Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit

пiсля смертi Ярослава Україна-Русь опинилася в колi європейських держав, якi пiдтримують з нею найтiснiшi взаємини.

Цi зв’язки iз Захiдною Європою не переривалися i в часи князювання Всеволода, хоча той був одружений з вiзантiйською царiвною. До встановлення контактiв з Києвом прагнув антипапа Климент III, який намагався досягнути вiдновлення церковної єдностi i, враховуючи, мабуть, досвiд взаємин Григорiя VII та Iзяслава Ярославича, шукав шляхiв до неї через Київ. Вiн вiдрядив до руської столицi посольство на чолi з кардиналом Григорiєм, яке мало порушити питання про об’єднання обох церков. Безперечно, що ця акцiя вiдбувалася з iнiцiативи нiмецького iмператора Генрiха IV, який виступив iнiцiатором обрання папою Климента III (равеннського архiєпископа Гвiберта) тридцятьма германськими архiєпископами i послуговувався ним у своїх полiтичних iнтересах. Зважаючи на позицiю князя, толерантного до захiдної культури i зв’язаного родинними i шлюбними зв’язками iз захiдними династами, тодiшнiй київський митрополит грек Iван II не дав вiдверто негативної вiдповiдi Клименту III. Разом з тим, вiн переадресував його константинопольському патрiарховi, посилаючись на свою некомпетентнiсть. Iван II виявив себе як послiдовний прихильник орiєнталiзацiї руської церкви i супротивник будь-яких контактiв iз захiдним свiтом. Про це свiдчать його «Правила церковьная отъ святыхъ книгъ в кратьце», написанi у формi вiдповiдей на запитання «чорноризця Якова». В них, зокрема, зазначалося, що князям є рiччю недостойною i дуже поганою видавати своїх дочок за представникiв народiв, якi причащаються опрiсноками, а тi князi, що погоджуються на такi подружжя своїх дiтей, мусять пiдпадати пiд церковну кару.

Звичайно, такi застереження не могли не викликати непорозумiнь мiж княжим двором i грецькими блюстителями чистоти православ’я, що намагалися звузити масштаби захiдноєвропейських контактiв Русi-України. На практицi київськi князi мало зважали на цi чисто вiзантiйськi настанови поставлених Константинополем київських iєрархiв.

Яскравим прикладом був сам Всеволод, який вдруге одружився з католичкою i мав своїми свояками королiв Францiї, Норвегiї, Угорщини, Польщi та Саксонiї. Його дочка Євпраксiя ще молодою дiвчиною була видана за маркграфа саксонського Генрiха Довгого (1084). У 1089 р., пiсля його смертi, вона одружилася з нiмецьким iмператором Генрiхом IV, який коронував її iмператорською короною. Цей шлюб продовжує довгу традицiю полiтичних, економiчних i культурних контактiв мiж Руссю та Нiмеччиною, започаткованих ще першими Рюриковичами. Згаданий шлюб, вiдповiдно до звiсток нiмецьких хронiк, виявився нещасливим. Генрiх IV пiд час боротьби з папою навiть ув’язнив свою молоду дружину у Веронi, проте Євпраксiя-Адельгейда втекла iз в’язницi до маркграфинi тосканської Матiльди, яка була головним ворогом iмператора. Пiд впливом останньої папа Урбан II засудив Генрiха IV на соборi у Констанцi, а згодом у П’яченцi – за знущання над дружиною. Євпраксiя повернулась до Києва, постриглася в черницi i померла на своїй батькiвщинi у 1109 р. Подiї, пов’язанi з драматичною долею дочки київського князя, тривалий час були в центрi уваги всiєї Європи.

РОЗДIЛ III. ФЕОДАЛЬНА РОЗДРОБЛЕНIСТЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ЗВ’ЯЗКИ З КРАЇНАМИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

§ 1. РОЗВИНУТЕ ФЕОДАЛЬНЕ СУСПIЛЬСТВО В ЗАХIДНIЙ ЄВРОПI. УТВОРЕННЯ

НАЦIОНАЛЬНИХ ДЕРЖАВ

Передумови зміцнення королівської влади. 3 кiнця XI ст. в Захiднiй Європi починається процес подолання феодальної роздробленостi. Становлення i розвиток мiст як центрiв ремесла i пов’язане з цим порушення натурального характеру феодального господарства супроводжувались формуванням бюргерства, зацiкавленого у змiцненнi централiзованої держави i лiквiдацiї феодальної замкнутостi. Його iнтереси об’єктивно збiгалися з iнтересами королiвської влади, що прагнула лiквiдацiї незалежного становища великих сеньйорiв i утвердження централiзованої системи управлiння. Короля пiдтримувало i земельне дворянство – середнi i дрiбнi феодали, зацiкавленi в стабiльностi внутрiшнiх вiдносин i можливостi безперешкодно користуватися земельною власнiстю.

Зрештою, лiквiдацiї згубних наслiдкiв поширення феодальних iнституцiй i їх деструктивного впливу на церковне життя прагнув Рим, хоча у боротьбi за оновлення церкви йому довелося витримати тривалу

боротьбу зi свiтською владою. В умовах панування феодальної системи єпископства i абатства перетворилися на лени i роздавались як будь-якi iншi лени. Iнвеститура прирiвнювалась до решти бенефiцiїв; їхня чи не єдина вiдмiннiсть полягала у тому, що сеньйор разом з мечем вiддавав єпископу хрест i пастирське кiльце. Таким поєднанням зi свiтськими iнституцiями церква вiддавалась феодальнiй сваволi. Купiвля за грошi була головним способом одержання церковних посад, пов’язаних з володiнням землями. В результатi рицарi, перетворюючись на духовних осiб, залишались тими самими рицарями у своєму повсякденному способi життя. Вони їздили верхи з митрою на головi, служили в латах, брали участь у битвах з молитвою i благословляли, наносячи удари.

Надзвичайно серйознi наслiдки в суспiльно-полiтичному життi Європи мала боротьба, що розпочалася мiж германським iмператором Генрiхом IV i папою Григорiєм VII з приводу iнвеститури. Григорiй VII фактично повернув свободу дiй папству, яке в Римi стало нiби леном Германської iмперiї. Вiн звiльнив захiдну церкву вiд цiєї залежностi, заборонивши усiм свiтським володарям iнвеституру хрестом i кiльцем, що служили емблемою духовної влади i тому могли бути наданi лише уповноваженим папи. Переслiдуючи священикiв, що купували мiсця, спостерiгаючи за сумлiннiстю церковних обрань, папа енергiйно повертав церквi її призначення.

У це протистояння, як ми бачили, включились i спадкоємцi Ярослава Мудрого, що сприяло активнiй iнтеграцiї України в європейський полiтичний процес.

Боротьба за iнвеституру мiж папством i свiтською владою завершилася Вормським конкордатом, що став компромiсом бiльше вигiдним папi, нiж iмператору, оскiльки змiцнював владу папи над єпископами на шкоду владi iмператора. Останнiй вiдмовлявся на користь папи вiд духовної iнвеститури (хрестом i кiльцем) i пiдтверджував непорушнiсть канонiчного обрання i висвя-чення прелата. Разом з тим, iмператор мав право бути присутнiм при обраннi єпископiв i абатiв на територiї Германського королiвства i надавати обраному свiтську iнвеституру (скiпетром). В iнших частинах iмперiї, зокрема в Iталiї, його прерогативи iстотно звужувались.

Таким чином, церква першою скористалася слабкiстю королiвської влади в умовах феодальної роздробленостi, прагнучи пiднести свою могутнiсть i свiй авторитет у середньовiчному суспiльствi. Вона спробувала змiцнити свою свiтську владу i пiдпорядкувати королiв папi. Повернення єпископiв до покори римському престолу, страх свiтських монархiв перед заборонами i вiдлученнями вiд церкви пiсля Каносси Генрiха IV спонукали папство до дальших крокiв у здiйсненнi теократичних планiв. Розпочалася тривала боротьба iмператорiв i папства, в яку була втягнута вся середньовiчна Європа.

Саме в цей перiод починається доба хрестових походiв. Вони вiдволiкають у далекi країни значну кiлькiсть сеньйорiв, причому багато з них не повернулося на батькiвщину. Виїзд великих феодалiв, участь рицарства у далеких походах вимагали вiд них значних витрат, продажу своїх володiнь i привiлеїв. Це вело до перемiщення матерiальних нагромаджень, чим скористався середнiй мiський прошарок, який активно формувався у незалежний стан. На цей прошарок згодом могла спертися королiвська влада.

Королівська влада у Франції. На початку XII ст. починається змiцнення королiвської влади у Францiї. Додатковим фактором тут стало порозумiння, якого досягли першi Капетинги у своїх вiдносинах iз церквою. Вони одразу виявили себе її «охоронцями», що дало змогу французьким королям долати анархiю менших сеньйорiв, насамперед, у власному доменi. В цьому контекстi варто ще раз згадати дiяльнiсть Анни Ярославни – дружини французького короля Генрiха I i фактичного регента її малолiтнього сина-короля Фiлiпа I. Вона активно опiкувалася французьким церковним будiвництвом, її прiзвище зафiксоване в дипломi, виданому королем 12 липня 1058 р. монастирю Сент-Мар-де-Фосе; 5 серпня того ж року вона пiдтверджує дарунок свого чоловiка на користь абатства Аснон. У травнi 1059 р. Анна видає опiкувальний документ одному з монастирiв в Туренi; пiдтверджує передачу церкви Святої Марiї, названу Villa Mile, ченцям абатства в Куломбi, а також диплом Генрiха I монастирю Святого Мартiна. Нарештi, у Санлiсi поблизу Парижа Анна заснувала монастир Святого Вiкентiя i увiльнила його вiд будь-якої свiтської юрисдикцiї, окрiм королiвської. Анна поселила в ньому ченцiвавгустинцiв, i монастир проiснував аж до часiв Великої Французької революцiї. Нарештi, останнiй iз збережених донаторських i фундацiйних дипломiв вмiщує дарчу двох будинкiв для абатства Святого Кристина Великого в Суассонi з власноручним кирилiчним пiдписом Анни (1063).

Усе це сприяло встановленню доброзичливих стосункiв мiж французькою монархiєю i Римом саме в той час, коли визрiвав конфлiкт мiж папством i нiмецьким iмператором. У 1059 р. папа Миколай II надсилає Аннi листа, сповненого похвали «її вiрностi, добродiйностi i всяких чеснот, якими вона прикрашала свою королiвську достойнiсть».

Звичайно, мiж королями i папством iснували певнi суперечностi, викликанi прагненням французької монархiї пiдпорядкувати духовенство королiвськiй юрисдикцiї. Проте папам, що вели боротьбу з iмператорами Священної Римської iмперiї, доводилося зважати на розстановку полiтичних сил i додержуватись мирних стосункiв зi свiтськими володарями Францiї. Цiлком можливо, що й Анна, яка була носiєм київської традицiї толерантних взаємин мiж церквою та державою, активно сприяла утвердженню приязнi мiж папським престолом i французькими королями. Цi добрi стосунки протримались аж до 1296 р.

Таким чином, у Францiї склалися належнi передумови для змiцнення королiвської влади. Вона посилилась за часiв Людовика VI (1108-1137), насамперед – у королiвському доменi, де вдалося покласти край сваволi дрiбних сеньйорiв. Посилення Капетингiв тривало за Фiлiпа II Августа (1180-1223), Людовика IX (1226-1270) i Фiлiпа IV Красивого (1285-1314). Одна за одною до королiвського домену прилучаються провiнцiї Нормандiя, Мен, Анжу, частина Пуату, якими володiла Анжуйська династiя або династiя Плантагенетiв (з 1154 р. остання прибрала до своїх рук i англiйський престол). Пiд час хрестового походу на пiвдень Францiї проти так званої альбiгойської єресi було приєднано графство Тулузу. В другiй чвертi XIII ст. королiвський домен став у кiлька разiв бiльшим за будь-яке з великих феодальних володiнь у Францiї.

Фомування станової монархії в Англії. В Англiї змiцнення феодальних вiдносин пов’язане з нормандським завоюванням. Новi феодальнi землевласники, якi одержали опанованi землi безпосередньо вiд Вiльгельма Завойовника, були тiснiше пов’язанi з королiвською владою васалiтетом, нiж на континентi. Вимушенi згуртуватися у завойованiй країнi навколо свого короля i додержувати суворої дисциплiни, щоб зберегти набутi володiння, нормандськi сеньйори лише одного разу у XIII ст. виступили проти королiвської влади. В Англiї не утворилися великi територiальнi князiвства, що могли б досягти такої незалежностi, як у Францiї. Оскiльки роздавання завойованих земель вiдбувалося поступово, мiрою їх конфiскацiї у англосаксiв, нормандськi барони не створили iз своїх володiнь суцiльних територiй. Англiйськi королi добилися складання собi присяги на вiрнiсть не тiльки вiд великих феодалiв, але й вiд рицарiв, зобов’язавши усiх на їхню вимогу вiдбувати вiйськову службу. В результатi нормандського завоювання в Англiї була утворена розвинена централiзована вiйськово-феодальна система iз сильною королiвською владою. В другiй половинi XII ст. з утвердженням на англiйському престолi Генрiха II Плантагенета (1154-1189) королiвська влада ще бiльше змiц-нiла. Новому монарховi вдалося успiшно подолати феодальнi мiжусобицi, якi виникли пiд час боротьби за англiйську корону. До складу англiйських володiнь увiйшло чимало земель у Францiї, що належали там Плантагенетам. Особливiстю розвитку середньої феодальної верстви в Англiї було те, що її представники – рицарi – виявились втягнутими в активну господарську дiяльнiсть. Це обумовило вiдсутнiсть в англiйському дворянствi станових рис замкнутостi, властивих феодалам Францiї i Нiмеччини. Кожен вiльний власник землi, незалежно вiд його походження, маючи 20 фунтiв стерлiнгiв рiчного доходу, мiг прийняти звання рицаря i увiйти до складу дворянства.

Англiйськi дворяни, як i мiська та сiльська верхiвки, були зацiкавленi у зменшеннi королiвських поборiв i, водночас, в обмеженнi сваволi великих феодалiв, а також у розвит-ку внутрiшнього ринку. На грунтi спiльних iнтересiв вiдбувалося полiтичне зближення цих станiв, що визначило весь дальший розвиток Англiї. Хоча середнi прошарки англiйського суспiльства й були зацiкавленi у дальшiй централiзацiї держави, проте вони намагались обмежити королiвську владу, яка своїм сильним апаратом посилювала тиск на всi верстви населення. В результатi, коли могутнi англiйськi барони пiдняли повстання проти короля Iоана Безземельного (1199-1216), рицарство i городяни, якi завжди пiдтримували короля проти баронiв, на цей раз опинилися на боцi останнiх. Особливо невдоволеними королiвською владою були мiста, обкладенi так званою тальєю – довiльним податком, що його мiг збирати король з мiст.

Учервнi 1215 р. Iоан Безземельний був змушений пiдписати «Велику хартiю вольностей», в якiй задовольнив вимоги повсталих. Її значення полягало в тому, що вона дала початок утвердженню правових вiдносин у захiдноєвропейському суспiльствi, чiтко зафiксувавши права феодалiв, городян i обмеживши королiвську сваволю. Одна зi статей Хартiї проголошувала особисту свободу. Не допускалося затримання i ув’язнення вiльної людини iнакше, як за рiшенням суду рiвних осiб. Пiсля тривалого протистояння рiзних полiтичних сил англiйського суспiльства мiж ними було досягнуто компромiсу. Парламент, започаткований пiд час громадянської вiйни 1263-1265 рр., склався остаточно в перiод правлiння Едуарда I (1272-1307). В ньому були представленi як великi феодали – барони, так i дрiбнi – рицарi, а також городяни. Таким чином, в Англiї розпочалося формування централiзованої феодальної монархiї iз становим представництвом.

У1297 р. Едуард I видав «Пiдтвердження Хартiї», згiдно з яким король зобов’язувався не накладати нiяких податкiв, не отримавши дозволу парламенту. В серединi XIV ст. англiйський парламент сформувався як двопалатний представницький орган; у верхнiй палатi – палатi лордiв – засiдали свiтськi

iдуховнi магнати, у нижнiй – палатi громад – представники рицарiв i громадян.

Германська імперія. Тодi як у Францiї й Англiї розвинутий феодалiзм сприяв формуванню централiзованих монархiй, у Нiмеччинi силою цiлої низки причин полiтична роздробленiсть продовжувала посилюватись. У своєму розвитку феодальних вiдносин Нiмеччина iстотно вiдставала вiд Францiї й Англiї. Якщо Францiя, де феодалiзм набув значного розвитку, в Х ст. вже була роздробленою на безлiч великих i дрiбних феодальних володiнь, то Нiмеччина подiлялася лише на кiлька герцогств i являла собою єднiсть, що на перших порах забезпечувало їй воєнну перевагу над iншими європейськими монархами. Нiмеччина, мабуть, довше за iншi країни Захiдної Європи залишалася вiрною пам’ятi Карла Великого й ефемерним iдеям iмперської єдностi. В цьому її володарi нагадують київських князiв Мономахового дому, якi прагнули будь-що затримати неминучий розпад полiетнiчної Київської Русi. Як вже зазначалось, Оттон I у 962 р. вiдновив у Римi церемонiю коронування часiв Карла Великого i поновив iмперiю, щоправда у значно вужчих межах, нiж вона була за його знаменитого попередника.

До її складу в XII ст. входили землi власне Германського королiвства – Саксонiя, Фризiя, Тюрiнгiя, Франконiя, Швабiя, Баварiя i Лотарингiя, новозахопленi – маркграфство Австрiя, Штирiя, Каринтiя, Крайна, а також територiя розселення лужицьких сербiв мiж Одером та Ельбою. У васальнiй залежностi вiд iмперiї перебували Чеське королiвство, Ободритська держава (з кiнця XII ст.), Пiвнiчна i Середня Iталiя (Ломбардiя i Тоскана) та Бургундiя (з середини XI ст). У XIII ст. нiмцi захопили Помор’я (мiж Одером i Вiслою), територiю розселення пруссiв (мiж Нижньою Вiслою i Нiманом), а також землi курiв, леттiв, естiв i лiвiв у басейнi Захiдної Двiни i по берегах Ризької затоки до берегiв Чудського озера. З кiнця XII ст. i до середини XIII ст. iмперiї належало Сицилiйське королiвство, що складалося з Апулiї, Колабрiї i Сицилiї. Усi цi країни мали свою економiчну i культурну специфiку й iстотно вiдрiзнялися рiвнем i характером суспiльного розвитку.

Мiж тим, розвиток феодалiзму призвiв до розпаду самої Нiмеччини на численнi феодальнi володiння. Полiтичне роздроблення країни, посилення влади феодалiв вiдбувалося за рахунок iмператорської влади. Одним з факторiв її послаблення були намагання оволодiти Iталiєю, що виснажувало сили iмператорiв i тим збiльшувало самостiйнiсть великих iмперських князiв. У своїх iталiйських походах iмператори зiткнулися з папством, яке виношувало честолюбнi плани пiдпорядкування собi свiтської влади. Суперництво мiж Римом та iмператором, яке виникло iз суперечок за iнвеституру (1073), продовжилось у XII ст. мiж Фрiдрiхом I Барбароссою (1152-1190) i папою Олександром III, у XIII ст. – мiж Оттоном Бруксвiкським (1198-1218) i Iнокентiєм III i завершилося повною поразкою Гогенштауфенiв пiсля драматичних колiзiй боротьби мiж Фрiдрiхом II (1212-1250) та Iнокентiєм IV.

Проте i папство вийшло з цiєї боротьби iстотно послабленим. Через кiлька рокiв пiсля свого короткотривалого торжества папство опинилось в руках короля Францiї Фiлiпа Красивого, який зумiв скористатися з послаблення своїх полiтичних супротивникiв. Таким чином, боротьба папства й германських iмператорiв мала негативнi наслiдки для обох сторiн. Настав тривалий перiод занепаду iмператорської влади. Германськi iмператори у своїх намаганнях змiцнити особисте становище фактично перетворилися на звичайних князiв Нiмеччини, що прагнули розширити власнi володiння в iнших

країнах. Так, Гогенштауфени прагнули пiдкорити Iталiю та Сицилiйське королiвство, Габсбурги розширювали свої спадковi володiння за рахунок слов’янських земель на пiвденному сходi, Люксембурги стали королями Чехiї.

Полiтичне роздроблення Нiмеччини було також зумовлене специфiкою розвитку її мiст. Оскiльки мiста тут розвивалися насамперед завдяки зовнiшнiй транзитнiй торгiвлi, це менше пов’язувало мiськi верстви з внутрiшнiми соцiально-економiчними процесами, розвитком внутрiшньої торгiвлi, нацiонального ринку. Так, придунайськi i верхньорейнськi мiста були зв’язанi торговими шляхами з Iталiєю, а решта рейнських мiст – з Францiєю. Мiста мiж Рейном i Ельбою торгували з Фландрiєю, а також зi слов’янами на сходi. Таким чином, зростання ремiсничого виробництва, мiст i торгiвлi не привели до змiцнення загальнонiмецьких ринкових зв’язкiв. Формування нiмецького бюргерства в результатi не супроводжувалось їх полiтичною консолiдацiєю навколо певного центру i не сприяло посиленню королiвської влади i полiтичнiй єдностi країни, як у Францiї чи Англiї. Германськi iмператори вiдчували гостру потребу пiдтримки мiст у боротьбi з сеньйорами i надавали їм право самоврядування; привiлейованi мiста ставали iмперськими мiстами. Тимчасова лiквiдацiя iмператорської влади зробила їх ще бiльш незалежними, оскiльки вони втратили свого єдиного сюзерена. В перiод мiжкоролiв’я мiста уклали мiж собою союзи для забезпечення торгових шляхiв, мореплавання тощо. Найбiльшим з них був пiвнiчнонiмецький Ганзейський союз.

Схожим був розвиток мiст в Iталiї, для якої була характерною наявнiсть древнiх традицiй мiського самоврядування. Дуже рано звiльнившись вiд влади сеньйорiв, деякi iталiйськi мiста вiдiгравали надзвичайно важливу полiтичну роль, причому розмах їхнiх торгових зносин значно перевершував торговельну активнiсть iнших європейських мiст. Разом з тим, поряд з такими великими торговельними центрами, як Венецiя, Генуя i Пiза, низка мiст Середньої i Пiвнiчної Iталiї – зокрема Мiлан та Флоренцiя

–стали важливими центрами ремiсничого виробництва. Розмаїтим був полiтичний устрiй iталiйських мiст. Мiська олiгархiчна знать Венецiї, наприклад, складалася з великих землевласникiв i оптових торговцiв, якi обирали голову мiста-республiки – дожа. Дож мав довiчну владу; з часом вона дедалi бiльше залежала вiд Великої ради, члени якої з кiнця XIII ст. стали незмiнними, а їх посади – спадковими. У Флоренцiї утвердився бiльш демократичний устрiй. Наприкiнцi XII – на початку XIII ст. у полiтичне життя мiста активно включаються широкi верстви купцiв i ремiсникiв, що вiдтiснили вiд управлiння так званих «грандiв». В кiнцi XIII ст. їхня влада була остаточно зломлена. До верховного органу управлiння – сеньйорiї – увiйшла цехова верхiвка; феодальнi фамiлiї та гранди були позбавленi полiтичних прав.

Соцiальна боротьба мiж феодалами i буржуазiєю, яка точилася в iталiйських мiстах, привела в, деяких iз них до встановлення тиранiї феодальних фамiлiй: у Мiланi – Вiсконтi, Феррарi – д’Есте, Веронi

–Скалiгерi тощо. Суперечностi в мiстах ускладнювались боротьбою iмперiї i папства, що викликало утворення двох партiй: гiбелiнiв – прихильникiв нiмецького iмператора i гвельфiв (iталiйська видозмiна фамiлiї баварських герцогiв Вельфiв – противникiв Гогенштауфенiв) – прихильникiв папства. Причому гiбелiнам спiвчувала здебiльшого мiська знать, що вийшла з феодальних родiв, гвельфам – вищий прошарок городян, багатi купцi й лихварi.

Врезультатi такого гострого переплетiння соцiальних, економiчних i полiтичних суперечностей мiста Iталiї, якi вiдiгравали виключну роль у розвитку країни, виявились ще менш зацiкавленими у її полiтичнiй єдностi. Впродовж усього перiоду середньовiчної iсторiї i за нових часiв Iталiя залишалася полiтичне роздробленою.

Таким чином, Захiдна Європа вiдкинула спроби об’єднання на принципах, встановлених iмперiями стародавнього свiту. Вона не бажала нi панування германських iмператорiв, що намагались утвердити свою владу в межах Захiдної Римської iмперiї, нi панування папського унiверсалiзму.

Європейське суспiльство не дозволило нiкому себе пiдпорядкувати, i дух незалежностi, почуття iндивiдуальностi, нацiональний патрiотизм зрештою рiшуче взяли гору над пасивною покорою народiв, культивованою древньою Римською iмперiєю. Iз, здавалося б, зовсiм дезiнтегрованого феодального суспiльства i мороку раннього середньовiччя пiдносилась нова Європа у всiй розмаїтостi нацiональних державних утворень та культурних надбань народiв. Це нацiональнокультурне i полiтичне розмаїття стало однiєю з визначальних рис нової цивiлiзацiї, що безперервно оживлювалась творчим змаганням

народiв, кожен з яких надавав новiй європейськiй будiвлi своїх неповторних рис. Україна-Русь була складовою цього процесу.

Розпад Київської держави. У серединi XII ст. розгорнулася боротьба за Київ мiж двома найбiльш сильними претендентами – онуком Володимира Мономаха Iзяславом II Мстиславичем i його сином Юрiєм Володимировичем Довгоруким. Iзяслав II був однiєю з визначних постатей середньовiчної iсторiї України. Вихований у традицiях свого дiда, вiн прагнув вiдiгравати таку саму визначну роль у полiтичному життi Русi-України. Проте, на вiдмiну вiд Володимира Мономаха, Iзяслав виявився противником Константинополя i провiдником захiдних впливiв. Його дядько Юрiй залишався вiрним вiзантiйськiй орiєнтацiї. Талановитий воєначальник, Iзяслав користувався повагою своєї дружини, в якiй, напевно, з iнiцiативи прихильного до захiдної культури князя, культивувалися захiдноєвропейськi рицарськi звичаї. Галицько-Волинський лiтопис, зокрема, згадує, що пiд час перебування союзника Iзяслава польського короля Болеслава Кучерявого у Луцьку король «пасував мечем», тобто висвятив у рицарi багатьох боярських синiв.

На тлi династичного розколу Мономахового дому i розгорання гострого антагонiзму мiж Пiвденною Руссю i Володимиро-Суздальською землею романтична постать Мономахового онука яскраво контрастує зi схильним до невиправданої жорстокостi, прагматичним Юрiєм Довгоруким. Ненависть, що мала мiсце мiж дядьком i племiнником, спричинила гостру боротьбу i створення двох коалiцiй, якi втягнули у вир протистояння кiлька європейських країн. На боцi Iзяслава були одружений з його сестрою Єфросинiєю угорський король Гейза II, польський король Болеслав Кучерявий, чеський король Владислав II, нiмецькi Вельфи, Роджер II сицилiйський. Юрiя пiдтримувала Вiзантiя i Гогенштауфени. У першiй фазi боротьби успiх супроводжував Юрiя Довгорукого, проте Iзяслав зрештою зумiв утвердитись у Києвi i нейтралiзував небезпечного суперника. У 1154 р. Iзяслав помер i з його смертю згас останнiй спалах старокиївського блиску.

У 1155 р. київським князем став Юрiй Довгорукий, який залишив у своїх руках i ВолодимироСуздальську землю. Суздальська князiвська гiлка, а також династiя чернiгiвських князiв повели запеклу боротьбу з нащадками Мстислава Мономаховича, що прагнули зробити Київ своїм виключним володiнням. Вiдсутнiсть чiткого порядку наслiдування, постiйне зiткнення принципу успадкування влади по прямiй лiнiї (вiд батька – до сина) з принципом родового старшинства (вiд старшого брата – до молодшого i лише пiсля молодших дядькiв – до старших племiнникiв) призвели до того, що майже вся друга половина XII ст. пройшла у безперервних змiнах князiв на київському столi. Вони супроводжувались жорстокими вiйнами з перемiнною участю на боцi рiзних сторiн половецьких ханiв. Кiлька разiв зазнавав страшних погромiв i сам Київ; зрештою, столиця i Київська земля поступово занепадають. Пiд тиском постiйних наскокiв кочовикiв населення залишало насидженi мiсця. Внаслiдок руйнацiї пiвденних i схiдних шляхiв, рухатись якими ставало дедалi небезпечнiше, занепала торгiвля. Вiдокремлення земель колишнiх київських провiнцiй, де сформувалися свої сильнi центри i куди мiгрувало багато торговцiв, ремiсничих i вiйськових, також негативно позначилося на становищi Києва.

Частину «Руської землi» ще з найдавнiшого перiоду Київської держави (VIIX ст.) становило Чернiгово-Сiверське князiвство. Чернiгiвському князiвству належали також частково землi радимичiв i в’ятичiв. Його пiвнiчно-схiдна межа доходила майже до Москви. В серединi XII ст. вiд нього вiдокремлюється Сiверська земля з Новгородом, Путивлем, Рильськом та Курськом на Сеймi, де утворюється самостiйне князiвство. В обох князiвствах правила династiя Ольговичiв. Вiдомий герой «Слова про похiд Iгоря» – новгород-сiверський князь Iгор Святославич мав свого часу тiснi стосунки з половецьким ханом Кончаком i разом з ним та Кобяком ходив на Київ. А через якийсь час вiн вже воював з Кончаком. У 1185 р. Iгор Святославич зазнав поразки вiд половцiв i опинився у полонi, звiдки йому вдалося втекти навеснi 1186 р. У 1199 р. вiн став великим князем чернiгiвським.

Розпад Київської iмперiї, а також активiзацiя боротьби мiж Римом i Константинополем у Схiднiй Європi ускладнили ситуацiю в Київськiй митрополiї. Виникнення фактично самостiйних держав створювало передумови також i для розпаду митрополiї. В нiй визрiвала криза, з’являлися суто полiтичнi мотивацiї в дiях митрополита i єпископiв. Митрополит-грек Михаїл (1131-1145) почав ставити на єпископства в пiвнiчних князiвствах грекiв i пiдтримував полiтику князiв провiзантiйської орiєнтацiї. Але на пiвднi вiн був змушений погодитися з призначенням єпископами священикiв мiсцевого

походження. Одночасно в митрополiї було розгорнуто пропаганду проти Риму i захiдних християн, про що свiдчить поява «Слова о вiрi християнськiй i латинськiй». На початку 40-х рр. XII ст., коли у Києвi князював Всеволод II – противник Вiзантiї i прихильник унезалежнення русько-української церкви, мiж ним i митрополитом-греком весь час точилася боротьба. Вона закiнчилася тим, що 1145 р. останнiй був змушений залишити Київ i виїхати до Вiзантiї.

Уцерковному життi київської митрополiї, яка обiймала рiзнi держави, сформувалися двi протилежнi течiї. Одна з них – русько-українська – прагнула самостiйностi митрополiї, друга – суздальськоновгородська – мала вiзантiйську орiєнтацiю. У 1147 р. на пропозицiю князя Iзяслава II у Софiйському соборi було скликано собор єпископiв. Iзяслав, одружений з католичкою – дочкою угорського короля, дотримувався захiдної орiєнтацiї. Учасники собору обстоювали право Києва наставляти собi свого митрополита без попереднього узгодження з Константинополем. Вони обрали й iнтронiзували нового митрополита – українця Клима Смолятича, ченця з Києва. Але його пiдтримували лише єпископирусини, а єпископи-греки з пiвнiчних єпархiй виступали проти. В. Пашуто вважає, що саме на цьому соборi вiдбувся розкол митрополiї. Пiвнiчнi єпископи вiдмовилися пiдпорядковуватись новому митрополитовi. Це був початок формування двох церков на територiї митрополiї.

У1156 р. Константинополь, який не погодився з наставленням русина-митрополита, направив до Києва свого митрополита Костянтина. Вiдтодi митрополiя мала двох митрополитiв. Клим Смолятич переїхав жити в Галицько-Волинську землю i надалi пiдтримував князiв антивiзантiйської орiєнтацiї.

У1157 р. князем Володимиро-Суздальської землi став Андрiй Боголюбський. Вiд цього часу ведеться лiк самостiйному iснуванню незалежного державного органiзму на пiвнiчно-схiднiй околицi Старокиївської держави. Водночас можна говорити i про початок формування двох церков на сходi Європи, кожна з яких мала свiй шлях розвитку.

У1169 р. суздальський князь Андрiй Юрiйович, зiбравши 12 дрiбних руських князiв, до яких приєднались також половецькi, угорськi, польськi i чеськi загони, рушив на Київ. Пiсля тривалої облоги мiсто впало i зазнало небаченого досi розорення. «И грабиша за два дни весь градъ, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью и Десятинную Богородицю, – зазначав лiтописець, – и не бысть помилования никому же... И взяша имhнья множество, и церкви обнажиша иконами и книгами и ризами, и колоколы изнесоша все». Причому сам Андрiй не залишився у Києвi, а посадив там намiсником свого брата Глiба.

УКиївськiй землi всю другу половину XII ст. iснувала система дуумвiрiв, тобто двох спiвправителiв. Такими були, скажiмо, Iзяслав Мстиславич та Рюрик Ростиславич – представники, як правило, ворогуючих династiй. Цим київське боярство, яке укладало з ними «ряд», прагнуло досягти вiдносної рiвноваги. Причому один з дуумвiрiв вважався старшим i жив у Києвi, другий – розпоряджався землею i жив у Вишгородi або Бiлгородi. Найбiльш талановитим з них був Святослав Всеволодович (1180-1194), який здiйснював успiшнi походи на половцiв.

Роздроблена i ослаблена Київщина втрачає своє центральне домiнуюче значення. Пiвденна її частина

–Поросся, Переяславщина, Посейм’я – зазнає систематичних спустошень з боку половцiв. Київ вже не принаджує сильних князiв, що борються за нього лише з метою не допустити утвердження там якогось iз суперникiв. Тiльки пiсля того, як Київ опинився в руках Святослава Всеволодовича Чернiгiвського, на короткий перiод змiцнилося полiтичне становище давньоруської столицi, активiзувалась антиполовецька боротьба руських дружин пiд його проводом, вiдновилася безпека торговельних шляхiв Русi на пiвдень i пiвденний захiд Європи, що пожвавило економiчне i культурне життя.

Проте розклад київського державного органiзму вже неможливо було зупинити; йшло iнтенсивне утворення нових полiтичних центрiв у вiдокремлених землях, де утверджувалися свої династiї, викристалiзовувалися новi державнi органiзми. Слiд мати на увазi, що розчленування величезних ранньофеодальних iмперiй на кiлька королiвств або князiвств було неминучим етапом розвитку феодального суспiльства. Тому феодальну роздробленiсть не можна трактувати як регрес, рух назад. Ранньофеодальна Київська держава виконала необхiдну в умовах постiйної зовнiшньої загрози функцiю забезпечення первiсних процесiв феодалiзацiї. Полюддя київських князiв стимулювало iнтенсивне вiдчуження додаткового прибутку мiсцевою знаттю у IX-Х ст., що сприяло процесу її «осiдання» на землi, наступу на общину, утвердженню васальних вiдносин у середовищi панiвного класу, iмунних прав рiзних верств тощо. Єдина Київська Русь забезпечила розвиток у своєму складi землям-князiвствам, якi зумiли протягом багатьох десятирiч успiшно вiдбивати натиск кочовикiв, вторгнення захiдних феодалiв,

варязьких дружин. Проте величезнi обшири Київської держави не були потрiбнi для забезпечення оптимального розвитку феодального господарства; iснуючi економiчнi механiзми не могли створити мiцних пiдвалин для тривалого iснування iмперiї. Бiльша частина панiвного класу – мiсцеве боярство – потребувало державних структур значно менших масштабiв, тiснiше пов’язаних з мiсцевими потребами, здатними бiльш оперативно забезпечувати йому пiдтримку у боротьбi з селянством. Київська держава у тому виглядi, в якому вона iснувала за Володимира або Ярослава, вже не могла iснувати. Вона розпалася на пiвтора десятки самостiйних князiвств.

Процес феодальної роздробленостi супроводжувався не занепадом культури, а навпаки – бурхливим зростанням мiст, iнтенсивним формуванням нових яскравих проявiв культурного життя у нових полiтичних центрах. Починається iнтенсивне розростання найнижчої верстви феодалiв – дворянствашляхти, на яке спиралися у своїй дiяльностi мiсцевi князi.

Україна-Русь пiдiйшла до нового етапу свого соцiально-полiтичного i культурного розвитку як одна з найбiльш розвинених країн тогочасної Європи. Прийняття християнства, засвоєння культурних здобуткiв Вiзантiї, що переживала тодi бурхливе пiднесення, дало українському суспiльству могутнiй iмпульс для швидкого соцiально-полiтичного i духовного розвитку. Разом з тим, Київська держава не була iзольована вiд Заходу. Вона зумiла сприйняти як вiзантiйську релiгiйну i культурну традицiю, так i захiдно-європейськi суспiльно-полiтичнi iнститути, пристосовуючи їх до потреб власного життя. Вiзантiйський цезаропапiзм не був тодi сприйнятий Києвом, проте ця система прищепилася у Володимиро-Суздальськiй землi, де вона з часом iнтегрувалася в нову державну органiзацiю, сформовану на зразок орiєнтальної деспотiї Золотої Орди.

У Київськiй Русi – як i в Захiднiй Європi – державна й церковна влади, на вiдмiну вiд Вiзантiї i згодом Московської держави, були роздiленi, причому кожна з них залишалась автономною у своєму розвитку. В державному життi Русь-Україна багато в чому наслiдувала його європейськi форми – культивування договiрних вiдносин, обмеження монархiчної влади князя, територiальну децентралiзацiю близьку до федералiстичних засад, самоврядування мiських громад (вiче) тощо.

Сучаснi порiвняльнi дослiдження еволюцiї форм земельної власностi в домонгольський перiод у руських землях i багатьох країнах Європи дали змогу зробити висновок про спiльнiсть притаманних їм шляхiв генези феодальної системи. Ця спiльнiсть полягає, насамперед, в особливiй, визначальнiй ролi державної влади в становленнi феодалiзму. На противагу так званому «класичному», або «економiчному» шляху генези феодального землеволодiння, характерному для пiвнiчнофранкського суспiльства, шлях «полiтичний», коли держава вiдiграє чи не визначальну роль у становленнi феодального землеволодiння, засвiдчений для Русi i бiльшостi європейських країн – Скандинавiї, Англiї саксонського перiоду, захiднослов’янських i пiвденнослов’янських держав. Сучаснi дослiдники доходять висновку, що всi умови володiння волостями на Русi нагадують iнститут бенефiцiю в Захiднiй Європi. Отримуючи волость, князь був зобов’язаний сюзерену, що надiлив його, особистою вiдданiстю (згiдно з васальним заприсяганням). Сюзерен мав право за невиконання договiрних умов вiдiбрати волость. «Земля» у домонгольськiй Русi – це територiя, на яку поширюється державна влада князя, його юрисдикцiя, що не завжди збiгається з його правами власника. Розподiл волостей є прерогативою старшого князя, який, обiймаючи головний у землi стiл, стає володарем i волостi, що належить столу.

«Державний» характер феодалiзму в Русi полягав у державному пiдпорядкуваннi земельних володiнь, що роздавалися князем вiдповiдної землi не як приватним власником, а як головою держави. У домонгольський перiод iснували двi основнi форми земельної власностi – «жизнь» (алод), тобто повна вiдчужувана власнiсть, що утворювала домен князiв i бояр, i «волость» (бенефiцiй) – власнiсть умовна, тимчасова, невiдчужувана. Разом з тим вже з кiнця XI ст. помiтне прагнення перетворити волость на феод шляхом передачi її у спадщину.

Пiдпорядкування земельних володiнь державi чи «княжому столу» постiйно викликало князiвськi мiжусобицi, оскiльки державне регулювання за своєю природою передбачає i провокує часту змiну держань. Цими ж причинами пояснюється вiдсутнiсть розгалуженої системи сюзеренiтету – васалiтету в Українi-Русi XII-XIII ст., де феодальнi «сходи» мали, як правило, усього два-три щаблi, на вiдмiну вiд розмаїття захiдноєвропейських форм. Ця скорочена форма васалiтету знову ж таки визначалася державним механiзмом розподiлу волостей, яким володiв великий князь, або пiзнiше – князi окремих земель. Сюзереном виступав великий князь або головний князь землi; решта князiв, що не володiли

правом роздачi, були його васалами. Боярськi земельнi володiння залишалися поза цiєю системою (вони називалися «селами», «жизнью»), оскiльки були безумовними. Частi перемiщення князiв, незвичнi для Захiдної Європи, мають своєю причиною своєрiднiсть головної форми княжого землеволодiння. Вона полягала в тому, що великий князь – як надiлений державною владою суверен, а не як приватний власник – володiв правом розподiлу волостей. Тому будь-яка змiна влади в Києвi загрожувала держателям волостей новим перерозподiлом. Саме ця залежнiсть вiдносин землеволодiння i визначала своєрiднiсть проявiв феодальної роздробленостi в Київськiй державi.

Крiм зумовлених розвитком феодалiзму соцiально-економiчних факторiв, у дезiнтеграцiї Київської держави важливу роль вiдiгравав фактор нацiональний. Як i скрiзь в Європi, в її схiднослов’янському ареалi дедалi впевненiше торувала шлях тенденцiя до формування моноетнiчних держав, що вже виразно виявляла себе у захiдному свiтi. Цьому процесовi сприяли масштабнi соцiально-економiчнi i полiтичнi явища, що iстотно вплинули на дальший розвиток європейської цивiлiзацiї.

Хрестові походи. Наприкiнцi XI ст. розпочалися воєнно-колонiзацiйнi походи захiдноєвропейських феодалiв в країни Схiдного Середземномор’я, що дiстали назви хрестових походiв. Вони тривали до кiнця XIII ст. В походах брали участь рiзнi прошарки феодального суспiльства пiд гаслами визволення Гроба Господня у Єрусалимi вiд турок-мусульман, якi на той час захопили Багдадський халiфат, Палестину, значну частину Малої Азiї i перетяли торговельнi шляхи зi Сходу до Босфору. Разом з тим, турки загрожували торгiвлi захiдноєвропейських країн, що везли через Вiзантiю схiднi товари. Ось чому у боротьбу з турками включилася не лише Вiзантiя, а й Захiдна Європа.

Головну силу загонiв хрестоносцiв становило дрiбне рицарство. До активної участi у далеких походах його спонукало перетворення довiчного бенефiцiю на спадковий феод. Оскiльки тепер земля стала переходити вiд батька лише до старшого сина (майорат), у Захiднiй Європi утворився численний прошарок позбавлених феоду рицарiв, що прагнули захоплення нових територiй. Великi сеньйори також шукали для себе земельних володiнь, що забезпечили б їм незалежне становище багатих i впливових володарiв. Активно пiдтримували хрестовi походи iталiйськi мiста, насамперед Венецiя i Генуя. Вони прагнули захопити торговельний шлях до Леванту i, отримавши порти у схiдних землях, вiдтiснити свого суперника Вiзантiю й зосередити у своїх руках всю торгiвлю зi Сходом. Найактивнiшу роль у хрестових походах вiдiгравала римо-католицька церква. До цього її спонукала та сама позицiя феодального власника, що й решту великих феодалiв. Разом з тим, вона керувалась i власними корпоративними iнтересами, зокрема iдеологiчними.

Папство переслiдувало мету посилити свiй вплив на Сходi i розраховувало збiльшити кiлькiсть пiдпорядкованих Риму єпархiй за рахунок схiдної церкви.

В результатi першого походу хрестоносцi здобули Єрусалим i поступово заволодiли значною частиною схiдного узбережжя Середземного моря. Тут було утворено кiлька феодальних держав, найбiльше з яких – Єрусалимське королiвство – включало Палестину i пiвденну частину Сирiї. Номiнальні залежними вiд нього були графство Трiполi, князiвство Антiохiя та графство Едесса. У цих державах знайшла своє класичне вiдтворення феодальна система, що утверджувалася в країнах Захiдної Європи.

Україна-Русь не залишилась осторонь цих важливих мiжнародних подiй середньовiччя. Джерела свiдчать про участь воїнiв Русi у першому хрестовому походi (1096-1099), що згадується у давньоруських лiтописах. Русичi були серед хрестоносцiв Готфрiда Бульйонського (1060-1100), який вiв частину рицарського вiйська вздовж Дунаю, а також брали участь у битвi при Нiкеї – важливiй прикордоннiй фортецi Вiзантiйської iмперiї. У 1099 р. Готфрiд Бульйонський був обраний першим правителем Єрусалимського королiвства з титулом «захисник Гробу Господня». У Єрусалимi пiсля завоювання його хрестоносцями було засновано руський монастир.

Здобуття Єрусалиму посилило паломництво до святих мiсць Сходу з України. У 1106-1108 рр. подорож до Гроба Господня вiдбув iгумен Данило, який залишив пiсля себе щоденник «Житє i хоженє Данила русьския землi iгумена» з детальним описом побачених мiсцевостей i пам’яток. Вiн оповiдає про свою зустрiч з королем єрусалимським Болдуїном, який прийняв його з почестями i дозволив поставити лампаду над Гробом Господнiм за всiх князiв, бояр, духовенство i вiрних церкви своєї землi. Данило

прожив два роки у Палестинi; вiн залишив чималий матерiал про зносини України-Русi з рiзними народами, а також показав один з тих шляхiв, що ними потрапляли апокрифи на його батькiвщину.

Удругому хрестовому походi (1147-1149) завдяки зусиллям Бернарда Клервоського (1090-1153) – визначного представника «теократичної партiї» у Францiї – взяли участь французький король Людовик VII, нiмецький iмператор Конрад II та iншi європейськi монархи. Проходячи з вiйськом через Угорщину, Людовик VII став «восприємником» первенця Єфросинiї Мстиславни – дружини союзного Києву угорського короля Гейзи II. Через Україну-Русь повертався з цього походу i чеський король Владислав II (1148), який побував у Києвi в князя Iзяслава Мстиславича. Вiзит чеського короля до Києва став новою ланкою у тих зв’язках, що виникли мiж Україною i Чехiєю, Моравiєю, Угорщиною та iншими країнами Центральної Європи. Через п’ятнадцять рокiв пiсля хрестового походу Владислав II став активним спiвучасником воєнної експедицiї угорського короля Стефана III – сина Гейзи – проти вiзантiйського iмператора Мануїла Комнiна. У походi взяли також участь руськi дружини.

Вмiщено згадки в лiтописах про третiй хрестовий похiд (1189-1192). Розповiдається в ньому про падiння Єрусалиму (1187) пiд ударами арабiв, а також про нiмецького iмператора Фрiдрiха I Барбароссу, який отримав ряд перемог над турками, а сам потонув у рiчцi.

Найбiльших розмiрiв володiння хрестоносцiв досягли близько 1130 р. Пiсля цього пiд натиском мусульманських володарiв захоплена хрестоносцями територiя весь час скорочувалась, аж поки за ними не залишилася вузька смуга узбережжя та князiвство Антiохiя, об’єднане з Трiполi. У 1270 р. вiдбувся останнiй хрестовий похiд, пiсля чого колонiї хрестоносцiв одна за одною впали. У 1291 р. єгипетський султан заволодiв Акрою – останньою опорою хрестоносцiв на Сходi.

Пiд час четвертого хрестового походу (1202-1204) хрестоносцi здобули Константинополь i захопили бiльшу частину володiнь Вiзантiйської держави. Замiсть неї вони утворили Латинську iмперiю – феодальну католицьку державу хрестоносцiв. Вона подiлялася на сеньйорiї й баронiї, якi були розданi переважно французьким та iталiйським феодалам. Отже, замiсть Єрусалиму хрестоносцi завоювали схiдноєвропейську християнську державу, що вабила захiдне рицарство своїми багатствами й перешкоджала йому як конкурент у торговельних стосунках зi Сходом. Щоправда, Латинська iмперiя проiснувала недовго. У 1261 р. Вiзантiйську державу було вiдновлено. Iмператорський престол у Константинополi обiйняла династiя Палеологiв, але вiд ударiв, завданих хрестоносцями, Вiзантiя вже нiколи не вiдродилась у колишнiй могутностi й багатствi.

Папа Iнокентiй III (1198-1216) суворо засудив хрестоносцiв, бо їхнi дiї йшли врозрiз з його планами об’єднання двох церков. Хронiки зафiксували два посольства на Русь у церковних справах, а можливо також у справi участi руських князiв у хрестових походах. Справа лiквiдацiї розколу розглядалася на IV Латеранському соборi (1215), а також на Лiонських соборах (1245, 1264), проте їх рiшення не були втiленi в життя.

Уперiод понтифiкату Iнокентiя III були утворенi жебрачi чернечi ордени домiнiканцiв i францисканцiв, що започаткували нову еру в середньовiчнiм християнствi. Перший з них був створений ченцем-iспанцем Домiнiком з метою боротьби з єресями i мiсiонерської дiяльностi. Користуючись особливим покровительством папства, домiнiканцi проникали у найвiддаленiшi частини католицького свiту, нещадно придушуючи будь-яку опозицiю i вiдхилення вiд католицьких догматiв. Домiнiканцi пишалися своєю вiрнiстю папському престолу i, використовуючи спiвзвучнiсть слiв, називали себе

«псами Господнiми» (Domini canes).

Ще ранiше був утворений францисканський орден – згiдно з iм’ям його органiзатора Франциска Ассизського (1182-1226). Засуджуючи у своїх «Правилах життя» грошi, торгiвлю i матерiальний добробут, Франциск проповiдує добровiльну злиденнiсть i тому спочатку зустрiв недоброзичливе ставлення багатьох представникiв духовенства. Проте Iнокентiй III усвiдомив, яке важливе значення для церкви може мати спецiальний чернечий орден, заснований на реформованому вченнi Франциска. Вiн доручив кардиналовi Гуго (майбутньому папi Григорiю IX) виробити статут ордену, який пом’якшив «Правила життя»: володiння майном принципово бiльше не вiдкидалося; будинки, де поселялися францисканцi, проголошувалися власнiстю церкви i надавались у постiйне користування членам ордену. Фiнансовi операцiї органiзацiй ордену оформлювались не вiд iменi францисканцiв, а нiбито вiд жертводавцiв, якi згодом вiдмовлялися на користь ордену вiд результатiв цих операцiй. Роздаючи