Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit

милостиню жебракам i вбогим, що мало позначалося на майновому станi церкви, францисканцi здобували популярнiсть, створюючи iлюзiю свого навернення до iдеалiв ранньої християнської церкви.

Католицькi ченцi й духовенство на Українi з кiнця XII ст. формально пiдпорядковувались люблiнському єпископу, який мав свого генерального вiкарiя у Володимирi-Волинському. Католики латинського обряду, особливо селяни, що тiкали на Україну в надiї полегшити своє становище, не боялись якихось можливих форм релiгiйного тиску i часто добровiльно приймали мiсцевi звичаї й обряди. У Києвi латинян обслуговували iрландськi бенедиктинцi, якi мали значну мiсiонерську практику. У них був свiй монастир та костьол; ченцi працювали у повнiй згодi з киянами.

Невдовзi пiсля заснування ордену, за папи Григорiя III (1216-1227), домiнiканцi з’являються у Києвi. Тут вони закладають монастир i спочатку проповiдують цiлком вiльно. Якщо папа Iнокентiй III намагався здiйснити об’єднання Києва з Римом не порушуючи схiдних обрядiв (це було пiдтверджено рiшенням IV Латеранського собору), то його наступники Гонорiй III i Григорiй IX висунули завдання «навернення русинiв до латинства». Цей заклик папства активно пiдтримали домiнiканськi ченцi у Києвi, якi проповiдували латинникам не вступати у контакти зi «схизматиками i єретиками». На їхнє прохання папа Григорiй IX видав гострi постанови, що забороняли подружжя латинникiв й українцiв, якi до того часу створювалися вiльно. У вiдповiдь київський митрополит Кирило виступив з посланням, в якому зобов’язував католикiв, що бажають одружуватися з православними, приймати заново хрещення як поганинiв чи єретикiв. Це було нечуваним i нiколи не практикованим у київськiй митрополiї. Зрештою, конфлiкт закiнчився вигнанням домiнiканцiв з Києва. Вони оселились у Галичi; бенедиктинцi ж залишились у столицi митрополiї. У 1235 р. до Перемишля прибули францисканцi й заснували там свiй монастир. Мiсiонерська дiяльнiсть так званих «жебрачих орденiв» на Українi мала для християнства в цiлому негативнi наслiдки. Домiнiканцi й францисканцi проповiдували латинство як єдино можливий дiйсний християнський обряд i намагалися переконати в цьому тодiшнє українське суспiльство. Звичайно, така непримиренна позицiя викликала недовiр’я населення i вiдштовхувала його вiд Риму i Заходу в цiлому. Ця ситуацiя стала зручним приводом для Константинополя посилити свої впливи на Українi.

В перiод хрестових походiв, якi спрямовувались не лише на Близький Схiд, а й на землi захiдних слов’ян, збiльшуються пiзнання захiдноєвропейцiв щодо ближчих i дальших сусiдiв на сходi Європи. Зокрема, в Англiї впродовж XIII ст. було написано три твори, де наводяться детальнi географiчнi описи та iнша iнформацiя щодо Давньої Русi: «Iмператорськi дозвiлля» Гервазiя Тiльберiйського, «Про властивостi речей» Бартоломея Англiйського i «Великий твiр» Роджера Бекона.

Гервазiй Тiльберiйський (1150-1235) походив зi знатної сiм’ї, близької до королiвського оточення. Якийсь час вiн перебував на службi в англiйського короля Генрiха II (1154-1189), а згодом – у рiзних європейських можновладцiв. Вiд се-редини 90-х рокiв Гервазiй мешкає в Арлi – центрi ранньосередньовiчного Арелатського королiвства, що 1034 р. увiйшло до складу Германської iмперiї. Оттоновi IV, який зробив його маршалом Арелатського королiвства, Гервазiй присвятив свої «Iмператорськi дозвiлля». Його увага зосереджена здебiльшого на Пiвденнiй i Пiвденно-Захiднiй Русi, що виступає у нього пiд назвами Русiя i Рутенiя. Це було характерним у визначеннi топонiмiв УкраїниРусi для всього тогочасного європейського свiту. Гервазiй згадує Київ, називаючи його Хiо; Галич вiн йменує Галiцiєю, Днiпро – Апером, Буг – Браслетом, Володимир-Волинський – Лодимирiєю.

Бартоломей Англiйський (1190 – пiсля 1250) – автор середньовiчної енциклопедiї «Про властивостi речей» – отримав освiту в Парижi, де став ченцем францисканського ордену. У 1230 р. вiн був направлений до Магдебурга для викладання теологiї. В Нiмеччинi Бартоломей залишався до кiнця життя. Характерно, що в його працi Галичина (Галацiя) виводиться вiд Галлiї римських часiв. Причому вiн зазначає, що цей широкий i плодючий край, що включає велику частину Європи, «називається тепер багатьма Рутенiєю». У роздiлi «Про Русь» кордони Давньоруської держави визначаються приблизно сучасними етнiчними межами України, а Русiя, або Рутенiя, як зазначає Бартоломей, «у деякiй своїй частинi називається Галацiєю».

Хоча європейцям не вдалося утримати в своїх руках схiдне узбережжя Середземномор’я, хрестовi походи мали надзвичайно важливi соцiально-полiтичнi, економiчнi, а також культурнi наслiдки для всiєї Європи. Насамперед, європейцi ознайомились iз значними технiчними й господарськими досягненнями Сходу. Iстотно вплинуло на культурний розвиток Європи знайомство з багатою i рiзноманiтною

культурою схiдних народiв, про яку не мало й гадки європейське рицарство, скуте вузькими межами феодальних замкiв i найближчих мiських округ. Вже пiсля першого хрестового походу європейське купецтво почало безпосереднi зносини з Левантом, що вiдразу пожвавило i розширило захiдноєвропейську торгiвлю. Був усунутий головний конкурент у торгiвлi зi Сходом – Вiзантiя, яка досi виконувала на цьому напрямку посередницьку функцiю.

Для України-Русi поява нового середземноморського торговельного шляху, що мiцно зв’язав захiдноазiйськi порти з пiвденноєвропейськими, призвела до занепаду традицiйної днiпровської артерiї. Якщо перед хрестовими походами схiдна торгiвля йшла з Вiзантiї – найважливiшого свiтового торговельного центру тих часiв – через Чорне море Днiпром у Балтику, то наприкiнцi XII ст. i особливо у XIII-XIV ст. ситуацiя стрiмко змiнилася. Торгiвля зi Сходом пiшла з портiв Азiї безпосередньо до Венецiї, Генуї, Марселя, а звiдти – на пiвнiч Європи, минаючи «великий шлях» Днiпровий, що опинився осторонь нової торговельної дороги i втратив колишнє значення. До того ж значно утруднювали торговельнi стосунки надднiпрянських земель з Чорномор’ям кочовi народи, що захопили пiвденнi степи у XII-XIII ст. Нарештi, остаточно зруйнував стару торгiвлю Надднiпрянщини татарський напад. Сплюндрований Київ та iншi надднiпрянськi мiста фактично були вiдрiзанi вiд Вiзантiї. I хоча у XIV-XV ст. розпочався товарний рух з пiвдня до Москви та Новгорода, i на цьому шляху Київ був важливою станцiєю, проте ця торгiвля не досягла масштабiв та iнтенсивностi київської торгiвлi XI-XII ст.

В перiод втрати Києвом свого економiчного i полiтичного значення зростає геополiтична роль захiдноукраїнських земель. У цьому регiонi торговельний рух набирає дедалi бiльшої сили, оскiльки захiдноукраїнськi землi стали важливим посередником у зносинах мiж Чорноморським узбережжям i країнами Центральної Європи.

§ 2. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗIВСТВО У БОРОТЬБI ЗА ЗБЕРЕЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ

ДЕРЖАВНОСТI

Утворення Галицького князівства. Ще наприкiнцi XI ст. вiдбувається посилений процес консолiдацiї Галицької землi, де утверджується династiя князiв-iзгоїв Ростиславичiв. Родоначальник династiї – Ростислав Володимирович, онук Ярослава Мудрого – за звичаями родового права наслiдування був позбавлений можливостi претендувати на київський стiл. Мабуть, дiд визначив йому у володiння захiднi окраїни Київської держави. Згiдно з лiтописною звiсткою, Ростислав був одружений з угорською княжною i мав трьох синiв. Рюрик отримав Перемишль, Володар – Звенигород, Василько – Теребовль.

Вже вiд початкiв свого незалежного iснування князi Галицької землi беруть участь у полiтичному життi Центральної Європи як його активний чинник. С. Томашiвський гiпотетично реконструював можливий перебiг подiй, пов’язаний з утвердженням Рюрика Ростиславича у Перемишлi. Рюрик – син угорської княжни – виявився втягнутим у вир боротьби двох ворожих партiй в Угорщинi (як, втiм, i в усьому тодiшньому католицькому свiтi) – прихильникiв iмператора Генрiха IV i римського папи Григорiя VII. Тут вiн мiг заручитися пiдтримкою певних полiтичних сил для розширення своїх володiнь. Саме в цей час Польща переживала внутрiшнi потрясiння, пов’язанi з вигнанням короля Болеслава II Смiливого, прихильника римського папи, i утвердженням iмператорської креатури Володислава Германа. Рюрик використав загальне замiшання у Польщi i захопив усе Посяння з мiстами Сяноком, Перемишлем, Ярославом i Лежайськом. Цi землi вiд часу iнтервенцiї Болеслава Смiливого на пiдтримку Iзяслава Ярославича, очевидно, залишалися пiд Польщею. Саме в Перемишлi Рюрик зробив нову княжу столицю. Пiсля смертi Рюрика (1092) князiвський стiл у Перемишлi посiв Володар. Обидва Ростиславичi докладали чимало зусиль для захисту захiдних українських земель вiд сусiдiв – Польщi та Угорщини. У 1099 р. брати завдали нищiвної поразки угорцям пiд Перемишлем i на тривалий час позбавили їх мiлiтарних можливостей для вторгнення в Галичину. Ростиславичам доводилося проводити гнучку полiтику в умовах, коли київськi князi, що неохоче погодилися на передачу їм Галичини, пiдозрiло спостерiгали за їхнiм поступовим пiднесенням. Найближчою полiтичною метою галицьких князiв було не допустити об’єднання Волинi й Київщини i надмiрного зростання могутностi Мономаха та його дому. В цьому контекстi слiд розглядати короткотривалу участь Василька та Володаря у коалiцiї проти Мономаха, до якої було залучено угорцiв i полякiв. Проте, окрiм цiєї хвилевої спiлки з Польщею,

Ростиславичi неодноразово ходили на неї походами, маючи своїми союзниками язичницьких слов’ян Помор’я i пруссiв. У боротьбi з Ростиславичами польськi правителi вдалися до пiдступного кроку. Вони пiдiслали до Володаря свого боярина Петра Власта, який, здобувши довiр’я князя, вивiз його у Польщу. За визволення князя, окрiм виплати великого викупу, галичанам довелося взяти на себе полiтичнi зобов’язання – зокрема, не допомагати бiльше поморянам. Напевно, без цих зобов’язань був би неможливим похiд Ростиславичiв пiд Володимир спiльно з Ярославом – найнебезпечнiшим суперником Володимира Мономаха. Пiсля смертi обох Ростиславичiв (1124) Галицька земля короткий час була подiлена на чотири князiвства – Перемишльське, Звенигородське, Теребовельське й Галицьке.

У 40-х роках XII ст. вона об’єдналася пiд владою енергiйного князя Володимирка Володаревича (1124-1153) i стала значною полiтичною силою у Пiвденнiй Русi, з особливими i складними стосунками iз захiдними державами. Саме Володимирко зробив столицею князiвства Галич над Днiстром, що стояв вiддалiк вiд кордонiв на важливому торговельному шляху до Чорного моря, а отже лiпше забезпечував княже управлiння. Через якийсь час мiсто стало великим торговельним i культурним осередком.

Уклинившись мiж Польщею та Угорщиною, Галичина стала важливим учасником i, частково, об’єктом суперечок i зiткнень мiж цими двома впливовими в середньоєвропейськiй полiтицi державами. На вiдмiну вiд iнших областей Київської держави, бiльш вiддалених вiд європейської полiтичної арени, Галицьке князiвство стає безпосереднiм учасником подiй, що на нiй розгорталися.

Оточений сильними сусiдами (на заходi – Польщею, на пiвднi – Угорщиною, на пiвночi – Волинським, на сходi – Київським князiвствами), Володимирко проводив надзвичайно обережну i гнучку полiтику, що мала єдину мету – посилити Галицьке князiвство.

Вiн виявив себе як iнiцiатор складних полiтичних комбiнацiй i автор численних союзiв, найважливiшими з яких були союзи з Вiзантiєю та Суздалем. Цi союзи не були зумовленi якимись особливими провiзантiйськими настроями князя чи органiчною потребою спiлки близької до Заходу Галичини з пiвнiчною околицею Київської держави. Вони базувалися лише на полiтичнiй кон’юнктурi i не мали глибоких iдеологiчних чи будь-яких iнших пiдстав.

Пiд час мiжусобної боротьби Мономаховичiв i Мстиславичiв за Київ Володимирко став на бiк провiзантiйського суздальця Юрiя Довгорукого у його протиборствi з європеїзованим «книжником i фiлософом» Iзяславом II Мстиславичем. Це протистояння, як вже зазначалось, переплелося з гострим конфлiктом мiж Римом i Германською iмперiєю i стало, зрештою, вагомим фактором європейської полiтики. Київського князя, який прагнув церковної незалежностi вiд Вiзантiї, пiдтримали Рим, Вельфи, а також традицiйнi супротивники Ростиславичiв – католицькi Польща, Угорщина й Чехiя.

Володимирко – як спiльник Юрiя Довгорукого – входить у тiснi зносини з Гогенштауфенами, якi вiдтодi стають традицiйними полiтичними партнерами галицько-волинських князiв. Раптова смерть Володимирка не перервала процесу змiцнення Галицького князiвства. Однiєю з найвизначнiших постатей давньоруської iсторiї був син Володимирка – Ярослав Осмомисл (1153-1187), про якого автор «Слова про похiд Iгоря» говорив: «Галичкы Осмомысле Ярославе! Высоко седиши на своем златокованном столе, подпер горы Угорскыи своими железными пълки, заступив королеви путь, затвори к Дунаю ворота, мече бремены через облаки, суды рядя до Дуная, грозы твоя по землям текут, отворяши Києву врата, стреляеши с отня злата стола салтана за землями». Очевидно, Ярослав заволодiв мiстами по Дунаю та укрiпленнями, що зачиняли його гирло. Цi позицiї мали важливе значення для розвитку торгових i полiтичних зв’язкiв Галичини з Вiзантiєю. В перiод його князювання галицька колонiзацiя поширилася вниз по Днiстру i Пруту, дiйшовши до Буга.

Ярослав остаточно утвердив Галич як перше мiсто в князiвствi. Вiн увiйшов у тiснi зносини з вiзантiйським iмператором з метою заснування галицького єпископства, оскiльки досi Галичина пiдпорядковувалася володимирському єпископату. У 1153 -1157 рр. князь закладає у Галичi величний кафедральний храм Успiння Божої Матерi, що став престольною церквою галицького єпископа. З метою утвердження за собою монаршого авторитету на зразок вiзантiйського, Ярослав вiдмовляється вiд традицiйної практики руських князiв – ходити на чолi дружини в бiй. Дивуючи всiх, вiн доручав виконувати цю функцiю своїм воєводам. У цьому видно свiдоме намагання вiдiгравати першу роль серед українських князiв, оскiльки галицький князь напевно бачив безповоротний занепад Києва. Ярослав прагне здiйснювати виразну загальноукраїнську полiтику, уклавши союз з волинськими Мстиславичами i сприяючи противникам Андрiя Суздальського у боротьбi за Київ. Вiн вiдiграв вирiшальну роль в

опануваннi київського престолу Мстиславом II Iзяславичем (1167-1170) i пiдтримував його у боротьбi з половцями. У фатальному 1169 р. Ярослав не брав участi в ганебному руйнуваннi столицi, а навпаки – галицькi полки й надалi пiдтримували Мстислава II.

Таким чином, Ярослав розiрвав з традицiйною полiтикою своїх попередникiв, якi у боротьбi проти київських i волинських князiв орiєнтувалися на Суздаль. Саме завдяки цiй переорiєнтацiї стали можливими наступнi консолiдацiя i об’єднання українських князiвств. Згодом Галичина стала тiєю серцевиною, з якої розвилося нове могутнє полiтичне об’єднання – Галицько-Волинська держава. Ось чому Ярослава Осмомисла, що зробив першi вирiшальнi кроки в цьому напрямi, можна вважати її творцем. Роман Мстиславич продовжив полiтику Осмомисла. I Володимирко, i Осмомисл зовсiм не дбали того часу про оволодiння київським столом, а намагалися збiльшити могутнiсть своєї землi та її столицi. В перiод свого найвищого пiднесення Галицьке князiвство володiло Бесарабiєю, частиною нинiшньої Румунiї, низкою придунайських мiст. Нинiшнiй Галац мав назву Галича, що перейшла вiд столицi цiєї української держави – Галича на Днiстрi. В той час мiж Галицьким князiвством та чорноморськими державами йшла жвава торгiвля i купцi з Галича й iнших мiст вивозили свої товари на царгородськi ринки. Цьому сприяли зручнi воднi шляхи по Днiстру, Пруту, Дунаю, що належали цiй державi. Всi цi економiчнi фактори сприяли швидкому економiчному i мiлiтарному пiднесенню Галицької держави.

Порiвняно з iншими землями України, що значно потерпiли вiд княжих усобиць та наскокiв кочовикiв, Галичина виявилась найменше роздробленою i бiльше готовою виконати консолiдуючу функцiю серед українських князiвств у новому державотворчому процесi.

Одночасно вiдбувалося зростання полiтичного впливу Галицького князiвства в Центральнiй Європi, активно розвивалися його стосунки з Польщею, Угорщиною, Нiмеччиною. У 1165 р. Ярослав, який брав участь у коронацiї iмператора Фрiдрiха I Гогенштауфена, визнав над собою його ленну зверхнiсть.

Проте, поряд зi змiцненням особистої влади галицького «самовластця», зростала полiтична опозицiя боярства цiєї землi, яке дедалi сильнiшало в економiчному i полiтичному вiдношеннi. Воно рано сформувалося в окрему мiцну верству i ревно охороняло свої корпоративнi iнтереси вiд зазiхань князя. Далека вiд степу Галичина була краще убезпечена вiд наскокiв кочовикiв, нiж iншi українськi землi. Це приваблювало туди населення, сприяло пiднесенню хлiборобства, що вело до зростання значущостi землеволодiння. Прагнучи збiльшити свої маєтки, бояри почали захоплювати вiльнi земельнi простори, дiставали землю вiд князя, скуповували, а то й силомiць забирали її у селян. Таким чином в руках галицького боярства зосередилась величезна земельна власнiсть, що стала пiдвалиною його могутностi. Чимало бояр, на кшталт захiдноєвропейських феодалiв, мали власнi досить сильнi дружини, жили в укрiплених замках. На формування корпоративних особливостей галицьких бояр вплинуло сусiдство Угорщини та Польщi з аристократичним норовом їхнього боярства, а також нечисельнiсть княжої сiм’ї, завдяки чому бояри ставали намiсниками навiть у головних мiстах князiвства. В руках бояр опинились i солянi промисли, якi мали велике господарське значення. Намагання галицької аристократiї вiдiгравати самостiйну полiтичну роль привели її до вiдвертого протистояння з князем. Приводом став сiмейний конфлiкт Ярослава, скориставшись яким бояри вдалися до насильства: вони спалили на вогнищi невiнчану дружину князя Настасiю, а її сина ув’язнили в темницi. Ярослав був змушений погодитися з вимогами боярської опозицiї – повернути законну дружину (дочку Юрiя Довгорукого) Ольгу i сина Володимира. Пiсля смертi Ярослава Володимир потрапив у вир протистояння рiзних боярських угруповань. На його звернення про допомогу в Галичину вирушив угорський король Бела III, який, однак, не повернув Володимировi престолу, а посадив у Галичi свого сина Андрiя. Це була перша окупацiя Галичини Угорщиною. Лише з допомогою нiмецького iмператора Фрiдрiха Барбаросси – протектора свого батька – i польського князя Казимира Справедливого Володимир повернув собi княжий престол.

Галицько-Волинське князiвство як фактор формування української державності. Зi смертю Володимира Ярославича (1198) перервалася династiя Ростиславичiв i Галич перейшов до рук волинського князя Романа Мстиславича, який об’єднав Волинь i Галичину в єдине Галицько-Волинське князiвство. Водночас Роман Мстиславич здобув Київ, чим фактично об’єднав етнiчнi українськi землi вiд Карпат i Дунаю до Днiпра (за винятком Чернiгiвського князiвства). Вiн здiйснив кiлька успiшних походiв

проти половцiв i намагався змiцнити свою владу на Київщинi, тримаючи тут залежних вiд себе помiчникiв i нейтралiзуючи спроби володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гнiздо утвердитись у Пiвденно-Захiднiй Русi. Межi Галицько-Волинського князiвства були розширенi й на пiвночi – за рахунок Литви. Польський хронiст В. Кадлубек свiдчить, що Роман «за короткий час так пiднявся, що правив майже всiма землями i князями Русi». Нова сильна держава, володiючи значною частиною київської спадщини, спиралася на мiцнi економiчнi пiдвалини – значну частину балтiйськочорноморської торгiвлi на шляху Буг-Днiстер, що замiнив занепалу днiпровську артерiю. Роман продовжував внутрiшню полiтику Ярослава Осмомисла, спрямовану проти ворожої йому частини галицького боярства, що сприяло зростанню його популярностi. Її вiдгомоном були згадки в галицьковолинському лiтописi про «царя в Руской земли, иже покори Половецкую землю и воева на иные страны все». Титулатура Романа як «самодержця усiєї Русi» перегукується з титулатурою, даною захiдним хронiстом, який називає його «rех Russiae», тобто королем Русi. Для європейських володарiв стало звичним явищем застосування королiвської титулатури щодо захiдноукраїнських правителiв. Гербом i титулом короля Володимирiї (Володимирщини) користувалися угорськi королi вже на зламi XII та XIII сторiч. Ця традицiя продовжилася монархами з нiмецьких династiй, якi сидiли одночасно на тронах Угорського королiвства та Священної Римської iмперiї. У 1204 р. папа римський Iнокентiй III пропонує галицько-волинському князевi королiвську корону.

Роман виступає з чисто європейською iдеєю запровадження нового порядку формування центральної влади на Русi, схожого з германською традицiєю виборiв iмператора. Згiдно з його планом, великий князь київський мав обиратися шiстьма найбiльш впливовими удiльними князями (подiбно до обрання iмператора нiмецькими курфюрстами) – чернiгiвським, галицьким, полоцьким, смоленським, суздальським i рязанським. У межах кожного удiльного князiвства влада мала переходити не до старшого в родi, а вiд батька до сина. Проте цей задум не був реалiзований внаслiдок спротиву Всеволода Юрiйовича суздальського, i Русь так i не розробила життєздатної системи престолонаступництва.

Iз занепадом Києва як центру Пiвденно-Захiдної Русi, вiсь її полiтичного життя змiщується на захiд. Центром держави Романа Мстиславича стає не Київ, значною мiрою зв’язаний з Вiзантiєю, i навiть не Володимир-Волинський, а Галич, який постiйно пiдтримував тiснi зв’язки з країнами Заходу.

Саме Галицька Русь стає спадкоємницею полiтичної ролi Київської держави у її взаєминах з державами Центральної Європи. Про розмаїтий характер взаємо-вiдносин Галицько-Волинського князiвства iз захiдноєвропейським свiтом свiдчить запис в синодику монастиря Святого Петра в Ерфуртi:

«Romanus rex Ruthenorum debit nobit XXX marcas», тобто «Роман король руський дав нам 30 марок».

Роман втягується в гостру боротьбу мiж Гогенштауфенами i Вельфами, що точилася у тодiшнiй католицькiй Європi, на боцi перших. У цьому зв’язку становить значний iнтерес звiстка французького хронiста середини XIII ст.: «Король Русi на iм’я Роман вийшов за межi своїх кордонiв i бажаючи пройти через Польщу в Саксонiю по волi Божiй вбитий двома братами, князями польськими Лецiком i Конрадом, на рiчцi Вiсла». Можна припустити, що похiд Романа пов’язаний з його зобов’язаннями перед Гогенштауфенами у наданнi їм мiлiтарної допомоги. Отже, пройшовши через Польщу в Саксонiю, Роман мав завдати удару Оттоновi IV, її володарю. Вiдомо також, що з часу, коли союзник галицьковолинського князя Лешко Бiлий здобув Кракiв, стосунки мiж ними значно погiршились. Не виключено, що причиною було суперництво у боротьбi за Люблiн, оволодiти яким весь час прагнули володарi Галицько-Волинського князiвства. Пiд час воєнних дiй у Польщi Роман загинув у битвi пiд Завихвостом 1205 року. Його дiяльнiсть вiдiграла важливу роль у консолiдацiї Пiвденно-Захiдної Русi, яка не перервалася з полiтичним занепадом Києва. Мiрою того, як у XI-XIII ст. послабли зносини Русi-України з балканськими країнами, Вiзантiєю, Малою Азiєю, зносини iз Захiдною Європою i, насамперед, з нiмецькими землями набирали дедалi бiльшого значення.

Змiцнення Галицько-Волинської держави i занепад Києва наприкiнцi XII ст. означали переважання захiдних впливiв над комбiнацiєю вiзантiйських i схiдних, що домiнували в процесi формування Київської держави. Захiдна Україна, зосередивши в собi головнi прояви полiтичного i нацiональнокультурного життя Русi, поступово входить у захiдноєвропейський свiт як його органiчна складова.

Створення Галицько-Волинського князiвства на чолi з «самодержцем усiєї Русi» Романом Мстиславичем стало важливим етапом в iсторiї української державностi. На вiдмiну вiд полiетнiчної

Старокиївської держави вона розвивається вiдтепер на єдиному українському грунтi. Це дало пiдстави українському iсторику С. Томашiвському назвати Романа «творцем першої, нацiональної української держави», яка проiснувала як окремий полiтичний органiзм до кiнця XIV ст.

Комунальні революції. Проникнення західних впливів у міське життя України. Дедалi активнiшу роль в економiчному i суспiльному життi Галицько-Волинської держави вiдiграють мiста. Мiрою зростання мiської торгiвлi та збагачення мiст влада феодалiв ставала обтяжливiшою для городян. У Захiднiй Європi вони намагаються цiлком звiльнитися вiд сеньйорiйної залежностi. Це прагнення викликало так званi «комунальнi революцiї» (XII-XIII ст.). В Iталiї великi торговельнi мiста добилися повного визволення вже в XI ст., пiвденно-французькi мiста – у XII – на початку XIII ст. Дещо пiзнiше на шлях боротьби за визволення стали мiста Пiвнiчної Францiї i Нiмеччини. В XII-XIII ст. у багатьох мiстах Захiдної Європи утворилося чимало мiст-комун або мiських республiк, що цiлком звiльнялися вiд влади сеньйорiв i отримували повне самоврядування. До вiдання мiст переходили управлiння й суд, збирання податкiв, вiйськова повиннiсть, догляд за мiською торгiвлею тощо. Серед таких республiк особливо видiлялися iталiйськi мiста, насамперед Венецiя, Генуя i Флоренцiя, якi захопили багато земель i стали великими купецькими державами.

Там, де феодали зберiгали свою могутнiсть, боротьба мiст набувала надзвичайної гостроти й тривала iнодi впродовж десятирiч. Далеко не всiм мiстам Захiдної Європи вдалося звiльнитися з-пiд руки феодалiв. Бiльшiсть мiст певною мiрою залишалася їм пiдвладною i в кращому разi дiставала грамоту, що визначала розмiр виплат сеньйору i гарантувала громадянам особисту свободу. Такi мiста називалися «вiльними мiстами». Вони нiколи не досягали прав мiста-комуни; управлiння й суд там залишалися в руках сеньйора, проте права та обов’язки їхнiх представникiв – так зване «прево» – точно визначалися, щоб убезпечити мiське населення вiд зловживань.

УXIII ст. сформувалося феодальне мiське право – «магдебурзьке право», яке встановлювало порядок виборiв i функцiї органiв мiського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехiв, регулювало питання торгiвлi, опiки, спадкування тощо. Окремi юрисдикцiї, що базувалися на нормах магдебурзького права, iснували в деяких мiстах Галицько-Волинської держави вже у XIII ст. (в колонiях нiмецьких поселенцiв у Львовi, Володимирi, Луцьку).

На Українi перiод XII-XIII ст. – це також час економiчного i полiтичного змiцнення середнiх верств, насамперед мiщанства, зумовленого швидким ростом мiст. Прагнення деяких володарiв змiцнити свою владу в державах-князiвствах, що постали пiсля розпаду Київської держави, знаходило активну пiдтримку мiського населення. Цi процеси, через якi пройшла бiльшiсть країн Захiдної Європи, на її Сходi найбiльш виразно виявились у Галицько-Волинськiй державi, що була тiснiше за iншi руськi землi пов’язана iз Заходом.

Удобу хрестових походiв починається розквiт iталiйських мiст, а також нiмецьких над Рейном, якi з часом засновують Ганзейський союз. До цього союзу згодом приєдналися мiста Пiвнiчної Європи та Балтики. До ганзейської торгiвлi залучається низка мiст Галичини, Новгород, Псков, Полоцьк, Смоленськ. Київ, який опинився поза цим рухом, дедалi бiльше втрачав своє колишнє економiчне, а разом з тим i полiтичне значення. Бiднiють його князi, боярство, мiщанство, тодi як посилюються цi верстви у мiцнiючiй Галичинi i Волинi. Головними адресатами українського експорту стали Вроцлав i Гданськ; за посередництвом цих торговельних центрiв на схiд Європи поширюються захiднi впливи.

Як i в країнах Захiдної Європи, на Галичинi мiщанство ставало активним учасником полiтичного процесу, беручи участь у боротьбi партiй, що виступали виразниками тих чи iнших тенденцiй полiтичного розвитку. Досить згадати про сильну партiю галицьких бояр Кормильчичiв, якi протидiяли змiцненню влади князя Романа Мстиславича. Їм протистояло iнше боярсько-патрицiанське угруповання, що пiдтримувало утвердження волинського князя в Галицькiй землi. Певною мiрою це протистояння нагадує протиборство гвельфiв i гiбелiнiв в Iталiї у XII-XIII ст., хiба що у менших масштабах.

Подiбно до гвельфiв, якi об’єднували патрiотичнi сили промислових i торговельних верств iталiйських комун i, пiдтримуванi папами, виступали проти влади iмператора, галицький патрицiат – прибiчник мiцної князiвської влади – протистояв боярськiй вiйськово-феодальнiй олiгархiї. До речi, Роман Мстиславич також виявився втягнутим у протистояння Вельфiв i Гiбелiнiв, щоправда, на боцi Гогенштауфенiв. У своїй боротьбi з боярством спирався на мiське населення i Данило Романович. «Це

володар наш, Богом даний», – говорили про князя мiщани мiста Галича, коли вiн остаточно повернувся у свою столицю. Здiйснюючи вiйськову реформу, Данило органiзував пiшi полки з мiщан i селян, що неодноразово сприяли йому у здобуттi перемоги.

Галицько-волинськi князi протегували мiстам i мiському патрицiату, серед якого було чимало iноземцiв. До часу князювання Романа Мстиславича вiдносяться згадки про появу нiмецької колонiї у Володимирi-Волинському, а також пов’язану з нею юрисдикцiю нiмецьких єпископiв.

Розширення прав мiського патрицiату тривало впродовж усього перiоду правлiння Романовичiв. Так, лiтописець зазначає, що Володимир Василькович «лiпшим» мужам володимирським дав таку свободу, як колись Роман Мстиславич. Збереглася лiтописна звiстка про близькiсть до Володимира володимирського патрицiя нiмця Марколта, який «приймав князiв обiдом». Лев Данилович надав нiмецькому вiйтовi Бертольду млин у Львовi та села поблизу мiста – Малi Винники та Пiдберезцi. Саме до часiв його князювання вiдносяться вiдомостi про практику застосування норм магдебурзького права. У грамотi князя на вiйтiвство, надане якомусь Iоану, визначалося коло його повноважень; «а мистичи никто не имееть судити токмо войт по немичьскому праву». Визначався також порядок порушення позову проти самого вiйта: «никто самого не имеет звати на суд лише пред князя, а оний князь самого имеет судити с войтами по войтовскому праву». Захiднi колонiї, насамперед нiмецькi, вiдiгравали роль провiдникiв європейських впливiв i посередникiв у торговельних i культурних зв’язках з країнами Європи.

З листа «бурмистрiв i громади мiста Володимира», надiсланого у 1324 р. мiщанам мiста Торуня, видно, що Володимир вже органiзував своє життя на нiмецькому правi, яке стало формою самоврядування мiської верхiвки. У 1334 р. Юрiй II дозволив створити вiйтiвство на магдебурзькому правi у мiстi Сяноку. Вiйтiвському суду мали пiдлягати усi його жителi незалежно, «чи це буде нiмець, поляк, угорець i русин».

У 1356 р. магдебурзьке право отримує Львiв – важливий центр культурного й економiчного життя краю. З цього часу життя мiста органiзується на захiдноєвропейський взiрець. Ремiсники мiста, об’єднанi в цехи, щоб стати майстром того чи iншого ремесла, мусили обов’язково здiйснити подорож до захiдноєвропейських мiст.

Утiм, слiд зауважити, що галицько-волинськi володарi не були послiдовними у своїй пiдтримцi мiщанства. Збереглося чимало свiдчень про надання Данилом низки мiст боярам не лише для тимчасового, а й для постiйного управлiння. Князi зверталися до городян по допомогу лише в часи напруженої боротьби з боярством, i мiське населення активно пiдтримувало князiвську владу. Проте постiйного союзу з мiстами за прикладом захiдноєвропейських монархiв галицько-волинськi володарi не створили. Причиною цьому була занадто велика суспiльно-полiтична роль боярства, що негативно позначилося на полiтичному устрої Галицько-Волинської держави i, зрештою, призвело до лiквiдацiї нацiональної династiї i втрати державностi.

Загострення внутріполітичної боротьби в Галицько-Волинській державі. Іноземне втручання.

Пiсля смертi Романа внутрiшнє становище Пiвденно-Захiдної Русi значно загострилося. Знову розгорiлася боротьба за Київ. У Галицько-Волинськiй землi настав тривалий перiод заколотiв. Рання смерть Романа Мстиславича й малолiтнiсть його дiтей давали Польщi й Угорщинi зручну нагоду для втручання у справу спадщини галицько-волинського князя. Угорськi королi здавна були претендентами на Галичину; того ж прагнули й польськi князi, намагаючись вiдiрвати собi принаймнi Забужжя. На завадi цим планам сусiдiв могло стати сильне галицьке боярство, проте воно провадило вузьку станову полiтику, не рахуючись iз загальнонацiональними iнтересами. Якщо Роман Мстиславич намагався на випадок своєї смертi забезпечити синам спадщину шляхом угоди з угорським королем, то галицьке боярство прагне передусiм задовольнити свої корпоративнi iнтереси навiть цiною втрати державою суверенностi. Воно iз заздрiстю поглядає на земську аристократiю Польщi й Угорщини, яка дiстала вiд монархiв значних прав i привiлеїв. У Польщi це був ленчицький привiлей 1180 р., в Угорщинi – «золота булла» 1222 р. Проте галицьке боярство не зумiло пiднестися до усвiдомлення правного забезпечення своїх взаємовiдносин з князем, як це робилось у Захiднiй Європi мiж монархом i вiдповiдними станами.

Правними документами в Українi забезпечувалися здебiльшого надання, закрiплення чи розмежування помiсть, та й то не завжди. Вiдсутнiсть правових норм у стосунках мiж боярством i

князем, що являла собою рудимент родового ладу, iстотно вiдрiзняла українське суспiльне життя вiд захiдноєвропейського, незважаючи на рецепцiї елементiв захiдного права.

Галицьке боярство, прагнучи поставити себе над княжою владою, iнспiрувало iноземне втручання у внутрiшнi справи князiвства. Спочатку воно визнало князем трирiчного Данила при регентствi його матерi. Проте досить швидко галицькi можновладцi змусили вдову Романа та її дiтей Данила i Василька залишити Галич i податися до Володимира, а згодом шукати притулку у Польщi й Угорщинi. На деякий час, вiдповiдно до угоди з боярською партiєю, в Галичинi й на Волинi утверджуються сини вiдомого своїм походом на половцiв у 1184 р. Iгоря Святославича Сiверського – Володимир, Роман i Святослав. Iгоревичi спробували зломити мiць боярської знатi, знищивши 500 представникiв аристократичних родiв Галичини. Проте цей терор – своєрiдна предтеча Варфоломiївської ночi – не дав бажаних результатiв. Удаючи, що вони прагнуть мати князем законного спадкоємця, бояри з допомогою угорцiв повернули на князiвський стiл малолiтнього Данила, захопили й повiсили усiх трьох Iгоревичiв. Пiсля того знову почалися намагання боярської олiгархiї позбавити матiр князя регентства. Дiйшло до вiдвертих спроб голови боярської партiї боярина Володислава Кормильчича утвердитись на престолi. За свiдченням лiтописця, вiн «въеха в Галичь и вокняжися и седе на столе».

Настав повний занепад княжої влади. Бояри, керуючись своїми вузькими становими iнтересами, фактично сприяли активному втручанню Угорщини й Польщi у справи Захiдної Русi. В результатi у 1214 р. мiж польським князем Лешком Бiлим i угорським королем Андрiєм було укладено договiр про розподiл галицько-волинської спадщини. В Галичi мав утвердитися п’ятирiчний угорський королевич Коломан, якого вирiшено було одружити з дворiчною дочкою Лешка Соломiєю. Лешко отримував Перемишль, Берестейську землю i частину Холмщини. Угорський король звернувся до папи Iнокентiя III з проханням надiслати Коломану королiвську корону, запевняючи, що князi й народ галицької землi готовi прийняти латинський обряд. Проте ця ситуацiя не була тривкою. Боярська олiгархiя час вiд часу запрошувала нових кандидатiв на князiвський стiл у Галичi (серед них – Мстислав Мстиславич Удалий), органiзовувала проти них змови, знову i знову вiддаючи землi Захiдної Русi на поталу iноземним загарбникам.

Закрiпившись на Волинi, Данило разом з Васильком розпочали боротьбу за вiдбудову ГалицькоВолинської держави. В цiй справi вони спиралися на широкi верстви волинського населення, в тому числi на волинських бояр. У 1219 р. Данило вiдбив у полякiв Берестя та мiста Забужжя. З початком усобиць в Польщi по смертi Лешка (1227) Данило активно втручається у польськi справи. У 1229 р. вiн здiйснив далекий похiд у глибину Польщi. Вiйська князя дiйшли аж до Старограда у Великопольщi, Мiлiча в Сiлезiї й околиць Вроцлава. «Нiякий iнший князь не входив у Лядську землю так глибоко, окрiм Володимира Великого, що охрестив країну», – писав лiтописець. Одночасно Данило вiв боротьбу з тими волинськими князями, якi ворогували з Романовичами. У 1230 р. Волинь була повнiстю в руках Романовичiв. Найбiльш жорстоко точилася боротьба з угорцями, вибивати яких з Галича Даниловi довелось у 1230 i 1233 рр. Лише напередоднi татаро-монгольської навали у 1238 р. Данило Романович остаточно оволодiв Галичем. Того ж року вiн знову здобув Київ i посадив у ньому свого воєводу Дмитра. Проте монголо-татарська навала стала на завадi здiйсненню широких полiтичних планiв галицьковолинського князя.

Монголо-татарська навала. На початку XIII ст. татаромонголи пiд проводом Чiнгiс-хана (11551227) розпочали небачено обширнi i швидкi завоювання в Китаї, Середнiй Азiї, Персiї. Десятки держав i тисячi квiтучих мiст лягли в руїнах. У 1222 р. татари вдерлися в чорноморськi степи i розгромили половцiв на Сiверському Донцi. Безпосередня загроза нависла над князiвствами Русi. Половецький хан Котян звернувся за допомогою до руських князiв. Прийнявши рiшення про спiльний виступ i зiбравши величезне вiйсько з полкiв київських, галицьких, чернiгово-сiверських, смоленських, курських, володимиро-суздальських та половецьких загонiв, союзники пiд проводом Мстислава Удалого, з яким пiшов i князь Данило Романович, рушили на заднiпрянський Низ. Проте внаслiдок неузгодженостi дiй руських князiв i половецьких воєначальникiв у вирiшальнiй битвi на Калцi (1223) їхня армiя зазнала цiлковитого розгрому.

Землi Русi лежали вiдкритими i беззахисними перед татарським вiйськом. Поразка у битвi на Калцi значно послабила руськi князiвства, посiяла панiку i зневiру. Проте татари, обмежившись спустошенням

Заднiпрянщини i Поволжя, повернули на схiд. Невдовзi помер Чiнгiс-хан (1227) i це вiдстрочило катастрофу для Русi та iнших країн Європи на десять рокiв.

У 1236 р., зiбравши величезне вiйсько, онук Чiнгiс-хана Батий рушив походом на Європу. Пiд ударами татаро-монгольської орди першою впала волзько-камська Болгарiя, завоювання якої було завершено навеснi 1237 р. Восени цього ж року загони Батия вторглися у Рязанське князiвство. Пiсля п’ятиденної облоги впала Рязань, було пограбовано всi цiнностi, спалено мiсто й знищено його жителiв.

З лютого 1238 р. монголи оточили Володимир i 7 лютого, пробивши у кiлькох мiсцях стiни, увiрвалися в мiсто. Вони спалили соборну Успенську церкву – перлину пiвнiчного зодчества, де знайшли останнiй притулок великокняжа сiм’я, «множество бояр и народа». Мiсто було розорене, населення знищене. Невдовзi бiля рiчки Ситi зазнали поразки вiйська володимирського князя Юрiя Всеволодовича i його брата Святослава.

Дiйшовши до Новгорода, загони монгольської кiнноти повернулися до табору з головними силами, оскiльки для здобуття такого укрiпленого i багатолюдного мiста самої лише кiнноти було недостатньо. Повернувши на пiвдень, татаро-монгольськi вiйська пройшли схiдними околицями Смоленської i Чернiгiвської земель. Навеснi 1239 р. Батий рушив на лiвобережне Поднiпров’я. 3 березня 1239 р. пiсля короткотривалої облоги був взятий Переяслав. «Татарове взяша Переяславль Рускыи и епископа убиша и люди избиша, а град пожгоша огнем», – зазначає лiтописець. Восени така ж доля спiткала Чернiгiв. Його захисники вiдчайдушно оборонялися, проте пiсля запеклого бою татари увiрвалися у мiсто, «град пожегше и люди избиша й монастыре пограбиша». Були розоренi мiста по Деснi i Сейму – Путивль, Глухiв, Вирь, Рильськ та iншi. Вся Чернiгiвщина i Переяславщина лежали сплюндрованi ворогом.

Восени 1240 р. Батий, який пiдiйшов до Києва «въ силh й тяжьцh, многомъ множьством силы своей», оточив його з усiх бокiв. Татари увiрвалися в мiсто з пiвдня через Лядськi ворота. Оборонцi зумiли зачепитися за наступну лiнiю укрiплень. Однак поблизу Софiйських ворiт ворог прорвався до центральної частини мiста. Заключним актом трагедiї стало зруйнування Десятинної церкви, де зiбрались останнi захисники Києва на чолi з хоробрим воєводою Дмитром, поставленим Данилом Галицьким.

Татари пiддали мiсто страшенному руйнуванню. Францисканський монах Плано Карпiнi, який проїздив через Київ у 1246 р., свiдчив, що пiсля погрому в ньому залишилося лише 200 дворiв. Проте продовжували дiяти Софiйський i Михайлiвський собори, Видубецький i Печорський монастирi. Плано Карпiнi пише про iноземних купцiв, яких вiн бачив у Києвi вiдразу пiсля розгрому. Життя у мiстi не припинилось, але вповнi воно вiдродилося лише через багато десятирiч.

Мiж тим, татаро-монгольськi загони рушили вглиб Волинської землi i далi в Галичину. Один за одним пiд ударами ординцiв падали захiдноукраїнськi мiста – Володимир, Галич, Звенигород та iншi. Проте рiшучий опiр вчинили вороговi жителi Кремiнця, Холма, Данилова; цi мiста Батий так i не спромiгся здобути. Саме у добре укрiплений Холм було перенесено столицю Галицько-Волинського князiвства.

Наступним етапом завойовницького походу Батия було вторгнення в Польщу, Угорщину, Чехiю, Словаччину та Трансильванiю. Однак продовжувати просування вглиб Європи орда була не в силi, оскiльки її знекровили бої на Русi. У 1242 р. пiсля звiстки про смерть великого хана Удегея Батий вивiв свої вiйська у пониззя Волги, де заснував нову державу – Золоту Орду.

§ 3. ДЕРЖАВА РОМАНОВИЧIВ У ДРУГIЙ ПОЛОВИНI XIII – ПЕРШIЙ ПОЛОВИНI XIV ст. ЇЇ

УЧАСТЬ У ПОЛIТИЧНОМУ ПРОЦЕСI ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

Зміцнення Галицько-Волинського князівства. Золотоординський гнiт тяжко позначився на соцiально-економiчному та полiтичному розвитку всiх регiонiв Русi. Аби забезпечити своє полiтичне панування на захоплених руських землях i безперешкодно їх грабувати й визискувати, золотоординськi хани прагнули не допустити їхньої консолiдацiї. Пiсля спустошення татарами Пiвденної Русi втратили свою полiтичну цiлiснiсть Київщина, Переяславщина. Цi землi стали татарськими провiнцiями, якими безпосередньо управляли ханськi баскаки.

Даниловi Галицькому у внутрiшнiй i зовнiшньополiтичнiй дiяльностi весь час доводилося враховувати фактор татарського нашестя, вплив якого вiн з великим мистецтвом i полiтичним тактом

зумiв послабити i, таким чином, вiдстояти Галицько-Волинську державу, продовжити здiйснення своїх загальноукраїнських планiв i починань. Його центральноєвропейська полiтика за таких обставин мала активний характер i в умовах татарської небезпеки iстотно впливала на мiжнароднi стосунки в цьому регiонi.

Над Захiдною Європою нависла страшна загроза нових потрясiнь, загроза християнськiй культурi, державностi європейських народiв. Звiстки про нищiвнi удари татарських вiйськ по центрах давньоруського життя швидко досягали вiддалених вiд Русi кiнцiв європейського свiту, викликаючи жах

iспiвчуття.

У1245 р. папа Iнокентiй IV скликав у Лiонi Вселенський собор з метою остаточного розв’язання суперечки мiж духовною та iмператорською владою. Незважаючи на спроби папи залучити полiтичних союзникiв та проголошення хрестового походу проти проклятого ним iмператора Фрiдрiха II, позицiї останнього залишились мiцними до самої його смертi. Собор обговорив також питання про татаромонгольську навалу. З докладною iнформацiєю перед його учасниками, як вже зазначалося, виступив архiєпископ Петро з Русi, якого дослiдник С. Томашiвський вважає третiм пiсля Iларiона i Клима Смолятича митрополитом київським мiсцевого походження. Перед усiм тодiшнiм католицьким свiтом постав «муж чесний, iнтелiгентний i вiродостойний», який подав Європi першi i правдивi вiдомостi про страшних нападникiв. Дослiдник висловлює припущення, що Петро, витримавши щось на зразок теологiчного iспиту, брав участь у спiльному з папою святочному богослужiннi i ставив питання про церковну єднiсть з Римом. Iнспiратором цього кроку був київський князь Михайло Всеволодович (12371239, 1241-1244) – з чернiгiвського дому. Його мати була католичкою, дочкою польського князя Казимира Справедливого. Сам вiн одружився з сестрою Данила i Василька Романовичiв – дочкою католицької княжни, вихованої в Угорщинi й Польщi; син його Ростислав ще дитиною був заручений iз католицькою королiвною. З огляду на небезпеку зi Сходу, i, водночас, пiднесення католицької церкви на початку XIII ст., iдея християнської єдностi та єдностi iнтересiв усього християнського свiту була близькою Русi. Втiлити цю iдею в життя було тим легше, що найвеличнiший собор середньовiччя – Латеранський – гарантував збереження схiдного обряду в разi злуки обох церков.

Церковно-полiтична ситуацiя, однак, не була сприятливою для цих задумiв. Михайловi Всеволодовичу не вдалось утриматися навiть в Чернiговi й вiн загинув мученицькою смертю в Золотiй Ордi. Ярослав суздальський, одержавши Київ з рук Батия як символ старшинства, прагнув утвердження на чолi Київської митрополiї своєї креатури. Проте i полiтичнi суперники Михайла Всеволодовича – Ярослав i Данило – не вiдкинули iдеї об’єднання. Таким чином, прагнення зблизитись iз Заходом було не лише притаманним для захiдних регiонiв України явищем, а цiлiсним iсторичним процесом творення українського народу як окремого нацiонального органiзму.

Вторгнення монголо-татарських орд пiдсилило iнтерес до Русi-України в країнах Європи. Визначний англiйський мислитель Роджер Бекон (1214-1292) у своєму «Великому творi», написаному на вимогу папи Климента IV (1265-1268), узагальнив численнi географiчнi й iсторичнi джерела, доступнi середньовiчному суспiльству, i дав їх синтетичний виклад. Вiн користувався звiтами папського нунцiя Iоана де Плано-Карпiнi та посла французького короля Людовика IХ Гiльома Рубрука про їхнi подорожi у Золоту Орду i детально виклав географiю Схiдної Європи, в тому числi Давньої Русi.

Детальний документальний виклад подiй європейської iсторiї на грiзному тлi монголо-татарської навали знаходимо на сторiнках «Великої хронiки» Матвiя Паризького (1200-1259). Її автор – один з найбiльших i найцiкавiших хронiстiв середньовiччя. Подана ним картина незгод мiж захiдноєвропейськими країнами, що пiдсилювалася папсько-iмператорським конфлiктом, дає змогу глибше усвiдомити, чим була для європейської цивiлiзацiї боротьба Русi-України з монголо-татарськими завойовниками. Не випадково увагу середньовiчного хронiкаря привернув виступ на Лiонському соборi «архiєпископа з Русiї» Петра, який намалював учасникам собору драматичну картину татарського спустошення на Русi.

Опис трагiчних подiй, пов’язаних з вторгненням татаро-монголiв на Русь, наводиться у вмiщеному в хронiцi посланнi нiмецького iмператора Фрiдрiха II Гогенштауфена англiйському королю Генрiху III та iншим християнським правителям. «Вiд раптових набiгiв i пiд натиском цього варварського народу (монголiв) впало найбiльше з мiст цього королiвства – Клева (Київ), – писав iмператор, – i все це знамените королiвство, пiсля того як його жителi були знищенi, було пiддане руїнi». Аналогiчнi звiстки