Філософський Енциклопедичний Словник

ВЕЛИЧИНА — одне з основних математичних понять, зміст якого узагальнюється з розвитком математики. Філософське значення його полягає у тому, що поняття "Величина" дозволяє експлікувати зміст кількісних співвідношень об'єктів і процесів дійсності. Величина узагальнює такі емпіричні поняття, як довжина, маса, об'єм та ін. У математиці розрізняють величини скалярні, конкретне значення яких характеризується одним числом (наприклад, довжина, площа, об'єм тощо), і величини векторні, для яких суттєвим є не тільки абсолютне значення, а й напрям (наприклад, сила, швидкість та ін.). У математиці розрізняють також сталі і змінні величини. Поняття "змінна величина" відіграло важливу роль у становленні Сучасної математики. Термін "Величина" вживають і в природознавстві. Природничо-наукове визначення величини, крім вказаного для математики, передбачає ще й розуміння того, як і за допомогою яких теоретичних та експериментальних засобів фіксуються стан і відношення об'єкта, що з ними зіставляються математичні моделі станів і відношень.

ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ, Йоан (близько 1630 — 1707) — український поет і мислитель XVII ст., автор філософських епіграм, афоризмів, панегіриків, теоретик фігурного віршування доби Бароко. Стиль поетичного філософування Величковського відзначався поєднанням античних ремінісценцій із християнськими образами, як, наприклад, гераклітівської філософеми "світ сей сну єст подобен" з уподібненням щастя "Ліствиці Іаковлевій" у цьому світі-сні: "восходять и нисходять по ней люді нині".

ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ, Паїсій (1722, Полтава — 1794) — представник української християнської містики XVIII ст., послідовник ісихазму, чернець і богослов, засновник православного скита святого Іллі на Афоні, а пізніше архімандрит Нямецького монастиря. Здійснив низку перекладів творінь отців церкви з грецької мови і сприяв відновленню давньої традиції слов'янських перекладів патристики взагалі. Ним були видані "Добротолюбіє", творіння Ісаака Сиріна, Феодора Студита, Григорія Палами, Максима Сповідника та ін.

ВЕЛЛАНСЬКИЙ, Данило Михайлович (Кавунник) (1773, Борзна, Чернігівщина — 1847) — український і російський натурфілософ, учений-медик. Закінчив дві академії: Київську духовну (1796) та Петербурзьку медико-хірургічну (1802). Вдосконалював фахову кваліфікацію в університетах Берліна, Відня, Парижа, Вюрцбурга (1802 — 1805). Започаткував шеллінгіанство в Росії і впродовж 30-х рр. був лідером цього напряму. Лейтмотиви його творчості — єдність матерії і духу в дусі; людини і природи в людині; філософії і природознавства — в філософії; фізики і метафізики — в метафізиці; теорії й емпірії — в теорії тощо. За Велланським, природа народжується в душі людини, як художній твір в душі митця. Пізнання природи постає при цьому поєднанням духовно-практичного відтворення її за законами добра і краси, з одного боку, теоретичного відтворення за принципами єдності, суперечності і розвитку — з іншого. Поповнюючи прогалини в осягненні дійсних зв'язків за допомогою філософських конструкцій, Велланський розробляв картину природи як зв'язного, одухотвореного, перебуваючого у постійному русі цілого. Перебуваючи в Європі, листувався з Максимовичем, Білозірським, Мартосом, на початку 30-х рр. відвідав Борзну, Київ, подарував духовній академії свої книги, портрет.

Основні твори: "Пролюзія до медицини як засадничої науки" (1805); "Огляд головних змістів філософічного природознавства, накреслений із творів Окена" (1815); "Дослідна, спостережна і споглядальна фізика" (1813).

ВЕРЕЩИНСЬКИЙ, Йосип (1532 — 1598) — український політичний мислитель і поет; київський католицький єпископ (1589 — 1598). Походив із православної родини на Холмщині (нині Польща). У світогляді Верещинського ідеї ренесансного гуманізму співіснують із бароковим розмахом та неординарністю рішень. Це виявилося, зокрема, у створенні проекту лицарської школи на Задніпров'ї та в ідеї козацької держави у формі князівства зі столицею у Києві. Думка про саме такий спосіб державного правління була, вочевидь, спробою поєднати колишній досвід київського владарювання з формами самоврядування, створеними новою козацькою елітою. Отже, Верещинський був прихильником змішаної форми правління (поєднання демократії з монархією). Ці ренесансно-гуманістичні ідеї державного правління Верещинський не тільки проголошував, а й намагався втілювати у життя. Верещинському належать два проекти організації самоврядування в Україні, де поряд із владою князя визнавалася і влада гетьмана, якого демократично обирало все січове товариство. Будучи схильним до політико-моралізаторських повчань, мислитель давав поради доброчинств християнським монархам та закликав їх і Папу Римського до хрестового походу проти Туреччини.

ВЕРИФІКАЦІЙНИЙ ПРИНЦИП (від латинського verus — істинний і fació — роблю) — загальнонауковий принцип філософії науки, за яким визначається істинність або хибність наукових теорій, з'ясовується, які емпіричні складники наукових теорій підтверджують або спростовують теоретичну складову науки, а також, чи мають раціонально-пізнавальний смисл "метафізичні" твердження в філософії науки. В широкому спектрі в тлумаченні верифікаційного принципу історично втілились різні методологічні настанови: як такі, згідно з якими зміст наукових теорій може бути зведеним, "редукованим" до змісту емпіричного знання, так і такі, згідно з якими теоретична складова науки лише опосередковано може бути підтверджена або спростована емпіричною верифікацією, і такі, згідно з якими "метафізичні" висловлення в філософії науки можуть чи не можуть бути підтвердженими як змістовні.

ВЕРНАДСЬКИЙ, Володимир Іванович (1863, Петербург — 1945) — український вчений-натураліст і мислитель-енциклопедист, заснував вчення про біосферу і ноосферу, генетичну мінералогію, геохімію; теоретик наукознавства і організатор науки; провідний співзасновник і перший президент УАН (1918 — 1921). Закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету (1885). Викладав у Московському університеті(1890 — 1911); від 1911 р. — у Петербурзі. Від 1918 р. — перший "голова-президент" УАН. Ще за життя — один із визнаних лідерів світового природознавства. За Вернадським, наука про природу є водночас і наукою про людину. У методології поєднував позитивістське надання переваги фактові й експерименту із філософським осягненням локального в контексті глобального, частини — через призму цілого, конечного — у зв'язку з безконечним. Був філософом у науці і вченим у філософії. Усвідомлював себе реалістом і філософським скептиком. Саму людину, вид homo sapiens Вернадський розглядав не як остаточний, а як проміжний, перехідний до принципово іншого, розвиненішого виду. Цікавився філософією голізму, ідеями Вайтгеда, давньоіндійськими філософсько-релігійними вченнями. На офіційно-ідеологічному рівні стверджував думку про примат науки над філософією. Хоч атеїстом Вернадський не був і в глибині душі вважав себе "глибоко релігійною людиною", відчував релігію "як найглибший прояв особистості". Релігійність Вернадського гностична, а не церковно-конфесійна. У науковому світогляді Вернадського домінувала тенденція до осягнення хімії, біології та науки в цілому як геологічно-планетарних феноменів. Розробив учення про біосферу як особливу геологічну оболонку Землі; розкрив її структуру й динаміку; обґрунтував фундаментальний висновок про докорінну відмінність живого від неживого, а відтак — про неможливість виникнення одного з іншого. Найголовнішою у філософській творчості Вернадського є ідея переходу біосфери в ноосферу. Розробляючи концепцію біосфери, ввів поняття "жива речовина" як сукупність живих організмів. В осмисленні цього феномена дійшов наступних висновків: 1) жива речовина є носієм і продуцентом біохімічної енергії; 2) поява homo sapiens та розвиток суспільства привели до нового формоутворення зазначеної енергії — "енергії людської культури", або "культурної біогеохімічної енергії", як геологічної сили і визначального чинника в геологічній історії планети; 3) ця біохімічна й соціальна енергія розуму (насамперед, наукової думки) та серця людини є рушієм перетворення біосфери в ноосферу, "царства живої речовини" — в "царство розуму". Виникнення ноосфери Вернадський пов'язував, зокрема, з виходом широких народних мас на арену творення історії, з демократизацією державного ладу. Відмежовуючись від сталінського тоталітаризму, разом з тим Вернадський рішуче відхиляв найзвабливіші пропозиції від західних університетів про еміграцію. Майбутнє пов'язував не з соціалізмом чи капіталізмом, а із ноосферною спільнотою збратаного людства. Всупереч реаліям сталінізму, наполягав на незамінності кожної окремішної людини, на незборимій силі вільної наукової думки.

Основні твори: "Біосфера і ноосфера" (1989); "Наукова думка як планетарне явище" (1991); "Жива речовина і біосфера" (1994); "Публіцистичні статті" (1995); "Про науку". У 2 томах (1997); "Декілька слів про ноосферу" (1944).

ВЕРНИКОВ, Марат Миколайович (1934, с. Щербинівка, нині Червоноармійськ, Донецької обл.) — український філософ. Закінчив юридичний факультет ЛНУ ім. І. Франка. Доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Академії політичних наук України, заслужений діяч науки і техніки України, голова Львівської філософської спілки "Cogito", головний редактор журналу "Філософські пошуки". Від 1999 р. — професор філософського відділення ОНУ ім. І. Мечникова. Фахівець у галузі історії української і польської філософії, а також соціальної філософії.

Основні твори: "Методологічний аналіз кризи філософського ідеалізму. На матеріалах польської філософії кінця XIX — першої третини XX ст." (1978).

ВЗАЄМОДІЯ — філософська категорія, яка відображає особливий тип відношення між об'єктами, при якому кожний з об'єктів діє (впливає) на інші об'єкти, приводячи до їх зміни, і водночас зазнає дії (впливу) з боку кожного з цих об'єктів, що, в свою чергу, зумовлює зміну його стану. Дія кожного об'єкта на інший об'єкт зумовлена як власною активністю об'єкта, виявом його динаміки, так і реакцією об'єкта на дію інших об'єктів ("відгук" або "обернена дія"). Фундаментальне значення категорії взаємодії для філософії і наукового пізнання зумовлене тим, що вся людська діяльність у реальному світі, практика, саме наше існування і відчуття його реальності (не-ілюзорності) ґрунтуються на різноманітних, передусім предметних взаємодіях, які людина здійснює і використовує як засіб пізнання, знаряддя дії, спосіб організації буття. Спілкування, праця, володарювання, любов, гра є різними способами взаємодії людини із світом та з іншими людьми. В історії філософії і науки категорія "Взаємодія" набула істотного значення вже в Античності, передусім в космологічних концепціях (вчення Емпедокла, атомістика Демокрита й Епікура тощо). Однією з перших концепцій взаємодії було вчення Геракліта про протилежності і боротьбу між ними. В філософії і природознавстві Нового часу провідне місце посідає ідея механічної взаємодії, що визначається законами механіки Ньютона. Поряд із цим виникли філософські вчення, що прагнули подолати механіцизм і спиралися на більш глибоке розуміння взаємодії (монадологія Ляйбніца, натурфілософія Шеллінга і Гегеля). Гегель підкреслив діалектичний характер взаємодії, відносність протиставлення активного і пасивного компонентів, причини і наслідку в процесі взаємодії. Поєднання гегелівської ідеї про фундаментальну роль протиріччя в світовому процесі із розумінням протиріччя як "взаємодії протилежностей" (Енгельс) привело до тлумачення взаємодії як джерела саморуху і розвитку. Наука XX ст. виявила широкий спектр різних типів взаємодії, які мають істотно немеханічний характер. У сучасній науці категорія "Взаємодія" набула статусу одного з кардинальних принципів опису і пояснення явищ, задаючи парадигму побудови наукових теорій і наукової картини світу. (Наприклад, чотири фундаментальних типи взаємодії у фізиці визначають багатоманітність усіх відомих фізичних явищ.) Це стосується не лише природознавства, а й соціогуманітарних наук. Поняття "соціальна взаємодія" і відповідна "парадигма взаємообміну" є центральними для низки соціологічних теорій XX ст. Особливого значення набуває мовно-комунікативна взаємодія, комунікація як засаднича в усіх видах соціальної взаємодії і суспільного буття в цілому (комунікативна філософія Апеля, Габермаса, Риделя та ін.).

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК — філософська категорія, яка виражає спосіб існування сукупності об'єктів (явищ, предметів, процесів, подій тощо), коли стан (властивості, зміна) кожного з об'єктів зумовлює (чи здатен зумовлювати) стан (властивості, зміну) інших об'єктів і, в свою чергу, зумовлений (чи може бути зумовленим) ними, залежить від них. Взаємозв’язок слід відрізняти від взаємодії, яка властива стану динамічних змін, взаємної активності об'єктів. Тоді як взаємозв’язок може мати місце між об'єктами, що знаходяться в стані спокою, рівноваги, стабільності. Категорія взаємозв’язку охоплює значно ширший клас взаємозалежностей, ніж категорія взаємодії. Остання позначає одну з важливих форм актуалізації (реалізації) взаємозв’язку, проте існує багато об'єктів, для яких суттєва категорія взаємозв’язку, але неможливо визначити поняття взаємодії. Взаємозв’язок певного типу можливий між двома чи декількома об'єктами, в конечній чи безконечній сукупності об'єктів. У філософських вченнях, де домінує принцип монізму і де існує єдина визначальна сутність, яка зумовлює всі інші речі, взаємозв’язок набуває універсального характеру, охоплюючи все існуюче, універсум. Категорія взаємозв’язку є опозицією до ідеалізації ізольованого об'єкта, дозволяючи подолати обмеженість цієї ідеалізації. (В. Свириденко)

ВИВЕДЕННЯ — розумова дія, процес міркування, результатом якого є нові знання, одержані на основі здобутих раніше. Знання, одержане в процесі виведення, називають вивідним знанням. Воно принципово відрізняється від знання, набутого в процесі безпосереднього чуттєвого споглядання або спостереження. Розрізняють логічне й фактичне виведення. Логічне виведення спирається на закони логіки, а тому його кінцевий результат має силу логічної необхідності. Прикладом логічного виведення є силогізм. Фактичне виведення ґрунтується на змісті тверджень, а його кінцевий результат правомірний на підставі фактів. Так, справедливість висновку "якщо х є тіло, то х має просторові розміри" зумовлюється законами не логіки, а фізики. Оскільки логіка вивчає властивості реального виведення, які не залежать від змісту міркувань, а пов'язані з його формою, то логічне виведення має формальний характер. У цьому випадку воно набуває особливої форми і здійснюється як логічний вивід.

ВИВІД — логічна побудова, яка виникає внаслідок застосування відповідних правил для впорядкування певної сукупності суджень таким чином, що це перетворює її на послідовний ланцюг взаємопов'язаних тверджень. Правила впорядкування суджень називаються правилами виводу. Кінцевий результат цієї послідовності, висновок, також називають "Вивідом". Правила виводу задаються схемою: "якщо (у виводу) є висловлювання А1Ап, то можна одержати висловлювання виводу". Конкретний вигляд виводу залежить від типу логічного мислення, в якому він будується. У математичній логіці логічний вивід формалізується. Внаслідок строгої формалізації поняття "Вивід" і "доведення" стають математичними об'єктами і їх можна вивчити науковими методами. Результати дослідження в теорії формального виводу відіграли важливу роль у вивченні основ математики, зокрема, завдяки їм стало можливим використовувати для пошуку доведення обчислювальні машини. Вивід у математичній логіці — формалізація поняття "Вивід", що її здійснюють при побудові формальної системи логістичним методом.

ВИВІДНЕ ЗНАННЯ — висновок, одержаний за певними правилами виведення з інших знань. Вивідне знання може фігурувати у вигляді дедуктивного наслідку, індуктивного узагальнення або гіпотетичного висновку, отриманого шляхом "неповної дедукції". У першому випадку між вихідними засновками та одержуваним вивідним знанням має місце відношення логічного слідування, коли підстави є достатніми для однозначного (а тому категоричного) висновку. У разі індуктивного узагальнення передбачається перехід від одиничного (або часткового) судження до загального. При цьому розрізняють повноту неповноіндуктивного узагальнення (залежно від того, чи охоплюють підстави весь клас досліджуваних явищ, чи лише його частину) (див. Індукція, Індуктивний метод, Узагальнення). В науці індуктивні узагальнення експериментальної практики називають "емпіричними законами". Коли йдеться про перехід від загального знання до часткового, то даний перехід не завжди забезпечує дедукування категоричних наслідків. Гіпотетичний (ймовірнісний) характер вивідного знання при цьому може зумовлюватись невизначеною валентністю вихідних засновків (як це, скажімо, має місце в контексті застосування гіпотетико-дедуктивного методу) або їх неповнотою. Вивідне знання може бути одержане як прямим, так і непрямим шляхом. Перший не передбачає введення припущень у побудову виводу, тоді як другий являє собою метод обґрунтування гіпотез шляхом зведення до абсурду (несумісних наслідків) припущень їх контрверсій. Якщо вихідні знання є несуперечними і достатніми для встановлення валентності гіпотези, то тільки одне з двох припущень — або ствердження, або заперечення гіпотези — приведе міркування до суперечності (при цьому істинним вважатиметься те припущення, котре забезпечує несуперечні наслідки). У разі несумісності вихідних даних з обох вищезгаданих полярних припущень буде одержано абсурдне твердження. Нарешті, за умови неповноти базових підстав для визначення істинності чи хибності гіпотези — ні припущення останньої, ні припущення її заперечення не дадуть взаємовиключних наслідків (див. також Доведення, Спростування).

ВИД і РІД у логіці — категорії, що виражають різні рівні процесу узагальнення. Вид становить підклас роду як ширшого класу визначення загального. Вид має одиничні різновиди, що розкривають багатоманітність змісту роду, до якого він входить. З погляду діалектичної логіки, відношення виду і роду є специфічним випадком відображення діалектики одиничного, особливого, загального, згідно з якою рід включає всю багатоманітність різновидів, а видові особливості живляться родовими характеристиками всезагального. Аналіз виду і роду може здійснюватись як у змістовно-предметному плані (інтенційний підхід), так і за їхнім обсягом (екстенційний підхід). У формальній логіці вид і рід характеризують відношення між класами різного обсягу і використовуються як одиниці класифікації. Зв'язки між видом і родом становлять родо-видові відношення, які виступають принципом упорядкування класифікаційних систем та основою ряду логічних процедур (наприклад, визначення, поділ обсягу поняття). Відмінність між видом і родом є відносною, бо клас предметів, який виступає родом щодо другого класу (як свого виду), сам може бути різновидом іншого класу.

ВИЗНАЧЕНІСТЬ — поняття методології науки, завдяки якому оцінюються виражальні можливості дедуктивної теорії. Існують два типи визначеності: семантична, що характеризує відображеність об'єктів дійсності, їх властивостей і відношень у дедуктивній теорії, та синтаксична, що вказує на взаємозв'язок термінів теорії, можливість визначення одних через інші. У сучасній логіці формальні критерії визначеності уточнюються за допомогою логічної семантики і синтаксису логічного (інтерпретація, виконуваність, доведеність). Властивості визначеності мають важливе значення при спрощенні, порівнянні теорій, оцінці їх змістовності.

ВИЗНАЧЕННЯ (від латинського definitio — логічне визначення, дефініція, розмежування) — логічна дія, спрямована на відрізнення об' єкта від інших об'єктів через встановлення його специфічних і типових ознак чи такого розкриття значення терміна певного об'єкта, яке замінює опис його властивостей. У процесі визначення об'єкт береться в ідеалізованій формі. Відповідно до аналізу ознак чи знакових позначень об'єкта, визначення буває реальним і номінальним. Із гносеологічного погляду, визначення є встановленням істотних ознак об'єкта, що передбачає врахування відносності рівней пізнання сутності. Оскільки істотні ознаки виражаються у наукових поняттях, визначення виступає як розкриття та формулювання змісту понять у формі суджень за певними правилами. Поширеним є визначення понять через вказівку на їх найближчий рід і видову відзнаку. У мовному аспекті визначення поділяються на семантичні і синтаксичні. Різновидами семантичних визначень є остенсивні визначення, коли значення терміна розкривається через демонстрацію дій з об'єктом, який визначається, та вербальні визначення, коли зміст невідомого терміна роз'яснюється через відомий. Видами синтаксичних визначень є генетичні визначення, що характеризують об'єкт способом його побудови чи правилами оперування з ним, та індуктивні визначення у математиці. У природознавстві вживають також операційні визначення, які є описом експериментальних ситуацій фіксації об'єкта чи операцій вимірювання величин. Окрім визначень за властивостями або явних визначень, бувають і неявні визначення, що здійснюються через встановлення відношень об'єкта до інших об'єктів (у формулюванні аксіом чи контекстуальному аналізі тощо). Спеціальні види визначень потребують врахування переходу від формального опису об'єкта до змістовного розкриття його істотних рис.

ВИКЛЮЧЕНОГО ТРЕТЬОГО ЗАКОН — логічний закон, сутність якого полягає в тому, що з двох висловлювань, в одному з яких стверджується те, що заперечується у другому, — одне є неодмінно істинним. Тобто істинне або саме висловлювання, або його заперечення ("третього не дано"). Схема виключеного третього закону записується таким чином: АV — А.

ВИМІРЮВАННЯ — спосіб якісно-кількісного аналізу та числового опису світу емпіричних об'єктів, моделювання реальності мовою чисел. Вимірювання фізичне (метричне) — процес (процедура) одержання інтерсуб'єктивної та достовірної, репрезентованої числом або системою чисел, інформації щодо фізичних об'єктів, їхніх властивостей та відношень; фундаментальна складова наукового методу. Вимірювання передбачає порівняння даної фізичної величини з певною величиною того ж роду, прийнятою за домовленістю за одиницю. Фізична величина розглядається як емпірична (онтологічна) реалізація аксіоматики скалярної невід'ємної величини. Вимірювання потребує визначення способу вимірювання (необхідних приладів, інструментів, автоматизованих систем вимірювання, відповідних методик та технологій). Процес вимірювання строго нормований системою понять та принципів метрології, яка визначає типологію вимірювання, способи реалізації вимог точності, однозначності, достовірності (надійності) результатів вимірювання. Вдосконалення процедур вимірювання уможливлює поступ техніки та технології, засобів моніторингу, всієї матеріальної культури сучасної цивілізації. В некласичній фізиці процедура вимірювання перетворилася в елемент теоретичного опису, в предмет теоретичного та філософського дискурсу. В XX ст. потреби математизації та формалізації соціогуманітарних наук (психології, соціології та ін.) зумовили виникнення загальної логіко-математичної аксіоматизованої теорії вимірювання (Кемпбел, Стивенс, Суппес, Адамс, Пфанцагль). Будь-яке вимірювання тлумачать як встановлення відповідності (ізоморфізму чи гомоморфізму) між емпіричною системою реальних об'єктів з визначеними відношеннями між ними та деякою системою чисел. Типологія вимірювання спирається на типологію так званих "шкал" (способів співвіднесення чисел та емпіричних об'єктів). Розрізняють шкали: абсолютну, найменувань, порядку, інтервалів, відношень та ін. Останні два типи співпадають із класичним поняттям вимірювання, інші стосуються не фізичних (не метричних) вимірювань. Епістемологічна функція вимірювання полягає в можливості одержувати мовою чисел точні та об'єктивні характеристики реальності, здійснюючи програму, започатковану піфагорійцями, Платоном та Галілеєм.

(В. Свириденко)

ВИНА — морально-правова ознака людських вчинків, протилежна до правоти. Людина визнається винною тоді, коли її дії (а часом і наміри) суперечать належному, коли вона ухиляється від виконання своїх обов'язків, нехтує загальновизнаними цінностями або зневажає морального суб'єкта в самій собі. В царині права встановлення вина є реальною основою для відповідного покарання. В моралі вина викликає осуд, а в разі глибокого усвідомлення особою своєї провини — самоосуд (муки сумління). В будь-якому випадку виявлення вини має наслідком для людини страждання в тій або іншій його формі. Таким чином, вина постає історично виробленим і культурно закріпленим механізмом відновлення морального і правового порядку через завдавання страждань його порушнику. Здатність до усвідомлення своєї вини є невід'ємною ознакою людини як морального суб'єкта; має своїм наслідком певні моральні і практичні дії, покликані спокутувати вину (каяття, виправлення заподіяного тощо). Відповідною моральною реакцією на визнання вини є прощення. Реальним фактом морального життя є колективне переживання вини, але теоретичний статус відповідних понять ("національна вина", "колективна вина" тощо) є проблематичним. (В. Несторенко)

ВИННИЧЕНКО, Володимир Кирилович (1880, Єлисаветград, нині Кіровоград, — 1951) — український письменник, публіцист, політичний і державний діяч, автор етико-філософської теорії конкордизму, понад 100 оповідань, 14 романів, 23 п'єс, численних філософських і публіцистичних праць, більше 100 картин; відзначався харизмою як промовець. Навчався на юридичному факультеті Київського університету (1901 — 1902). Від 1903 р. займався активною революційною діяльністю. Лідер Революційної української партії (1901 — 1905), голова (1905), член ЦК (1907) Української соціал-демократичної партії, заступник голови Української Центральної Ради (1917), голова уряду — Генерального Секретаріату (1917); автор (або чільний співавтор) законодавчих актів УЦР, у тому числі 4-х Універсалів. Очолював Директорію (листопад 1918 — лютий 1919). Видавав (разом із Шаповалом) журнал "Нова Україна" (1923 — 1925). Від 1925 р. — у Франції (спочатку Париж; від 1934 р. — Мужен). У роки впровадження в СРСР непу порушував питання про повернення в Україну, але безуспішно, бо був оголошений ворогом народу. Для світоглядної позиції Винниченка характерною є тенденція до синтезу суперечливих підходів на ґрунті загальнолюдських цінностей. Був "за соціалізм, але й за вільну Україну", а відтак — речником, за його власними словами, "всебічного визволення". Прагнув примирити політику і мораль, діяти "з погляду вселюдської невмирущої правди і справедливості". Зрештою, виявився одинаком, який і в політиці, і в літературі, і в філософії торував свій власний шлях. Винниченко — один із чільних творців українського неореалізму. Як і Достоєвський, мучився таїною поневолення людини "звіролюдиною", власне людського в ній тваринно-хижим. Автор першої в українській літературі соціальної утопії (роман "Сонячна машина", 1921 — 1924). Твори "Муженського циклу" (1934 — 1951) — це "романи ідеї", з ретельно виписаним у них етико-філософським виміром конкордизму. Як філософ і мудрець Винниченко вважав, що людина з незапам'ятних часів (через гріхопадіння) порушила властиву їй в нормальному (щасливому) стані рівновагу й "погодження сил" та впала в дискордію, або розлад сил, а відтак — в агресієфільство. Капіталізм і державний (радянський) соціалізм, за Винниченком, є творінням хворої людини, неприйнятним для людей здорових. Щоб подолати цю хворобу, Винниченко пропонує філософію конкордизму. Засадою її є "усуспільнення" людиною самої себе, погодженість її із собою, іншими людьми, з природою. Гносеологічно конкордизм має витоки в матеріалізмі, методологічно — у принципі примирення протилежностей та рівноваги, космічно — в ідеї єднання з природою ("сонцеїзм"), соціально — в ідеї колектократії (власність трудових колективів на фабрики, землю тощо), цивілізаційно — в ідеї "Світової Федерації" збратаного конкордизмом людства. Соціалізм, за Винниченком, це витвір класової свідомості, конкордизм — вселюдської; перший підпорядковує етику політиці, останній — політику етиці. У філософсько-ідеологічному плані — це різновид ідеології "третього шляху", спрямованої на реалізування "вселюдської акції" просвітленого конкордизмом людства.