Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit

вірність православ’ю. У 1631 р. київський митрополит Ісайя Копинський у своєму зверненні до князя Ієремії Вишневецького згадував у числі його предків і «Жигимонта», який «для великой дhлности рыцерской взятый былъ на королевство Ческое». Звернення було зроблене в контексті намагань українських церковних ієрархів повернути князя Ієремію до православ’я, оскільки його предки – в тому числі і князь Сигізмунд – «были релhи Грецкой». У проповіді Петра Могили «Крест Христа Спасителя», присвяченій князю Корибут-Вишневецькому, зазначено: «Гды зась позрю на клейнотh пресвhтлого дому вашей княж. милости, вижу тамъ тот крестъ Христовь презъ вhру православную Церкви апостолскои кафолическои, на Всходh уфундованой, в которой почавши отъ Димитріа Корібута и сына его Димітріевича Корібута, кроля ческого, а брата Ягела, кроля полского, и Витулта ксіонженца литовского... в цалости трвалесь».

Відгомоном згаданих чеських подій є українська пісня, записана у Станіславівському повіті Галичини. В ній співається, як «король руський» бере в полон «турського царя» і везе його в Чехію:

«А повіз його, а в Чеську землю, А в Чеській земли короля нема Ой ти, паночку, господарочку,

А в Чеській земли королемъ будешь».

Зміст пісні відповідає часові, коли чеський гусит ський рух скинув з чеського королівського престолу німецького імператора і доля цього престолу певною мірою опинилася в руках литовськоруського великого князя; а в Чехії його іменем почав діяти Сигізмунд Корибутович, що спирався на українську дружину з Галичини. «Турецький цар» —це традиційний персонаж української історичної і епічної словесності, який часто потрапляє в народну пісню незалежно від конкретних історичних обставин.

Боротьба феодально-аристократичних угруповань. По смерті Вітовта внутріполітична ситуація в Литві ускладнилася. Всупереч Городельській унії, яка зобов’язувала литовське католицьке панство обирати великого князя литовського лише за згодою Ягайла і польських правлячих кіл, литовські магнати пішли на зближення з українськими та білоруськими князями й боярами і у порозумінні з ними обрали великим князем Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла. Цей акт поставив під загрозу існування польсько-литовської унії. У відповідь Польща прагне приєднати до корони принаймні порубіжні українські землі. 1430 р. польські війська вдерлися у західне Поділля й зайняли найважливіші подільські фортеці. Проте Свидригайло взяв під варту Ягайла, що перебував того часу у Вільно, й примусив його дати наказ польським військам відступити. Звільнений з полону, Ягайло сам очолив польську армію, яка влітку 1431 р. рушила на Волинь. Незважаючи на розгром війська Свидригайла під Луцьком, полякам не вдалося оволодіти містом, обороною якого вдало керував воєвода Юрша. Після п’ятитижневої облоги Ягайло з великими втратами мусив відступити від міста. Українське населення Брацлавщини й Волині активно боролося проти польської армії. В серпні 1431 р. Свидригайло та Ягайло уклали перемир’я, згідно з яким західне Поділля відійшло до Польщі, а Волинь залишилася за Литвою. Однак Свидригайло не відмовився від дальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських і білоруських князів та бояр, незадоволених привілейованим становищем у державі католицької литовської знаті.

Свидригайло продовжив політичну традицію контактів із країнами Центральної Європи, започатковану його українськими і литовськими попередниками. В пошуках твердої опори у своїй наполегливій боротьбі за владу він зблизився з Німецьким орденом, уклавши з ним обороннонаступальний союз за безпосереднього сприяння імператора Сигізмунда. Водночас через посередництво Сигізмунда Корибутовича Свидригайло увійшов у контакт з лідерами гуситів, які висловили готовність допомогти литовському князеві у його боротьбі. В одному з листів до магістра Ордену Свидригайло зазначає, що князь Прокіп (один з лідерів гуситів – авт.). і князь Сигізмунд Корибутович «разом із старійшинами гуситів обіцяли йому ворогів його і союзників визнавати за своїх власних».

Серед найближчого оточення Свидригайла не бракувало й представників литовської католицької аристократії – супротивників інкорпорації литовсько-руських земель до складу Польського королівства. І все ж Ягайло зумів скористатися побоюванням частини литовського панства втратити своє привілейоване становище. У вересні 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано заколот, який очолив брат Вітовта – Сигізмунд Кейстутович, князь стародубський. Змовники несподівано напали на

Свидригайла в Ошмянах під Вільно. Поваленому володареві ледве вдалося втекти у Полоцьк. Сигізмунда було проголошено великим князем. У жовтні 1432 р. було відновлено Віленську унію 1401 р., за Польщею визнано західне Поділля, а також порубіжні волинські міста Олесько, Ратно, Ветли й Лопатин.

Проте влада Сигізмунда Кейстутовича поширювалася лише на власне литовські землі, Берестейщину і Підляшшя. Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщи-на, Волинь та східне Поділля визнали своїм володарем Свидригайла. Розпочалися тривалі міжусобні війни, які в багатьох своїх проявах набули характеру протистояння польській експансії на Україні. Яскраву сторінку до боротьби за Поділля проти союзників Сигізмунда поляків вписав князь Федько Несвіжський. З невеликими силами, часто вдаючись до методів партизанської боротьби (несподіваних наскоків, засідок), він зумів повернути Смотрич і Брацлав, завдати відчутного удару головній польській армії на річці Мурахві поблизу Копистерина. Нарешті, весною 1433 р. вдалим маневром князь Федько виманив польську залогу з Кам’янця-Подільського, розбив її і вдерся до міста. Проте несподіваний арешт Федька Свидригайлом дав змогу полякам знову заволодіти західним Поділлям. Певне напруження між Свидригайлом і «руською партією» виникло після спалення з наказу князя православного митрополита Герасима – за підозрою у зносинах з Москвою. Закиди Свидригайлові у потуранні католиць-ким пропольським елементам не мали під собою реального грунту. Послідовно протидіючи намірам Польщі поглинути Велике князівство Литовське, Свидригайло спирався на прихильників його державної незалежності, незважаючи на їхню конфесійну належність.

Втручання великих князів литовських – і Вітовта, і Свидригайла – у релігійні питання відбувалося на тлі посилення прагнень європейських монархів керувати церквою на своїх територіях. У Західній Європі національні почуття ставали дедалі потужнішим фактором у церковних справах, хоча папська влада ще зберігала величезні важелі політичного і духовного впливу у християнському світі. І все ж прояви необмеженої влади, яку світські володарі отримали над релігійними інститутами згодом, вже виразно виявилися у XIV-XV ст. Намаганням не дати перетворити православну церкву на знаряддя чужих політичних впливів, насамперед Московської держави, і була продиктована церковна політика великих князів литовських, що, зрештою, й привело до створення окремої київської митрополії у ЛитовськоРуській державі.

Для зменшення соціальної напруженості Сигізмунд і Ягайло пішли на поступки і відповідними актами – 1432 і 1434 рр. – зрівняли в майнових і особистих правах православних литовсько-руських феодалів з литовцями-католиками. Щоправда, зберігалася стаття Городельської унії, яка не допускала православних на найвищі державні посади і в раду, проте на практиці її не завжди дотримувались.

У вересні 1435 р. над річкою Свентою під Вількомиром відбувся вирішальний бій між претендентами на литовський великокняжий престол. Це був кульмінаційний момент протистояння русько-православної і католицько-пропольської партій, за яким уважно спостерігав західний світ. У це протистояння було втягнуто багатьох володарів і великих феодалів Центральної Європи. На боці Свидригайла виступили допоміжні загони сілезців та австрійців, а також князь Сигізмунд Корибутович з чехами (у цій битві він був поранений, потрапив у полон до переможців і загинув жорстокою смертю). Головним союзником «руської» партії був Орден. Обіцяв допомогу й імператор Сигізмунд, проте його військові відділи не встигли прибути вчасно.

За допомогою поляків Сигізмунд Кейстутович вщент розгромив війська Свидригайла і його союзників – лівонських рицарів. Після поразки під владою Свидригайла ще залишались українські землі

– Київщина, Чернігово-Сіверщина, Брацлавщина (на Поділлі), землі Луцька і Кременецька (на Волині). Проте вже 1438 р. Сигізмунд опанував усі землі Великого князівства Литовського, в тому числі й українські. Західне Поділля закріпилося за Польщею.

Через якийсь час Сигізмунд Кейстутович вже сам прагне забезпечити незалежність від Польщі Великого князівства Литовського. В цьому він знаходить підтримку імператора Священної Римської імперії (одночасно чеського короля) Альбрехта, вдячного Сигізмундові за допомогу у відстоюванні чеського престолу від зазіхань брата польського короля Володислава III Казимира.

Політика Сигізмунда, який у своїх намаганнях зміцнити владу спирався на середніх і дрібних феодалів, не знайшла підтримки як литовських, так і українських сеньйорів. У 1440 р. Сигізмунда було вбито в Трокайському замку змовниками, їх очолювали удільний князь Іван Чарторийський та воєвода віленський Довгерд. Чарторийський, як один з чільних представників української аристократії, мав на

меті проголошення великим князем її кандидата Свидригайла. Останній на звістку про смерть Сигізмунда прибув до Луцька, де був зустрінутий з великими почестями волинським панством. Підтриманий галицькими і волинськими магнатами, Свидригайло серйозно сподівався посісти великокняжий престол. В одній з грамот, виданій у червні 1440 р., він уже титулує себе dux Lithvanial. Проте литовські феодали не могли допустити такого посилення української партії. Великим князем литовським був проголошений молодший син Ягайла – 13-річний Казимир. Реальна влада опинилася в руках групи литовських можновладців на чолі з регентом Яном Гаштольдом. Проте внутрішнє становище в Литовсько-Руській державі залишалося нестабільним. Феодальна знать, сподіваючись повернути собі колишні права, активно протидіяла зміцненню центральної влади. Поведінка феодальної аристократії Великого князівства Литовського у XV ст. не була винятком з європейського політичного процесу, де феодальна опозиція королям неодноразово намагалася взяти реванш і відновити втрачені привілеї. Досить згадати так званий «феодалізм принців» у Франції на початку XV ст., коли партія бургундців і партія арманьяків в результаті міжусобної боротьби істотно підірвали політичну єдність країни. Боротьба найбільших англійських феодалів за владу і доходи з королівської казни точилася майже впродовж століття, її апогеєм стала згадана вище «Війна Червоної і Білої Троянд», під час якої свавілля і беззаконня феодалів набули небаченого розмаху.

Безперечно, зміцнення великокнязівської влади і спроби централізації Литовської держави мали прогресивний характер; вони вели до подолання політичного феодалізму, а отже відбивали загальну тенденцію розвитку тогочасного європейського світу, що полягала в утвердженні централізованих держав. Проте таке спрямування політичного процесу дедалі більше суперечило національнодержавним інтересам українського складника Великого князівства Литовського. Якщо в перші десятиріччя після приєднання до Литви українські землі зберігали попередній політичний устрій, а українсько-білоруський аристократичний елемент був чи не визначальним у новій державі, то після Кревської унії 1385 р. становище зазнає істотних змін. Польсько-литовський католицький елемент відіграє дедалі більшу роль у суспільно-політичному житті, відтісняючи на другий план українсько-білоруську знать, яка доти домінувала в Литовській державі. Централізаційні реформи, що здійснювались великими князями литовськими, спиралися значною мірою на католицькі верстви і підривали таким чином національнодержавну традицію попередніх часів. Тому протистояння українських удільних князів централістськоабсолютистській політиці великих князів об’єктивно робило його чинником боротьби за збереження елементів української державності. У складному переплетінні польсько-литовських взаємин український компонент, втрачаючи свою відносну незалежність та ознаки політично-правового суб’єкту, перетворювався на предмет зазіхань обох сторін. Польські правлячі кола, захопивши Галичину, претендували на приєднання до польської корони й усіх інших українських земель, пов’язаних політично з цим краєм. В результаті литовська програма «збирання» давньоруської спадщини поступилася польському експансіонізму, який зрештою позбавив Литовську державу її найцінніших земель.

Сходження на великокняжий престол малолітнього Казимира – за часів володарювання у Польщі Володислава III «Варненьчика» (1434 – 1444) – означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Литовсько-руські можновладці підкреслювали спадковий характер влади Казимира «силою народження природженого володаря» суверенної Литви, а не визначеного Польщею намісника. І хоча після загибелі Володислава III у битві з турками під Варною Казимира було обрано польським королем (1444), Литва зберегла свою повну політичну незалежність. Литовсько-руські пани у переговорах з представниками корони підкреслювали спадковий характер влади Казимира всупереч польсько-шляхетським поняттям про виборність верховної влади. При цьому вони прагнули, щоб Казимир забезпечив єдність Волині й Поділля з Великим князівством Литовським і щоб унія трактувалась як вільний союз рівноправних у державно-правовому розумінні сторін. Напередодні коронації у травні 1447 р. Казимир видав так званий «Віленський привілей», що істотно розширив права та свободи шляхти Великого князівства Литовського, в тому числі й українських земель, звільнивши їх підданих від низки державних повинностей і віддаючи їх повністю під патримонійну юрисдикцію дідичів чи державців. Князі, пани та шляхта отримували право вільно виїздити за кордон для вирішення майнових питань і рицарської служби. Розвиваючи попередні правові норми, цей документ фактично вперше на українських землях проголошував право недоторканості особи від арешту й ув’язнення без вироку суду, подібно до англійської «Великої Хартії вольностей» 1215 р., що започаткувала засади правової держави в Європі.

Київська держава Олельковичів. Волинське князівство. Зв’язки із західним світом. Отже, у

середині XV ст. владу переймає литовська олігархія і водночас посилюються відцентрові тенденції у провінціях Великого князівства Литовського. У Смоленській землі владу захопив мстиславський князь Юрій Лугвенович, поширивши її ще й на Полоцьк і Вітебськ. На Волинь повернувся Свидригайло, який завершив тут своє життя як удільний володар з титулом великого князя. Жмудь визнала своїм князем сина Сигізмунда Михайла. Підляшшя було захоплене мазовецьким князем Болеславом. Відокремилась і Київська земля.

Проте віденським олігархам на чолі з досвідченим Яном Гаштольдом вдалося опанувати ситуацію. Насамперед, після збройної боротьби із загонами польської шляхти литовські пани повернули Підляшшя, виплативши 600 кіп празьких грошей Болеславові Мазовецькому. Юрій Лугвенович був вибитий із Смоленська литовськими військами і втік у Новгород Великий. Було також придушено й виступ Михайла Сигізмундовича.

Разом з тим, центральний уряд був змушений піти на поступки руській (українській) партії. Відразу після проголошення Казимира великим князем литовським Київську землю було надано князеві Олександру (Олельку) Володимировичу – синові Володимира Ольгердовича, і тим відновлено Київське удільне князівство. Олелько Володимирович (одружений з дочкою московського князя Василія I і Софії Вітовтовни) – один з найвидатніших представників княжої еліти України. В період протиборства Свидригайла і Сигізмунда Кейстутовича він був серед небагатьох українських сеньйорів, які підтримували останнього.

Негативне ставлення Олелька до Свидригайла сформувалося, напевно, в період після смерті Вітовта, коли обидва ці князі претендували на велике княжіння. Проте незадовго до вбивства Сигізмунда Олелько з невідомих причин був ув’язне-ний великим князем і з появою в Литві Казимира відразу з’явився при його дворі. Вже 1441 р. ним видаються документи, підписані «государем-отчичем». Ця титулатура засвідчує намір Олелька продовжити намагання останніх володарів Галицько-Волинської держави надати своїй владі монархічного характеру на європейський зразок. Фактично на Україні відновилася ситуація кінця XIV ст., коли на значній частині її території відродилася державність на засадах васального суверенітету. Князювання Олелька та його сина Семена становить певний цілісний період, що характеризується виразними спробами відновлення української державності. Олельковичі досить успішно продовжували лінію свого батька Володимира Ольгердовича на розширення меж князівства. У 1456 р. князь Семен отримав «в державу» Брацлавщину, що увійшла до складу князівства Олельковичів поряд з Київщиною і Переяславщиною. Володіння Олельковича поширилися частково і на ЧерніговоСіверську землю, зокрема чернігівське Посем’я, Путивльський повіт тощо. Відбувалась інтенсивна колонізація Задніпров’я, що досягала річок Самари на півдні й Оскола на сході; на цьому напрямку Олельковичам довелося вести запеклу боротьбу з татарами. Таким чином, до складу відродженого Київського князівства увійшла значна частина українських територій, які становили ядро колишньої Старокиївської держави.

Водночас Олельковичі намагалися зміцнити політичні впливи української аристократії в Литовській державі в цілому. Семен Олелькович, одружившись із донькою Яна Гаштольда, увійшов у близькі стосунки з литовським панством і став спільним імовірним кандидатом литовських автономістів і української партії на великокняжий престол. Результатом цієї політичної комбінації стало посольство ради «панів і всього великого князівства», що прибуло до Казимира влітку 1456 р. з низкою вимог. Посли вимагали повернення великому князівству Поділля (цілком імовірно, що в разі успіху воно увійшло б до складу Київського князівства), інших відторгнутих Польщею земель, а також повернення Казимира до Литви. Ставало зрозумілим, що у випадку невиконання вимог литовські пани оберуть собі власного великого князя. Кандидатом на престол був Семен Олелькович. У 1461 р. справа номінації окремого великого князя литовського знову постала на сеймі у Вільно. Присутні на ньому князі й пани одностайно звернулися до Казимира з тим, щоб він сам постійно перебував у Литві, або іменував великим князем Семена Олельковича. Одночасно висувалася вимога повернення Поділля; суперечка за цей край набула надзвичайної гостроти. І лише мілітарне зміцнення Польщі після успішного завершення війни з Пруссією у 1466 р. стримало литовських автономістів від збройного виступу.

За Олельковичів відбувається дальший розвиток зв’язків України із західним світом. У першій половині XV ст. в українському суспільстві, як в політичних колах, так і серед представників духовенства, дедалі більшого розуміння і сприйняття знаходила ідея об’єднання східної і західної церков. Це було тим більше на часі, що Візантійська імперія, опинившись перед смертельною загрозою з боку турків, гарячково шукала допомоги західноєвропейських держав. Візантійський імператор Іоан VI Палеолог розпочав переговори з папою Євгенієм IV і запропонував злуку церков у надії на допомогу західного католицького світу. З цією метою було вирішено скликати Вселенський собор, який мав полагодити справу церковного розколу християнського світу. Наприкінці 1437 р. імператор і константинопольський патріарх з представниками вищої церковної ієрархії Сходу прибули до Ферари. Сюди ж прибув і київський митрополит Ісидор – палкий прихильник єднання обох церков. Урочистий акт про об’єднання було підписано 5 липня 1439 р. у Флоренції, куди собор був перенесений з Ферари. До речі, усі найвидатніші його учасники увічнені на фресках славетного італійського художника Беноццо Гоццолі. Є там зображення і київського митрополита. За східну церкву акт злуки підписали візантійський імператор, усі митрополити і єпископи (в тому числі Ісидор) – крім митрополита ефеського Марка; за латинську церкву – 115 єпископів.

Слід зауважити, що саме Ісидорові належить першорядна роль ініціатора і головного конструктора унії. Він рішуче вплинув на імператора з тим, щоб прийняти унію на запропонованих папою умовах. Ісидор отримав від папи сан кардинала-пресвітера і звання апостольського легата для Литви, Лівонії і українських земель у складі Польщі. Наприкінці 1439 р. він повертається до своєї митрополії через Венецію, Загреб, Будапешт і Краків. Звідси він прямує до Перемишля, Львова, Галича, Холма, а звідти – до Вільно. Скрізь він проповідує ідеї Флорентійської унії і рівність християн обох обрядів. Проте ідея унії не зустріла державної підтримки ні в Польщі, ні в Литві.

У Литві церковну політику визначав віленський єпископ Мацей, прихильник Базельського собору й обраного ним папи, ворог української церкви. До партії противників папи Євгенія IV належали також примас Польщі, гнєзненський архієпископ Миколай Тромба і більшість польських єпископів.

Найбільше прихильників Ісидор мав на Україні. На початку 1441 р. він прибув до Києва, де був з почестями зустрінутий київським князем Олельком, активним прибічником унії. Київський князь надав «отцю своєму Сидору, митрополиту київському і всієї Руси» спеціальну грамоту, якою підтверджувались давні права митрополита – майнові, судові і фінансові. У своїй грамоті Олелько посилався на «старе право Київської митрополії, визнане в Уставі Володимира і Номоканоні Ярослава». Зокрема, «государ і отчич Києва» визнав право митрополита на всі землі, що належали Святій Софії. Таку ж підтримку одержав Ісидор від Свидригайла та багатьох українсько-литовських православних князів.

Проте дуже негативно Ісидор та ідея унії були зустрінуті в Москві. На четвертий день по прибутті московський князь оголошує його єретиком і ув’язнює в Чудовому монастирі. Ісидорові вдалося втекти з в’язниці – спочатку в Литву, а звідти податися до Риму. Московська церковна ієрархія протягом певного часу не наважувалась порушити права щодо руської церкви константинопольського патріарха Григорія Маммі. Однак, аби запобігти поверненню влади Ісидора над усім православ’ям – і в Литві, і в Москві – 15 грудня 1448 р. собор російських єпископів поставив «митрополитом на всю Русь» рязанського єпископа Іону. Перестороги московського великого князя і московського кліру не були безпідставними. Ісидор під час своїх візитів до Константинополя вишукував засоби відновити свою владу над руською церквою. У 1443 р. він зустрічався в Будапешті з польським королем Володиславом III. Король видав привілей українській церкві, яким зрівнював у правах українсько-білоруське духовенство з латинським. Саме цей документ, підтверджений польськими королями у 1501, 1543 і 1621 роках, був правовим підгрунтям існування української церкви в Польщі. Проте на практиці він неодноразово порушувався поляками.

Фактично Ісидор продовжував здійснювати керівництво церковними справами у литовськопольських православних єпархіях. Так, єпископ володимирський і берестейський Данило їздив до Константинополя, отримав там наставлення від Ісидора і був прийнятий духовенством єпископату без протидії. В цілому до Ісидора зберігалося лояльне ставлення як з боку українсько-білоруського духовенства, так і пансько-княжих кіл. Особливу прихильність до нього виявляли Олельковичі. Олелько Володимирович, який свого часу так приязно зустрічав Ісидора, був схильний знову прийняти його в Києві й пристати до унії. Відоме послання патріарха Григорія Маммі київському князеві з роз’ясненням

умов прийнятої греками унії і з такою обіцянкою: «а коли пріидет к вам преосвященный митрополит кіевскій і всея Русіи и всечестный кардинал Кир Исидор, о Св. Дусh возлюбленный брат и сослужитель нашего смиренія, он научит и покажет вас о всем словом и дhлом».

Проте приїзду Ісидора до Києва і дальшому утвердженню унії перешкодили політичні зміни в Римі і Константинополі. Після смерті ініціаторів Флорентійської унії – папи Євгенія IV (1447) і візантійського імператора Іоана VIII Палеолога (1448) їхні наступники виявились неспроможними продовжити справу об’єднання церков. Обіцяної допомоги проти турків Візантія не отримала, і у Константинополі розгорнувся рух протесту проти унії; Григорій Маммі був позбавлений патріаршого сану і перебрався до Риму.

Після відмови 1451 р. у Константинополі від Флорентійської унії і вигнання патріарха-уніата Маммі, обрання митрополитом Іони дістало підтвердження патріаршою столицею. Впродовж якогось часу Іоні вдавалося бути фактичним митрополитом «всієї Русі», окрім галицьких єпархій. Латинсько-польське духовенство виступало в тій ситуації проти унії, вбачаючи в її реалізації можливість небажаного для них піднесення й розвитку української церкви, їх влаштовувала або повна її латинізація, або збереження підпорядкованою Москві. Під тиском польських церковних ієрархів Казимир грамотою від 1451 р. підтвердив право Іони на «столи митрополичь кіевскій і всея Руси». Таке рішення викликало невдоволення українських єпископів і київського князя, якого, однак, поряд з іншими магнатами змусили підписати привілей Іоні на управління литовськими єпархіями. Не дали практичних результатів і спроби Ісидора апелювати до папи Миколая V. Хоча римський первосвященик і підтвердив незаконність позбавлення Ісидора влади над українськими і білоруськими єпархіями, проте Іону підтримали прибічники виключної латинізації українсько-білоруської церкви – канцлер Олесницький і віденський єпископ Матей, що призвело зрештою до утвердження Іони в Київській митрополії.

Ситуація змінилася, коли на папський престол зійшов Каліст III (1455 —1458) – прибічник ідей, закладених у постановах Флорентійської унії. У колі своїх найближчих дорадників, між якими був і митрополит Ісидор, папа проводить консультації з приводу проголошення окремої Київської митрополії. Відновлення митрополії у Києві активно підтримали Олельковичі, зокрема, князь Семен – активний прибічник незалежності української церкви. Зрештою, після кількох років конфліктів у 1458 р. папською буллою київським митрополитом був призначений Григорій – учень Ісидора, його колишній протодиякон. Висвячений експатріархом Григорієм Маммі і затверджений римським папою Пієм II, київський митрополит фактично і номінально був уніатським ієрархом. Таким чином, у 1458 р. стався остаточний поділ московської і української православних церков. Остання проіснувала фактично як автокефальна до 1686 р. Юрисдикції Київської митрополії підлягали Київський архієпископат, а також єпископати Брянський, Смоленський, Полоцький, Турівський, Луцький, Володимирський, Перемишльський, Холмський та Галицький.

Утворення незалежної Київської митрополії дало початок новому етапу в культурно-релігійному і суспільно-політичному розвитку східнослов’янських народів. Спроба московських князів використати авторитет митрополитів київських і всієї Русі, що перебували в Москві, для поширення своєї влади над православною церквою Великого князівства Литовського зазнала невдачі. В умовах свого окремого існування російська церква набуває фактичної автокефалії і дедалі глибше інтегрується в державний організм. При цьому вона відіграє важливу роль у формуванні московської великодержавної доктрини, що грунтувалася на засадах візантійського цезаропапізму і деспотизму золотоординських правителів. З проголошенням горезвісної тези – «Москва – третій Рим» – московська церква відмежовується і від західного світу, і від «унійного» Константинополя, набуваючи специфічних рис замкнутості, закостенілості у богословії та релігійної підозрілості. Отже, російська церква перетворюється на чинник, що сприяє самоізоляції Російської держави.

На зовсім інших підвалинах формується в цей час церковне життя в Україні. Православний Київ, який від часів розколу церкви жодного кроку не зробив у бік розриву з Римом, продовжував підтримувати зв’язки з обома центрами христи-янства. На противагу автаркістичній Москві православний Київ демонструє свою відкритість, здатність сприймати здавалося б протилежні духовнокультурні явища, що проникали в Україну з греко-православного світу і католицької Західної Європи. Надзвичайно показовим є прийняття у 1443 р. на настійну вимогу митрополита Ісидора так званого «Диплома Володислава» (польського короля Володислава Ягайловича), що утверджував рівність прав

католицької та унійної православної церков на українських землях польської корони (в Галичині і західному Поділлі). Згідно з королівським привілеєм світській владі заборонялося втручатись у церковні справи і судочинство, підтверджувалася недоторканість маєтностей і володінь церкви. Цей документ, який згодом підтверджувався наступними королями і великими князями литовськими, сприяв усвідомленню українським духовенством європейських принципів церковного устрою, що не допускали злиття внутрішньої церковної ієрархії з державною владою.

З відновленням національної митрополії Київ знову стає притягальним центром для всіх українських земель. Діяльність Олельковичів значною мірою сприяла культурно-національному піднесенню. Семен Олелькович відбудував КиєвоПечерську лавру, сприяв діяльності вченого гуртка при Софійському соборі. За Олельковичів у Києві з’явився новий центр державного управління – на Флорівській горі, де за європейською середньовічною традицією було збудовано замок – місце перебування київських князів. Київ тоді саме дістав магдебурзьке право і продовжував розвивати торговельні зв’язки із західними країнами. Певна активізація культурно-національного життя мала виразне західне спрямування. Після Флорентійського собору київські митрополити фактично вийшли з-під юрисдикції константинопольського патріарха і дотримувалися засад унії. Частими стали звертання українського духовенства та знаті до римського папи з огляду на недоброзичливе ставлення до України з боку польського латинства. Так, 14 березня 1476 р. київський митрополит Мисаїл звертається до папи з пам’ятним листом-посланням, в якому підтверджує вірність унії і відкидає польські наклепи на українську церкву. Лист був підписаний також князями Михайлом Олельковичем, Дмитром Більським, В’яземським та ін.

Представники тогочасної української аристократії вбачали майбутнє української духовності, її церковного життя у поєднанні західних і східних культурних традицій. Автори послання не бачать розбіжностей між греками й римлянами у трактуванні Христа, визнають верховенство папи, підлеглість йому Київської митрополії, схвалюють рішення Флорентійського собору. Ця видатна пам’ятка української суспільно-політичної думки виразно декларує належність України до західноєвропейської культурної спільноти. Відповіддю було підтвердження папою Сикстом IV рівноправності східного і латинського обрядів.

При княжому дворі виявляються ренесансні тенденції культурного життя, позначені секуляризаційним духом, пошуком нових джерел духовності, виходом за рамки традиційної візантійської вченості. Свідченням зростання національної свідомості, властивої західноєвропейському світу в цей період, було намагання послабити візантійські впливи і повернутися до власної історичної традиції. З цим були пов’язані дві нові редакції «Києво-Печерського патерика», здійснені у 1460 – 1462 рр. Звернення до величного історичного минулого Києва, ідеалізація героїв-предків стояли у прямому зв’язку з державницькими аспіраціями Олельковичів, їхнім намаганням повернути давній столиці її колишню роль політичного центру.

Ублизькому оточенні київського князя були вчені, які здійснили низку перекладів з єврейської мови творів філософського та науково-природничого змісту – трактати з метафізики і логіки, книги з медицини, астрономії, астрології. Між ними виділяється своєрідна медична енциклопедія «Арістотелеві Врата», або «Тайная Тайних»; вона була створена на арабському Сході, а після хрестових походів через латинську та єврейську версії стала надбанням західноєвропейської та слов’янської літератури.

Важливе значення для формування наукових уявлень про будову Землі мали переклади так званого «Шестокрила» і «Космографії». В основу останньої лягла праця англійського астронома XIII ст. Йоана де Сакробоско (Джона Галіфакса) «Трактат про сферу», що у XIV-XVI ст. був перекладений з латини англійською, італійською, французькою, німецькою та іспанською мовами. «Шестокрил» був перекладений зі староєврейської особистим астрологом князя Михайла Олельковича Захарієм Скарою. Зазначені твори популяризували арістотелівськоптоломеївське вчення про кулястість Землі на противагу пануючим досі примітивним візантійським уявленням про плоскісність світобудови. Здійснений завдяки меценатству Олельковичів переклад наукової літератури, яка не вкладалася в існуючу церковну традицію, була своєрідною декларацією самоцінності наукового пізнання, свідченням ренесансних тенденцій у культурному розвитку України.

У1470 р. Захарія Скара прибув до Новгорода у складі почту брата Семена Олельковича – князя

Михайла і сприяв утвердженню протореформаційного руху, прибічники якого дістали назву

«зжидоватілих». Власне іудаїзму в цій «єресі» не було. «Єретики» з Києва були просто представниками певних українських і білоруських освічених верств, які вже не задовольнялися старою візантійською книжністю і шукали західних, більш відповідних епосі джерел духовності. На думку дослідників, цей рух виявляє спільні риси із чеським гуситизмом, з яким багато хто з українських і білоруських панів вже мали досить активні контакти.

Поряд із єрессю «зжидоватілих» на Україні в цей період поширюються дуалістичні концепції створення світу спільно Богом і Сатанаїлом, авторство яких приписують так званим катарам, або вальденсам. Вони виходили з того, що негативні сторони світового ладу походять від Сатани, а саме – державний устрій, соціальні відносини, офіційна церква з її обрядами і службами. Такі течії на Україні поряд із протореформаційними рухами у західноєвропейському світі були свідченням спільності для Сходу і Заходу кризових явищ, провіщенням нової епохи, що приходила на зміну середньовіччю. Недаремно І. Франко зауважував, що у кінці XV ст. «повіяло на Україні новим європейським духом».

Одночасно з Київським князівством було відновлене Волинське удільне князівство, де сидів Свидригайло з довічним титулом великого князя. До Волинського володіння Свидригайла були прилучені Гомель і Туров. Таким чином, переважна більшіст» українських земель опинилася в руках репрезентантів української феодальної аристократії. Все це викликало занепокоєння польських правлячих кіл, які не залишали намірів включити українські землі до складу корони. У вересні 1451 р. польські сенатори під приводом хвороби Свидригайла висунули перед Казимиром вимогу інкорпорації Волині, загрожуючи в іншому разі оволодіти цим краєм силою зброї. Однак литовські пани вважали Волинь васальним володінням великого князя литовського і вжили рішучих заходів, аби запобігти невигідному для них перебігу подій. Ще за життя Свидригайла на Волинь прибули князі Юрій Пінський та Радивіл Остикович, давній сподвижник Свидригайла воєвода Юрша, які ввели військові гарнізони у волинські замки і паралізували всі спроби поляків оволодіти краєм. 10 лютого 1452 р. помер Свидригайло – старий лідер автономістів і «волинська справа» спричинила чергове загострення на польсько-литовському з’їзді в Парчові (1453). Польська сторона запропонувала взяти в посередники папу римського або когось із європейських монархів, знову загрожуючи відібрати Волинь силою зброї. Проте тривала війна Польщі з Прусським орденом (1454 – 1466) послабила її претензії на Волинь, яка залишалась у складі Великого князівства Литовського, однак удільне князівство було ліквідоване.

Литовське панство, звичайно, не могло погодитись із зростанням політичної могутності «української партії», яка спиралася на майже самостійне державне утворення, що перебувало лише під номінальною владою великого князя. Наприкінці 1470 р. помер Семен Олелькович. Його брат Михайло Олелькович на звістку про це залишив своє намісництво у Новгороді й поспішив до Києва з тим, щоб обійняти київський стіл. Проте його чекало гірке розчарування. Польсь-кий хроніст Длугош зазначає, що «литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство (київське – авт.) знову було повернене на звичайну провінцію великого князівства, як і інші руські князівства, і вимогли то від короля, щоб він туди призначив намісником Мартина Гаштольда». Незважаючи на опір киян, що вилився навіть у збройний виступ, Гаштольд здобув Київ і силою зброї примусив визнати свою владу. Як у Києві, так і на Волині на вищі урядові посади призначалися поперемінно представники української знаті і литовські пани. Рідня Семена Олельковича одержала як компенсацію дрібне князівство Слуцьке у Пінському Поліссі.

Повстання української феодальної аристократії. Ліквідація спочатку Волинського, а згодом і Київського удільного князівств свідчила про те, що литовські католицькі можновладці відчували себе достатньо сильними, аби не рахуватися з українсько-білоруськими інтересами і остаточно усунути їх речників – феодальну аристократію – на другий план. Це не могло не викликати протидії українських князів, досить відчутної на зламі XV і XVI ст. Одним з її виявів була змова 1481 р. У ній взяли участь князі Іван Юрійович Ольшанський, Михайло Олелькович і Федір Іванович Більський – син Івана Володимировича, молодшого брата князя Олелька. Як зазначають літописні джерела, вони хотіли «отсесть» від Литви землі на південь від річки Березини, тобто уділи І. Ольшанського і М. Олельковича, і перейти у підданство великого князя московського (типове явище для середньовічних феодальних володарів Європи, які часто міняли своїх сюзеренів). Одночасно змовники виношували й династичні плани, вважаючи, що Олельковичі, як старша за Ягелонів гілка Ольгердовичів, мають більші права на литовський великокняжий престол. Безперечно, що однією з причин змови була ліквідація Київського

князівства й утиск інтересів Олельковичів. Характерно, що Михайло Олелькович ще за життя свого брата титулувався київським князем; літописні звістки неодноразово називають Київ його вотчиною.

Проте змову було викрито. Ольшанського і Олельковича було схоплено і страчено 30 серпня 1481 р. Більський встиг втекти до Москви. Змова князів виразно показала, що у внутрішньому і зовнішньому політичному житті князівства Литовського відбулися істотні зміни – сталося фактичне усунення українсько-білоруського елементу від вирішення державних справ і остаточно утверджена литовськокатолицька перевага. Після смерті Казимира (1492) в Литві владу успадкував його син Олександр (14921506), тоді як польським королем було обрано Олександрового старшого брата Яна Ольбрахта. Олександр видав привілей, який ще більше посилював роль панів-рад у державному житті і зміцнював політичні позиції католицько-литовських кіл. Вороже ставлення останніх до союзу з Польщею призвело до того, що Литва, послаблена внутрішнім протиборством, опинилася сам на сам із надзвичайно сильними супротивниками.

Наприкінці XV ст. зміцніло Московське князівство. Воно зуміло ліквідувати незалежність Новгорода й Твері і почало тиснути на свого західного сусіда. В цій справі Москва знайшла нового союзника – Кримське ханство, яке всю свою войовничу енергію спрямовувало на українські землі, нещадно їх плюндруючи. Впродовж кількох десятиліть усі фортеці, побудовані Вітовтом на берегах Чорного моря, були знищені, ліквідовано всі здобутки української колонізації Північного Причорномор’я. Узбережжя Чорного моря на довгі роки стало татаро-турецьким.

У цій ситуації один за одним переходять під владу Москви українські удільні князі ЧерніговоСіверщини зі своїми волостями. Серед них – князі Більські, Новосільські, Одоєвські, Воротинські, Мезецькі, Трубецькі, Мосальські та ін. В результаті від дрібних московсько-українських прикордонних сутичок і конфліктів обидві сторони перейшли до відкритих воєнних дій (1492 – 1494 і 1500 —1503), і Москва зуміла захопити майже всю Чернігово-Сіверщину.

Українська князівська опозиція ще раз спробувала виправити внутрішній вектор розвитку Литовської держави на свою користь і змінити ворожу їм систему. В лютому 1508 р. спалахнуло повстання українських феодалів, очолюване князем Михайлом Глинським. Глинський належав до тієї української аристократії, яка активно проймалася західноєвропейською культурою і, з іншого боку, органічно акцептувалася західноєвропейською феодальною елітою. В молоді роки М.Глинський виїхав за кордон для навчання і, залишивши православ’я, перейшов у католицтво. Тривалий час він перебував при дворі німецького імператора Максиміліана, який згодом називав його своїм вихованцем і через свого посла Герберштейна просив за нього, коли М.Глинський сидів у московській в’язниці. Потім князь Михайло служив при дворі курфюрста Саксонського Альбрехта і брав участь у його воєнному поході у Фризію. Побував в Італії та Іспанії, досконало вивчив тогочасне воєнне мистецтво, одержав європейську освіту. Після повернення до Литви М. Глинський – маршалок двірський, найближча і найвпливовіша особа при дворі великого князя Олександра. Його брат Іван дістав звання воєводи київського, третій брат

– Василь – воєводи берестейського. З політичною кар’єрою Глинських зростали їхні земельні володіння (крім Глинська – ймовірно, на Переяславщині – Путивль, Туров, низка волостей на Київщині, чимало володінь в інших землях), що перетворило Глинських із початково другорядного боярського роду на могутню силу, впливовішу за будь-який магнатський рід. Проте всі ці здобутки опинилися під загрозою після смерті князя Олександра. Більшість панів-ради, незадоволена піднесенням магната українського походження – хоча й католика, вимагала від Сигізмунда I обмеження його впливу.

Позбавлений новим князем маршалківства та інших впливових посад, Глинський виїхав у свої туровські маєтності і там підняв повстання. Водночас його брати діяли на Київщині. Проте організувати загальний виступ Глинським не вдалося. Він не був підтриманий більшістю православної шляхти й магнатів, що в цілому інтегрувалися в політично-адміністративну систему Литовської держави, зміцнили в ній свої станові позиції і не бажали реставрації удільно-князівського ладу. Так, волинський магнат князь Костянтин Іванович Острозький обіймав надзвичайно важливу посаду – великого гетьмана литовського. Усі найважливіші посади на Волині і Брацлавщині залишилися в руках волинських магнатів, які були не від того, аби витіснити Глинських з Київщини. Саме К.Острозький розгромив повстанців і війська московських воєвод, змусивши Глинського тікати до Москви. Разом з Глинським емігрувало кілька княжих і панських родин: князі Друцькі, Одинцевичі, Жижемські, Козловські, Дрожджі та ін. Цілим гніздом вони були розміщені у Муромському повіті і називалися «Глинського

людьми», або просто «литвою». Через якийсь час зазнала репресій ціла низка аристократів, серед яких були воєвода новгородський Ольбрахт Гаштольд, великокняжий конюший Мартин Хребтович – швагер Глинського, його брат Федір – підскарбій великого князівства, маршалок Олександр Ходкевич та ін.

Виступ Глинського був повторенням «змови князів» 1481 р. і не мав глибокого суспільного значення. М. Грушевський називає його «останньою конвульсією руської аристократії в вел. князівстві Литовськім» і вказує на його виразно національний характер. Разом з тим він зазначає, що «недобитки руських княжих родів і панів помирилися з своєю другорядною роллю в великім князівстві й не мали ані відваги, ані енергії боротися з литовською аристократією». Справа утвердження національної державності мусила перейти до рук інших станових елементів – як це мало місце в країнах Європи, але в цей період вони ще не викристалізувалися на Україні, в її суспільно-політичному житті.

§ 3. РОЗВИНУТИЙ ФЕОДАЛІЗМ В УКРАЇНІ

Соціальна еволюція феодального стану. Включення українських і білоруських земель до складу Великого стану князівства Литовського, як уже зазначалося, на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та політичні інституції українських земелькнязівств. Зберігалась і їхня політично-територіальна цілісність, закріплена уставними грамотами – гарантами продовження попередніх форм політичного життя та фактичного збереження елементів державної самостійності. Проте давніх удільних князів з дому Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Поряд з цим, з кінця XIV – на початку XV ст. відбувалися непомітні на перший погляд зміни у територіально-адміністративному поділі, що вели до поступової централізації Литовської держави.

Усі волості, що складали територію удільного князівства і роздавались у давньоруську добу в умовне держання князям-васалам, підпорядковувались удільним князям Гедиміновичам. Останні здійснювали фіскальне, судово-адміністративне та військове управління у волостях-повітах через своїх намісників або державців на Київщині і Волині, на Поділлі – через воєвод.

Юрисдикція державців або воєвод поширювалася виключно на військово-феодальний стан – службових князів, зем’ян, бояр, слуг дворних. Могутня ж феодальна знать, що володіла великими земельними наділами на підставах спадкової власності, зуміла забезпечити собі імунітет і звільнитися з підпорядкування місцевій владі.

Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби у небаченій досі кількості представників різних верств населення, що супроводжувалося відповідним роздаванням землі в умовне володіння. Причому, таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й «нижчих» категорій – двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом зобов’язань. Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення прекарного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої «державної» форми феодалізму, що певною мірою відрізнявся від «класичних» його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів Великого князівства Литовського за отримання ленів чи бенефіціїв була все ж таки виконанням їхніх обов’язків перед державою, а не результатом договірних зобов’язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього отчинного володіння – привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, входження до якої було надзвичайно утрудненим.

Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської феодальної ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку «державного» феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії XV-XVI ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів – Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замкнутий стан, входження до якого було