Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit

Юридичне закріплення рівності конфесій було унікальним явищем у тогочасній Європі; типовими за часів Реформації були швидше криваві зіткнення на релігійному грунті як всередині європейських держав, так і між ними. Становище в Литовсько-Руській державі й Польському королівстві свідчило, що в європейському суспільстві, розколотому на дві великі партії – католиків і протестантів, пройнятих фанатизмом і закликами до міжусобної боротьби – визріла третя сила, що не бажала ні переслідування реформаторів, ні підтримки їх зброєю, а домагалася національної згоди шляхом утвердження віротерпимості. Україна, яка завжди демонструвала релігійну толерантність, була сприятливим середовищем для такої політики. Ось чому у багатьох випадках українська православна шляхта виступала солідарно з протестантами у боротьбі за свободу віри, проти будь-яких релігійних утисків.

Подібні тенденції міжконфесійної політики майже водночас виявили себе у Франції, де їх речником виступив визначний державний діяч канцлер Мішель де Лопіталь. Він примусив королеву Катерину Медічі прийняти його політичну концепцію, згідно з якою Франція мала жити власним державним життям і не могла бути поглинутою ні «революцією Півночі», ні «реакцією Півдня». За Лопіталем, віра мала бути терпимою, закон мав захищати, а король – бути неупередженим. Під впливом канцлера 13 губернаторів Франції і представники від двох світських станів – дворянства і буржуазії – на своєму спільному засіданні в серпні 1561 р. у місті Понтуазі чітко висловилися за надання протестантам повної свободи віросповідання. Як зазначав французький історик О. Тьєрі, «відбулось дещо небачене у Франції

– відокремлення церкви від держави; поряд із старовинними храмами відкрились під охороною закону молитовні будинки людей, релігія яких досі визнавалась єретичною». Проте Франції довелося пережити тривалу і кровопролитну громадянську війну, аж поки 13 квітня 1598 р. було прийнято Нантський едикт, який гарантував повну свободу совісті і право реформатам обіймати громадські посади не даючи присягу, що суперечило їхній вірі. Від часу прийняття едикту Франція майже сто років жила в умовах рівності громадянських прав католиків і протестантів, визнання повної свободи двох віросповідань.

Річ Посполита тривалий час уникала збройних конфліктів на релігійному грунті. Проте міжконфесійне протистояння не було остаточно подолане, оскільки католицька церква намагалася повернути собі втрачені позиції і посісти виключне місце в державі. Ці наміри польської церкви стимулювалися новою тенденцією в суспільно-релігійному житті Західної Європи.

Контрреформація в Західній Європі. Реформаційний рух підштовхнув наміри католицької церкви здійснити реформацію у самій собі і нейтралізувати таким чином впливи єретичного протестантизму у всіх його різновидах. З цією метою необхідно було консолідувати рішуче налаштованих адептів католицизму, підпорядкувати їхню діяльність єдиній меті. Католицька церква мусила дисциплінувати клір, відвернути папство від надто світської політичної поведінки, створити нові інструменти боротьби за зміцнення католицизму, зблизитись із католицькими монархами, протиставити «єретичній» реформації свою власну, католицьку. Усі ці кроки почали здійснюватися з 40-х років XVI ст., коли було створено новий орден – єзуїтів, введено інквізицію і сувору книжкову цензуру і, нарешті, проведено Тридентський собор, що заклав підвалини Контрреформації в Західній Європі.

Видатну роль у проведенні реформи всередині католицької церкви та у вихованні європейського світського суспільства в дусі непримиренного католицизму відіграв орден єзуїтів. Він спирався на ті кола в католицьких країнах, яких не зачепила ні Реформація, ні гуманістичні течії – на ортодоксальних католиків, відданих інтересам церкви. На відміну від численних католицьких орденів, які також створювалися на цих засадах з певними спеціальними завданнями (проповідь серед простолюддя, піднесення рівня освіченості духовенства тощо), діяльність єзуїтів відразу набула універсального характеру і поширилася на всі європейські країни і поза їхні межі. Причому середньовічний аскетизм і самозречення були замінені вишуканим дипломатичним мистецтвом, яке спиралося на найновіші досягнення у засобах політики, що надавало оновленому католицизмові життєздатності, сприяло новим надбанням.

Засновником ордену був іспанський дворянин Ігнатій Лойола (1491–1556), однак справжнім його організатором став наступник Лойоли – Дієго Лайнес, за якого було остаточно прийнято написаний Лойолою статут з коментарями нового лідера ордену. Лойола у юнацькі роки був пажем при дворі іспанського короля Фердінанда Католика, згодом брав участь у війні Карла V з Франциском I, під час якої був поранений у ногу і залишився кульгавим. В період тривалого лікування він дійшов переконання,

що має служити церкві як духовний рицар. Лойола та його однодумці розпочали активну місіонерську діяльність, яка дуже швидко набула розголосу. У 1540 р. папа Павло III після деяких вагань затвердив орден під назвою «Societas Jesu» («Товариство Ісуса»), члени якого повністю віддавали себе у розпорядження папи як намісника Бога на землі. Першим довічним генералом ордену, підвладним лише самому папі, був обраний Лойола.

Вже після його смерті єзуїти були звільнені від монастирського життя і перестали бути звичайним чернечим орденом, набувши характеру розгалуженої міжнародної духовно-політичної корпорації зі своєрідною організацією і дисципліною, метою і засобами діяльності, моральними настановами і політичними вченнями. Усіма можливими засобами єзуїти сприяли відродженню у католицизмі його середньовічних засад, організації боротьби з єрессю, повертали у лоно католицької церкви тих, хто відпав від неї, поширювали свою діяльність і на позаєвропейський світ. Їхній політичний вплив був надзвичайно сильним, оскільки вони обіймали ключові посади в церкві та державі. Єзуїти виступали в ролях духовників і радників монархів, політичних і дипломатичних агентів, світських проповідників, вихователів юнацтва, організаторів шкільництва, вчених і письменників, християнських місіонерів. Орден дуже швидко поширив свої установи і навербував собі членів у різних країнах Європи. Насамперед, єзуїти утвердилися в Італії, Іспанії, Португалії – незважаючи на те, що і Карл V, і навіть Філіп II зустріли їх не дуже дружелюбно. Досить міцні позиції посіли вони у католицьких землях Німеччини, особливо у Баварії та Австрії. У Франції під час релігійних війн вони були заангажовані партією фанатичних католиків. Разом з тим, єзуїти поширили свою діяльність і на некатолицькі країни. Наприкінці XVI ст. вони проникають в Англію, Швецію, інші протестантські країни. Московську державу і навіть Туреччину. Водночас надзвичайно активною була їхня місіонерська діяльність поза європейським світом – в Ост-Індії, Японії, Китаї, Абіссінії, Мексиці, Південній Америці; єзуїтами було навіть засновано цілу державу – Парагвай.

Головними засобами, що ними користувалися єзуїти, були педагогічна діяльність і дипломатія. Ними була заснована величезна кількість шкіл, з якими не могли суперничати протестантські. Вся шкільна система єзуїтів сприяла засвоєнню найрізноманітніших знань, які слугували, однак, утилітарним завданням ордену. Розроблена єзуїтами система моралі давала широкі можливості залежно від ситуації довільно трактувати основні релігійно-етичні вимоги, нехтувати клятвою, здійснювати будь-які злочини в ім’я «вищої мети» – «вящої слави Божої». Цікаво, що єзуїти – подібно до кальвіністів – виявилися своєрідними прибічниками ідеї народовладдя і поставили питання про право не підкорятися нечестивим правителям і «чинити опір тиранам» – якщо папа міг позбавляти корони єретичних государів. Ця концепція набула особливої популярності у Франції під час релігійних війн і поєдналась із закликами до царевбивства, що зрештою і було здійснено стосовно Генріха III і Генріха IV. Зовні демократичне, єзуїтське політичне вчення насправді відстоювало теократичну тенденцію, яка провадилась у життя незалежно від суспільного устрою країни, де єзуїти мали вплив. Єзуїти та їхня система були спрямовані на відновлення пануючого становища церкви стосовно особистості і суспільства. Універсалізм, що придушував прояви національних засад, теократичні принципи, які вимагали підпорядкування державної влади папству, намагання поставити світське суспільство під опіку духовенства були характерними особливостями здійснюваної єзуїтами політики контрреформації; таке саме ставлення католицизму до народів можна було спостерігати в епоху середньовіччя.

Важливу роль у розгортанні контрнаступу католицизму відіграв Тридентський собор, який з перервами тривав з 1545 по 1563 рр. Його значення полягало в утвердженні суворо папістського напряму, зміцненні папського главенства в католицькій церкві і спробах повернути панівну роль церкви у державі. Собор переглянув усю церковну догматику в напрямку поглиблення розбіжностей католицького віровчення і протестантизму, причому саме тоді, коли Карл V намагався послабити протистояння обох віросповідань у своїй імперії. Було визначено, у що повинні вірувати католики, а також вжито ряд заходів для того, аби зробити духовенство більш освіченим, моральним, дисциплінованим, відданим інтересам церкви і вилучити з церковного життя все, що могло вводити у спокусу (як, наприклад, торгівля індульгенціями). Під час роботи собору папа Павло IV – енергійний і здібний діяч – запровадив в Італії суди іспанської інквізиції, активно підтримав діяльність єзуїтів і організував цензуру. У 1559 р. був складений горезвісний «Index, librorum prohibitorum», до якого потрапили не лише протестантські твори, а й усі книги, що не відповідали духові суворого католицизму.

Розпочалися гоніння і страти через спалення на вогнищі, від яких рятувалися втечею. Світському гуманізмові, релігійній толерантності, взагалі всій італійській культурі було завдано страшного удару. З передової країни, яка започаткувала Ренесанс, Італія перетворилася на країну непримиренного католицизму, що стояв на перешкоді живим і незалежним культурним і суспільним рухам, нищив здобутки Відродження і Реформації.

На Тридентському соборі католицька церква замість багатьох суперечливих положень віровчення отримала догмати і консолідувалася навколо папи, причому незаперечність його авторитету була головним пунктом усіх постанов. Наслідками цієї консолідації стали посилення впливу у внутрішній і зовнішній політиці цілої низки держав католицької реакції та утворення великого міжнародного союзу, ворожого до протестантських країн. Головними силами цього союзу були Іспанія, Австрія, а згодом Польща, що стала опорою католицької реакції на сході Європи. Суперництво Габсбургів з французькими королями позбавило контрреформістів можливостей оволодіти Францією, яка постійно шукала союзів з протестантськими німецькими князями і навіть брала участь у Тридцятилітній війні на боці протестантських країн. Католицька реакція активізувалася саме тоді, коли реформаційний рух почав ширитись на периферії реформаторства – у Шотландії, Франції, Нідерландах. Масштабність обох суспільних течій не могла не призвести до міжнародних ускладнень і, з іншого боку, до зближення єдиновірних держав.

Реформація в Нідерландах супроводжувалась загальнонаціональним повстанням проти Іспанії, і була підтримана англійським урядом та французькими протестантами. З іншого боку, Франція неодноразово зазнавала втручання з боку Іспанії під час релігійних війн, а в Шотландії перебіг Реформації визначала боротьба французьких та англійських впливів. Протистояння католицизму і протестантизму нерідко супроводжувалося боротьбою абсолютизму з прибічниками політичної свободи, як, скажімо, в Нідерландах. Проте ці тенденції не зав-жди збігалися: наприклад, в німецьких протестантських князівствах домінував абсолютизм, а Польща демонструвала найвищу ступінь політичної свободи – щоправда, в межах одного стану – саме в період католицької реакції. При цьому необхідно зауважити, що протестантизм протистояв відродженому і войовничому католицизму з не меншою нетерпимістю і реформістським ригоризмом.

Разом з тим, говорячи про контрреформістський рух в Європі, було б невірно цілком ототожнювати його з католицькою реакцією. Контрреформація була також своєрідним виявом потреби релігійного оновлення всередині католицької церкви, якого вона прагнула досягти в межах традиційних церковних інститутів, догм і обрядів. Католицька церква в період Контрреформації багато взяла від протестантизму і гуманізму, творчо пристосувавши їхні досягнення до своїх мети і програми. Це позначилось і на певному оновленні культу старих святих, наповненні новим змістом колишніх таїнств і обрядів, піднесенні змісту релігійних проповідей, пристосуванні до своїх потреб художньо-мистецьких досягнень Відродження і бароко, народної культури, інтелектуальної творчості. Завдяки створенню широкої мережі шкіл, наближенню до народного розуміння християнства, активному місіонерству, пристосуванню до місцевих особливостей політичного, економічного і культурного життя контрреформаційний католицизм істотно оновився і зміцнів. Отже, Контрреформація була важливим соціально-культурним явищем в житті Європи нового часу, що органічно доповнило народжені ним гуманістичний і реформаційний рухи.

Наступ католицизму у Східній Європі. Єзуїти, їх проникнення в Україну. Тоді як у Західній Європі конфронтація католицизму і Реформації розливала ріки крові, Польща переживала найсприятливіші умови для розвитку нової віри. Проте вже на початку 60-х років XVI ст., коли протестанський рух досяг вершини і здавалося, що настали останні часи панування католицизму в цій країні, розпочалася криза в громадах протестантів. Головною причиною слабкості реформаційного руху було те, що він не пустив глибокого коріння в народних масах, а залишився вірою насамперед шляхетської верстви. Зрештою, він не зумів міцно утвердитись і в шляхетському середовищі, почавши занепадати вже у тому ж поколінні, яке звернулося до нової віри. До занепаду реформаційного руху в цілому призвела також взаємна нетерпимість між його різними течіями, що не дало нововірцям змоги виступати спільно проти католицизму.

Дискусії між радикальним крилом Реформації, яке очолювали священики плебейського походження, і протестантським табором в цілому почалися вже в п’ятдесяті роки. До розколу дійшло у 1562 р., в результаті чого утворилося два собори – кальвіністський та аріянський . Основою суспільної ідеології аріян була засада, згідно з якою усі люди є братами, ніхто не повинен користатися з чужої праці і чужої крові. Вони виступали за відмову від військової чи державної служби, звільнення селян від підданства, спільне користування землею. Найбільш радикальні з них рішуче висловлювалися проти приватної власності та станового поділу суспільства і робили навіть спроби реалізувати на практиці утопічнокомуністичні постулати (аріянська громада в Ракові, 1569 р.). Проте радикальні течії аріянства поступилися поміркованому крилу, особливо після прибуття з Італії Фауста Социна, який надав рухові організаційної міцності, а також нових імпульсів його політичній і суспільній доктринам.

Лелій і Фауст Социни (дядько і племінник) відіграли важливу роль у переході польського антитринітаризму на рейки гуманізму, відході від соціального радика-лізму і перетворенні його на раціональне віровчення, в центрі якого були людський розум і моральне вдосконалення. Лелій Социн двічі відвідував Польщу, а його племінник Фауст, приїхавши туди у 1579 р., назавжди залишився у цій країні.

Аріянство зазнавало сильного тиску не лише з боку католицизму, але й з боку реформаторських напрямків. У 1570 р. в Сандомирі було укладено угоду, яка дала змогу досягти компромісу і навіть співпраці між протестантськими віровизнаннями. Проте ця угода об’єднала лише кальвіністів, лютеран і чеських братів. Аріяни не були до неї допущені. Безперечно, це негативно позначилося на протестантизмі в цілому.

Натомість у таборі супротивників протестантів з’явилися нові сили, які знов піднесли католицизм у Речі Посполитій. Значну роль у цьому відіграли єзуїти. Вперше намір запросити їх для виховання молоді було висловлено на Варшавському синоді у 1561 р., однак тоді ця думка не знайшла підтримки з огляду на сподівання знайти наставників у власній країні. Першим закликав єзуїтів до своєї єпархії єпископ вармійський (польська Пруссія) Станіслав Гозій, що його у 1551 р. король і єпископи обирали представником на Тридентський собор. У 1561 р. Пій IV надав Гозієві сан кардинала і призначив його одним з п’яти своїх легатів на соборі, де він посів місце серед найбільш ревних поборників папських планів та ідей і був прозваний протестантами «богом папістів».

Гозій зблизився з Лайнесом з метою запрошення єзуїтів до Польщі і добився від короля прийняття на Парчовському сеймі визначень Тридентського собору, а також видання едикту про вигнання з Польщі іновірців-іноземців. Після відкриття в Брунсберзі єзуїтської колегії (1564) розпочалося проникнення єзуїтів і у суто польські єпархії. Почали діяти єзуїтські колегії у Пултуську (1565), Вільно (1569), Познані (1571) та інших містах.

До початку XVII ст. єзуїти в Речі Посполитій мали у своєму розпорядженні 15 колегій і резиденцій, де працювали близько 400 членів ордену. Між ними було чимало високоосвічених людей, причому не лише шляхетського, але й міщанського походження (близько 50% у першій хвилі). Єзуїти зуміли зорганізувати деморалізованих католицьких проповідників і розгорнути надзвичайно енергійну антиреформаторську діяльність, буквально затопивши країну зливою дошкульних брошур, памфлетів, летючих листівок з нищівною критикою своїх опонентів. Значним впливом користувалися єзуїтські проповідники та письменники, між якими було чимало видатних постатей, таких як Петро Скарга або перекладач Біблії Якуб Буяк.

Появу єзуїтів в Україні і Білорусії слід віднести до часу їхнього прибуття до Вільно (1569), яке було вогнищем білоруської та української культури. Між єзуїтами і протестантами у литовській столиці розпочалися бурхливі диспути. З часом єзуїтам вдалося різними засобами навербувати собі чимало прибічників з-поміж литовсько-руських магнатів і шляхти та навернути їх до католицтва. Серед них були Ян Ходкевич – онук Олександра Ходкевича, одного з ревнителів православ’я, засновника Супрасльського монастиря; Микола-Христофор, Юрій, Альберт і Станіслав Радзивіли – сини лідера протестантів Радзивіла Чорного; нарешті, завдяки зусиллям Петра Скарги був повернений з протестантизму до католицтва канцлер литовський Лев Сапега. Важливою підтримкою діяльності єзуїтів стало надання королем Стефаном Баторієм Віленській єзуїтській колегії титулу академії і прав університету, що зрівняло її з Краківським університетом (1578). Вже наступного року тут навчалося

близько 600 студентів, серед яких було чимало синів з найкращих українських і білоруських аристократичних родин.

Безпосередньо на українських землях єзуїти створили свій осередок у Ярославі, де було відкрито першу єзуїтську колегію (1574–1575). Ініціювала її створення вдова полонізованого галицького магната Яна Криштофа Тарновського Софія, сповідником якої був відомий Петро Скарга. Дальшому розвиткові Ярославської колегії особливо активно сприяла щедрими пожертвами донька Софії Анна – дружина Олександра Острозького, воєводи волинського. Якийсь час діяла єзуїтська колегія в Замості, але 1594 р. замість неї тут було утворено Замойську академію. У 80-х роках організуються перші єзуїтські місії у Львові, що поширюють свою діяльність На Поділля, Волинь. Одна за одною відкриваються єзуїтські колегії у Львові, Перемишлі, Луцьку, Кам’янці, Вінниці, Барі, Бересті, Острозі, Овручі і, нарешті, вже напередодні Хмельниччини – у Києві.

Слід мати на увазі, що до Берестейської унії 1596 р. , діяльність єзуїтів ще не була спрямована на денаціоналізацію українського населення і, насамперед, його верхів. Такі помітні постаті православного світу, як Загоровські і Чарторийські віддають своїх дітей на навчання до єзуїтських колегій, «бо там фалять дhтям добрую науку». Навіть московський імігрант князь Курбський схвалював ці кроки, хоча й застерігав від небезпеки навернення до католицького «полувhрія». Для багатьох українців навчання в єзуїтських школах було засобом ознайомлення з європейською освітою, наукою, культурою – і не більше. Воно не похитнуло їх свідомої належності до українства і православної віри. Досить сказати, що між вихованцями єзуїтських колегій були такі визначні постаті національно-визвольної боротьби, як П.Сагайдачний та Б.Хмельницький.

Завдяки наполегливому використанню усіх засобів впливу єзуїти домоглися залучення на свій бік якнайширших верств суспільства. Для здобуття симпатій селянства вони навіть відстоювали деяке скорочення панщини і право панським підданим залишати села. Вміли також підбурювати міщан проти протестантських багатіїв, привертати на свій бік шляхту і магнатів. Надзвичайно активною була їхня діяльність у сфері освіти. Єзуїтські колегіуми, вміло використовуючи досягнення гуманістичної педагогіки, легко здобували собі слухачів. Завдяки їм католицизм міг успішно протидіяти найкращим протестантським школам. Згодом лише социніани своєю Раківською академією могли суперничати з єзуїтами на педагогічній ниві.

Контрреформаційна пропаганда намагалася застосовувати набагато більше засобів впливу, ніж досі було на озброєнні католицизму чи протестантизму. Користувалися як живим словом, так і мистецтвом, музикою, літературою, театром тощо. Знову посилюється увага до процесій, паломництва, а також культу святих, що формував певний кодекс поведінки (наприклад, святого Ісидора для землеробів чи святого Станіслава Костки для молоді). Мірою розвитку польської національної свідомості і культури посилився процес полонізації католицизму, толерований церквою. Зростала роль народних елементів в обрядовості, світ понять релігійних наближувався до ментальності і умов життя тогочасної Польщі. В результаті протягом XVII ст. церква стала набагато ближчою до національних потреб, ніж у попередні сторіччя.

У повороті польського суспільства до католицизму рушійною силою виступало фанатичне міщанство. Підбурюване нетерпимими католицькими проповідниками, воно вдавалося до нищення протестантських святинь, бібліотек, багатьох культурних надбань нововірців. Польським королям – апологетам католицизму не треба було застосовувати якихось спеціальних урядових заходів для утвердження католицизму, аби підвести Польщу до рівня тих країн Західної Європи, де Контрреформація здобула перемогу.

Проте, попри всі успіхи єзуїтів у Польщі, слід мати на увазі, що їхні політичні впливи, як і в західноєвропейських країнах католицького табору, мали свої певні межі. В другій половині XVI ст. жоден єзуїт не засідав ні в сенаті, ні в посольському колі сейму, ні навіть у судовому трибуналі. Окрім визначних дипломатів-єзуїтів Поссевіна і Воти важко назвати ще когось із політичних представників єзуїтського ордену у дипломатичній сфері. Як правило, вони виступали виконавцями другорядних справ з малопомітними результатами. Навіть виховання, де так багато було зроблено єзуїтами, не стало їхньою монополією. Значну частину освітньої справи тримали в руках Краківська академія (згодом – Ягелонський університет) та інші ордени. У магнатських і шляхетських оселях єзуїти поступалися бернардинцям та іншим чернечим чинам. Так само слабким їхній вплив був у війську, де капеланами

служили інші ченці. Ці обставини зумовили дотримання релігійної толеранції в Речі Посполитій ще на деякий час, хоча, безперечно, Контрреформація крок за кроком зміцнювала свої позиції в державі. Проте імпульс, наданий польському суспільству гуманістичним і реформаційним рухами, виявився досить потужним. Варфоломіївська ніч, зокрема, викликала появу низки памфлетів і призвела до сильних антифранцузьких настроїв у польському суспільстві. Навіть такий ревний католик як канцлер коронний Ян Замойський активно відстоював свободу у справах віри і погоджувався «скоріше вмерти, ніж витримати, щоб хоч один поляк був вимушений насильно прийняти католицизм».

У 1573 р. на конвокаційному сеймі шляхтою було запроваджено Генеральну варшавську конфедерацію; вона декларувала вічний мир між різновіруючими. Усі релігійні суперечки мали розв’язуватись у мирний спосіб, а за кожним шляхтичем визнавалася свобода в обранні релігії.

Незважаючи на протидію вищих католицьких ієрархів, рішення Варшавської конфедерації були підтверджені королем Генріхом Валуа і, таким чином, стали законом, який забезпечував права і свободи усіх конфесій. Православні також неодноразово посилалися на акт Варшавської конфедерації, відстоюючи право на свою віру під час наступу Контрреформації. Навіть покровитель єзуїтів Стефан Баторій (1575–1586) відмовився від насильницького викорінення «єресі» і дав присягу дотримуватися релігійного миру і свободи. Але саме в період правління Стефана Баторія відбулося зміцнення позицій єзуїтів, а отже і Контрреформації в цілому. У 1577 р. Пйотрковський синод польського духовенства прийняв постанови Тридентського собору, протест проти Варшавської конфедерації й прокляв тих, хто визнав релігійну свободу.

Контрреформація отримала активну підтримку і в особі короля Сигізмунда III Вази – вихованця єзуїтів. Він оточив себе єзуїтами, переніс столицю до Варшави, перетворивши її на опертя католицизму (подібно до Мадрида – нової столиці Іспанії). Сигізмунд був змушений офіційно підтвердити низкою актів свободу віросповідань, в тому числі й для православних, що одержали кілька спеціальних королівських забезпечень. Проте на практиці некатоликам не було можливості здійснювати свої права повною мірою. На початку XVII ст. католицька реакція продовжувала наступ. У дисидентів відбирали храми, позбавляли їх посад, почалися відверті напади на протестантські громади. У 1617 р. у Кракові вводиться Index librorum prohibitorum, а наступного року – сувора цензура.

Чи не найбільше занепаду Реформації в Польщі сприяла державно-політична ситуація. Саме в цей період різко загострюються відносини двох панівних суспільних верств країни – магнатерії і шляхти. Люблінська унія та безкоролів’я по смерті Сигізмунда II Августа привертали всю увагу найбільш впливових суспільних сил; питання ж релігійно-догматичні відсунулися на другий план. У цей момент між католицьким духовенством з’являються яскраві постаті, з якими протестантським лідерам стає дедалі важче вести боротьбу. Реформація дедалі більше втрачає своїх прибічників, тоді як католицька церква крок за кроком відвойовує втрачені позиції.

Контрреформація, як і Реформація, мала істотний вплив на культурно-релігійну ситуацію в Україні наприкінці XVI – на початку XVII ст. При цьому, однак, не відбувався розрив з власною культурною традицією і візантійським православ’ям як домінантами національної духовності.

Загострення міжконфесійних взаємин в Україні свідчило про неможливість послуговуватись лише доктринальним традиціоналізмом східної церкви, що переживала занепад богословських шкіл, інших духовно-культурних осередків. Православна церква, як і католицька, почала усвідомлювати необхідність піднесення своєї місійної функції, активізації свого впливу на суспільну свідомість усіх соціальних верств нації і особливо її еліти. Українське православ’я мало можливість запозичити у західного християнства досвід пошуків вдосконалення церковного життя, розширення масштабів функціонування релігійної культури шляхом самооновлення. Власне на цьому шляху в українському суспільстві виникла і втілювалась у життя ідея об’єднання з римським престолом.

Римо-католицький світ активно послуговувався лойолівськими «духовними вправами», якими людина мала б доводити себе шляхом штучної екзальтації до стану вищого блаженства, відмовляючись від особистих суджень, особистої волі. В Україні цей дух самозаглиблення знайшов свій вияв, насамперед, у монастирсь-кому житті, діяльності низки організаторів чернецтва, які сприяли популяризації патериків, аскетичної літератури в цілому, піднесенню й оновленню культу печорських угодників. Серед них слід відзначити таких діячів, як подвижник і схимонах Йов Княгиницький, який уславився своїм високим авторитетом у справах «чистоти віри», Йов Залізо – ігумен Дубенського,

згодом – Почаївського монастирів, який запровадив суворий чернечий лад (студитський устав), поєднував церковно-адміністративну й освітню діяльність з подвижницьким аскетичним життям, Йосиф Вельямин Рутський та Йосафат Кунцевич, які об’єднали українські і білоруські уніатські монастирі в одну василіянську конгрегацію святої Трійці на зразок західного чернецтва. Прагнення до вдосконалення ієрархічної структури церкви в Україні позначилося відмовою від послуху константинопольському патріархові, боротьбою за ставропігію православних братств, нарешті, намірами утворення незалежного київського патріархату, що мав об’єднати греко-католиків і православних.

Засвоєння контрреформаційних ідей у релігійній свідомості необ’єднаних православних християн пов’язано, насамперед, з наступною добою, відновленням православної ієрархії і діяльністю Петра Могили – архімандрита Києво-Печерської лаври, а згодом – київського митрополита. Київський владика активно відстоював запровадження суворої канонічної дисципліни, чітке визначення правових норм участі єпископату, священства та мирян у церковному житті, сміливе залучення новітніх здобутків науки, мистецтва, здійснення місійної праці через проповідь, школу, книгу, театр, унормування богослужбової практики й кодифікацію відповідних текстів.

Засвоєння ідей Контрреформації на національному грунті сприяло входженню українського православ’я у коло нових ідей, символів, мистецьких форм, пов’язаних з формуванням бароко. Якщо Ренесанс в Україні проявився лише окремими спалахами далеко не у всіх видах художньої творчості (причому, часто поступаючись консервативним традиціям «візантиїзму»), то бароко утворило цілу систему художнього мислення, на тривалий час заполонивши усі сфери українського духовного життя.

РОЗДІЛ VІІ. ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕЕЛЬ У ПОЛЬСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

§ 1. ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського. Проникнення Реформації та ідеології гуманізму в Польщу істотно вплинуло на політичну поведінку шляхти. Під впливом нових ідей у шляхетському середовищі формується так званий рух «екзекуції прав», спрямований проти магнатів як соціальної групи, що мала політичні й майнові переваги і становила головну перешкоду середній шляхті на шляху до гегемонії в державі. Екзекуціоністи домагалися також церковної реформи, повернення заставлених королівських земель, що їх магнати намагались утримати за собою, впорядкування судочинства, нормалізації роботи фіскального й військового апаратів, уніфікації держави. Тобто вони прагнули зміцнення центральної влади і забезпечення переваги середньої шляхти, ліквідації породжуваних магнатерією відцентрових традицій, з одночасним утриманням в залежності міщанства й селянства. Сейму відводилася головна роль у здійсненні програми екзекуціоністів. Вони чинили тиск на короля з метою відірвати його від магнатерії і зробити прибічником шляхетського руху.

Воєнно-політична ситуація на початку 60-х років виявилася сприятливою для здійснення намірів екзекутивної партії. Сигізмундові II Августу не вдалося завадити московському царю Івану Грозному ліквідувати татарські держави – Казанське і Астраханське ханства (1552, 1556), що розв’язало Москві руки для наступу на заході. У 1557 р. російські війська вторглися в межі Лівонського ордену, намагаючись вийти до узбережжя Балтійського моря. В цих умовах Литва зважилася на воєнні дії. Спроба литовських можновладців і Сигізмунда II Августа вести війну лише силами Литовсько-Руської держави зазнала невдачі. В лютому 1563 р. російські війська здобули Полоцьк, що було сильним ударом для Литви. Сигізмунд-Август переконався у явній недостатності підтримки магнатів, які не могли дати ради сильно зростаючому невдоволенню шляхти.

Лівонська війна викликала гостру кризу Великого князівства Литовського як окремого державного організму. Вона була надзвичайно непопулярною на Україні, особливо серед православної української шляхти. Відгомоном цих опозиційних настроїв був бунт зем’ян у військовому таборі під Вітебськом, очолюваний волинським аристократом Бокієм. Під впливом всіх зазначених подій українське боярство і зем’янство рішуче домагається звільнення з-під впливу панів-рад. Більшість цих нащадків давньоруських дружинників хоча й володіли земельною власністю, проте лише за ленним (умовним) правом, а не за правом повної власності, істотно залежачи від великих ленників – колишніх удільних князів та інших литовсько-українських магнатів. Українське боярство приваблював польський станово-суспільний лад з

його шляхетськими вольностями і правами. Введення такого ж устрою в Литовській державі обіцяло йому юридичну рівність з магнатами, набуття прав повної земельної власності, закріпачення селян і, нарешті, зменшення залежності від великокняжої влади й набуття впливу на перебіг політичних справ в державі. Зі згаданого табору під Вітебськом всупереч волі магнатів литовсько-українська шляхта надсилає петицію до великого князя і короля з проханням здійснити унію з Польщею. Таким чином, польська екзекутивна партія знайшла собі нову і досить могутню підтримку. Сигізмунд II Август у цій ситуації вирішив змінити союзника і пішов на зближення зі шляхтою. На Пйотрковському сеймі (1562) було проголошено «екзекуцію маєтностей», яка мала повернути королівщини, роздані до 1504 р., до королівського скарбу. Наступні «екзекуційні сейми» у 1563–1564, 1565, 1566 і 1567 роках посилили вплив шляхетської демократії на політичне життя. Екзекуційний рух, одержавши підтримку короля, багато зусиль докладав до повного об’єднання Литовської держави з Польщею. Спираючись на Сигізмунда II Августа, литовсько-українсько-білоруській шляхті, як уже зазначалося, вдалося запровадити на польський зразок свої станові повітові сеймики, вибори сеймових депутатів, нове судочинство тощо. Шляхта Великого князівства Литовського, таким чином, діставала можливість безпосередньо впливати на вирішення державних справ, що завдавало значного удару політичній могутності магнатерії. В результаті позиції прибічників об’єднання істотно зміцнилися. До цього слід додати, що і частина литовсько-руських магнатів схилялася до компромісу з Польщею задля зміцнення позицій у боротьбі з Москвою. Нарешті, смерть Сигізмунда-Августа, який не мав нащадків, загрожувала остаточно розірвати зв’язки обох держав, що також посилювало небезпеку для Литви з огляду на російську експансію.

У1563–1564 рр. у Варшаві розпочалися польсько-литовські переговори про унію. Під час переговорів Сигізмунд-Август зрікся своїх спадкових прав на Литву з тим, аби сприяти її об’єднанню з Польщею. Проте литовська сторона не прийняла королівської декларації, погоджуючись лише на слабкий зв’язок зі збереженням Литовської держави як окремого політичного організму.

Усічні 1569 р. в Любліні скликано сейм з участю представників Литви, який мав вирішити питання про унію обох держав. Литовські магнати цього разу змогли утримати представників шляхти під своїм контролем, і спільний сейм перетворився на засідання двох фактично окремих сеймів. Переконавшись, що король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август готовий підтримати польські домагання, литовські магнати 1 березня 1569 р. вночі таємно залишили Люблін разом із представниками інших станів. Однак це не зупинило польську сторону, яка вирішила діяти без литовських представників, що, на їхню думку, незаконно залишили сейм. Під тиском польських сенаторів король підписав грамоту про приєднання до коронних земель Волині і Підляшшя і закликав депутатів цих провінцій до участі в сеймі під загрозою конфіскації маєтків і позбавлення посад. Незадовго до цих подій на Підляшші, де осіло чимало польської шляхти, а частина православних зем’ян вже була сполонізована, було приписано вживання української (руської) мови в місцевих урядах. Боячись втратити свої привілеї, волинські магнати і шляхта присягнули на вірність польській короні. Найдовше зволікали зі складанням присяги волинські магнати – князі О. Чарторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький – впливові представники української аристократії, для яких Волинь була головною твердинею. У спеціальній заяві, виголошеній князем Костянтином Вишневецьким, що мала бути певним застереженням королю, зазначалося: «Заявляємо вашій королівській милості, що ми пристаємо (до Польщі) людьми вільними й свобідними, з тим щоб не були ми понижені в наших чеснотах шляхетських, бо ми нарід настільки благородний, що не попустимо першинства ніякому іншому народові на світі...» Проте після відповіді короля: «Я поступлю по праву», – що загрожувало застосуванням репресій, вони припинили опір і склали присягу. В результаті литовські вельможі – прибічники незалежності Литви – опинились у скрутному становищі. Війна з Москвою і відсутність підтримки з боку українських магнатів і шляхти робили для них неможливою організацію серйозного опору домаганням польських експансіоністів. Вони були змушені повернутися на сейм і продовжити переговори про унію. Такий легкий успіх спонукав польських політиків до розширення своїх територіальних претензій. Вони виступили з вимогами включення до складу Польщі Брацлавщини (Східне Поділля) й Київщини і, подолавши слабку опозицію, добилися прилучення до Польщі тих українських земель, що досі перебували у складі Великого князівства Литовського. В серпні 1569 р. закінчився Люблінський сейм, який об’єднав Литву і Польщу в одну державу з одним спільним сеймом. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї

етнічної території й, частково, Білорусії. Під владою Польщі опинилися майже всі українські землі, що поділялися тепер на такі воєводства: Руське (Галичина) з центром у Львові, Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Підляське, Брацлавське (Вінниця), Київське (Київ), Берестейське (Берестя), згодом – Чернігівське (Чернігів).

Україна в очах європейського світу до і після Люблінської унії. Виникає питання, наскільки інтеграція України в склад польського державного організму вплинула на уявлення про неї західноєвропейського світу. У багатьох західноєвропейських авторів XV-XVI ст. було досить чітке сприйняття України, її географічного положення та етнополітичних відмінностей від найближчих сусідів. Так, у праці італійця А.Контаріні «Подорож до Персії» (вийшла друком 1487 р.) точно зафіксовано межу між Польщею і Україною. «20 березня, – писав він, – виїхав я з Польщі і вступив до нижньої Русі, яка теж належить до володінь названого короля (Казимира Ягелончика – авт.); до 23 числа їхали весь час лісами, зупиняючись для відпочинку то в невеликих замках, то в селах, і прибули в місто, яке називається Луцьк (Lusch); місто те має досить гарну, хоч і дерев’яну фортецю, де ми залишилися до 24 числа». Подорож «нижньою Руссю» автор веде приблизно від Західного Бугу. Контаріні також чітко розрізняє Росію і Україну, для якого перша є «Московією», або «верхньою Руссю», а друга – «нижньою Руссю». Впадає в око, що в зазначених описах України немає відчуженості, погляду на неї як на екзотичну неєвропейську країну, що часто стосувалося сусідньої Московії.

Разом з тим, досить часто під терміном «Русь» Західна Європа розуміла Україну і Білорусію, які були складовими частинами Великого князівства Литовського. Так, у 1507 р. в Римі була видана славнозвісна «Географія» Птоломея з додатком «Сучасна карта Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини, Русі й Литви». На ній «Русь» обіймає українські і білоруські землі, що разом з литовськими становили одне державне тіло. Прикметно, що Україна тут подається разом з головними країнами Центральної Європи.

Надзвичайно важливе значення для формування уявлення Західної Європи про Україну в новий час мав «Трактат про дві Сарматії», який вийшов з-під пера польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти у 1517 р. Автор дотримувався птолемеївської традиції в ономастиці Східної Європи. Проте його «Європейська Сарматія» включає фактично всю старокиївську державну територію з Прибалтикою і без Польщі. Причому він чітко поділяє «Європейську Сарматію» на «Русію» і «Московію». «В Європейській Сарматії, – зазначає Меховіта, – є області русів або рутенців, литвинів, москів та інші, що прилягають до них, між ріками – Віслою на заході й Танаїсом (Доном – авт.) на сході». У своєму творі польський гуманіст подає стислий нарис історії Київської Русі, яка безпосередньо пов’язується саме з «Русією», тобто з Україною. Органічний зв’язок Київської династії з Руссю-Україною, а не з «Московією», став концептуальною моделлю для більшості західноєвропейських авторів XVI-XVII ст., що розглядали історичний процес у Східній Європі.

Ще одним важливим твором, який знайомив західноєвропейського читача із східноєвропейським світом, була книга Сигізмунда Герберштейна «Нотатки про Московію» (1549). Хоча вона присвячена переважно Московській державі, німецький дипломат, мандрівник і вчений у розділі «Про Литву» подає низку відомостей про українські землі. Причому він чітко розрізняє етнічну Литву, що «врізається в руські землі й має власну мову та римську віру», і Україну й Білорусію – «руські землі». «Я розповідаю тут не тільки про цю землю (власне Литву – авт.), а й про країни, які до неї прилягають, яких об’єднують під загальною назвою Литва, – зауважує Герберштейн. – Вона тягнеться вузькою смугою від міста Черкаси, що стоїть на Бористені, до самої Ливонії». Герберштейну також належить чи не найперша в Західній Європі спроба дати опис українських козаків, яких він називає «черкасами» – згідно з російською терміно-логією XVI-XVII ст. Проте він чітко усвідомлює їхню етнічну належність до українців-русичів. «Черкаси, які живуть по Бористену, – пише Герберштейн, – суть русичі і відрізняються від тих черкасів, що живуть в горах біля Понту (черкесів на Кавказі – авт.)». Разом з тим, населення Сіверщини, Волині, Києва називається просто русичами. Отже, вже на середину XVI ст. козацтво стало відомим Європі, насамперед, своєю відчайдушною боротьбою з татарами, що і викликало зацікавлення Герберштейна.

Уявлення про українські землі як про цілісну країну – незалежно від їх входження до тих чи тих політично-територіальних утворень, віддзеркалено у багатьох західноєвропейських космографіях XVI ст.

(Й. Боемія, С. Мюнстера, Ф. Бельфоре, А. Теве та ін.). Так, Мюнстер у своїй «Космографії» виключив Галичину з опису Польського королівства і включив її у розділ, присвячений Русі (Україні і Білорусії), причому окремо й від Литви.

Сприйняття України як соборної країни, населеної одним народом, міцно закріплюється у європейській дипломатії й політиці. Про це переконливо свідчать матеріали західноєвропейських архівів. Зокрема, у 1540 р. французький посол у Венеції Пелісьє інформував короля про події в Туреччині і часто згадував славнозвісну Роксолану – Настю Лісовську, дочку українського священика з галицького міста Рогатина, яка стала дружиною турецького султана Сулеймана Пишного. Пелісьє вказує на її «руське походження» і зауважує, що «мешкають ці Руські від Карпатських гір до Бористена й Понта Евксінського». Венеціанський посол у Константинополі Наваджеро, доповідаючи сенатові про Роксолану, також вказує на її належність до «de natione russa», тобто «руської нації». У заповіті одного з венеціанських вельмож (1564) згадуються – «невільниця руського походження Уляна з Рогачова» та «невільник руського походження з Черкас на Бористені». Таке поєднання е переконливим свідченням того, що і українців над Дністром, і українців над Дніпром Західна Європа вважала одним народом. Про це ж свідчить і праця кардинала Баронія «Relatio de Ruthenorum origine et conversione», в якій йдеться про походження руського (українського) етносу та історію зв’язків Русі з Римом. В цьому творі розселення русинів (українців) фіксується на всьому етнічному просторі України. Цікаво, що українці, як окремий етнос, потрапили до широко відомої в Європі книги про античні і сучасні тоді костюми світу, створеної двоюрідним братом і учнем Тіціана – Чезаре Вечеллі. Малюнки до неї виготовив сам славнозвісний італійський живописець. У книзі Вечеллі Русь-Україна, що межує з «Лівонією і Литвою», чітко відрізняється від Польщі і Московії; в ній подано навіть малюнок «руського жовніра».

Нотатки про Русь як Україну вміщено у творах деяких західноєвропейських письменників доби Відродження. Так, у Рабле в одному з епізодів його роману «Гаргантюа і Пантагрюель» є згадка про Русь, яка подається поряд з Пруссією, Польщею, Литвою, Валахією, Трансільванією, Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Для нього цілком зрозумілою і природною є належність Русі-України до європейського світу. Разом з тим, Рабле цікавиться, до якої з частин світу – Європи чи Азії – належить Московія; ії він схильний розмістити в останній. В «Есе» Монтеня наводяться два епізоди з української історії – війни київських князів з Болеславом Хоробрим та напади турків на Україну наприкінці XV ст. і один – з російської історії часів татаро-монгольської навали. При цьому слід зауважити, що французький автор чітко розрізняє «Русь» і «Московію», тобто Україну і Росію.

Люблінська унія і включення майже всіх українських земель до складу Польської держави не змінили розуміння соборності України в західноєвропейському світі. У 1573 р. француз Блез де Віженер написав для Генріха Валуа – новообраного польського короля – книгу про Польщу, в якій вказувалося, що руський народ живе по обидва боки Збруча.

Разом з тим, у цей час терміни «Україна», «український» набули широкого вжитку і ввійшли у міжнародне використання поряд з термінами «Русь», «руський». На мапі, спеціально виготовленій за наказом короля Карла IХ для Генріха Валуа у 1572 р., територія по обидва боки Дніпра позначена написом «Ukraine» (Україна). Крім традиційних північних і західних регіонів вона охоплює також Слобідську Україну і територію Полтавщини, Херсонщини, Катеринославщини, а нижче розміщено напис «Cosaques» – Козаки. На мапі французького купця Мотіеля (1580) територія України позначена терміном «Uсkrania». На ній показано міста Овруч, Житомир, Київ, Кам’янець-Подільський, Чигирин та інші.

Ці дві мапи свідчать, що давня народна назва нашої землі входить у широкий вжиток разом з виходом на арену суспільно-політичного життя нових станів – козацтва, міщанства, селянства і близької до них дрібної шляхти та духовенства, які заховали цю давню національну термінологію. Збереглася значна кількість мап XVII та XVIII ст. в музеях і бібліотеках Італії, Франції, Німеччини, Австрії, Голландії, Англії, Чехії, Польщі, на яких етнічна територія України вже позначена саме цією назвою. Дедалі частіше зустрічаються назви «земля козаків», або «область» чи «держава козаків» тощо. Разом з тим. Російська держава й надалі називається Московією, а не Руссю, чи Росією. Поряд з назвою «Україна» продовжувала вживатись і стара назва «Русь», що стосувалася майже всієї території сучасної України. У 1619 р. вийшла широко відома в Європі праця д’Авіті «Держави, королівства і князівства світу», якою користувалися дипломати на нарадах Вестфальського конгресу після закінчення