Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Сутність настрою" (1941); "Філософія екзистенціалізму" (1944); "Нове укриття: Проблема подолання екзистенціалізму" (1955); "Міра та співмірність людини" (1960); "Людина та простір" (1963); "Мова та виховання" (1968); "Філософія пізнання" (1970); "Про дух подолання" (1978); "Студії з герменевтики". У 2 томах (1982 — 1983).

БОЛЬЦАНО, Бернард (1781, Прага — 1848) — чеський філософ, математик, теолог. Його філософія є оригінальним синтезом платонівського вчення про "істини в собі" та атомістичного вчення про діалектику простих субстанцій, які безупинно взаємодіють і змінюють одна одну. Творчо розвиваючи ідеї Ляйбніца, Больцано обстоював об'єктивність актуально нескінченного, розрізняючи при цьому два типи існування об'єктивного. Перший тип — це реальне існування, тобто існування "безпосередньо даного"; другий тип — це нереальне, але можливе існування, існування "у собі", наявне буття. Існування нескінченних множин Больцано розумів як їхнє "буттювання" серед речей не реальних, а тільки таких, що мисляться. Концепція науковчення Больцано включає аналітичний огляд традиційних логічних вчень, критику психологізму в логіці, оригінальну концепцію дедуктивної логіки. Запропонувавши своє розуміння критерію логічної точності міркувань, Больцано поширив цей критерій на всю ділянку досліджень основ математичного аналізу. Больцано вперше в історії математики проаналізував свої знамениті приклади взаємооднозначної відповідності між елементами нескінченної множини й елементами її власної підмножини. Больцано — попередник Кантора, творця теорії нескінченних множин. В етико-соціальних дослідженнях Больцано розвивав ідеї рівності та суспільного прогресу, утверджував принцип загального блага як найвищого морального принципу.

Основні твори: "Книжечка про найкращу державу" (1831); "Науковчення" (1837); "Парадокси нескінченного" (1851).

БОНДАР, Станіслав Васильович (1949, Черкаси) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1980), кандидат філософських наук (1985). Від 1984 р. — науковий співробітник в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Наукові інтереси зосереджені навколо проблем української середньовічної духовної культури та сучасного соціально-політичного життя України. Автор понад 40 наукових і публіцистичних статей у різних виданнях, брав участь у написанні колективних монографій, довідників та енциклопедичних словників.

Основні твори: "Філософсько-світоглядний зміст давньоруських "Изборников" 1073 та 1076 років" (1990); "Історія філософії України / Хрестоматія", у співавторстві (1993); "Історія філософії України / Підручник", у співавторстві (1994). .

БОНДАРЕНКО, Віктор Дмитрович (1956, с. Охіньки Чернігівської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1981) та НАВСУ (1993). Доктор філософських наук (1993), професор (1997), голова Державного комітету України у справах релігій (від 1997 р.), заслужений діяч науки і техніки України (2000).

Основні твори: "Еволюція сучасного православного богослов'я" (1988); "Релігія і церква за кордоном: Православ'я в сучасному світі" (1998); "Сучасне православ'я: Основні тенденції розвитку" (1994) та ін.

БОНДАРЧУК, Інна Анатоліївна (1939, Брусилів) — український філософ. Закінчила КНУ ім. Т. Шевченка (1961). Доктор філософських наук (1992), професор. Від 1993 р. — завідуюча кафедрою філософії Київського державного лінгвістичного університету. Коло наукових інтересів: діалектика і логіка наукового пізнання, соціальна філософія і філософія історії, філософська антропологія і філософія культури.

Основні твори: "Діалектика художнього характеру (1975); "Негативна діалектика як естетика"(1992); "Взаємозв'язок теорії і практики", у співавторстві (1982); "Методологічні засади наукового пізнання", у співавторстві (1981).

БОР, Нільс Хендрік Давид (1885, Копенгаген — 1962) — датський фізик, один із творців сучасної фізики, лауреат Нобелівської премії, член (від 1917 р.) і президент (від 1939 р.) Датського королівського товариства, почесний член понад 20 академій наук, засновник інституту теоретичної фізики (нині інститут Нільса Бора). У 1913 р. запропонував першу квантову (некласичну) модель атома, яка започаткувала нову еру розвитку квантової теорії. Головний філософський інтерес до наукової спадщини Бора пов'язаний із принципом доповняльності (див. Доповняльності концепція), запропонованим ним у доповіді "Квантовий постулат і новітній розвиток атомної теорії" (1927) у зв'язку із гострими дискусійними проблемами побудови та інтерпретації квантової механіки (детермінізму, повноти опису фізичної реальності, місця та ролі суб'єкта пізнання тощо). Бор сформулював також принцип відповідності, який став потужним евристичним засобом теоретичного узагальнення, специфічною формою взаємозв'язку та спадкоємності старого й нового знання. Ці методологічні принципи Бора виявилися надзвичайно продуктивними і тривалий час активно дискутувалися у філософії науки.

БОРЕЦЬКИЙ, Іван (Йов) (1560, с. Бірче на Львівщині — 1631) — український релігійний і культурний діяч. Здобув освіту, ймовірно, у Львівській братській школі та Острозькому колегіумі. У 1604 р. став ректором Львівської братської школи, у 1611 р. вже був священиком Воскресенської церкви у Києві. Борецький — один із організаторів Київського братства і братської школи, ректором якої він став 1615р. 1619 р. прийняв чернечий постриг під ім'ям Йов (1619) і став ігуменом Києво-Михайлівського монастиря. Від 1620 р. і до смерті Борецький — Київський і Галицький православний митрополит. Його твори до нашого часу майже не збереглися. Обстоював права, звичаї і віру українського народу, захищаючи їх від зазіхань з боку світської та духовної влади Речі Посполитої і обґрунтовуючи потребу різних форм протесту з метою поновлення справедливості. У дусі барокової епохи античні ідеї громадянської свободи у поглядах Борецького поєдналися з середньовічною переконаністю у непорушності шляхетських станових привілеїв, наданих монархом за вірну службу. Ним було висунуто вимогу до польської верхівки дотримуватися принципу рівності у ставленні до польських, литовських й українських народів, як рівноправних членів єдиної держави, обстоювалася типова для станової демократії думка про те, що шляхетському королю належить керувати вільним народом, не порушуючи присяги і шануючи надані народам привілеї. Водночас у відповідь на утиски і порушення прав з боку польського уряду висловлювалась ідея про політичний союз із Московською державою. Борецькому також приписують написання полемічного твору під назвою "Пересторога" (близько 1605 — 1606 рр.). Цей твір має яскраво виражену антикатолицьку й антиуніатську спрямованість, викриває колонізаційну політику Речі Посполитої, обстоює думку про необхідність піднесення освітнього рівня в Україні, організації своїх шкіл тощо.

БОРН, Макс (1882, Бреслау — 1970) — німецький фізик та методолог науки, один із творців квантової механіки, лауреат Нобелівської премії (1954). Його наукова школа (Гейзенберг, Паулі, Гайтлер, Вінер) відома розв'язанням багатьох проблем фізики та методології науки. Борн був переконаний, що кожна фаза наукового пізнання невіддільна від філософських систем свого часу, зокрема, він вважав, що суттєві теоретичні труднощі завжди можна прослідкувати до їх витоків — певної гносеологічної помилки або надто вузького поняття. У традиціях гештальтпсихології Борн запропонував концепцію, засновану на інваріантності узагальнювального образу первинного чуттєвого сприйняття об'єкта. Інваріантність у такому широкому розумінні здатна поєднати рівень буденного сприйняття й мислення з рівнем теоретичних міркувань про світ.

Основні твори: "Фізика в житті мого покоління" (1963).

БОХЕНЬСЬКИЙ, Юзеф Марія (1902, Чушув, Польща — 1995) — швейцарський філософ польського походження. Освіту отримав у Львові та Познані. Член ордену домініканців (від 1927 р.). Викладав філософію у Римі, Кракові, Фрибурзькому університеті (Швейцарія), директор інституту східноєвропейських досліджень при цьому ж університеті (1952 — 1972). Коло його зацікавлень охоплює історію філософії, логіку, філософію релігії. Бохеньський — одна з найпомітніших постатей серед критиків Догматизму та антигуманізму марксистської ідеології у XX ст. Як відомий представник філософії неотомізму прагнув до розвитку його світоглядних принципів на засадах органічного поєднання окремих положень феноменології, неопозитивізму та лінгвістичної філософії.

Основні твори: "Європейська філософія сучасності" (1947); "Діамант" (1950); "Логіка релігії" та ін.

БРАГІНЕЦЬ, Андрій Степанович (1903, с. Малі Канівці Полтавської обл. — 1963) — український філософ. Закінчив філософський факультет ХДУ ім. В. Каразіна. Доктор філософських наук (1956), професор (1958). Працював завідуючим кафедрою філософії ЛНУ ім. І. Франка, деканом історичного факультету, проректором з навчальної і виховної роботи. Фахівець у галузі історії української філософії. Автор низки наукових статей та монографій.

Основні твори: "Філософські та суспільно-політичні погляди Івана Франка" (1955) та ін.

БРАГМАН — одне з базових понять індуїзму та індійської філософії, яке позначає вищу об'єктивну, або остаточну, реальність, безмежну свідомість, вище блаженство; безособовий абсолютний духовний початок, з якого виникає світ з усім, що він у собі містить. Пізнання Брагману може бути здійснене лише за допомогою вищого релігійного споглядання чи інтуїтивного "Я". Вперше умоглядна концепція універсального Брагману була сформульована в ранніх Упанішадах і набула подальшої розробки в підшколах Веданти.

БРАЙТМЕН, Едгар Шеффілд (1884, Голдбрук, Масачусетс — 1952) — американський філософ-персоналіст. Професор Бостонського університету. Вважав, що надособовість, притаманна категоріям, заважає їм належним чином пояснювати досвід. Звідси — філософські пошуки синтезу феноменології й екзистенціалізму для обґрунтування засад персоналізму. У тлумаченні проблеми співвідношення окремого індивіда й Бога дотримувався ідеї суверенності людської свободи; вважав, що зло у цьому світі є тією "даністю", над якою Бог має "працювати" заради її усунення.

Основні твори: "Вступ до філософії" (1925), "Філософія ідеалів" (1928); "Проблема Бога" (1930); "Особа і реальність" (1958) таін.

БРАТКО-КУТИНСЬКИЙ, Олексій Андрійович (1926 — 1993) — український філософ, психолог. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1955), захистив кандидатську дисертацію (1967). Працював науковцем в інституті психології НАНУ. Фахівець у галузі проблем інтелекту, психіки, історії української державної та національної символіки. Автор багатьох статей та кількох монографій.

Основні твори: "Психологія і кібернетика" (1968); "Моделювання психіки" (1969); "Інформація і психіка" (1977); "Що керує зорями?" (1970); "Нащадки святої Трійці" (1992); "Феномен України" (1996).

БРАТСТВА — специфічні форми вияву реформаційного руху на українських та білоруських землях у другій половині XVI — на початку XVII ст.; існували у Львові, Луцьку, Києві, Мінську та інших містах і селах. Братства — світські організації, що об'єднували здебільшого людей третього стану, які після переходу православних владик до унії виступили на захист батьківської віри, культури, мови, проти інституцій та ієрархії як католицької, так і православної церков. Братства засновували школи, друкарні, шпиталі, навколо них гуртувались відомі українські й білоруські вчені (М. Смотрицький, Карпович, Борецький, С. і Л. Зизанії та ін.), які створили значну полемічну літературу, виконали чимало перекладів, сприяли демократизації освіти і розвитку культури загалом. Ідеологія братських громад еволюціонувала від реформаційних тенденцій до гуманістичних. Але після того як православна церква почала виходити з тривалої кризи і спрямовувати свої зусилля на забезпечення духовної єдності українського народу, що було необхідною передумовою його боротьби проти іноземного гноблення, братства, діяльність яких призводила до конфесійного розбрату, нерідко ставали національно деструктивною силою. З другої половини XVII ст. значення братств занепадає. (В. Нічик)

БРЕДЛІ, Френсис Герберт (1846, Клапем — 1924) — англійський філософ, чільний представник абсолютного ідеалізму. Здобув освіту в Оксфорді. Зазнав впливу ідеалізму Гегеля і Грина. За політичними переконаннями був консерватором та активним критиком філософських засад лібералізму, зокрема утилітаризму, емпіризму Дж. Ст. Мілля. Філософська метафізика Бредлі ґрунтується на ідеї Абсолюту, що тлумачиться як всеохопна цілісність реальності. Пізнання, зазвичай, виокремлює лише часткові аспекти дійсності, які є не реальністю, а лише внутрішньо суперечливою видимістю. Людський інтелект прагне подолати непослідовність і відносність видимості й пізнати Абсолют, для якого характерні гармонійна єдність різноманітності, внутрішня необхідність, довершеність, несуперечливість. Чуттєвий досвід надає можливість осягнути Абсолют, хоч і не в усій повноті. Цілісний, довершений досвід, який спирається на "конкретні універсали," відкриває шлях до адекватного пізнання Абсолюту. "Абстрактна" та "конкретна універсали" — категорії логіки Бредлі. Перша (наприклад, "червоне", "зелене") є несубстанційною й нереальною, у той час як друга (наприклад "індивід", "спільнота") — субстанційна, незалежна (хоч і відносно) та реальна. Абсолют не співвідноситься ні з чим, тому він не є Богом. Бог як особистість є видимістю, проявом Абсолюту. Етична позиція Бредлі теоретично зумовлена тлумаченням проблеми "індивід — спільнота". Його розуміння самореалізації індивіда протистоїть ліберальній концепції егоїзму, оскільки самореалізацію Бредлі оцінює за критерієм внеску соціалізованого індивіда до соціального цілого. Тлумачення індивіда в абсолютному ідеалізмі Бредлі тяжіє до не атомістичної метафізики.

Основні твори: "Етичні студії" (1876); "Принципи логіки". У 2 томах (1883); "Видимість і реальність" (1893); "Нариси про істину і реальність" (1914).

БРЕНТАНО, Франц (1838, Марієнбург — 1917) — німецький філософ, засновник інтенціональної психології. Навчався у Вюрцбургу і Відні. Отримав сан римо-католицького священика (1864), від якого згодом відмовився (1870). Професор Вюрцбурзького, а потім Віденського університетів. Від середини 70-х рр. XIX ст. розпочав викладати наукові студії про людську душу. Оцінюючи розвиток німецької філософії від Канта до Гегеля як неухильне переродження у спекулятивний ідеалізм, він прагнув у дусі традицій Аристотеля і Декарта відродити на емпіричній основі філософію як науку. Досліджуючи ментальні процеси, або "акти свідомості", і розрізняючи їх на психічні та фізичні феномени, Брентано відновив і модернізував схоластичну філософську теорію про інтенціональність свідомості. Він виходив із того, що рисою, яка об'єднує психічні феномени (слухання, судження, виведення, поціновування, любов, бажання, відраза, ненависть та ін.) і відрізняє їх від фізичних феноменів (колір, звук, фігура, краєвид та ін.), є "інтенціональна невід'ємна присутність предмета" (наприклад, хтось бачить щось або бажає чогось). Брентано виходив із того, що свідомість може вказувати на предмети або ж мати "спрямованість на щось" завдяки актам сприйняття та ідеації, включаючи відчуття та уявлення; завдяки судженням, включаючи акти визнання (ствердження), відкидання (заперечення) чи пригадування; завдяки актам любові або ненависті, в яких беруться до уваги прагнення, наміри, бажання та почуття людини. Критерієм істинності таких психічних феноменів було проголошено принцип очевидності. Ідеї, висловлені в одній із найвпливовіших праць Брентано — "Психології", з емпіричного погляду стали вихідним пунктом дослідницької праці його численних учнів та послідовників в різноманітних ділянках духовної культури. Серед студентів Брентано у різні часи були Гуссерль, Еренфельс, Майононг, Масарик, Марті, Твардовський, Штумпф, Фройд та ін. Брентано залишив по собі велику творчу спадщину майже з усіх галузей філософського знання.

Основні твори: "Психологія з емпіричного погляду" (1874); "Про походження морального знання" (1889); "Про майбутнє філософії" (1893); "Вступ до психології почуттів" (1907); "Істина й очевидність" (1930).

БРИДЖМЕН, Персі Вільям (1882, Кембридж, Масачусетс — 1961) — американський фізик і філософ. Закінчив Гарвардський університет (1904). Лауреат Нобелівської премії (1946). У галузі філософії Бриджмен відомий як засновник операціоналізму. В теорії пізнання розробляв головним чином проблему значення понять, намагаючись звести його до сукупності операцій (його формула "значення — це операція") і потрактовуючи самі операції як спрямовані дії індивіда. Бриджмен абсолютизував емпіричний (інструментально-операційний, вимірювальний) аспект науки і недооцінював роль абстрактного мислення. На його думку, поняття треба визначати не в термінах інших абстракцій, а в термінах операцій досвіду (звідси — операціональне визначення понять), тлумачення якого близьке до соліпсизму.

Основні твори: "Логіка сучасної фізики" (1927); "Природа фізичної теорії" (1936); "Роздуми фізика" (1950) та ін.

БРУНО, Джордано Філіппо (1548, Неаполь — 1600) — італійський філософ, релігійний мислитель, поет. Домініканський монах, який через заняття астрономією вийшов на осмислення світобудови, що його церква кваліфікувала як єресь. Був схоплений інквізицією й ув'язнений у Римі (1593 — 1599). Через відмову зректися своїх переконань був спалений живим на вогнищі. За допомогою концептуального апарату неоплатонізму, розробленого Кузанським, Фічіно та Піко делла Мірандолою, Бруно прагнув здійснити синтез ідей гностичної традиції Відродження, деяких ознак давньоєгипетської релігійності й досократівської грецької філософії. У центрі його уваги — проблема співвідношення людини, як своєрідного мікрокосму, із Всесвітом, як макрокосмом, пошук гармонії людини з Космосом через магічну організацію її уяви і вдосконалення інтелекту як монадного відображення універсуму. Монадологічний підхід значною мірою визначає специфіку філософування Бруно, знаходячи обґрунтування і конкретизацію у багатьох його працях. Зазнавши чималого впливу Коперника, Бруно, проте, розглядає геліоцентричну систему лише як один із незліченних світів природного універсуму, що є безконечним, вічним і постає "Богом в речах". Основною складовою буття виступає монада як самодостатнє просте утворення, якому притаманна єдність матеріального й ідеального, об'єктивного й суб'єктивного. Космос — це мережа ієрархізованих монад, які є автономними і водночас зумовлюють одна одну. У цїй ієрархії Бог знаходиться на найвищому щаблі, як "монада монад", проста і водночас внутрішньо поділена на протилежності. В ній наявні розрізнення і збіг руху й нерухомості, центру і периферії, матерії і форми, частини й цілого, отже, панує монадологічний принцип "все в усьому". Середній щабель належить душам, а третій, найнижчий, — атомам, найменшим часткам матерії. Філософія Бруно містить чимало ідей, які певним чином були розроблені в концепціях наступних мислителів — від Спінози, Ляйбніца та німецьких романтиків (передусім, Шеллінга) до сучасних езотериків. Водночас наукоцентрична традиція філософування тлумачить Бруно як сподвижника науки, своєрідний прафеномен справжнього науковця, прообраз сучасного вченого.

Основні твори: "Про тілі ідей" (1582); "Бенкет на попелі" (1584); "Про причину, початок і єдине" (1584); "Про безконечність, всесвіт і світи" (1584); "Вигнання звитяжного звіра" (1584); "Про героїчний ентузіазм" (1585); "Про монаду, число і фігуру" (1591).

БУБЕР, Мартін (1878, Відень — 1965) — єврейський філософ, представник релігійного екзистенціалізму. Навчався у Відні, Ляйпцігу, Берліні, Цюриху. 1824 — 1933 рр. — професор єврейської релігійної філософії й етики у Франкфурті-на-Майні. Від 1938 р. обіймав посаду професора соціології й релігії у Палестинському єврейському університеті. Зазнав впливу філософського вчення К'єркегора та хасидизму. Для праць Бубера засадничою є ідея фундаментальної відмінності між екзистенційними відношеннями "Я — Ти" та "Я — Воно". "Я — Воно" характеризує ставлення "Я" до речей (в основному, це предмети неживої природи). Якщо це відношення застосовується до особи (особа як "Воно"), то воно несправжнє, бо є однобічним і цілковито залежить від "Я". Відношення "Я — Ти" справжнє, адже воно обопільне й не зумовлене жодними причинними зв'язками. "Я" і "Ти" в ньому присутні в усій повноті свого особистісного буття. Бог — це остаточне, трансцендентне "Ти", основа будь-якого людського "Ти " та самої можливості екзистенційного діалогу між "Я" і "Ти". Бубер розрізняє три види діалогу: справжній, технічний та замаскований, віддаючи перевагу першому, перейнятому "живим взаєморозумінням". Він також чітко розмежовує філософію й релігію. Філософія лише "вказує" на Бога, а не досліджує його як одну з ідей. Ідея Абсолюту, за Бубером, анігілюється на межі, де починається "життя" Абсолюту, тобто Бог. Філософський внесок Бубера у розуміння містицизму полягає у тому, що він вважав можливим його осягнення не через раціональне обговорення, а на ґрунті повсякденного досвіду, коли безпосередньо відкривається справжнє відчуття Бога.

Основні твори: "Я і Ти" (1922); "Релігія і філософія" (1931); "Добро і Зло" (1952); "Хасидизм і сучасна людина".

БУДДИЗМ — світова релігійна система, яка виникла в VI — V ст. до н. е. в Індії і поширилась на Півдні, Південному Сході і Центрі Азії та на Далекому Сході. Є громади послідовників буддизму в Америці, Європі (в тому числі і в Україні). Нині в світі близько 400 мільйонів буддистів і близько 1 мільйона ченців. Засновник буддизму — царевич Сіддхартха Гаутама. Після свого "пробудження" він став Буддою. Від цього слова походить назва релігійної системи. Залежно від точки зору, буддизм можна вивчати і як релігію, і як філософію, і як культурний комплекс, і як спосіб життя. Як релігійна система буддизм виник на основі старовинних релігійно-філософських учень Індії. Основна ідея буддизму ґрунтується на твердженні, що "життя є страждання" і "шлях до порятунку". Ці ідеї були викладені у проповіді Будди "Про чотири благородні істини" (див. Буддійська філософія). Буддизм прийнято поділяти на дві або три течії: хінаяну ("мала колісниця"), махаяну ("велика колісниця"), ваджраяну (''діамантова колісниця"). Ці течії, розробляючи різні аспекти первісного буддизму, не різняться між собою в загальних принципах. Джерелами для вивчення буддизму є канонічні тексти, створені упродовж багатьох століть в Індії та інших країнах. Основне загальнобуддистське джерело — збірка канонічних текстів Типітака, зафіксоване письмово в І ст. до н. е. на острові Цейлон.

БУДДІЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ — світоглядно-філософська основа буддизму як релігійної системи. Характерною особливістю буддійської філософії є її етико-практична спрямованість, стрижень змісту становить проповідь Будди "Про чотири благородні істини". Перша істина: "існує страждання". Його неодмінно і обов'язково зазнає будь-яка жива істота, тому все життя — страждання. Друга істина: "є причина страждання" — наше "Его", у якого є бажання. Вони стимулюються невіглаством і призводять до дій, які створюють карму. Третя істина: "можна припинити страждання". Повне викорінення і добрих, і поганих бажань відповідає стану нірвани, коли людина переживає процес відродження. Четверта істина стверджує: "є шлях до припинення страждань". Це так званий "благородний восьмеричний шлях", який складається з вірного розуміння, вірного наміру, вірної мови, вірної поведінки, вірного життя, вірного зусилля, вірного відношення, вірного зосередження. Цей шлях у буддизмі дістав назву "серединного шляху". Розвиваючи ці істини, буддійська філософія багато уваги приділяє розробці таких специфічних буддистських понять, як дхарма, карма, нірвана, дукха, шуньята, віджня та ін. Джерелами для вивчення буддійської філософії є канонічні тексти як загальнобуддистського змісту, так і окремих шкіл. Насамперед, це збірка канонічних текстів Типітака ("Три кошики"). Основи буддійської філософії викладені в третьому розділі Типітаки. Його повна назва — Абхідхарма-пітака — означає: "кошик, який містить Велику дхарму".

БУЛАТОВ, Михайло Олександрович (1936, Красногорівка Донецької обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1960). Від 1983 р. — доктор філософських наук, від 1995 р. — професор, Лауреат Державної премії України з науки і техніки (1982). До 1972 р. викладав курс німецької класичної філософії в КНУ. Від 1972 р. працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Головні напрями дослідження — теорія та історія діалектики, теорія категорій та історія філософії, філософські проблеми феномена ноосфери, історія філософської антропології. У 1995р. отримав грант фонду "Відродження" за книгу "Лекції з німецької класичної філософії".

Основні твори: "Діяльність і структура філософського знання" (1976); "Логічні категорії і поняття" (1981); "Діалектика і культура" (1984); "Категорії діалектики, їх розвиток і функції", у співавторстві (1980); "Категорії філософії і категорії культури", у співавторстві (1983); "Протиріччя у сучасному світі", у співавторстві (1992); "Філософія ноосфери", у співавторстві (1995); "Діалектика без апології: Філософсько-антропологічні аспекти", у співавторстві (1998).

БУЛГАКОВ, Сергій Миколайович (1871, Лівни — 1944) — російський філософ, богослов, економіст, діяч екуменічного руху. Закінчив Московський університет (1894); працював у Києві (1901 — 1906), Москві (1906 — 1918), Парижі (після еміграції у 1923 р.). В духовній еволюції Булгакова наявні три періоди: марксистський (1896 — 1900), релігійно-філософський (1901 — 1918), — богословський (з 1919 р.). Попри захоплення марксизмом і членства в РСДРП, Булгаков був прихильником недоктринального, "часткового" соціалізму і мав осібну від ленінців позицію, схарактеризовану останніми як "легальний марксизм" і "ревізіонізм". На початку 1900-х рр. у світогляді Булгакова відбулися значні зміни, що започаткували новий, релігійно-філософський, період його творчості. Булгаков відійшов від політичної діяльності і зосередився на розробці цілісної релігійно-філософської системи шляхом синтезу християнських принципів та філософії і науки. В богословських працях 20-30-х рр. Булгаков тлумачив софіологію як метафізичне вчення про причетність світу Богові. Розрізнення "небесного" і "земного" аспектів Софії, ототожнення Софії з природою Божою спричинилися до звинувачень Булгакова у модернізмі та єресі. Вчення Булгакова було засуджене постановами Московської Патріархії (1935) та Архієрейського Собору в Карловіцах (1936).

Основні твори: "Два гради: Дослідження про природу суспільних ідеалів" (1911); "Купина неопалима" (1927); "Про Боголюбство"(1933) та ін.

БУЛЬ, Джордж (1815, Лінкольн — 1864) — англійський математик і логік. Діапазон наукових інтересів Буля охоплював, окрім математики і логіки, етику, філософію, давньоримську літературу. Він був добре обізнаний із творами Спінози, Аристотеля, Цицерона. Основні відкриття Буля пов'язані із питаннями застосування математики до вирішення логічних проблем. Буль отримав золоту медаль за роботу з математичного аналізу (1844), і хоч Буль не мав ні університетської освіти, ні наукового ступеня, став професором математики в Квінз Коледжі м. Корка (Ірландія). Одним із найвагоміших наукових здобутків Буля є створення особливого розділу математичної логіки, яка, на честь її засновника, отримала назву "Булева алгебра". Основна ідея його системи полягала в застосуванні алгебраїчних методів для вирішення логічних задач. Буль вважав, що можуть існувати такі розділи математичного знання, предметом дослідження яких уже будуть не числа та величини, а певні абстрактні об'єкти, природа яких не має значення. На підтвердження своєї точки зору Буль побудував логічну теорію, де логіка була представлена як розділ математики, своєрідна алгебра класів (див. Алгебра логіки). Булева алгебра і зараз широко застосовується в математиці, логіці, техніці.