Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit

змушена поступитися Москві цілою низкою українських і білоруських міст і волостей. Тому, коли король Олександр на вимогу польських можновладців почав добиватися від своїх литовських підданих «реверсалів» на укладену у 1501 р. унію, литовська пани-рада відмовилась її підтвердити. Унія не була відновлена і після смерті Олександра у 1506 р. На противагу польським домаганням 20 жовтня 1506 р. з’їзд литовських та українсько-білоруських магнатів і шляхти поспішно обрав великим князем литовським молодшого брата Олександра Сигізмунда I Старого (1506–1548), намагаючись тим продемонструвати незалежність Великого князівства Литовського. Польській знаті не залишалося нічого іншого, як обрати 6 грудня 1506 р. Сигізмунда королем Польщі. Таким чином було відновлено персональну унію Литви і Польщі за фактичної незалежності обох держав.

В умовах персональної унії, що була поширеним соціально-політичним інститутом у низці європейських країн, національно-станові представництва ревно стежили за збереженням своїх прерогатив у складних взаємовідносинах з монархами. Хоча литовський великокняжий престол був спадковим у роді Ягелонів, литовсько-руські феодали вважали своїм особливим обов’язком заздалегідь давати обіцянку правлячому династові обирати наступником на престолі його законного спадкоємця. Така обіцянка була дана литовським шляхетсько-магнатським електоратом Казимирові Ягайловичу стосовно його сина Олександра. Наступником останнього був обраний його брат Сигізмунд I. Також за згодою сейму Сигізмунд II Август був обраний на велике литовське княжіння ще за життя свого батька.

Пани-ради, а згодом і сейми Великого князівства Литовського постійно нагадували великим князям про необхідність їхньої присутності у державі, мотивуючи це як воєнною необхідністю, так і потребами особистої участі у вирішенні державних питань. Незважаючи на досить часту відсутність великого князя

—здебільшого через часті воєнні акції Польщі – усі сеймові справи вирішувались за його активної участі

– поданням на розгляд ним тих чи інших питань, інструкцій панам-раді, затвердження постанов сейму тощо.

Аналогічну поведінку представницьких установ спостерігаємо і в іспанських володіннях Габсбургів. Так, кастильська корона, що дісталася Карлу V у спадок від Іоани Безумної (дочки королеви Ізабелли), була віддавна спадковою. Проте кортеси Кастилії надзвичайно дорожили своїм традиційним правом «визнання» усякого нового монарха. Це надавало їм нагоду кожного разу висловити від імені станів різні скарги й побажання і заручитись урочистим підтвердженням своїх споконвічних «прав і вольностей». В Кастилії були незадоволені обранням Карла V германським імператором й постійно вимагали від нього, щоб він не залишав країни, щоб поклав край вивезенню золота за кордон і, нарешті, щоб іноземці були позбавлені права обіймати урядові посади. Ці вимоги кастильського, а також арагонського і каталонського станових представництв дуже нагадують застереження литовсько-руського панства щодо обіймання державних посад у Литовській державі поляками, вимоги частішого перебування у Литві великого князя литовського, застосування українсько-білоруської мови як державної тощо. Схожими умовами були обставлені вибори Карла германським імператором, які відбулися 1519 р. Укладена 3 липня «виборча капітуляція» вміщувала низку застережень, спрямованих на забезпечення національних німецьких інтересів. Імператор не мав права під час імперських війн приводити в Німеччину іноземні війська без згоди держави і збирати імперський сейм поза Німеччиною; на державні і придворні посади він був зобов’язаний призначати лише природних німців, а в імперських справах вживати лише німецьку або латинську мови. Нарешті, він мав затвердити коронні права князів і відновити імперське правління, охороняти привілеї, не відчужувати державного майна тощо. Зміст цієї хартії свідчить, що, як і Литовське велике князівство, німецька держава прагнула зберегти свою самобутність від ймовірного втручання іноземців і встановити імперське правління курфюрстів, яке керує країною замість імператора або в моменти приIйняття найважливіших рішень. Власне таку ж роль мали відігравати пани-ради, що стежили за збереженням національних інституцій в Литовській державі.

Вимоги національних, станових та представницьких установ створюють певний типологічний ряд для багатьох країн Європи. Стани, як правило, віддавали перевагу національним государям і національним політичним структурам, а не ефемерним об’єднанням на зразок космополітичної імперії Карла V, складові якої не мали реальних перспектив для тривалого співжиття. Ці обставини зумовили негативне ставлення як литовсько-української знаті, так і Ягелонів до інкорпорації Литви у державне тіло Польщі. Подібно до Габсбургів, що намагались утвердити свою імператорську могутність

спираючись на спадкові німецько-австрійські, іспанські, нідерландські та інші володіння, Ягелони спиралися на свою литовську спадщину для зміцнення позицій королівської влади в Польщі.

Ставши великим князем литовським і королем польським, Сигізмунд I майже відверто виявляв свою неприхильність до унії. Політична незалежність Великого князівства Литовського як спадкового володіння гарантувала його нащадкам польську корону, оскільки польські можновладці не допустили б обрання короля з іншої династії – це призвело б до остаточного розриву Литви з Польщею. Тому Сигізмунд I намагався зміцнити свою владу в Литві і забезпечити своєму синові Сигізмунду-Августу II литовський престол і польську корону. У 1522 р. на Віленському сеймі пани-рада, княжата, шляхта і все поспільство склали присягу великому князеві Сигізмунду I, що оберуть на престол його сина, який щойно народився. Ініціатором цієї акції і взагалі усього курсу на зміцнення особистої влади Сигізмунда Старого була його дружина Бона Сфорца – представниця відомого роду італійських деспотів. Саме вона, виходячи з фамільних традицій всевладної у Мілані династії Сфорца, намагалася прищепити своєму чоловікові абсолютистське розуміння основних засад королівської влади. В цій ситуації династичні плани Бони і Сигізмунда I Старого якийсь час збігалися з інтересами литовсько-української знаті, що намагалася забезпечити політичну самостійність Литовської держави. У 1526 р. литовсько-українські магнати таємно звернулися до Сигізмунда I з пропозицією перетворити Велике князівство Литовське на королівство і коронувати Сигізмунда-Августа литовською короною з тим, щоб запобігти польським планам інкорпорації («бо коруна въ коруну втhлена быти не може»). Вони просили короля, щоб він наказав польським сенаторам повернути корону Вітовта, перехоплену свого часу поляками, аби коронувати нею Сигізмунда-Августа ще за життя батька. У разі відмови вони просили звернутися у цій справі до папи та імператора і запевняли, що не пошкодують видатків на нову корону для королевича. Водночас вживалися заходи у втіленні в життя проекту Бони щодо перетворення Мазовії на спадкове володіння Ягелонів на зразок Литви. Однак ці задуми викликали рішучий опір як магнатерії, так і шляхти.

Сигізмунд не наважився здійснити старе бажання литовських автономістів наперекір польським можновладцям. Проте під впливом Бони погодився ще за свого життя посадити на великокняжий престол свого малолітнього сина. 18 жовтня 1529 р. на Віленському сеймі відбувся урочистий акт проголошення Сигізмунда-Августа великим князем литовським, а Сигізмунд Старий, згідно з традиціями європейських станових монархів, підтвердив усі права і привілеї обивателів князівства. Польській стороні не залишалося нічого іншого, як визнати Сигізмунда-Августа королем польським (1530).

Ставлення Бони до проблем, пов’язаних з Литвою, а також Пруссією і Мазовією, було зумовлене династичними інтересами. Саме тому вона у двадцятих і тридцятих роках сприяє прибічникам литовської незалежності. Сильна незалежна Литва була потрібна Боні як підгрунтя королівського авторитету у Польщі. Ось чому вона форсувала вибори малолітнього Сигізмунда-Августа великим князем литовським. Це розривало персональні зв’язки, що в особі Сигізмунда Старого поєднували обидві країни.

Українська магнатерія і шляхта. Планам Бони зміцнити королівсько-великокняжу владу протидіє магнатерія. Тенденції до зміцнення влади монарха, що намітились за часів князювання Вітовта і Сигізмунда Кейстутовича, не знайшли продовження внаслідок сильного опору феодальної аристократії. Більш того, у 1492 р. їй вдалося вирвати в Олександра Казимировича «Віленський привілей», що мало наслідком піднесення політичної ролі земельної аристократії та обмеження прерогатив великокняжої влади.

У XV-XVI ст. швидко збільшується кількість великих феодальних володінь на українських землях Великого князівства Литовського. Якщо наприкінці ХIV ст. були відомі лише кілька десятків магнатських родин, то в першій половині XVI ст. їх налічувалося вже понад сто. Про масштаби земельних володінь магнатів свідчить, зокрема, кількість військових, що їх магнати мусили виставляти на вимогу великого князя. Так, на початку XVI ст. князь Острозький споряджав 426 озброєних вершників, інший великий магнат – князь Слуцький – 433 чоловіки. Якщо взяти до уваги, що 100 вершників виставлялося приблизно від 25 000 моргів (морг – близько 2/3 десятини) підвладних земель, то стане зрозумілим, яких масштабів досягло магнатське землеволодіння вже в цей період. Такими магнатами були нащадки українських удільних князів, які втратили політичну владу, але зберегли значні

земельні володіння. Найбільше їх було на Волині, де зосередились магнатські родові гнізда. Так, князі Острозькі вважали себе нащадками туровських князів, Четвертинські – князя Святополка Ізяславича, Збаразькі та Вишневецькі – князя Федора Несвизького, Чарторийські, Сангушки, Корецькі і Слуцькі — Гедиміновичів.

Найбільш впливовою особою між ними був князь Костянтин Іванович Острозький, активний прибічник планів королівського подружжя. Він після деяких вагань погодився на обрання Сигізмунда I великим князем литовським, за що згодом отримав численні привілеї та винагороди. Острозький був серед представників вищої аристократії, що вітали молоду королеву Бону під час її в’їзду до Польщі (Моравіци) і супроводили її до Кракова. Склавши з нагоди шлюбу і коронації багаті дарунки Боні, український вельможа зумів заручитися її підтримкою у боротьбі за політичний вплив у державі. Його роль ще більше зросла, коли втратив свої позиції політичний супротивник князя – литовський магнат Гаштольд, який певний час мав добрі стосунки з польською королевою. Поступово Острозький зосередив у своїх руках посади старости брацлавського і вінницького, а також воєводи трокського, каштеляна віленського і великого гетьмана литовського, незважаючи на протести католиків-литовців, що вбачали у цьому порушення Городельського акту 1413 р. Роздратування литовців – членів панів-ради викликала та обставина, що Сигізмунд визнав за українським князем першість серед сенаторів. Проте для обіймання цих високих державних посад у князя Острозького були досить вагомі підстави. Острозький був визначним полководцем свого часу, учасником 33 баталій, в яких лише двічі зазнав невдачі. 8 вересня 1514 р. Костянтин Острозький розгромив під Оршею російську армію; в руки переможців потрапили вся артилерія й головнокомандувач Челядін. По цій битві виникла певна рівновага сил у тривалій війні Литви з Московською державою (1512–1522), надзвичайно виснажливій для обох сторін. Московські війська не наважувались вести польові бої з вишколеними на західноєвропейський взірець українсько-литовськими частинами, а останні не мали достатніх сил для систематичної облоги фортець і укріплених міст, де зосереджувались російські війська.

Цікаво, що англієць Джон Поулмон, автор виданої в Лондоні книги «Всі найвідоміші баталії нашого віку» (1578), з усіх воєнних подій XVI ст., що на них так багата історія Великого князівства Литовського, включив лише битву під Оршею – яскравий епізод литовсько-московської війни, в якій командувач литовським військом князь Острозький виявив великий хист полководця. Король Сигізмунд I двічі влаштовував йому величні тріумфи у Києві і Вільно, чого не удостоювався жоден з воєнних діячів Литовсько-Руської держави тих часів.

Поряд з цим надзвичайно важливе значення для українського суспільства мала національнокультурна діяльність Острозького. Він виділяв значні кошти на будівництво численних православних храмів, дбав про розвиток освіти. Не відмовляючись від давніх національних традицій, Острозький сприяв європеїзації української культури. Осереддям втілення нових європейських мистецьких і духовних впливів став Острог – резиденція князів Острозьких. У 20-ті роки XVI ст. Острозький відновлює у місті Богоявленську церкву, що поєднала в собі традиційні староукраїнські елементи доби Київської Русі з готичними і ренесансовими стильовими ознаками. Такі самі художні особливості були властиві оборонному ансамблю Острога. Намагання князя-мецената надати своїй резиденції вигляду ренесансного міста було свідченням його широких культурних контактів на європейському просторі, виявом гуманістичних тенденцій у духовному житті України того часу.

Ім’я князів Острозьких – «некоронованих королів Русі» – було добре відоме в Європі. Про це свідчить, зокрема, праця англійського автора Вільяма Брюса «Зв’язки Польської держави» (1598). Подаючи загальний опис Волині, він називає її мешканців найбільш хоробрими і войовничими з усіх русинів. Англієць підкреслює могутнє становище «княжат Острозьких» і особливо Костянтина Острозького – «великого солдата, дуже заслуженого для корони, а також інших його предків, відомих з пам’ятних перемог над Москвою і татарами...»

Поряд з Острозькими наприкінці XV – у першій половині XVI ст. високі державні посади – незважаючи на неодноразові підтвердження дискримінаційного щодо православних пункту Городельського привілею – обіймали й інші православні магнати. Серед них – І.Ходкевич та О.Юр’євич

– воєводи вітебські, князі Д.Путятич, І.Глинський, О.Гольшанський, Ю.Ходкевич, А.Немирович, Г.Ходкевич – воєводи київські, І.Сапега – воєвода підляський, І.Горностай – воєвода трокський та інші.

Сигізмунд I, а згодом і його син, перебуваючи під впливом гуманістичних ідей, у вирішенні державних справ не зважали на Городельський привілей, хоча неодноразово підтверджували його. На практиці обидва монархи здійснювали політику віротерпимості і не піддавалися впливу польської католицької ієрархії. Нарешті, 1563 р. на Віленському сеймі Сигізмунд-Август проголосив привілей, який і де-юре скасував усі обмеження щодо православних; встановлювалися рівні права для всіх християн – католиків, православних і протестантів. Велике князівство Литовське було першою державою

вЄвропі, де принцип віротерпимості став нормою практики і закріпився юридично.

Ускладному переплетінні взаємин великокняжої влади і феодальної аристократії українська середня і дрібна феодальна служила верства прагнула позбутися залежності від магнатерії і, здавалося б, мала підтримати великокняжу владу і тенденцію до утвердження самостійності Великого князівства Литовського. Проте у намаганнях здобути якомога більше привілеїв, розширити особисті і майнові права українська шляхта пішла шляхом утвердження власного політичного впливу, розвитку «шляхетської демократії» за рахунок послаблення великокняжої влади. Значного досвіду в цій справі набула польська шляхта, яка за підтримку Ягелонів у їхній боротьбі зі старою феодальною аристократією вимагала в них дедалі нових привілеїв. Королю Казимирові Ягайловичу вдалося зламати давню олігархію, але це коштувало йому великих поступок на користь шляхти. Так звані «Нешавські статути» (1454) забороняли королю накладати нові податки і примушувати шляхту до воєнних походів без її згоди, висловленої на земських з’їздах чи сеймиках. Нарешті, Радомський сейм 1505 р. ухвалив, що «нічого нового не може бути в майбутньому постановлене королем і його наступниками без спільної згоди дорадців та послів земських». Дорадцями були сенатори, а послами земськими – шляхетське представництво сейму. Цей закон дістав назву ”nihil novi” (нічого нового) і започаткував період шляхетської демократії в Польщі. До 1505 р. в сеймі ще засідали представники міст, але від початку XVI ст. в ньому були представлені лише міста Вільно і Краків, але без права голосу.

На довготривалому шляху боротьби української шляхти за розширення своїх станових прав і піднесення політичного впливу в державі важливою подією було прийняття Першого литовського статуту (1529). Він юридичне закріпив низку особистих і майнових прав середньої шляхти у Великому князівстві Литовському, проте залишив магнатам кілька переваг, що давали їм змогу зберігати вирішальний впливу державному управлінні і військовій сфері (залишилося право виступати під час воєнних дій з власними військовими підрозділами), зосередити у своїх руках найбільші земельні володіння. Отже, поділ феодального стану на нерівноправні, замкнуті групи ще не було подолано. Слід зауважити, що Статут був значно вагомішим документом, ніж будь-які вузькостанові акти. Він являв собою підсумок тривалого процесу законотворчості, що втілився у кодексі законів, де було вміщено конституційні положення державного устрою, а також зводи цивільного і карного права. В цьому кодексі органічно поєдналися положення давньої «Руської Правди», звичаєвого українського і білоруського права, привілеїв великого князя, його жалуваних грамот, польських та німецьких судебників, зокрема, широко відомого в Європі «Саксонського Зерцала» (XIV ст.); усі ці юридичні документи унормовували тодішні уявлення про справедливість у відносинах між людьми.

На правовому змісті Литовського статуту позначилися ренесансні політико-правові ідеї щодо рівної відповідальності перед законом – і підданих, і носіїв влади, в тому числі уряду; введення інституту присяги для всіх офіційних осіб у державі й великого князя зокрема; законодавчої регламентації охорони інтересів приватної особи; принципу персональної відповідальності перед законом тощо. У роботі над дальшим вдосконаленням змісту Литовського статуту брали участь видатні тогочасні вчені-юристи як зарубіжні (зокрема, засновник першої у Вільно юридичної школи, виходець з Іспанії Петро Раізій, італієць Августин Ротундус), так і місцеві правники – князь Павло Друцький-Соколинський з Полоцька, Кірдей Кричевський з Берестейщини та інші.

Після видання Першого литовського статуту боротьба середньої і дрібної шляхти за розширення своїх прав і політичного впливу в державі зростала. В цих умовах головним змістом політики королеви в Литві було долання всевладдя магнатів, і тут вона сподівалася на підтримку середньої і дрібної шляхти. Остання ж прагнула з допомогою королеви досягнути прав польської шляхти в коронних землях. Вже на Віленському сеймі представники українсько-білоруського боярства просили про запровадження в Литві судочинства на польський зразок. У 1536 р. Бона висунула проект введення повітових шляхетських судів

на кшталт польських, замість воєводського суду. Проте цей задум не був реалізований через запеклу опозицію магнатів.

Отже, політика Бони в Литві вже від самого початку суперечила становим інтересам місцевої магнатерії і, зрештою, їхнім сепаратистським устремлінням. Мірою проведення королевою своєї економічної політики у землях Великого князівства Литовського ці суперечності посилювалися. У своїх династичних розрахунках Бона прагне створити обширний маєток королівської родини. Цей маєток мав слугувати фундаментом для зміцнення могутності монарха і розширення його політичних та економічних можливостей. Бона бачила можливості грошей як політичного інструменту у себе на батьківщині, де купці й банкіри посідали міцні позиції в суспільному житті, і вважала здорові фінанси умовою існування міцного державного організму. Жалюгідний стан державної скарбниці зміцнював її у намірах енергійно вести господарську діяльність.

Вже у 1519 р. вона отримала від чоловіка Пінське і Кобринське князівства, після чого систематично скуповувала земські посілості. За короткий час вона зосередила у своїх руках численні маєтності, зокрема на Волині, де їй належали осередки двох важливих староста – Кременець і Ковель. Бона безжалісно розправилася під приводом «образи королівського маєстату» з Анною Мазовецькою – однією з останніх представників мазовецьких Пястів. Королівський вирок 1537 р. позбавив Анну волостей, а її чоловіка – староств львівського і самборського, а також міста Рова на Поділлі. Ці королівщини було віддано Боні, яка перейменувала Ров на Бар – згідно з назвою італійського міста Барі, де народилася королева. Численні королівщини були нею скуплені і на землях корони. Причому, найбільше Бона викупила земель, що були заставлені короною магнатам.

Королева виявилась енергійною господинею і адміністратором придбаних володінь. Вона докладала чимало зусиль до розвитку міст як осередків торгівлі й ремесел. Як італійка Бона усвідомлювала, що не може бути багатою держава, де міста убогі й нечисленні. Вона видала чимало ярмаркових і торгових привілеїв містам і містечкам, звільняла міщан від численних податків. Багато було зроблено королевою для розбудови фортифікаційних споруд, зокрема на Україні, де нею були реставровані замки у Барі і Кременці.

Ця політика Бони наразилася на опір литовських можновладців, які вбачали загрозу своїм економічним і, зрештою, політичним інтересам у надто енергійному і незалежному поводженні королеви. Суперечності між ними призвели до того, що Бона опинилася у лавах прибічників тісної польсько-литовської унії. Вона виступила проти передачі влади в Литві своєму синові СигізмундуАвгусту, який потрапив під вплив автономістів братів Радзивілів (вони видали за нього свою сестру Барбару).

6 жовтня 1544 р. Сигізмунд I Старий підписав акт передачі влади у Великому князівстві Литовському своєму синові, залишивши за собою лише номінальний титул «Supremus Dux». Таким чином, литовсько-українсько-білоруським магнатам вдалося отримати перемогу над прибічниками тісної унії і відстояти державну незалежність і політичну самостійність Великого князівства Литовського, яке мало тепер окремого від Польщі монарха.

Отже, той спосіб, у який Бона прагнула реалізувати свої плани щодо зміцнення авторитету трону, призвів її до конфлікту з державницькими силами Великого князівства Литовського. Цей факт переконливо свідчив про те, що в Європі ставав пріоритетним самостійний розвиток народів в межах національних держав. Трохи більше ніж через десять років суперник Ягелонів у Центральній Європі Карл V Габсбург – також ще за свого життя – був змушений передати своєму синові правління спочатку в Нідерландах, а згодом і в італійських та іспанських володіннях величезної імперії Габсбургів. Ерцгерцогство Австрія та інші спадкові володіння Карла в Німеччині були передані імператором своєму братові Фердінанду. Імператорська влада виявилася нездатною протистояти могутнім проявам ідеї національної і релігійної свободи, з якими народи Європи входили у новий час.

Ось чому зречення і Карла V, і Сигізмунда I Старого – за всієї своєрідності кожного з цих актів, що відбулися у різних кінцях Європи – мали між собою чимало спільного. З відлученням Іспанії від Священної Римської імперії іспанський абсолютизм набуває виразних національних рис. Якщо Карл V лише наїздами з’являвся в Іспанії, не маючи навіть певної резиденції (він жив навперемін у Толедо, Вальядоліді, Сант-Яго, Сарагосі), то Філіп II вже не залишав Іспанії, де він народився і виріс. Мадрид – центр Кастилії – стає постійною резиденцією двору й уряду, тобто столицею Іспанії, і кортесам вже не

було потреби домагатися присутності монарха в країні. Так само могли себе почувати стани Великого князівства Литовського після передачі влади Сигізмундові-Августу II. Проте новому литовському володарю силою низки зовнішньополітичних і внутрішніх причин не вдалося утвердити незалежність Литви, яка зрештою була інкорпорована Польщею.

Держава іспанських Габсбургів теж була імперією, що об’єднувала під своєю рукою кілька європейських народів. У 1566 р. розпочалася боротьба Нідерландів проти іспанського королівського деспотизму і засилля католицької реакції. Вона тривала вісімдесят років і призвела до політичного, воєнного і економічного занепаду Іспанії, проголошення незалежності голландських провін-цій. Водночас з утвердженням ідеалів національної незалежності і свободи особис-тості Нідерландська революція дала поштовх дальшому розвиткові буржуазних відносин на заході Європи.

Істотні корективи до процесу зміцнення литовсько-української державності, який намітився в першій половині XVI ст., внесла Лівонська війна. Вона зумовила дальші поступки шляхті з боку великокняжої влади, що спиралася на мілітарну силу цього стану. У 1559 р. шляхта була звільнена від мита за продаж збіжжя, худоби та деяких інших товарів. У 1563 р., як вже згадувалося, було скасовано всі обмеження, що стосувалися православних феодалів і діяли від часів прийняття «Городельського привілею». 1564 рік приніс для литовсько-руської шляхти введення єдиних для неї і магнатерії виборних земських судів. У 1565 р. було створено систему місцевих повітових сеймиків і загального (вального) сейму, що давала змогу шляхті брати участь як у місцевому, так і загальнодержавному політичному та адміністративному житті. Нарешті, Другий литовський статут (1566) зафіксував станові, майнові, особисті і політичні права, що були виборені шляхтою Литовсько-Руської держави протягом тривалої боротьби з магнатерією і забезпечили їй виключне становище серед інших верств населення. В результаті в українському суспільстві, як і в Литовській державі в цілому, завершився тривалий процес об’єднання великих, середніх і дрібних феодалів у єдиний особливий привілейований стан, привілеї якого отримували відповідне юридичне оформлення. Цей процес був властивий усім країнам Західної Європи. Проте в кожній з них він мав певну специфіку і визначав повноту станових прав дворянствашляхти залежно від особливостей соціально-економічного розвитку країни. Скажімо, у Франції і одним з привілеїв дворянства було звільнення його від сплати податків; воно мало жити на ренту, служити в армії або при дворі. Дворянство не повинне було займатися «недостойними» заняттями – фізичною працею, ремеслом, торгівлею. В той же час в Англії, де не було такого відособлення вищих верств від «третього стану», цих обмежень у виборі занять дворянство не знало.

По-різному виявляли себе різні прошарки дворянства в процесі державної централізації. Найвища феодальна аристократія, як правило, відстоювала політичні традиції феодальної доби, тоді як середні і дрібні феодали здебільшого були опорою королівської влади і політики централізації держави.

Специфіка ситуації в Україні полягала в тому, що українська шляхта не надала необхідної підтримки прибічникам незалежності Литовсько-Руської держави в найбільш критичний момент її існування. У боротьбі за здобуття і закріплення своїх станових прав і привілеїв вона опинилася фактично в одному таборі з польською шляхтою, яка активно домагалася інкорпорації Великого князівства Литовського з його українськими і білоруськими землями в єдиний польський державний організм – «шляхетську республіку» Річ Посполиту з обмеженою виборною королівською владою.

В середовищі української шляхти під впливом гуманістичних поглядів на суспільство формується цілком світське уявлення про державну владу, що заперечує її божественне походження. Окремі шляхетські інтелектуали намагаються утвердити у тогочасному суспільстві ідеї природного права, індивідуальної свободи, справедливості і спільного блага. Обгрунтовуються ідеї освіченої монархії, обмеженої правовими нормами, дотримання яких гарантує людині справжню свободу, піднесену над деспотизмом правителів.

Для української шляхетської еліти, що проймалася ренесансними суспільними ідеями, особливо привабливим ставав мудрий і освічений володар на троні, який мав би здійснювати своє високе суспільне призначення на засадах справедливості. Таку функцію, на її думку, міг виконувати обраний на польський королівський престол і велике княжіння литовське представник династії Ягелонів.

Найбільш виразно цим настроям української шляхти відповідала яскрава постать визначного суспільного і культурного діяча доби Відродження Станіслава Оріховського (1513–1566). Він народився в селі Оріхівці Перемишлянського округу Руського воєводства в сім’ї покатоличеного українського

шляхтича, одруженого з дочкою православного священика. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському і Болонському університетах. Серед його вчителів були відомий німецький гуманіст Меланхтон, професор риторики й оратор в університетах Болоньї, Падуї і Риму Р. Амадей та інші. Мартин Лютер на час навчання навіть оселив здібного українського юнака у власному будинку. Оріховський спілкувався з найвизначнішими гуманістами, діячами науки і культури Західної Європи. Серед його друзів – Л. Кранах-старший, А. Дюрер і У. фон Гуттен, визначні італійські філософи А. Пассера і Г. Контаріні, кардинал Ф. Коммендоні і О. Фарнезе. Оріховського недаремно називали «українським (рутенським) Демосфеном», «сучасним Цицероном». Йому були притаманні таланти оратора, публіциста, філософа та історика. Блискуча «Промова на похоронах Сигізмунда I» була включена відомим видавцем Павлом Мануцієм до антології «Промови славетних мужів», виданої у Венеції (1550) і неодноразово перевиданої в Парижі, Венеції, Кельні. Питання про сутність держави, форми державного управління, походження влади та її ідеальне втілення знайшли висвітлення у його творах «Напучення польському королеві Сигізмунду-Августу», «Життя і смерть Яна Тарновського», «Квінкункс, тобто взірець устрою Польської держави» та інших.

Оріховський виразно виявляє національне самоусвідомлення, завжди підкреслюючи свою «руську» (українську) належність, окремість Русі (України) – своєї батьківщини. Разом з тим, Ягелони для нього є цілком природними володарями його краю. «Ти король Сарматії (України – авт.) з діда-прадіда»,— зауважує Оріховський, звертаючись до короля Сигізмунда-Августа.

І в цьому не було чогось незвичайного чи суперечливого для світоглядних позицій феодальної еліти багатьох країн Центральної і Західної Європи. Так, нідерландська шляхта тривалий час була цілком лояльною до іспанських Габсбургів, так само як і значна частина чеської – до її австрійської гілки, прусська – до Ягелонів і так далі.

Проте від династів вимагалося забезпечення певних станових інтересів, традиційного укладу, місцевого самоврядування тощо. Монарх мав обов’язково діяти в межах закону і забезпечувати його верховенство у всіх частинах держави. «Ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині Сигізмунда, – зауважує Оріховський у своєму «Напученні», – і наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує задля короля... Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля». Оріховський вимагає від короля, щоб він тривалий час перебував в Україні, яка постійно зазнавала руйнівних татарських наскоків. «Наша воля (хай їй здоровиться!) потребує для свого захисту лицаря, а не титулу,— писав він.— Будь мужем сильним, твердим, сарматом непереможним і, полишивши машкари або галлам, або зманіженим італійцям, їдь до гімназії справжньої доблесті – у Русь... Все це наблизить тебе до підлеглих і зробить їхнім улюбленцем». Оріховський уславлює польського полководця – коронного гетьмана Яна Тарновського, для котрого Польська держава часів Сигізмунда I є «зібранням громадян, поєднаних правом», у якому кожний шляхтич є рівний «свободою, правом, гербом, королем і, нарешті, життям».

Доба Сигізмунда I і його сина була оптимальним втіленням ідеї міжконфесійної і міжнаціональної рівноваги у Речі Посполитій. Один із шляхетських діячів – Ян Щасний-Гербут – через кілька десятиріч після Оріховського зауважує: «А той святий король Сигізмунд перші руські церкви так само будував і багатив, як і католицькі костьоли. Той монастир Святого Спаса, що був закладений і початий останнім руським князем Львом, наказав докінчити, а ченцям маєтності надав». Здавалося, що національнорелігійна толеранція в новій державі і здобуття українською шляхтою усієї повноти станових прав забезпечать їй рівноправне становище. Проте, як показав дальший перебіг подій, цього не сталося на практиці, незважаючи на формальну юридичну рівність з польською шляхтою. Українська шляхта була змушена знову звернутися до традицій власної національної державності.

Через кілька десятків років (наприкінці XVI ст.) спалахують селянсько-козацькі повстання, що стали складовою частиною національно-визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі. Ця боротьба привела зрештою до відновлення української державності і захитала основи феодальнокатолицької реакції в центрі і на сході Європи. На першому етапі протистояння українська шляхта, подібно до нідерландського дворянства, обмежувалася легальною опозицією, залишаючись в цілому лояльною до польської державної системи. Проте вже з початком Хмельниччини значна кількість шляхти приєдналася до повстання, надаючи йому конструктивно-державницького характеру, ніби спокутуючи свою провину за десятки років служіння чужій державі. Дедалі більшими загонами

вливаючись у загальнонаціональний виступ, українська шляхта ставала складовою частиною еліти нової козацької держави, поступово втрачаючи свої станові корпоративні ознаки і зливаючись з козацькою верхівкою. На короткий час в Україні стала можливою діяльність вільних продуцентів, які почали з’являтися в умовах ліквідації феодального примусу і національного гноблення. Ці наслідки «козацької революції» поставили Україну в один ряд з іншими осередками антикріпосницького руху і національновизвольної боротьби в Європі.

§ 2. ФОРМУВАННЯ БУРЖУАЗНИХ ВІДНОСИН

Географічні відкриття. Розвиток товарно-грошових відносин. Політична еволюція феодалізму,

підштовхувана утвердженням абсолютизму в Західній Європі, супроводжувалась істотними соціальноекономічними зрушеннями. Поворот у розвитку помісного господарства, пов’язаний із зростанням ролі товарно-грошових відносин, поступове розкріпачення селянства, ріст міст, розвиток промислового виробництва і торгівлі, формування національного ринку – усі ці процеси відбувалися дедалі інтенсивніше.

Наприкінці XV ст. європейський світ відкриває Америку і водночас прокладає морський шлях до Індії; ці відкриття дали сильний поштовх розвиткові торгівлі, а також зумовили переміщення її напрямків. До кінця XV ст. домінуючим ареалом європейської торгівлі було Середземне море з головними торговельними центрами у Барселоні, Генуї і Венеції. Венеція вела інтенсивну торгівлю з країнами Сходу через Єгипет, проте після завоювання Єгипту турками на початку XVI ст. цей шлях став важким і небезпечним. Між тим, португальці відкрили новий шлях до Індії повз мис Доброї Надії й істотно підірвали венеційську торгівлю. Відкриття Америки і португальського шляху до Індії надали певних переваг у веденні торгівлі тим країнам, що лежали на узбережжі Атлантики. Досі головний шлях від італійських портів до Німецького моря йшов через Альпи і Німеччину, що сприяло процвітанню міст на середньому і нижньому Рейні та верхньому Дунаї. З падінням колишньої італійської торгівлі ці міста почали занепадати. У несприятливій ситуації опинився Ганзейський союз міст, у якого з’явилися конкуренти: з одного боку – Нідерланди та Англія, а з іншого – Данія і Швеція. Особливо виграли від переміщення торгових шляхів Нідерланди, що дуже швидко розвинули власну промисловість і розгорнули посередницьку діяльність між старими німецькими торговими центрами – Аугсбургом, Нюрнбергом і Ліссабоном. Проте першість у європейській торгівлі XVI ст. належала Португалії та Іспанії; вони ж започаткували колоніальні володіння європейських країн, які згодом справили надзвичайно великий вплив на європейську політику та економіку. Лише наприкінці сторіччя іспанців і португальців почали тіснити Англія, Нідерланди і Франція.

Одним з важливих наслідків зазначених подій став небувалий досі приплив до Європи золота й срібла, який спричинив падіння вартості монети і одночасне подорожчання предметів споживання. За короткий час кількість грошей зросла більш ніж у десять разів, що сприяло розвиткові комерційного капіталу. Америка виявилась справжнім «ельдорадо» (золотим дном) для збіднілого кастильського дворянства, нездатного до мирної праці. Воно безоглядно кинулось у новий світ за казковою заморською здобиччю, проте не спромоглося ні розпродати її по Європі, ні перетворити нагромаджені запаси золота, срібла, прянощів і предметів розкоші на торговельні і мануфактурні підприємства. Цю роль посередників у XVI ст. виконували купці, які тримали у своїх руках обмін на старих торгових комунікаціях, що йшли з Італії через Альпи до берегів Північного моря. Купецькі доми Генуї, Мілана, Аугсбурга, Нюрнберга, володіючи вільним капіталом, значним досвідом і кмітливістю, швидко пристосувалися до нових умов і бралися керувати торговим обміном з Індією та Америкою. Особливо активну участь у новій океанічній торгівлі взяли торгові фірми Аугсбурга, доми Фуггерів і Вельзерів. Вони постачали ескадри, що відбували до Індії чи Америки, європейськими промисловими товарами, закуповували у португальців індійський перець, давали королю Португалії великі задатки, аби забезпечити собі безперебійні поїздки на схід, нарешті, розвозили американські та індійські товари з Іспанії й Португалії до інших країн і Європи.

Складні операції європейського купецтва, розширення торгових оборотів і безперервність торговельних угод покликали до життя нові установи – біржі, де купці або їхні прикажчики могли щоденно зустрічатися й укладати комерційні та грошові угоди, здійснювати сплату за рахунками не

лише у ярмаркові строки – як це було раніше, – а постійно; тут таки зосереджувалася різного роду цікава для купецтва інформація, зокрема й важливі для торговельних справ політичні новини. Найбільш відомі біржі виросли в Ліоні і Антверпені. Завдяки піднесенню торговельної активності Нідерландів антверпенська біржа відігравала особливо видатну роль.

Грошові операції тієї епохи були просякнуті духом сміливої заповзятливості і ризикованих рішень, тому тодішніх фінансових ділків недаремно порівнювали з кондотьєрами і конкістадорами. В середовищі нового класу – буржуазії – утворюється своя аристократія, яка формується шляхом нагромадження великих готівкових капіталів у найбільш спритних ділків, здебільшого в результаті різних кредитних операцій. На цих операціях вже з кінця середніх віків зростали величезні статки. Невдовзі ця грошова аристократія висувається як політична сила першорядної ваги.

В період утвердження абсолютизму формується такий важливий компонент економічного життя як державне господарство – поняття фактично чуже «класичному» феодалізму. Феодальна держава не знала іншого господарства, крім господарства феодального власника; отже, володіння монарха було таким самим особистим його господарством, як і господарство будь-якого феодального сеньйора. Прибутки й витрати монарха за своїм характером також мало чим відрізнялися від сеньйоріальних. Всі загальнодержавні потреби задовольнялися натурою. Головна з них – потреба у війську – задовольнялась у формі феодального ополчення. Фортеці будувалися відробітковою працею; внутрішнє управління також базувалося на численних феодальних правах і зобов’язаннях. Проте з утвердженням і зростанням великих національних держав змінюється і характер війн, які отримують небачений досі розмах – як у плані театрів воєнних дій, так і їхньої тривалості. Феодальне ополчення виявилося зовсім непридатним для нової широкомасштабної війни, оскільки було розраховане на порівняно обмежені у просторі й часі воєнні дії. Вихід був у формуванні найманих армій. Їхня поява у подвійний спосіб підривала політичну силу феодальних верств. З одного боку, втрачалася їхня роль оборонця держави проти зовнішньої небезпеки, а з іншого – на перший план висувалась фінансова проблема, а разом з нею і той клас, в руках якого зосереджувався грошовий капітал, необхідний для її вирішення. Ведення війни в нових масштабах потребувало швидкого оперування такими величезними сумами, які перевищували звичайні прибутки короля – навіть підкріплені державними податками, головними платниками яких були власники грошових капіталів. Саме ця ситуація сприяла зародженню державних позик, в яких наочно виявилася політична сила грошовитих людей, грошей взагалі. Нова грошова аристократія починає заслоняти собою аристократію феодальну.

Політична сила нових грошових магнатів почала виявлятися вже у XIV-XV ст. У Франції своїми величезними коштами вражав Жак Кьор – син кушніра, який виявив надзвичайну енергію і кмітливість у веденні різноманітних торгових і фінансових підприємств. Його комерційний і банківський дом суперничав з іншими фінансовими магнатами – Медічі. З особливою силою і наочністю політичний вплив грошової аристократії виявився на початку XVI ст. під час боротьби за імператорську корону між Карлом Габсбургом і французьким королем Францис-ком I. Закулісний бік цього протистояння двох найвпливовіших монархів Європи полягав переважно у підкупі німецьких князів-електорів (курфюрстів), які отримали від Карла V величезну на той час суму – 850 000 флоринів. Ця сума була позичена імператору здебільшого Фугерами, один з яких – Яків Фугер, мав повну підставу писати Карлові V у 1523 р.: «Відомо і цілком очевидно, що ваша величність не могли б отримати римської корони без моєї допомоги». І навпаки, були моменти, коли відсутність підтримки Фугерів ставила германського імператора в скрутне становище. У 1524 р. він не отримав від них своєчасно грошей, внаслідок чого похід імператорського війська у Південну Францію зазнав невдачі і французам вдалося відвоювати Мілан. Тривалий час Фугери тримали у своїх руках долю війни і миру, а разом з тим певною мірою долю Священної Римської імперії і католицької церкви. Тісно зв’язані з папським престолом, вони виступили прибічниками старої церкви, коли в Німеччині розпочалася релігійна реформація.

З розвитком товарно-грошових відносин, розростанням міст, формуванням національних ринків сільським жителям стало вигідно збувати на ринок продукти сільськогосподарського виробництва. Причому їхня ціна весь час зростала внаслідок величезного припливу золота й срібла і відповідного знецінення грошей. У передових країнах Західної Європи, де на той час вже було закладено підвалини буржуазних відносин, відбувався інтенсивний процес звільнення селянства від кріпосництва і перетворення його на фермерів або вільнонайманих сільськогосподарських робітників (Англія,

Нідерланди, частково Франція). В інших країнах втягування поміщицьких господарств у товарногрошові відносини і орієнтація на ринок вели, навпаки, до ще більшого закріпачення селянства і посилення панщини задля одержання більшого прибутку. Усі зазначені процеси, поряд зі змінами у соціальному і політичному розвитку Західної Європи, розхитували економічні підвалини феодалізму, розширювали сферу буржуазних відносин.

Нова економічна ситуація в Європі вплинула на розвиток ремесла й торгівлі, розбудову старих і виникнення нових міст в українських землях Литовської держави. В XV ст. у воєводствах Київському, Волинському і Брацлавському налічувалося близько 35 міст і містечок. На середину XVI ст. їхня кількість зросла до 150. Найбільшим містом був Київ, в якому мешкало 6 тисяч жителів. Київ, що продовжував відігравати роль найважливішого культурного та економічного центру України, справляв сильне враження на іноземців, які відвідували місто. Так, радник німецького цісаря Сигізмунд Герберштейн (1486–1566) пише: «Київ – старовинна столиця Русі. Пишність і справжня королівська велич цього міста підтверджується самими його руїнами і пам’ятками». Михайло Литвин, який залишив яскраві свідчення про природні багатства Києва, Київщини і Придніпров’я, так писав у 1550 р. про київську торгівлю: «Київ переповнений чужоземним крамом», у Києві «така велика кількість дорогих шовкових одягів, дорогоцінного каміння, соболів та ін. дорогоцінних хутер, що мені самому траплялося бачити шовк, що коштував дешевше, ніж у Вільно лен, а перець дешевше солі». Великими містами (понад 700 будинків) вважалися також Кременець, Брацлав; середніми (від 200 до 700 будинків) – Берестечко, Вінниця, Володимир, Дубно, Збараж, Житомир, Канів, Ковель, Костянтинів, Литовіж, Луцьк, Олика, Острог, Соколь, Степань, Торчин, Турійськ, Черкаси; малими – Белев, Вижва, Заславль, Звенигород, Клевань, Корець, Красилів, Локачі, Любеч, Межиріч, Миляновичі, Несухоїжі, Овруч, Острожець, Оручів, Остер, Полонне, Рівне, Торговиця, Чорнобиль, Чуднів, Шульжинці, Переяслав, Біла Церква. Найбільше міст і містечок зосередилося у Волинському воєводстві (32 міста і 89 містечок), що було порівняно краще захищене від татарських набігів. Англійський мандрівник Ф. Морісон, подорожуючи наприкінці XVI ст. Польщею, писав у щоденнику: «Волинь є найбільш врожайна провінція королівства, найбагатіша красивими містами й замками».

Серед міст Галичини і західного Поділля та інших українських земель, що входили до складу Польщі, були відомі Львів, Холм, Перемишль, Сянок, Смотрич, Кам’янець-Подільський.

За своїм юридичним та адміністративним статусом міста і містечка України поділялись на великокняжі (29), приватні (112) і церковні (7). Адміністративні, господарські і правові відносини міської громади й феодала, який отримував місто в умовне володіння, регулювалися спеціальними державними постановами, що визначали, насамперед, коло повинностей міських жителів на користь «державця» й держави, взаємовідносини між міщанами й шляхтою. На міських жителів покладався великий тягар різного роду повинностей і податків. Вони, зокрема, сплачували «серебщизну», зобов’язувалися ремонтувати міські укріплення, мости, супроводжувати «кінно» й «збройно» старост і воєвод під час військових експедицій тощо.

Наприкінці XV – на початку XVI ст. в українських містах Великого князівства Литовського поширюється магдебурзьке право. Його запровадження супроводжувалося відміною звичаїв, що діяли раніше, а також литовського та давньоруського права, відміною влади і суду над міщанами державців, намісників, воєвод, веденням самоврядування (ради), яке обиралося міщанами. Магдебурзьке право передбачало утворення двох колегій міського самоврядування: «лави» на чолі з війтом, що відала кримінальними справами, і «ради» на чолі з бурмистром, що відала цивільним судом, наглядала за торгівлею, міською поліцією тощо. На відміну від західноєвропейського український варіант магдебурзького права передбачав призначення війта феодалом – власником міста, а не шляхом виборів; причому війт істотно обмежував діяльність ради, призначав райців (членів ради) і навіть бурмистра. З українських міст Литовської держави лише у Києві жителі могли самостійно обирати війта. В XVI ст. магдебурзьке право почали надавати своїм містам і великі феодали, тримаючи, проте, самоврядування у підпорядкуванні своїй владі. Протягом XV – 60-х років XVI ст. магдебурзьке право одержали такі міста: Володимир (кінець XV ст.), Київ (1494), Луцьк (1432, вдруге – 1497), Дубно (1498), Рівне (кінець XV ст.), Левків (1503), Перемишль (кінець XV ст.). Квасів (1513), Доробуж (1514), Белев (1516), Кузьмин (1517), Ковель (1518), Острожець (1528), Кременець (1442, вдруге – 1536), Торчин (1540), Берестечко (1547), Вижва (1548), Костянтинів (1561), Поліщенці (1561), Брацлав (1564), Олика (1564). В західних районах