народи, монархи, суспільні класи, окремі особи.

Реформація розпочалась у Німеччині, де її ініціатором виступив Мартін Лютер (1483–1546), засновник першої протестантської церкви, яка й отримала його ім’я. Перебуваючи в августинському монастирі, він знайшов виправдання своїм сумнівам щодо можливості власного спасіння в думці блаженного Августина про «виправдання вірою» і через обрання Боже, якщо віра є правою і досконалою. Праведною, на думку Лютера, є саме людина, виправдана перед Богом своєю вірою, і правда Божа робить блаженними усіх віруючих у нього. Ці думки дали початок протестантській теології. Конфлікт Лютера з церквою почався у 1517 р., коли він рішуче виступив проти продажу у Віттенберзі індульгенцій для побудови храму Святого Петра у Римі. Засуджуючи грабіжництво торговців індульгенціями, він заявляв, що у церкви, є лише один «справжній скарб, це – святіше Євангеліє про велич і благість Божу». Архієпископ Майнцський подав папі скаргу на Лютера, проте курфюрст саксонський, що підтримував протестанта, не погодився видати його на суд до Риму. Після певних вагань Лютер стає на шлях відвертої боротьби з папським престолом. Він закликає своїх співвітчизників «кинутись із зброєю на розбещувачів, кардиналів і пап, на всю шайку римського Содома і вмити руки їх кров’ю». По всій Німеччині гаряче відгукувалися на його слова. Гуманісти вбачали в Лютері реальну силу в боротьбі за просвітництво. Ульріх фон Гуттен – глава невдоволених своїм становищем імперських рицарів – пропонував йому як сховок свій замок, розпочав з ним переписку і об’єднався у боротьбі за права німецького народу. Своєю чергою, Лютер у низці невеликих книжок підіймає питання, що хвилювали все суспільство. Він закликає скликати собор, на якому папа – «жалюгідний, смердячий грішник» – має бути позбавлений світської влади. Не повинно бути взагалі різниці між кліром і мирянами: «усі християни – священики». Громада сама має обирати своїх духовних керівників. Християни мають бути вільними від зовнішніх постанов і обрядів, тому що «внутрішня сутність людини і Бог – одне й те ж».

Після драматичних подій, пов’язаних з виступом імперських рицарів і селянською війною, імперський сейм у Шпеєрі (1526) надав право чинам імперії, тобто окремим князям і містам, діяти в питаннях віри на свій розсуд. Реформатори почали із секуляризації майна духовенства і монастирів, що відбувалася здебільшого у Північній і Східній Німеччині. Лютер та його прибічники – «євангелицькі» проповідники йшли в міста і села ліквідовувати католицьку обрядовість, скасовувати урочисту месу, пости, почитання мощей, вводити богослужіння рідною мовою, утверджувати вчення згідно з Біблією. Євангелісти, прагнучи повернутись до раннього, «чистого» християнства, багато в чому відхилялися від канонів католицького віросповідання. Пізніше Лютер був змушений погодитися з тим, щоб нові священники не обиралися вільно общинами прихожан, як він того вимагав у своїх перших радикальних творах. Їх мали призначати князі, які після ліквідації єпископів перебрали їхню владу і самі стали на чолі місцевих церков.

Перехід реформованої церкви під владу князів не відповідав ідеї релігійної свободи, захисником якої виступав Лютер напередодні Селянської війни. Вождь німецької Реформації не утримався також на висоті цього принципу у ставленні до інших реформаційних течій, зокрема до вчення Ульріха Цвінглі, що поширилось у Швейцарії та Південній Німеччині. Цвінглі розійшовся з Лютером у трактуванні причастя, вважаючи цей обряд лише символом духовного спілкування людини з Богом, тоді як

католицтво вчило – і з цим погоджувались лютерани, – що під час обряду куштування хліба і вина (тіла і крові Христа) відбувається дійсне єднання з Богом. Чимало реформаторів та їхніх світських прибічників хотіли досягти згоди між обома течіями, проте Лютер виявився непоступливим.

Так само розійшовся Лютер з більш радикальними течіями реформації, що не обмежували вільну думку і вірування трактуваннями Святого Письма. Тих, хто відкидав писане одкровення і посилався на одкровення внутрішнє, почали називати анабаптистами, тобто перехрещенцями. Насправді ж анабаптисти проповідували не повторне хрещення, а хрещення лише дорослих, оскільки бачили в цьому свідомий акт духовного переродження людини. Анабаптисти виступали за соціальну рівність, спільність майна релігійних громад, проти війни, клятви, присяги. Між ними були мирні будівничі братських громад (моравські брати, менноніти). Проте сильні утиски повсюдно в Європі викликали їх сутички з владою. Вчення анабаптистів наклало свій ідеологічний відбиток на Селянську війну в Німеччині, що призводило до невиправданих жорстокостей і кровопролиття з боку повсталих.

З кінця двадцятих років XVI ст. Реформація крокує з Німецької імперії до інших країн Європи. Найраніше реформа церкви відбулася у Швеції й Данії. Тут ініціатором секуляризації виступила королівська влада, яку підтримало дворянство, що бажало оволодіти церковними землями. В цих країнах відбувся розрив з Римом, король став главою церкви, йому підпорядковувались єпископи. У Швецію і Данію були допущені лютеранські проповідники, оголошено «свободу віри». За часів Генріха VIII (1509– 1547) на шлях створення національної церкви (англіканської) стала Англія. Спочатку англійський король проголосив себе главою церкви, залишивши, проте, зачиненими двері для протестантського вчення. Більш того, прибічників євангелістського напрямку переслідували і спалювали на вогнищах як єретиків. Поряд з ними карали тих католиків, що не хотіли визнати церковну зверхність короля. За його сина Едуарда VI було зроблено більш рішучі кроки в напрямку реформ. Відокремлена від Риму англіканська церква засвоїла протестантське вчення, проте зберегла, як і скандинавські країни, єпископальний устрій. Таким чином, протестантизм вже не був виключно німецьким національним явищем, а став фактором загальноєвропейським. Ця ситуація потребувала від реформаційного руху більш універсальних форм діяльності, тим більше, що лютеранство в Німеччині починало слабшати, оскільки пов’язало свою діяльність переважно з інтересами князів. З 40-х років католицька реакція дедалі посилювалась і, реорганізувавшись, перейшла до наступу. Отже, протестантизму необхідно було протиставити своєму супротивникові власну досконалу організацію, що надала б рухові бойового наступального характеру. Ці перетворення здійснив Кальвін (1509–1564) – французький вчений, який після звинувачення у протестантизмі втік з Парижа і став проповідувати в Женеві.

Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне визначення наперед»: ще до створення світу Бог передбачив долі людей; таким чином, одні люди – вибрані (electi), інші – знедолені (damnati). Істинно віруючими, за Кальвіном, можуть бути лише вибрані, інші – засуджені вже наперед і жодні «добрі справи» не можуть змінити те, що вже накреслено Всевишнім. Оскільки людина не може знати, до чого вона призначена несповідним промислом, вона повинна турбуватися про те, аби бути достойною обрання і відганяти від себе будь-які сумніви щодо свого спасіння. Людина, йдучи шляхами Божими, повинна завжди усвідомлювати свою правоту і мати в собі силу здійснювати опір владі, яка йде проти волі Божої. Справжня церква, за Кальвіном, є сукупністю вибраних, і поза нею немає спасіння. Вона має турбуватися про те, щоб її члени були достойні спасіння, підтримувати серед них високоморальне життя суворою дисципліною і карами за відступ від Божих заповідей. В основу церковного устрою було покладено демократичну рівність усіх членів церкви, республіканське самоврядування і повне підпорядкування окремої особи церкві. Церковну ієрархію було ліквідовано. Керівну роль у кальвіністських общинах почали відігравати старшини (пресвітери) і проповідники, які утворювали консисторію, що відала релігійним життям громади. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу були відкинуті; головне місце в богослужінні посіли читання й коментування Біблії, співи псалмів. Згідно з Кальвіновими вимогами щодо підтримання монастирської тиші й суворості побуту женевський магістрат встановив дріб’язковий, прискіпливий нагляд за громадянами, які зобов’язувалися відбувати усі церковні служби. Церква Кальвіна в Женеві цілком зрівнялася за своєю нетерпимістю з католицькою.

Кальвіністи повели енергійну боротьбу проти римської церкви і спрямували свої зусилля туди, де зовсім не було реформи – у Францію, Нідерланди, Шотландію, або де вона була неповною – в Англію.

Якщо лютерани майже скрізь потрапляли під захист влади і допускали визнання государів главами церкви, то кальвіністи переважно виступали самостійно або навіть вороже до світської влади. Визнаючи за останньою безумовну зверхність над підданими, Кальвін, проте, допускав непідкорення державній владі в тих випадках, коли виникала суперечка між найвищою владою і обраними державними чинами, поставленими для охорони народних інтересів, або коли государ вимагав чогось супротивного велінням Божим. Ці застереження мали особливе значення для тих країн, де станово-представницькі інститути вели боротьбу з королівською владою, або там, де католицькі государі переслідували протестантських підданих. Таким чином, кальвінізм давав своєрідну релігійну санкцію для політичної опозиції в низці країн Європи. Ще за життя Кальвіна і невдовзі після його смерті у Франції, Шотландії, Нідерландах розпочалася боротьба підданих проти своїх монархів, яка знаходила опертя у Кальвінових застереженнях. Кальвінізм, таким чином, давав релігійну санкцію політичній опозиції.

Нетерпимість релігійних партій неминуче вела до різких зіткнень, які, починаючи з 40-х років XVI ст., переростають у релігійні війни. Ці війни велися не лише між державами, але й набували характеру внутрішніх усобиць, боротьби між станами. Запекла боротьба йшла між релігійними партіями, для яких питання про істинну віру поєднувалося із захистом своїх прав та майнових інтересів. Прапор віри, який при цьому підіймався, сприяв лише загостренню боротьби.

Впродовж 30-40 років від свого початку реформаційний рух зазнав істотних змін. Народився він з Лютерових заяв на захист свободи сумління і прав розуму. Проте помірковані реформатори з часом побачили небезпеку для свого авторитету з боку послідовних прибічників ідеї вільного розвитку людської думки. Більшість учасників реформаційного руху становили сектанти, які бажали здійснити певні перетворення церкви й віри, щоб зупинитися на нових непохитних догматах. І для Лютера, і для Кальвіна теологічний авторитет зрештою виявився вищим за людську думку, і звинувачення в раціоналізмі стало одним з найбільш сильних в очах реформаторів.

Прибічники релігійного раціоналізму опинилися ніби між двох вогнів, зазнаючи нападів як з боку католицької церкви, так і протестантів. Найсильніше раціоналістичний погляд на основні засади християнства виявився в антитринітаризмі (запереченні троїстості Бога). Найбільше послідовників він зібрав в Італії, де провідним діячем цього напрямку був Фауст Социн. Визнаючи Святе Письмо єдиним авторитетом, Социн, проте, трактував його дуже широко, піддаючи критичному аналізу все неістотне і алегоричне, в тому числі догмат про троїстість Бога, не знаходячи його буквально сформульованим у Святому Письмі. У 1579 р. він приїхав до Польщі, де намагався об’єднати всіх польських антитринітаріїв, що були того часу поділені на кілька течій.

Перші кроки Реформації в Польщі і на Україні. Хвиля Реформації, що прокотилася впродовж XVI

ст. над усією Європою, не зупинилася й на кордонах католицької Польщі. З несподіваною швидкістю поширилася вона на теренах Речі Посполитої, пробуджуючи до життя різні рухи – від лютеранських, кальвіністських, гуситського віровизнання і до різноманітних антитринітарських сект. Занепад католицької церкви, її світоглядна криза і переоцінка духовних вартостей у тогочасній Західній Європі не могли не зачепити польської, а за нею – української і білоруської шляхти, що зазнавали сильних духовних впливів з Європи.

Усі реформаційні рухи – як у католицькому світі, так і в православному – зароджувались на тлі морально-побутового занепаду церковної ієрархії. Так було в країнах Західної Європи за часів Лютера і Кальвіна, так було і в Польщі в першій половині XVI ст. Про це переконливо свідчить меморіал, підготовлений на синод у Пйотркові (1551) представниками краківської капітули М. Кромером, П. Мишковським та С. Гурським. «Усі нещастя та все горе навістило церкву та її слуг справедливим присудом Бога —не через що інше, як за гріхи та скандальне життя і зіпсовані звичаї священства і...

єпископів,—через їх зарозумілість та страшне лакомство... Вони забули про своє становище, забули присягу та свій пастирський обов’язок, забули Бога та страшний його суд, і позбавлені й тіні сорому – немов оглухли на людські нарікання та поговір, проводять розпусне життя серед виставності та пировання... Віддавшись розпусті, тілесній похоті та гидким помислам – занедбують свій архієрейський обов’язок і клопочуться брудними зисками, займаються купецтвом. І зовсім не диво, що такі єпископи,— коли це неуки, що не знають ні Святого Письма, ні канонічного права, переховують у себе єретиків, протегують їм...» Цей суворий присуд тим більше справедливий, що вийшов з-під пера бездоганних

польських католиків, яких важко запідозрити у властивій «чужинцям» суб’єктивності чи схильності на кшталт «єретиків» «чорнити» католицьку церкву. У меморіалі далі зазначається, що ці католицькі єпископи глузували з церковних постанов, не дотримувались ні свят, ні постів, визнавали лише три таїнства, висвячували у ксьондзи своїх родичів, недосвідчених юнців та неписьменних слуг.

Така знаменна оцінка стану католицького кліру у Польщі перегукується з «жалібними» висловами у славнозвісному «Треносі» визначного українського церковного діяча і письменника Мелетія Смотрицького. Вони фіксують фактично те саме становище у православному церковному середовищі, що вимагало істотного реформування української церкви. «Ще самі силабізовать не навчились, а ми їх до слова Божого на проповідь послали, – саркастично писав Смотрицький про кризовий стан українського кліру, – ще своїми домами не займалися, а ми вже їм церковне управління доручили». Причиною такого стану православної ієрархії стали польські впливи, особливо після Люблінської унії, коли більшість українських земель увійшла до складу корони. Вище духовенство православної церкви, прагнучи наслідувати польських єпископів, проймалося і їхніми вадами. Дуже часто польські королі, надаючи «хліби духовні», на владичі престоли призначали осіб, що не мали нічого спільного з церквою, проте вміли різними шляхами досягати королівської милості. Духовні бенефіції стали вважатися винагородою за різного роду військові та інші світські заслуги. Купівля і продаж єпископських кафедр і архімандритств, узурпація світськими особами вищих духовних посад, розпусне життя духовних владик, безсоромна гонитва за наживою, ігнорування і порушення церковних канонів та релігійної етики стали характерними рисами поведінки вищого православного духовенства на Україні після Люблінської унії. Внаслідок цього і нижче духовенство починає морально занепадати, недбало ставитися до освіти, зазнає загальної культурної деградації. У «Палінодії» – творі іншого українського письменника тієї епохи Захарія Копистенського – зазначалося, що «пресвитерове... сметья било людское... отколь ся до него самыи толко голодныи и неукове так натиснули, же юж розознати не было, гдh был частшій пpecвитepъ

– в корчмh, чили въ церквh?». Такі висловлювання засвідчували, що і українська православна церква переживала таку саму кризу, що й католицька. Однією з причин такого становища для обох конфесій була так звана «порча духовенства і церковного життя», що створювало об’єктивні передумови для оновлення українського православ’я і початку в Україні того процесу реформування, який охопив країни Західної і Центральної Європи.

Низка ідей та принципових засад західноєвропейської Реформації, а саме – вільнення з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на національні мови, заснування шкіл – знайшли широкий розголос в Україні. Православне населення одержало важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї Реформації для власних потреб. Разом з тим, боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації. Цей вплив виявився, зокрема, у намаганнях братств взяти під контроль діяльність духовенства.

Братські діячі критикують не лише католицьку, а й православну церкву, її ієрархію, паразитичний розкішний спосіб життя кліру, беруть справу віри у свої руки. Від протестантів запозичується в Україні практика шкільництва та полемічної літератури. Вводячи в церковну службу українську мову, братчикиреформатори вбачали в цьому необхідний елемент утвердження свободи сумління і громадянських свобод, засіб боротьби проти полонізації і покатоличення. Право кожного на вільне тлумачення Біблії, яке відстоювалось реформаторами в Україні, перетворювало його на важливий засіб критики тогочасних суспільних порядків, церковних ієрархів і можновладців. Цьому ж завданню слугувала ідеалізація ранньохристиянських громад, що сповідували бідність і спільність майна, чим виражалося прагнення до соціальної справедливості і духовного оновлення у тогочасному суспільстві.

Під впливом Реформації національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру. За цим гаслом, як і в інших країнах, що вели релігійні війни, приховувалась антифеодальна спрямованість і прагнення здобути незалежність.

На ранньому етапі реформаційного руху великокнязівська і королівська влада як у ЛитовськоРуській державі, так і в Польщі намагалася не допустити поширення нової віри. Вже після виступу Лютера у 1520 р. з’являється грамота Сигізмунда I, яка під загрозою ув’язнення й конфіскації майна забороняє ввозити з-за кордону його книжки. Проте невдовзі трапилася подія, що докорінно вплинула на долю реформаційного руху не лише в Литовсько-Руській державі й Польщі, а й в усій Європі. Йдеться

про секуляризацію Тевтонського (Прусського) ордену, тобто утворення з нього світської держави із спадковим монархом. Останній великий магістр ордену Альбрехт Бранденбурзький з роду Гогенцолернів (1490–1568) прагнув звільнити орден від васальної залежності від польського короля і великого князя литовського Сигізмунда I Старого, свого дядька (батько Альбрехта був одружений з донькою Казимира IV Ягелончика). У 1519–1521 рр. він вів війну з Польщею, але зазнав поразки і змушений був укласти перемир’я. Альбрехт сподівався отримати допомогу від імператора Карла V та німецьких князів, проте марно, що й кинуло його в обійми реформаторів. Познайомившись з Лютером та Меланхтоном і сприйнявши їхні ідеї, герцог вирішив здійснити реформацію на землях ордену. Підтримку в цьому йому надав Сигізмунд I Старий. 8 квітня 1525 р. у Кракові був укладений договір, згідно з яким Пруссія перетворювалась на герцогство, васальне щодо Польщі і спадкове в сімействі Альбрехта. У Кенігсберзі було скликано ландтаг, проголошено секуляризацію Тевтонського ордену і введення в Пруссії лютеранства. Після цього реформацію в країні було проведено без особливих труднощів. Альбрехт відкрив по всій країні школи, в Кенігсберзі – гімназію і університет. Він особисто опікувався виданням книг німецькою, а також литовською мовами з метою поширення лютеранства. Заснувавши з цією ж метою друкарню, Альбрехт мав намір наблизити до свого двору Франциска Скорину, книги якого були одним з джерел реформаційних перекладів Біблії. У 1530 р. Скорина якийсь час перебував у Кенігсберзі. Від герцога він отримав рекомендаційну грамоту до віденського воєводи Альбрехта Гаштольда, в якій першодрукаря названо «видатним і багатовченим мужем». Від цього часу і у Великому князівстві Литовському, і в Польщі швидко поширюються найрізноманітніші реформаційні течії, що істотно послабило позиції католицької церкви в обох державах.

Територіальна близькість Пруссії, де реформаторське віросповідання стало пануючим, до Литовського великого князівства і Польщі, постійні і розмаїті контакти між ними сприяли поширенню нової віри в імперії Ягелонів, в тому числі і в її українських та білоруських землях.

Незважаючи на низку гострих синодальних постанов у Ленчиці і Пйотркові (20–30-ті рр.), королівські заборони виїздити на навчання за кордон, покарання за переховування протестантських магістрів зупинити стрімке поширення нової віри було неможливо. Річ Посполита, за висловом сучасників, стає «asylem haereticom» – притулком єретиків. У реляціях папського легата Фульфія Руджієрі до Риму зазначалося, що у ній зійшлися «всі секти та й відбудували давню вавілонську вежу...

ті, що прогнані за сектантство не лише з Італії, а й з Німеччини, і навіть з самої Женеви, мають захист в тім королівстві, як у останньому безпечному пристанищу». І дійсно, під кінець правління Сигізмунда I Старого Річ Посполиту заливає справжній потоп найрізноманітніших сект: социніан (аріян, або антитринітаріїв), анабаптистів, іудаїстів тощо. Після смерті Сигізмунда I реформаційна гарячка зростає. На з’їздах і сеймиках, у магнатських палацах і шляхетських загуменках палко і пристрасно обговорюються питання віри, церковно-релігійного життя. Але якщо на заході Європи реформаційний рух супроводжувався гострим протистоянням сторін і часто переходив у криваву боротьбу, у Речі Посполитій протестанти отримали повну свободу розвитку.

Україна й Білорусія не могли не відчути впливу реформаційної хвилі, грунт для сприйняття якого був підготовлений місцевими «єресями». Однією з них були так звані «жидовствуючі», які, зазнавши репресій у сусідній Московській державі, знайшли собі притулок у Білорусії, а згодом на Україні. Низка положень віровчення жидовствуючих мала багато спільного з різними напрямками європейської Реформації. Це стосується відмови від культу Богородиці, поклоніння іконам, низки християнських настанов, таїнств, а також твердження, що Бог є один і не має ні Сина, ні Духа єдиносущних і співпрестольних йому. Ця остання теза жидовствуючих пояснює, зокрема, чому саме на Україні «прийнялися» антитринітарські течії.

Протестантські громади на території України у 30–40-ті роки XVI ст. з’являються, як правило, у великих панських маєтках або у містах, що належали магнатерії.

Лютеранство, що поширилося здебільшого на землях Західної Великопольщі, не мало вагомого політичного впливу. Очевидно, польські феодали вбачали у лютеранстві засіб зміцнення влади монарха (як це сталося у Пруссії) і перешкоджали його поширенню у країні. І все ж чимало молодих українських і білоруських шляхтичів, що навчалися в Німеччині, були, за свідченням українського історика О. Левицького, слухачами Меланхтона і навіть самого Лютера.

Інакше складалося утвердження кальвінізму, який зібрав чимало прихильників як серед шляхти, так і серед магнатів. Шляхті імпонували демократичні засади кальвінізму (що стосувалися, звичайно, лише шляхетського стану), які давали змогу посилити опозицію абсолютистським тенденціям королівського двору. Саме ця реформаційна течія створювала ідеологічні підстави для встановлення залежності державної влади від суспільного представництва і надання останньому права опору зловживанням монарха. Ці ідеї були дуже близькими шляхті і ставали ідеологічним обгрунтуванням їхніх політичних аспірацій.

В середині XVI ст. кальвінізм швидко поширився серед шляхти в Малопольщі і Литві. До нього прилучилося також чимало магнатів. Серед покровителів кальвінізму в Польщі були такі представники магнатерії, як Ян Ласький – племінник великого канцлера коронного, архієпископа гнєзненського і прімаса Польщі, Станіслав Замойський, Ян і Станіслав Собєські та інші. На Україні досить тривалий час послідовниками кальвінізму була родина Потоцьких. Саме вони побудували школи у Кам’янціПодільському, Панівцях, Хмельнику. Скандального розголосу набув перехід до кальвінізму київського католицького єпископа Миколи Паца. На початку 50-х років кальвіністом став литовський канцлер князь Микола Радзивіл Чорний, власник багатьох маєтностей в Білорусії (Несвіж) і Україні (Олика на Волині). У зовнішній політиці він був прибічником союзу з Габсбургами, рішуче виступав проти поглиблення державної унії між Польщею і Великим князівством Литовським. Під його опікою у Бересті було створено друкарню, видання якої сприяли поширенню Реформації на Україні і Білорусії. Серед них – славнозвісна Берестейська або Радзивілова Біблія, зразком для якої була гугенотська Біблія французькою мовою.

Впливи братів Радзивілів особливо посилились, коли у 1548 р. на польський престол зійшов Сигізмунд II Август, який був одружений з їхньої сестрою Варварою. За прикладом Радзивілів до нової віри прилучилося чимало представників знатних православних родів – Вишневецьких, Кишок, Фірлеїв, Ласоцьких, Морштинів, Воловичів, Гойських, Сапіг, Ходкевичів та інших. За ними пішли більш дрібні шляхетські роди.

Поширенню протестантизму на Україні і в Білорусії сприяла видавнича діяльність вихованця Краківського університету Симона Будного. Він домагався ведення протестантської пропаганди «руською мовою», чому сприяли його несвізькі видання – «О оправданіи грhшного человhка перед Богом» і «Катыхизисъ» для простых людей языка руского». У присвяті видання дітям Радзивіла висловлювалася радість з приводу друкування книги слов’янською мовою й сподівання, що княжата любитимуть свою рідну мову.

Тоді як Радзивіли, підтримувані частиною православних можновладців, намагалися використати нову релігію для зміцнення незалежності Литовської держави, в коронних польських землях відбувалися протилежні процеси. Тут кальвіністи виступили з проектом створення польської національної церкви, сподіваючись таким чином підпорядкувати її державі і одночасно створити передумови для посилення інтеграційних процесів у Речі Посполитій. На їхню думку, національна церква мала об’єднати всі християнські віровизнання включно з православ’ям. За прикладом Англії планувалося зберегти церковну ієрархію і більшість обрядів, проте головою церкви мав стати король, а найвищою владою – національний собор. Кальвіністи розпочали підготовку до об’єднання протестантських церков, над чим активно працював письменник-гуманіст Ян Ласкі (1499–1560) – приятель Меланхтона, прибічник Реформації, який активно діяв впродовж багатьох років в Англії, Фризії і Німеччині. У 1555 р. депутати сейму виступили з пропозицією скликання національного собору, що мав би ліквідувати релігійний розкол. Пропозиція була підтримана королем і католицькими єпископами. Сигізмунд-Август відрядив до папи посла із завданням домагатися дозволу на скликання собору, відправлення служби Божої польською мовою, причастя під обома видами і ліквідації целібату. Проте ці вимоги були відкинуті Римом, після чого король відмовився від дальших кроків в цьому напрямку.

Намагання створити національну церкву загалом були позитивним явищем в контексті самої Реформації. Вже у 1551 р. єпископи були змушені відмовитися від юрисдикції у справах віри, яку з часом формально прийняв король. Нарешті, як уже зазначалося, в 1563–1565 рр. у Польщі й Великому князівстві Литовському офіційно утвердилась релігійна віротерпимість, послабилася залежність польської церкви від римського папи.