Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Математичний аналіз логіки" (1847); "Логічне числення" (1848); "Дослідження законів мислення, на яких засновані математичні теорії логіки і ймовірностей" (1854).

БУРИДАН, Жан (близько 1300, Бетен — близько 1358) — французький філософ-номіналіст, професор Паризького університету і двічі його ректор. Основним його твором є "Керівництво з логіки", де в загальних рисах відтворюються ідеї Оккама, поширенню яких у Франції Буридан приділяв значну увагу. В коментарях до фізичних та космологічних творів Аристотеля Буридан дійшов висновку, що рух небесних світил і земних тіл підлягає тим самим динамічним закономірностям, першопочатковим джерелом яких є Бог, але які потім функціонують без його втручання. Це твердження вплинуло на формування деїстичних уявлень Нового часу. Ілюстрацією цього є ситуація, в яку потрапив Буриданів осел, коли потерпав від голоду, бо не міг вибрати жодного з двох однакових оберемків сіна, до того ж, розташованих на однаковій від нього відстані. Цікаво, що в історично зафіксованих працях Буридана саме такого прикладу не знайшли, але виявили інший, надто до нього подібний — пес не може вибрати жодного з двох однакових шматків їжі. Буридан відомий як автор коментарів до праць Аристотеля.

БУРИДАНІВ ОСЕЛ — метафоричний вислів, який відбиває парадокс абсолютного детермінізму у волевиявленні (див. Буридан).

БУСЛИНСЬКИЙ, Володимир Андрійович (1930, с. Цапіївка Київської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1955). Захистив докторську дисертацію (1974). Від 1981р. — професор. У 1973 — 1986 рр. — завідуючий відділенням інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, від 1986 р. — професор кафедри філософії КНУ ім. Т. Шевченка. Займається питаннями діалектики розвитку суспільства, соціального пізнання, соціально-філософських проблем праці. Автор і співавтор багатьох статей, монографій, словників, посібників із філософії.

Основні твори: "Діалектика розвитку соціалістичного суспільства" (1980); "Соціальне управління", у співавторстві (1986); "Діалектика та її альтернативи. Філософія. Навчальний посібник" (1997).

БУТТЯ — термін, що має чотири основні значення. 1) Синонім існування, котрий виражається граматичною і логічною зв'язкою "є". В такому сенсі буття універсальне, може стосуватися будь-яких природних і штучних утворень, речей, людей тощо. Але воно і беззмістовне, абстрактне, бо байдуже, до чого застосовується. У Гегеля таке буття в логіці має назву "чисте буття". 2) Визначене буття, "ось це", існуюче "тут" і "тепер" — дерево, камінь і т. ін.; "наявне буття". Гегель позначає ним конкретні речі й явища, Гайдеггер — людину. 3) Безпосередня дійсність, ще не роздвоєна на явище і сутність: з неї починається пізнання. Адже сутність на початку не дається, вона прихована, тому відсутня тут і її кореляція — явище: В "Науці логіки" Гегеля на цій підставі розрізняються "Вчення про буття" і "Вчення про сутність". 3агальна структура першого, подається трьома категоріями: якість — кількість — міра. Вони є головними визначеностями буття в даному сенсі. 4) Протилежність свідомості, тобто одна з частин опозиційної пари "буття і свідомість". Воно незалежне від неї і охоплюється багатоманітною діяльністю людини. Має дві найбільш значущі форми: загально філософську — співвідношення "буття і свідомість" становить основне питання і принцип філософії, і соціальну, відому у вигляді опозиції "суспільне буття і суспільна свідомість", яка набула особливої ваги в історичному матеріалізмі. (М. Булатов)

БУТТЯ БУДЕННЕ, буденність — вимір людського буття, у межах якого гальмується актуалізація неповторно-особистісного начала. Буття буденне людини є результатом реалізації волі до самозбереження і волі до продовження роду. Поняття "буденність" широко використовував Бердяєв на означення "охолодження" пристрасно-людяного в людині. У Фройда зустрічаємо поняття "буденне життя". Гайдеггер у "Бутті та часі" та інших творах користується поняттями "буденна присутність", "присутність в її повсякденності", "повсякденна присутність", "буденність", характеризуючи їх через принципову безособовість. Ясперс на означення буденності використовує поняття "наявне буття". Цей Термін у нього, на відміну від Гайдегтера, означає буденність та "комунікацію наявного буття". Втім, буденність для нього — це не результат комунікації як такої, а лише неавтентичної, уречевленої комунікації. Буття буденне — це перебування, пасивне, невільне буття, застиглість переживання та дії, коли наявна відчуженість від власного "Я", від дійсного переживання світу. Буття буденне можна схарактеризувати як підкорення іншому або іншим, невизначеність власного шляху та небажання вибору. В екзистенційно-психологічній площині буття буденне — це насолода несвободою, яка понижує людину до рівня об'єкта, насолода відсутністю відповідальності. Адже в бутті буденному відповідальність індивіда переноситься на спільноту. В бутті буденному можна виявляти величезну зовнішню активність, однак вона завжди задана іззовні, а не внутрішньо, глибинно. За влучним висловом Гайдеггера, буденність — це "заспокоєність у невласному бутті". (Н. Хамітов)

БУТТЯ ГРАНИЧНЕ — вимір людського буття, в якому відбувається свідомий вихід за межі буденності з її безособовою гармонією в екзистенційний простір, де людина актуалізує особистісні ознаки, стаючи одночасно відкритою світові та самотньою по відношенню до нього. Проте буття граничне є тим виміром людського буття, в якому відбувається не тільки посилення самотності, а й з'являється можливість дійсного виходу за її межі. Це закладає екзистенційну основу суперечливості буття граничного. Буденність має свої граничні ситуації, в яких відбувається концентрація трагічності, наприклад, ситуації небезпечної хвороби, смерті близьких тощо. Зазвичай вони характеризуються тимчасовістю і заданістю іззовні. Буття граничне, на відміну від граничної ситуації, є результатом усвідомленого вибору людини. (Н. Хамітов)

БУХАЛОВ, Юрій Федорович (1921, Харків — 1996) — український філософ. Закінчив Харківський авіаційний інститут (1944). Доктор філософських наук (1973), професор, заслужений працівник вищої школи України (1982), заслужений працівник науки і техніки України (1992). У 1950 — 1996 рр. доцент кафедри філософії, завідуючий кафедрою, професор ХДУ ім. В. Каразіна. Займався дослідженням історії філософської думки в Україні (філософські та суспільно-політичні погляди Грабовського), проблемами гносеології, логіки та методології науки, співвідношення суб'єктивного та об'єктивного в практиці та пізнанні, пізнавальної активності суб'єкта та ін.

Основні твори: "Суспільно-політичні погляди П.А.Грабовского" (1957); "Предмет і структура діалектичного матеріалізму" (1989) та ін.

БЮХНЕР, Людвіг (1824, Дармштадт — 1899) — німецький філософ, лікар, природознавець. Представник вульгарного матеріалізму. Філософські погляди сформувалися під впливом антропологічного, матеріалізму Фоєрбаха та різкого негативного ставлення до діалектики Гегеля. Іншим джерелом генези його теоретичних поглядів були ідеї Кабаніса (1757 — 1808) французького філософа, лікаря, політичного діяча, який вважав, що мислення продукується мозком, подібно до секреції підшлункової залози. Бюхнер постулює поняття матерії, зводячи його до речовини, а дух і свідомість розглядає як продукти високоорганізованої матерії. У тлумаченні соціально-економічних процесів дотримувався теорії соціального дарвінізму, вважаючи антагонізми ринкового суспільства проявами боротьби за біологічне існування.

Основні твори: "Сила і матерія: Емпірично-натурфілософські студії" (1855).

ВАЙТГЕД, Алфред Норт (1861, Ремсгейт — 1947) — англійський філософ, логік, математик, засновник логіцистичної школи у філософії математики. Навчався у Кембриджі (Триніті Коледж). Член Королівського наукового товариства (від 1903 р.), куди був запрошений завдяки розробкам у галузі загальної алгебри. Результатом десятилітньої співпраці Вайтгеда з його студентом Расселом, було фундаментальне дослідження основ математики й математичної логіки. У 1924 — 1947 рр. Вайтгед — професор філософії Гарвардського університету (США), займається переважно філософською метафізикою. Виокремлюють три періоди у творчості Вайтгеда: перший період присвячений проблемам логіки й математики, другий — проблемам філософії науки, третій — онтологічному обґрунтуванню філософії науки на засадах розробленої ним філософської метафізики. Спираючись на синтез пізнавальних принципів різноманітних наук, Вайтгед створив власну організмічну теорію, або "філософію організму". Згідно з нею, суб'єкт і об'єкт нерозривно пов'язані одне з одним і з Всесвітом в органічній єдності. З одного боку, цей органіцизм заперечує "просту локалізацію'' окремих наук, яка ґрунтується на переконанні про "незалежну індивідуальність кожного шматка матерії". Найбільш очевидно ця локалізація здійснювалась класичною фізикою з її механіцизмом та застосуванням абстракцій абсолютного простору і часу. З іншого боку, метафізичному атомізмові Вайтгед протиставляє концепцію "актуальних сутностей", невіддільну від доктрини внутрішніх відношень. Згідно з останньою, члени відношення і самі відношення в конкретному факті завжди взаємно пов'язані. У "філософії організму" Вайтгеда певною мірою наявний синтез, платонівсько-аристотелівської традиції (універсалізм "вічних об'єктів") та класичного англійського емпіризму ("досвід" і "відчуття" як атрибути суб'єктивності). "Філософія організму" спирається на ряд засадничих принципів. "Онтологічний принцип" виражає нередукованість факту до поняття дійсності — до того, що завжди має характер об'єкта, або мислимого буття. "Принцип процесу" вказує на те, що реальність є становленням. "Принцип відносності" — на те, що будь-яка об'єктивність є можливістю для становлення, перетворення можливості у дійсність. "Реформований суб'єктивістський принцип" розкриває природу становлення як суб'єктивної єдності, яка вбирає у себе об'єктивну даність. Цей акт асимілізації об'єктивних даних і "стягування" їх у суб'єктивну єдність "досвіду" позначається спеціальним терміном — "охоплення", синонімом якого часто виступає "відчуття". Останнє може бути, двох типів — "фізичне", якщо його об'єктом є стійкий елемент дійсності, або "концептуальне", якщо воно спрямоване на "вічні об'єкти". "Вічні об'єкти", подібно до "категорій існування", згідно з Вайтгедом, є формами визначеності досвіду. Вони поєднують як потенційність просторової протяжності, так і довічну природу Бога. У Всесвіті існує невпинне прагнення до інтенсифікації відчуттів і творчого самоздійснення, і Бог є його найвищим джерелом. Процес суб'єктивного становлення безперервний і нескінченний: кожна актуальна подія є не лише переходом від можливості до дійсності, а й переходом від дійсності до можливості. Тривалість процесу становлення, забезпечується спадкоємністю "вічних об'єктів", які переходять від однієї суб'єктивної єдності до іншої та створюють структурну визначеність, необхідну для науки.

Основні твори: "Principia mathematica", у співавторстві, у 3 томах (1910); "Поняття природи" (1920); "Наука і сучасний світ" (1926); "Процес і реальність. Нариси з космології" (1929); "Пригоди ідей" (1933) та ін.

ВАЛЛА, Лоренцо (1405, Рим — 1457) — італійський гуманіст доби Відродження, філософ та філолог. Філософсько-етичні пошуки Валла свідчать про новий етап у розвитку італійського гуманізму, пов'язаного із зростанням особистісного чинника у суспільному і культурному житті й утвердженням блага окремої людини як важливого морального критерію. Етична концепція Валла ґрунтується на поєднанні епікуреїзму та стоїцизму, значне місце приділяється принципу насолоди, яким, на думку Валла, слід поступатися з огляду на шанобливе ставлення християнина до потойбічного світу. Подібним чином Валла тлумачив співвідношення свободи волі окремої людини і Божественного провидіння. Ідею офірування першої заради другого пізніше розвинув Лютер, який вважав Валла своїм попередником. Значне місце у працях Валла відведено проблемам мови, риторики, логіки, метафізики.

Основні твори: "Про насолоду" (1431); "Про свободу волі" (1471); "Про вишуканість латинської мови" (1471); "Діалектика" (1497).

ВАН ЧУН (27, повіт Шан'юй обл. Куайцзи, сучасна провінція Чжецзян — близько 100) — давньокитайський мислитель, автор кількох філософських трактатів, зокрема "Виваження роздумів". Як мислитель Ван Чун не належав до жодної з давньокитайських філософських шкіл, хоча в його вченні наявний вплив деяких концепцій даосизму. Ван Чун стверджував, що все існуюче складається з первинного ефіру, розрізняючись лише мірою його згущення. Людина також зароджується від особливого "тонкого" ефіру, який після її смерті "розвіюється" подібно до того, як вода розтікається після танення льоду. Синтезувавши погляди попередників конфуціанців на людську природу, Ван Чун прагнув довести, що вона добра, зла чи середня залежно від того, добрий, поганий чи середній у людини рівень інтелектуальних або моральних здібностей. "Природжене" знання Ван Чун заперечував і вважав, що джерелом пізнання є відчуття, які (за допомогою мислення) уможливлюють глибоке проникнення в сутність речей. Історію людського суспільства Ван Чун трактував як циклічну зміну панування культури та смути.

ВАН ЯНМІН (1472, повіт Юйяо, провінції Чжецзян — 1529) — китайський філософ, представник неоконфуціанства. Сприйняв та розвинув у своїй доктрині "вчення про серце" Лу Цзююаня. Вивчав даоську, конфуціанську та буддійську класику. Філософські погляди Ван Янміна мають сильну тенденцію до асиміляції елементів буддизму та даосизму. Ван Янмін вважав, що людське серце — сутність Всесвіту: не існує нічого, чого б серце не вміщувало в собі. Так, "принципи" — будівничі засади всього існуючого — іманентні "серцю" людини, вони перебувають у самому суб'єкті, а не в зовнішньому світі. В гносеології Ван Янмін висунув теорію інтуїтивного пізнання, яке ґрунтується на виявленні природжених розуму людини ідей, тому процес пізнання тлумачиться насамперед як самопізнання. Вчення Ван Янміна та його послідовників домінувало в Китаї до середини XVII ст.

ВАСИЛЕНКО, Володимир Лукич (1929, с. Леонівка Київської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1952). Доктор філософських наук (1976), професор (1977), заслужений працівник вищої школи України. У 1990 — 1992 рр. — професор Київського інституту політології та соціального управління. Коло наукових інтересів — проблеми соціальної філософії, світогляду, пізнання. Автор багатьох статей та розділів у колективних монографіях.

Основні твори: "Людина і світогляд" (1974); "Людське пізнання у світлі діалектичного матеріалізму" (1974); "Світоглядна зрілість", у співавторстві (1988).

ВАСИЛІЙ ВЕЛИКИЙ (330, Кесарія Кападокійська — 379) — грецький церковний діяч (Архієпископ Кесарійський), релігійний мислитель і письменник, видатний представник патристики (вселенський отець і учитель церкви), глава кападокійського гуртка. В Афінах вивчав філософію Платона та його послідовників, що вплинуло на його подальшу духовну творчість, вчення. Навколо Василія Великого і Григорія Богослова, з яким він увійшов у тісні дружні стосунки, утворився невеликий гурток юнаків-однодумців, об'єднаних ідеєю самоосвіти і даним одне одному словом — вести в майбутньому спосіб життя християнських правдоборців. Серед праць Василія Великого найвідомішими і найпоширенішими ще у давньоруській церкві були його аскетичні твори та "Шестоднев", що започаткував багату й тривалу традицію середньовічних "Шестодневів" і вплинув на природничі уявлення багатьох, і зокрема слов'янських, народів у наступні століття.

ВАСИЛІЯНИ — члени чернечого греко-католицького ордену святого Василія Великого, що утворився внаслідок реформи чернецтва, здійсненої уніатським митрополитом Рутським (1617). Монастирі були об 'єднані за зразком ордену єзуїтів у єдину організацію (Чин) на основі правил чернечого життя Василія Великого, які передбачали не лише духовне вдосконалення, а й відповідну допомогу мирянам. Василіяни стали будівничими уніатської церкви. Внаслідок реформи (1882) Чин василіян було реконструйовано відповідно до закладених Рутським принципів діяльності та тогочасних потреб українських греко-католиків. З першої генерації реформованих василіян вийшов Шептицький.

ВАСИЛЬЄВ, Сергій Олександрович (1937, Волгоград) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1961). Кандидат філософських наук (1970), старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Викладав філософію і логіку у вузах України. Фахівець у галузі філософії мови, семіотики, логіки. Досліджував проблеми знакової діяльності, механізмів утворення і розуміння текстів, процедур творчого мислення. Автор багатьох статей у наукових збірках та часописах, співавтор колективних монографій.

Основні твори: "Філософський аналіз гіпотези лінгвістичної відносності" (1974); "Синтез смислу при створенні й розумінні тексту" (1988).

ВАССИЯН, Юліан Іванович (1894, с. Колоденце, Галичина — 1953) — український філософ, ідеолог українського націоналізму. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1914). Філософськими студіями займався в "таємному українському університеті" у Львові (1922 — 1924), продовжив їх у Празькому університеті та Українському вищому педагогічному інституті (Прага). Доктор філософських наук. Активний учасник українського націоналістичного руху: делегат І (1927, Берлін) і II (Прага, 1928) конференцій та І Конгресу (Відень, 1929 р.) українських націоналістів. Філософ християнсько — антропологічного напряму. Вбачав у хліборобстві не лише господарський, а й метафізичний акт "зустрічі неба і землі", в селянстві — головного генератора життєвої енергії, "основну категорію суспільного ладу" і "єдине джерело високої культури". Вищі цінності Вассияна — Бог, нація, духоцентрована людина (така, що самовизнається й самостверджується зсередини себе). Теоретик повороту від зовнішньої до "самобутньої внутрішньої першооснови" власної душі. В ній "усе — ідея, закон і дорога". Один з теоретиків демократичного й інтегрального націоналізму. Наукова спадщина досі не вивчена належним чином і не опублікована у повному обсязі ("Релігія"; "Християнство"; "Месіянізм" вибраного народу"; "Буття — повиннність"; "До філософії природи та історії"; "Історія як дефініція"; "Історія і людина"; "Грецький світогляд").

Основні твори: "Одиниця і суспільність" (1957); "Суспільно-філософські нариси" (1972).

ВВЕДЕНСЬКИЙ, Олександр Іванович (1856, Тамбов — 1925) — російський філософ, логік, психолог. Провідний представник неокантіанства в Росії. Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Один із організаторів Санкт-Петербурзького філософського товариства (1898). Апріорному (аксіоматичному) знанню протиставляв знання апостеріорне (досвідне) та метафізичне (що ґрунтується на вірі). Натурфілософські дослідження Введенського побудовані на визнанні суб'єктивної природи пізнавального досвіду та його категорійного апарату. Гносеологію вважав головною філософською дисципліною на тій підставі, що вона з'ясовує умови існування беззаперечного знання (математичного та природознавчого) і визначає межу між знанням та вірою. Вона встановлюється за допомогою логіки, тому своє вчення Введенський назвав логіцизмом. Заперечуючи науково-філософський статус метафізики, вбачав у ній (як у "морально обґрунтованій вірі") необхідний елемент світогляду поряд з істинним знанням. У своїх творах з психології Введенський ставив питання про необхідність виведення вчення про сутність психічного за межі психології і поєднання його з моральним обов'язком, який постулює свободу волі та безсмертя душі.

Основні твори: "Логіка як частина теорії пізнання" (1909); "Психологія без будь-якої метафізики" (1914).

ВЕБЕР, Макс (1864, Ерфурт — 1920) — німецький соціолог, філософ, історик. Наукову діяльність розпочав у 80-ті рр. XIX ст. Викладав у Берліні, Фрайбурзі, Гайдельберзі, Мюнхені. Теоретична діяльність Вебера відзначена широким діапазоном наукових інтересів: філософія, історія, теорія економіки, права, політики, соціологія моралі, релігії, культурологія. Базову роль в історичній, соціально-філософській і соціологічній доктрині Вебера відіграють концепції "ідеального типу", раціональності та цінностей. Під "ідеальним типом" він розумів раціональну конструкцію, яка розкриває сутність історичного процесу за певних соціально-економічних умов. До утворень ідеального типу належить і поняття "раціональність", яке, за Вебером, є тотальною характеристикою культури, уможливлюючи наукове пізнання та сприяючи подоланню міфологічної свідомості. Притаманна Веберу абсолютизація раціональності спричиняє суперечність між твердженням про її ідеальну, позаемпіричну природу і висновком про раціональність як загальну тенденцію організації соціального (тобто емпіричного) життя. Виходячи з факту зумовленості соціального пізнання ціннісними настановами вченого ("пізнавальний інтерес"), Вебер зосереджує увагу на дослідженні процесу виникнення ціннісних уявлень ("дух культури"), їх зумовленості історичними обставинами. Філософія та соціологія політики Вебера, сформульовані ним положення про природу політичної влади, про взаємини політики й етики, запропонована типологія політичних діячів (професійний політик, партійний "бос", харизматичний діяч і тому подібне) і зараз привертають увагу теоретиків і практиків політичного процесу. Обґрунтовуючи теорію бюрократії, Вебер визначає риси легітимної політичної влади.

Основні твори: "Повна збірка політичних творів" (1921); "Повна збірка творів з соціальної і наукової історії" (1924); "Історія господарства" (1923); "Протестантська етика і дух капіталізму" (1928) та ін.

ВЕДАНТА — релігійно-філософське вчення, одна з шести ортодоксальних систем індуїзму. Базується на корпусі текстів Упанішад і коментарях до них. Головну мету веданта вбачає у досягненні істинного знання, яке дає усвідомлення відмінностей між вічним і невічним буттям, відмову від будь-якої матеріальної (уречевленої) відплати, опанування шістьма засобами, або чеснотами (спокій духу, поміркованість, відчуженість, терпіння, зосередженість, віра), прагнення до звільнення. Веданта послідовно обстоює ідею монізму, вищої реальності Брагмана як основи єдності буття. Докладно аналізується також індивідуальна душа ("Я"), її можливості та обмеженість у пізнанні об'єктів. Складне співвідношення реальності та ілюзорності на різних рівнях психологічного стану розкривається, зокрема, у вченні про чотири стани психіки на шляху до остаточного звільнення, а саме: неспання, сон із сновидіннями, глибокий сон, потойбічний стан. Реальність попереднього стану знімається на наступному рівні, виступаючи вже як ілюзія. У соціумі веданта обстоює ідею елітарності. У другій половині XIX — XX ст. як релігійно-містичне вчення веданта набула поширення у країнах Європи та США. В Україні перший систематичний виклад вчення веданти було зроблено Новицьким у праці "Нарис індійської філософії" (1846).

ВЕДИЗМ — 1) Релігія стародавньої Індії доби Вед, в основі якої лежить міфологічна свідомість патріархального типу з визнанням культу багатьох богів (Агні, Адіті, Індра, Сур'я, Варуна, Сома та ін.), що уособлюють сили та явища природи (вогонь, земля, блискавка, небо, місяць). Класичний політеїзм ведизму доповнюється елементами монотеїстичної віри. Центральним моментом обрядовості ведизму є жертвоприношення богам із метою умилостивити, привернути їхню увагу, виявити вдячність, а зрештою, поєднати світ богів та світ людей, небо і землю. Головні положення ведизму склали основу багатьох релігійних і релігійно-філософських учень Індії. 2) Принцип східного світорозуміння, за яким визнається священність і авторитетність Вед як джерела абсолютної істини в осмисленні Всесвіту, місця в ньому людини, характеру і форми її стосунків із надприродними істотами.

ВЕЙЛЬ, Герман (1885, Гамбург — 1965) — німецький математик, фізик, філософ. Конструктивний підхід Вейля до тлумачення основ математики мав фундаментальне філософське підґрунтя. Вейль вважав, що проблеми математики породжуються інтуїцією, життям наукового духу. Тому дедуктивний шлях до їх розв'язання треба віднаходити, звертаючись до первісної інтуїції, яка прозріває багатоманіття зв'язків і засновується на переконливості та ясності, навіть наочності елементарних ланок міркувань. Проблеми розуміння і тлумачення, співвідношення даного людині й того, що залишається поза цією даністю, вводяться Вейлем у контекст можливого й нескінченного. Проекція дійсного на універсум можливого, відкритого у нескінченність, приводить до появи логічних структур, модальностей, які відбивають реали буття й мислення неповно. Людина знає більше, ніж може виразити мовою знаково-конструктивної діяльності. Саме тому Вейль вбачав витоки математики (і теорії взагалі) в інтуїтивно зрозумілому ітераційному процесі. Термін "ітерація" був застосований Вейлем на позначення повторюваності методу у герменевтичному сенсі.

Основні твори: "Континуум" (1917); "Філософія математики і природознавство" (1926); "Відкритий світ" (1932).

"ВЕЛИКОГО ВИБУХУ" КОСМОЛОГІЯ — сучасна теорія, яка пояснює походження Всесвіту, зокрема ролі і значимості в цьому процесі фундаментальних філософських категорій простору і часу. Згідно з "Великого вибуху" космологією, наш Всесвіт виник раптово близько 15 мільярдів років тому внаслідок гігантського катаклізму, коли його температура й тиск суттєво перевершували граничні значення, що спостерігаються у Всесвіті в наші дні. За таких фізичних умов жоден із сучасних елементів будови Всесвіту не міг існувати. На початкових стадіях існування Всесвіту він не містив хімічних елементів середньої і важкої ваги. Такі елементи — це своєрідний "попіл" ядерного полум'я, що палає у надрах зірок, подібних до нашого Сонця. Важкі хімічні елементи несуть на собі відбиток бурхливої історії "дитячої епохи" нашого Всесвіту. Що ж стосується легких елементів (водень, гелій) та елементарних частинок, то вони несуть "сліди" ще більш ранніх епох його історії. Із розширенням Всесвіту температура його знижувалась (спочатку швидко, а потім дедалі повільніше) від нескінченно великого, значення до величини, за якої виникли умови появи зірок і галактик. Близько 100 тисяч років космічна речовина залишалась розігрітою плазмою. Лише коли її температура зменшилась до температури Сонця, виникли перші атоми. Атоми — це релікти епохи, що настала через 100 тисяч років після "Великого вибуху". У контексті такого пояснення походження фізичного світу питання про вік тих чи тих його елементів, про те, де ми (тобто антропність) знаходимося у Всесвіті, набувають наукового смислу. Обчислювання всіх космічних епох можна вести від "Великого вибуху" — цієї унікальної події у фізико-космічній еволюції нашого Всесвіту. Важливе підтвердження "Великого вибуху" космологія здобула у 1965 р., коли Пензіас і Вілсон експериментально виявили космічне фонове випромінювання, яке астрофізики ідентифікували як реліктове теплове випромінювання "Великого вибуху", тобто як своєрідну "луну" того вогняного спалаху, який 15 мільярдів років тому ознаменував народження нашого Всесвіту. Вперше подібна картина гарячого Всесвіту на ранній стадії його розвитку була запропонована Гамовим (1946). Новітні версії "Великого вибуху" космологією розробляються відповідно до "теорії Всесвіту, який роздувається" (інфляційний Всесвіт), котра суттєво змінює традиційні уявлення про крупномасштабну структуру Всесвіту і найперші стадії його розвитку.