Філософський Енциклопедичний Словник

Основні твори: "Твори". У 23 томах (1928); "Політичні листи" (1920); "Революція в небезпеці!" (1920); "Щоденник. Том 1 (1911 — 1920); Том 2 (1921 — 1925)" (1980 — 1983); "Сонячна машина" (1989); "Відродження нації". У 3 частинах (1990); "Заповіт борцям за визволення" (1991); "Вибрані п'єси" (1991).

ВИПАДКОВІСТЬ — філософська категорія для позначення тих феноменів дійсності (подій, процесів, об'єктів, властивостей), які суб'єкт сприймає (оцінює, інтерпретує) як буття, що має місце (або здійснилося), але якого "могло і не бути", тобто воно не є необхідністю. Під випадковістю розуміють те, що виникає внаслідок неповторного збігу обставин, унікальної комбінації багатьох невідомих (чи недоступних контролю або фіксації) чинників, як перетин причинно-наслідкових ланцюгів, вияв варіативності, неоднозначності дійсності. Традиційне визначення випадковості дане Гегелем: Випадковість як дещо таке, що "може бути і може також не бути, може бути таким, а також і іншим...", вказує на тісний зв'язок категорій випадковості, можливості і дійсності, протиставляючи випадковість і необхідність. В історії європейської філософії побутувала ідея про суто феноменальний, суб'єктивний характер категорії випадковості, використання якої пояснювали неповнотою (неповноцінністю) нашого знання, наявністю явищ та процесів, занадто складних з точки зору причинного аналізу систем. У XIX ст. в філософії виникає більш діалектичне розуміння співвідношення необхідності і випадковості, ідея їх взаємодоповнення (Гегель, Енгельс). Проте лише у XX ст. відбувається кардинальна зміна в світоглядній інтерпретації феномена випадковості. Виникнення квантової теорії й атомної фізики, фізики елементарних частинок, генної теорії спадковості (феномен мутацій), молекулярної біології, широке використання теорії інформації, комплекс ідей нерівноважної термодинаміки та синергетики виявили фундаментальну роль імовірнісних уявлень і докорінно змінили онтологічний статус випадковості, яку розглядають тепер як істотний, конструктивний чинник процесів розвитку та самоорганізації. (В. Свириденко)

ВИРОБНИЦТВО СУСПІЛЬНЕ — процес, за допомогою якого люди (суспільство), використовуючи речовини і сили природи, суспільні відносини і соціальні сили, духовні багатства, індивідів та їхні здібності, відтворюють власне і суспільне життя. Це відтворення здійснюється шляхом створення необхідних продуктів у вигляді матеріальних засобів виробництва і предметів споживання, нових форм суспільних відносин, духовних продуктів та інформації, нових індивідів та їх суспільних якостей. Виробництво суспільне існує на всіх щаблях розвитку людського суспільства, властиве всім історичним епохам, завжди і в усіх своїх проявах є суспільним. Люди, які створюють матеріальні блага і духовні продукти та нові форми суспільних відносин, неминуче вступають у певні зв'язки і відносини для здійснення спільної діяльності. Bиробництво суспільне є системою, утвореною чотирма видами виробництва: матеріальним виробництвом, виробництвом форм спілкування (виробництвом суспільного життя), духовним виробництвом, виробництвом людини (виробництвом власного життя). Вказані види виробництва суспільного знаходяться в постійній взаємодії, перебіг якої визначається законом суспільно-історичної виробничої домінанти. Із розвитком людства переважного значення набуває то один, то інший вид виробництва суспільного, який надає іншим видам виробництва відтінку, властивого тільки йому. Це позначається не лише на особливостях виробництва суспільного певної історичної епохи, а й на формах його теоретичного пізнання. Під впливом досягнень європейського мануфактурного виробництва XVI — XVIII ст., індустріального виробництва кінця XVIII — першої половини XX ст. у філософії історії, соціології, історіографії набуло поширення ототожнення виробництва суспільного з матеріальним виробництвом. Це властиво насамперед марксизму, який потрактовує виробництво суспільне переважно як процес створення матеріальних благ, необхідних для існування і розвитку суспільства, і як основну рушійну силу історії. Матеріальні виробничі відносини розглядаються ним як об'єктивний критерій для відмежування однієї історичної епохи від іншої, нижчого ступеня суспільного розвитку від вищого, для вирізнення загального, як такого, що повторюється в історії різних країн і народів, які знаходяться на одному ступені суспільного розвитку, тобто для вирізнення конкретно-історичних типів суспільства, або суспільно-економічних формацій. Не менш сильною є абсолютизація матеріального виробництва в історіософських, соціологічних та історичних поглядах, притаманних теоріям "технологічного детермінізму" та "індустріального суспільства" (Веблен, Берл, Голбрейт, Белл та ін.). В історіографічній методології даній абсолютизації відповідає поширена методологія реконструкції й оцінки минулого, періодизації історії, з'ясування її рушійних сил і законів розвитку за рівнем одного лише матеріального виробництва, матеріально-виробничих технологій та матеріальної культури. Визнання провідного історичного значення духовно-виробничої домінанти виробництва суспільного відбилося на абсолютизації філософсько-історичною та історичною думкою духу, духовної активності, духовного життя. Ця лінія бере початок у Стародавній Греції та Юдеї, зміцнюється схоластикою Середньовіччя, розвивається у філософських вченнях Гегеля і Канта, гегельянців, неогегельянців, кантіанців, неокантіанців, набуває сучасного оформлення в теоріях "абсолютного історизму" (Холдейн, Коллшгвуд), "етико-політичної школи" в історіографії (Кроче), працях Віндельбанда, Рикерта, Дильтея, Вебера, Парсонса та ін. На сучасне розуміння сутності і ролі виробництва суспільного в історичному процесі переважно впливають теорії "інформаційного суспільства". Визнання провідної історичної ролі особистості і виробництва власного життя тісно пов'язане з аналізом матеріального і духовного життя сучасного людства. Реакцією на абсолютизацію матеріально-виробничого аспекту виробництва суспільного і відповідного йому позитивістського еволюціонізму та історизму стало вчення Бергсона і Тойнбі про "творчу меншину" суспільства як рушійну силу історичного процесу. Ще більш глибокого гуманістичного бачення історії та її закономірностей досягає екзистенціалізм (Шестов, Бердяев, Гайдеггер, Вубер, Сартр, Ясперс, Марсель, Мерло-Понті, Камю та ін.). Сучасна науково-виважена і більш плідна методологія періодизації історичного процесу, з'ясування рушійних сил і законів історії, сенсу і перспектив історичного розвитку ґрунтується на врахуванні всіх чотирьох аспектів виробництва суспільного. Багатоаспектне бачення природи виробництва суспільного дозволяє подолати крайнощі вульгарно-економічних та технократичних, об'єктивно-ідеалістичних уявлень про історію.

ВИСЛОВЛЮВАННЯ — речення, яке може мати логічну оцінку "істинно". У сучасній логіці такі оцінки, як "правильно", "добре", "зрозуміло" та інші намагаються визначити за допомогою логіко-семантичних принципів як варіант оцінки "істинно". Основні типи висловлень: ствердження, запитання й імператив.

ВИСНОВОК — структурний складник міркування (або умовиводу); висловлення, в якому фіксують нове знання і яке отримують внаслідок його виведення (висновування) за допомогою певних логічних правил з інших висловлень — засновків міркування (див. Міркування; Умовивід).

ВИШЕНСЬКИЙ, Іван (імовірно, 1550, Судова Вишня, біля Перемишля — між 1621 — 1633) — український письменник-полеміст, філософ. Вірогідно походив із міщан або дрібної шляхти. Освіту здобув при Перемишльській єпископії. Співробітничав з Острозьким культурно-освітнім осередком, Львівським братством. Вишенський — представник містико-аскетичного напряму в українській філософській думці кінця XVI — початку XVII ст., який був орієнтований на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності. Його творчість засвідчує вплив ісихастських та ранньохристиянських ідей із помітним реформаційним забарвленням. Підґрунтям поглядів Вишенського на проблеми пізнання, моралі, права, мови, освіти слугувала загальнофілософська концепція співвідношення Бога, світу і людини. Проблему такого співвідношення він розв'язував, виходячи з ідеї несумірності Бога і світу, протиставлення трансцендентного світу як світу істини і добра, створеного Богом із нічого, нестабільному, тимчасовому, гріховному світу зла, де панують жорстокість, свавілля, неправда, підступ, зрада й насильство. Сенс людського життя Вишенський вбачав у набутті людиною найвищого рівня духовності, перевтілення її у "внутрішню" людину шляхом входження у містичний стан "обоження". Все це досягається, на думку Вишенського, через самозаглиблення, самопізнання, моральне вдосконалення, інтеріоризацію християнських істин, здійснення життя в істині, що, у свою чергу, передбачало цілковите самозречення, відмову від усього мирського, в тому числі від рідних і близьких, постійний самопримус, приречення себе на добровільні злидні й поневіряння, повне усамітнення у монастирських стінах тощо. Велике значення у цьому процесі Вишенський надавав власним зусиллям людини, що свідчить про його опертя на концепцію людського самовладдя як одну з провідних концепцій греко-візантійської і давньоукраїнської думки. Вплив Реформації позначився на формуванні уявлень Вишенського про церкву не як про надособистісну силу, а союз віруючих, на обстоюванні ним ідеї всесвященства і прикликання священиків мирянами, яка, проте, поєднувалася у нього з традиційною для православ'я вимогою випробовування пастиря чернечим життям. Вишенський — прихильник плекання старослов'янської мови як мови православної релігії, як книжної мови предків, що найбільш адекватно виражала сутність здобутих через "внутрішній" духовний розум божественних істин; водночас він шанував і "просту" староукраїнську народну мову, активно використовував її у своїй творчості.

Основні твори: "Книжка"; "Краткоеловный ответ Петру Скарге"; "Послание Домникии"; "Зачапок мудрого Латынина з глупым русином"; "Послание львовскому братству"; "Послание Иову Княгиницкому"; "Позорище мысленное".

ВИШЕСЛАВЦЕВ, Борис Петрович (1877 — 1954) — російський філософ. Висланий із Росії у 1922 р. Разом із Бердяевым заснував журнал "Путь" (Париж, 1925) і був його співредактором. Вишеславцева як мислителя відзначають здатність до сміливого філософського синтезу і принципове уникання безумовних визначень та закінчених текстуальних викладів: найвищу цінність для нього становить вихід за межі свідомості, "транс" в Абсолютне. Вишеславцев стверджує неможливість охопити Абсолютне в поняттях: сфера метафізики — "вся таємнича безмежність, що розгортається в інтуїції". Ця ідея становить підґрунтя пошуків Вишеславцева, у галузі етики і філософської антропології. Недосконалій моралі закону, яка звернена лише до людської свідомості, Вишеславцев протиставляє етику благодаті, що сягає глибин підсвідомого. Визнаючи заслуги Фройда у розкритті еротичної природи підсвідомого, але слідом за Юнгом й Адлером, не задовольняючись вузькістю й однобічністю його розуміння лібідо і сублімації, Вишеславцев протиставляє йому вчення про ерос і сублімацію, що спирається на платонівську і східнохристиянську містичну традицію. Потяг душі до збагачення її сутнісних сил ерос сублімує, перетворює нижчі підсвідомі прагнення у вищі, одухотворюючи і просвітлюючи їх до рівня обожування. Сублімація еросу здійснюється через трансценденцію, ставить людину в залежність від Абсолюту. Ця залежність має позитивний сенс, бо рятує людину не тільки від жахливої самотності у світі, а й від замкненості у самій собі, і забезпечує, зрештою, можливість "вільного трансу, вільного виходу у вільний простір Абсолютного". В останніх працях Вишеславцев постає як історик російської філософії, критик марксизму і соціальний філософ, рішучий супротивник тоталітаризму і проповідник вищих, релігійно-моральних цінностей, служіння яким вважає єдиною запорукою подолання бездуховності культури індустріальної доби.

Основні твори: "Етика Фіхте" (1914); "Етика перетвореного Еросу" (1931).

ВІДЕНСЬКИЙ ГУРТОК — група філософів, математиків та інших вчених, яка була створена у 1925 р. за ініціативою Шліка і під його керівництвом проіснувала у Відні до кінця 30-х.рр.; започаткувала основні принципи логічного позитивізму. Віденський гурток перебував під інтелектуальним впливом "ранньої" філософії Вітгенштайна (періоду "Логіко-філософського трактату"). Філософська позиція віденського гуртка була антиметафізичною і "науковою", що виявлялось у відстоюванні і пропаганді "принципу верифікації": значенням пропозиції в метод її верифікації. У 1929 р. віденський гурток публікує свій маніфест "Наукова концепція світу. Віденський гурток", який присвячує Шліку. Основні тези маніфесту: 1) заперечення метафізики як такої, що позбавлена сенсу; 2) заперечення філософії як основоположної або універсальної науки, що існує поруч або стоїть над різними галузями єдиної емпіричної науки; 3) обґрунтування тавтологічного характеру істинних пропозицій логіки і математики. До віденського гуртка, крім Шліка (лідера і засновника), Карнапа (найбільш відомого представника) і Нейрата (найбільш радикального члена), належали філософи Бергман, Фейгль, Крафт, Наткін, Радакович, Вайсман, математики Гьодель, Хан, Менгер, Хан-Нейрат (друга дружина Отто Нейрата і сестра Ганса Хана) і фізик Франк. Десять осіб зазначені як симпатини, серед яких найбільш відомими були Рейхенбах і Греллінг у Берліні, Кайла у Фінляндії, Рамсей в Англії. Ейнштейна, Рассела і Вітгенштайна згадують у маніфесті окремо як "визначних представників наукової концепції світу" (див. Аналітична філософія; Логічний позитивізм).

ВІДНОСИНИ ВИРОБНИЧІ — одна з центральних категорій соціально-економічної філософії марксизму, яка виражає сукупність матеріальних відносин між людьми в процесі суспільного виробництва і руху суспільного продукту від виробництва до споживання. За Марксом, для виробництва люди вступають у певні зв'язки і відносини, і тільки в межах цих суспільних зв'язків і відносин існує їх ставлення до природи. Разом із відповідними їм продуктивними силами відносини виробничі складають певний спосіб виробництва і слугують основою для виокремлення відповідних стадій суспільного розвитку суспільно-економічних формацій. Марксизм вводить поняття закону відповідності відносин виробничих рівню розвитку продуктивних сил, діалектика яких розкриває причини і сутність суспільного прогресу. Відносини виробничі — це суспільний базис, який визначає усі інші суспільні відносини, передусім соціальні, політичні, правові та духовні, які щодо базису виступають як надбудова. Примусові відносини виробничі Маркс називає антагоністичними, непримиренними, оскільки вони поділяють суспільство на дві полярні частини — пригноблених і пригноблювачів, причому як перші, так і останні знаходяться у стані практично тотального відчуження, зокрема внаслідок експлуатації та конкуренції. Відносини виробничі, в яких можуть гармонійно розкритися сутнісні сили людини, — це відносини співпраці (кожен свідомо працює на благо всіх, усі свідомо працюють на благо кожного). (Бойченко)

ВІДНОСИНИ СУСПІЛЬНІ — категорія соціальної філософії, яка виражає сукупність багатоманітних зв'язків, що виникають між суб'єктами соціальної взаємодії і характеризують суспільство або спільноту як цілісність. Суб'єкти соціальної взаємодії водночас постають як носії даних відносин суспільних. Поняття "Bідносини суспільні" послідовно розроблялось у філософії марксизму і пов'язане з проблематикою соціального опредметнення-розпредметнення, соціального відчуження, соціального фетишизму, соціального виробництва, базису і надбудови, соціальних класів, соціальних антагонізмів тощо. Водночас очевидною є кореляція цього поняття з іншими базовими соціально-філософськими поняттями, які вводились у філософський обіг у межах, нерідко альтернативних стосовно марксизму, соціальних теорій: соціальні норми (Дюркгейм), соціальні форми та соціальна дистанція (Зиммель), соціальна дія (Вебер), соціальна стратифікація і соціальна динаміка (Сорокін), соціальна взаємодія та соціальна роль (Дж. Мід), соціальні системи (Парсонс), соціальний обмін (Хоманс), соціальна установка (Томас, Знанецький), світ інтерсуб'єктивності (Гуссерль). Ці поняття можуть розглядатися, з одного боку, як базові для створення відносно самостійних соціальних теорій, а з іншого — як конкретизація і розвиток теорії відносин суспільних вцілому. Суб'єктами соціальної дії, які є водночас носіями відносин суспільних, виступають насамперед люди з їх творчим потенціалом. Носіями відносин суспільних можуть бути також соціальні групи, суспільство в цілому. У відносинах суспільних поєднуються аспекти безпосередньої і опосередкованої взаємодії. З одного боку, будь-які відносини суспільні реалізуються в ситуації "обличчям до обличчя" (Мід), тобто особистісних взаємин. Це стосується не лише елементарних аспектів взаємодії — початкової соціалізації дитини або елементарної соціальної дії, а й найскладніших соціальних проблем, які включають невизначено велику кількість опосередкувань. З іншого боку, реалізація відносин суспільних здійснюється через опосередкування (опредмечування-розпредмечування). Відносини суспільні можна також розглядати і як процес (подібно до понять "соціальна динаміка", "соціальна взаємодія", "соціальний обмін", "соціальний конфлікт" тощо), і як результат цього процесу (поняття "соціальні норми", "соціальні форми", "соціальна стратифікація", "соціальні ролі", "соціальні системи" тощо). Bідносини суспільні як процес дозволяють розглядати суспільну діяльність як творчу, відбивають принципову можливість зміни й удосконалення будь-яких уже сформованих соціальних форм, інститутів і систем. Bідносини суспільні як результат розглядаються переважно у вигляді заданих умов суспільної діяльності, як вираз тих сформованих закономірностей, які впливають на людину у процесі соціалізації. (І. Бойченко)

ВІДНОСНА ІСТИНА — неповне, неточне, часткове відображення об'єкта, яке внаслідок своєї неповноти і неточності змінюється, поглиблюється в процесі розвитку пізнання. Відносна істина двоїста, суперечлива: як відображення дійсних сторін об'єкта, вона містить в собі момент абсолютного знання, як відображення неповне та неточне — момент омани. Між цими двома моментами відносної істини існує межа, що є очевидною лише в найпростіших випадках. Зазвичай вона прихована і відкривається лише в процесі пізнання, суть якого й полягає в розмежуванні істини й омани. В отриманій більш повній істині нова межа знову прихована і т.д. (див. Абсолютна істина; Істина).

ВІДНОСНОСТІ ТЕОРІЯ — заснована Ейнштейном фізична теорія, що розглядає просторово-часові закономірності, справедливі для будь-яких фізичних процесів. Універсальність просторово-часових властивостей, які розглядаються відносності теорією, дозволяє говорити про них як про загальні властивості простору-часу. Відповідно до загальної відносності теорії, або теорії тяжіння, властивості простору-часу в даній області визначаються полями тяжіння, які діють у ній. У спеціальній відносності теорії аналізуються властивості простору-часу, справедливі з такою точністю, яка дозволяє нехтувати тяжінням. Спеціальна відносності теорія, яка є частковим випадком загальної відносності теорії, ґрунтується на принципі відносності — всі явища у всіх інерційних системах, що рухаються, мають однаковий перебіг. Цей факт можна сформулювати як інваріантність законів природи відносно перетворень руху. "Скинувши з Олімпу апріорності" (Ейнштейн) найбільш фундаментальні категорії мислення (категорії простору, часу та ін.), відносності теорія ввела у науковий вжиток і обгрунтувала конкретні методологічні засоби деабсолютизації понять строгих теорій. Це змусило значною мірою переосмислити категоріальний апарат філософії: категорії простору, часу, матерії, об'єкта, суб'єкта, причинності, абсолютного і відносного та ін. Результативними є спроби побудувати єдині багатомірні (коли простір — час мають більше чотирьох вимірів) теорії гравітації, електромагнетизму та інших взаємодій. (О.Кравченко)

ВІДНОШЕННЯ — філософська категорія, яка характеризує вид зв'язку речей або властивостей, що визначається сторонами відношення і, в свою чергу, сам їх визначає. Наприклад, кількісне відношення 2/7 визначається числами 2 і 7; це відношення визначає інші числа, що йому відповідають: 4 і 14,6 і 21,8 і 28 і т.д. Якщо за вихідні взяти числа 2 і З (2/3), то відношення і відповідні числові пари змінюються. Основні види відношень: якісні, кількісні, сутнісні (до них належать закони), причинні, цільові. Важливість категорії відношення виявляється у тому, що інколи дійсність охоплюється трьома поняттями: річ — властивість — відношення, основним серед яких є річ. Це породжує речовизм у тлумаченні буття і його пізнанні, коли вся багатоманітність зв'язків зводиться до відношення визначеностей до властивості, а об'єктів — до речей. Для певних потреб така структура корисна, і як елемент дійсності вона справді існує. Розкриття відношень та їх зміна — одне з основних теоретичних і практичних завдань людини, яка повсюдно намагається знайти і сформулювати закони, в яких узагальнюється знання відношень. Але світ відношення відкривається їй лише тому, що вона сама відноситься до світу: своєю діяльністю роздвоює його на суб'єктивне і об'єктивне, усвідомлює це відношення, робить його предметом і проблемою діяльності. Отже, для людини її зв'язок зі світом постає як усвідомлюване, пізнаване і змінюване нею відношення, а вся дійсність — як сукупність відношення.

ВІДОБРАЖЕННЯ — філософська категорія, що позначає властивість будь-яких тіл, явищ, процесів, подій змінюватися під впливом взаємодії між собою і зберігати зміни, які виникають, у специфічних для себе формах: знаках, відбитках, структурних перетвореннях, енергетичних збуреннях тощо. Суттєвою рисою цих змін є те, що вони відносно адекватно відповідають якостям взаємодіючих матеріальних систем та обставинам, в яких відбувається взаємодія, і за визначених умов можуть виступати образами одних предметів у структурі інших. Хоч образ предмета щодо самого предмета виступає явищем вторинного ряду, однак на підставі змісту і характерних особливостей образу можна з'ясувати природу відображених предметів та умов їх існування. Оскільки взаємодія має певну протяжність у часі, відображенню та його результату властива процесуальність. Відповідно до рівня структурної організації матеріальних систем, що відбивають інші матеріальні системи, виділяють різні види відображення. Найрозвиненіші і найдосконаліші з них пов'язані з розвитком суспільства та діяльністю людини, коли компонентами процесу відображення стає взаємодія суб'єкта й об'єкта, а його результат виявляється в різновидах суспільної свідомості: науки, мистецтва, права, політики, моралі тощо.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — філософсько-соціологічне поняття, яке характеризує міру відповідності поведінки особи, групи, прошарку, держави наявним вимогам, діючим суспільним нормам, правилам співжиття, правовим законам; співвідношення обов'язку і міри його виконання суб'єктом (особою, групою, класом). Відповідальність виникає на основі соціальних норм і реалізується як через певні форми контролю (громадська думка, статут, закон), так і через усвідомлення суб'єктами духовно-практичної діяльності своєї суспільної ролі. Відповідальність у структурному відношенні — явище багатогранне і містить такі найважливіші складники: усвідомлення необхідності діяти у відповідності з суспільними вимогами і нормами як соціальними цінностями; усвідомлення своєї безпосередньої ролі через наявність внутрішніх переконань, совісті, особистих інтересів і цілей; передбачення наслідків вибору, рішень і дій; критичність і постійний контроль за своїми діями, врахування їх наслідків для інших людей; прагнення особи до самореалізації в об'єктивному світі; самозвіт і самооцінка; суб'єктивна готовність відповідати за свої дії. Ці компоненти взаємопов'язані, і лише комплексний характер їх вияву створює об'ємну картину розуміння відповідальності. У свою чергу, відповідальність сприяє дотриманню в суспільстві злагоди, балансу, інтересів справедливості, добропорядності у стосунках між людьми. Залежно від покладеного в основу поділу критерію (характер дій конкретного суб'єкта чи форма вияву об'єктивних відносин і норм) розрізняють: особисту (персональну), групову (колективну), класову, соціально-політичну відповідальність; а також відповідальність правову, економічну, моральну, політичну, соціальну, екологічну, професійну, партійну тощо. За сучасних умов соціального життя особливо зростає роль особистої (персональної) відповідальності, яка включає чинник усвідомлення індивідом відповідальності перед собою, колективом, суспільством, національною спільнотою, людством вцілому. При цьому пріоритетними є загальнолюдські цінності. В різних теоретичних концепціях, особливо етико-філософських, відповідальність тісно пов'язана з проблемою свободи, параметри якої дедалі розширюються з розвитком демократії, зростанням духовного потенціалу націй та кожного окремого учасника формування нового цівілізаційного простору.

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЕТИКА — етика, започаткована М. Вебером на противагу етиці переконання з метою подолання дихотомії телеологічної (яка оцінює моральність дії залежно від її наслідків) та деонтологічної (що виходить із відповідності принципу, переконанням, обов'язку) етик. Якщо етика переконання розглядає відповідальність як ставлення чогось в обов'язок особистості, відповідно до принципів, яких вона дотримується, то відповідальності етика пов'язує відповідальність не лише з дотриманням певних приписів, а й вимагає зважати на передбачувані наслідки діяльності. В XX ст. відповідальності етика набуває глобальних вимірів; на засадах онтології вона розробляється Йонасом, який, на противагу Канту, пропонує наступне формулювання категоричного імперативу: "Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувалися з неперервністю автентичного людського життя на Землі". Комунікативна філософія (Апель, Габермас) розробляє дискурсивно-консенсуальну концепцію відповідальності, в якій поєднуються деонтологічний і телеологічний аспекти етики, що знайшло відображення в принципі універсалізації як критерії легітимації норм. Згідно з Апелем, моральна максима, яка заступає кантівський категоричний імператив, містить припущення, що прямі й побічні наслідки в задоволенні інтересів кожного окремого учасника (згоди), очікувані із всезагального дотримання даної максими, можуть бути без примусу прийняті усіма. (А. Єрмоленко)

ВІДРОДЖЕННЯ — епоха розвитку європейської культури (XIV — XVI ст.), коли відбувається перехід від культури Середньовіччя до культури Нового часу. Термін "Відродження" традиційно означає відродження Античності в європейській культурі. Звернення до античної культури властиве романському відродженню, яке виявилось передусім у невербальних мистецтвах, а вже потім у художній літературі та філософії; при цьому античні мотиви не витісняють християнські, а взаємодіють із ними. На відміну від романського, германське (північне) відродження відроджує дух першохристиянства з його філософськими та моральними ідеалами, а тому має не естетичний, а морально-релігійний характер, викликаючи до життя таке явище, як Реформація і виводячи на світову арену третю конфесію християнства — протестантизм. Філософія епохи відродження — це не просто відродження і засвоєння філософської античної традиції, а й оригінальна переробка та модифікація аристотелізму та платонізму, епікуреїзму та стоїцизму. Найвеличніші постаті доби відродження — Кузанський, Бруно, Коперник, Мак'явеллі, Компанелла, — не пориваючи з багатою спадщиною античної та середньовічної думки, заклали нові засади філософування, які сприяли формуванню наукового світогляду та наукової картини світу, що знайшла втілення в природничонауковій картині світу Галілея — Ньютона та у філософських течіях емпіризму та раціоналізму Нового часу. В Україні відродження (або ренесансний гуманізм) охоплює ранньоновітній період розвитку української думки (середина XIV — кінець XVII ст.). Набувши розвитку у різних формах, воно позначилося відкритістю до різних інтелектуальних традицій (насамперед до західноєвропейської), формуванням нового світогляду з властивою йому вірою в людину та її можливості, опануванням античної спадщини, наближенням до природи, ідеалізацією останньої як об'єкта мистецького зображення, переважанням ідеалу споглядання (з притаманним останньому перенесенням творчої активності людини у внутрішній духовний світ) над ідеалом громадянської активності, започаткуванням новітньої освіти. (Н. Хамітов)