Філософський Енциклопедичний Словник
.docОсновні твори: "На філософському роздоріжжі" (1962); "Пізнання і свобода" (1969); "У лабіринтах свободи" (1976); "Філософія: Курс лекцій" (1991); "Курс історії філософії", у співавторстві (2001); "Філософія", у співавторстві (2001) та ін.
БІБЛІЯ (від грецького βιβλία — книги) — зібрання стародавніх священних книг юдаїзму і християнства. Біблія існувала вже у старозавітний період. У ранньохристиянській літературі термін "Біблія" відсутній і починає вживатися від III — IV ст. н. е. За структурою Біблія поділяється на дві нерівні за обсягом частини — Старий Завіт і Новий Завіт. Назва "Старий Завіт" (зібрання священних книг юдаїзму) не зустрічається в юдаїзмі і започатковується лише християнською традицією, з метою розрізнити два союзи, які Бог укладав із людством у різні історичні періоди. Спочатку Бог уклав завіт з євреями, визначивши їх "богообраною" нацією, але цей завіт, згідно з християнським віровченням, був тимчасовим і діяв лише до пришестя Сина Божого (Месії) на землю. Месія (Ісус Христос) приніс "новий і досконалий закон", уклавши Новий Завіт з усім людством. Старий Завіт було написано в дохристиянський час на староєврейській мові, за винятком деяких уривків, написаних арамейською мовою. Новий Завіт — це християнська частина Біблії (містить християнські священні тексти, написані грецькою койне). Новий Завіт складають 27 книг — 4 Євангелія, Книга дій апостолів, 21 апостольське послання, Об'явлення Святого І. Богослова (Апокаліпсис), 39 книг Старого Завіту і 27 книг Нового Завіту опоряджують "канон". Канонічними називали книги Біблії, які були ретельно відібрані впродовж тривалого часу з маси релігійних текстів та в яких вбачали відбиток істинного віровчення, його зразок. До найстародавніших і водночас визначних перекладів Біблії належить грецький переклад Старого Завіту, відомий як "Септуагінта" (переклад сімдесятьох), здійснений не раніше III ст. до н.е. і не пізніше II ст. до н.е. Автори новозавітних текстів широко використовували старозавітні цитати саме з цього перекладу. Назагал і мова "Септуагінти" значною мірою вплинула на формування мови Нового Завіту. Найстарішим із латинських перекладів Старого Завіту вважається "Вульгата". Першим повним Слов'янським перекладом Біблії вважається переклад братів Кирила і Мефодія (друга половина IX ст. н.е.), перше друковане видання Слов'янської Біблії ("Острозька Біблія") було здійснене князем Острозьким в Україні (1581).
БІЛИЙ, Олег Васильович (1948, Київ) — український філософ. Закінчив УАД (1973). Доктор філологічних наук (1988). Керівник науково-дослідницької групи інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, перший заступник головного редактора журналу "Політична думка". Фахівець у галузі філософії культури, теорії літератури, естетики, політичної філософії. Автор багатьох статей, розділів колективних монографій, індивідуальних досліджень. Праця Білого "Політологія посткомунізму" була видана українською і англійською мовами, перевидана у доповненому вигляді у США і рекомендована як посібник для студентів американських університетів.
Основні твори: "Літературно-художня цінність" (1986); "Таємниці "підпільної людини" — художнє слово — буденна свідомість — семіотика влади" (1991); "Політологія посткомунізму" (1995) та ін.
БІЛЬШОВИЗМ — російський різновид комуністичної політичної філософії та політичної практики, що був втілений у діяльності Російської соціал-демократичної партії (більшовиків) (див. Комунізм). Провідну роль у формуванні та реалізації більшовизму відіграв Ленін. Особливості російського комунізму значною мірою були визначені саме більшовизмом, хоча термінологічно він визначає лише перший період в його еволюції. Наступними були сталінізм, період Хрущова — Брежнєва та період Горбачова. Кожний із цих періодів, попри спільне між ними, має свої ідеологічні особливості та особливості політичної практики. Термін "Більшовизм" не є синонімом терміна "марксизм-ленінізм". Останній почав застосовуватись і набув свого специфічного значення тільки в часи сталінізму і, на думку багатьох дослідників, позначає певну ідеологічну доктрину. Ленін сформулював основні засади своєї політичної концепції в останнє десятиліття XIX ст. Вона включала певне пристосування політичної філософії Маркса до умов Росії, а саме: особливе тлумачення імперіалізму як вищої стадії в розвитку капіталізму, тезу про нерівномірність розвитку та про можливість перемоги комуністичної революції в економічно відсталій країні (Росії), вчення про партію як авангард робітничого класу та концепцію побудови партії на засадах централізму. Питання про принципи побудови партії стало предметом суперечки між російськими соціал-демократами, що призвело до розколу між ними на другому з'їзді РСДРП у 1903 р. (де за ленінську концепцію проголосувала більшість, звідки і походить назва "більшовики"). Принцип "демократичного централізму", який було взято за основу побудови партії, Ленін витлумачив у суто централістському дусі, що призвело до впровадження гегемонії партійної верхівки і навіть культу однієї особи. У поєднанні з тезою про "диктатуру пролетаріату" та тезою про партію як авангард цього пролетаріату ленінська політична філософія є варіантом обґрунтування диктаторської форми правління. Розкол 1903 р. призвів до виокремлення більшовиків в окрему партію (1912). Втім, у політичній концепції Леніна багато питань залишалося без відповідей. Деякі принципи та гасла він свідомо залишав невизначеними з метою маніпулювання ними залежно від ситуації (наприклад, про право націй на самовизначення). Після збройного захоплення влади більшовики постали перед фактом відсутності чіткої економічної політики, що невдовзі виявилось у введенні політики "воєнного комунізму" з наступною його заміною на так звану "нову економічну політику" ("неп"). Після збройного захоплення влади і в період громадянської війни дедалі зміцнювалась тенденція застосовувати силу влади і безпосередні репресії у дискусіях з політичними опонентами. Терор став вирішальним засобом розв'язання всіх політичних конфліктів. Шлях до встановлення терористичної диктатури було остаточно визначено. Зокрема, право націй на самовизначення одержало в ленінській інтерпретації тлумачення, з допомогою якого можна було виправдати (в ім'я "класової солідарності" чи "інтернаціоналізму") російську агресію проти щойно сформованих незалежних національних держав. У Польщі більшовики зазнали поразки і змушені були відступити, чого не сталося в Україні, бо українці через брак національної свідомості, єдності та організованості не змогли протистояти агресії. Більшовизм як політична ідеологія і практика зводиться до мінімального набору спрощено сформульованих принципів та прагматичної технології утримання влади. Що саме потрібно відносити до "серцевини" більшовизму, а що є другорядним чи не принциповим, породжувало численні суперечки (часто в принципі нерозв'язні). Адже відповідь на це питання значною мірою залежала від того, що вважали (чи не вважали) принциповим у більшовизмі самі більшовики. З'ясування питання про те, хто є "справжнім більшовиком", завершувалось, зазвичай, "оргвисновками" і репресіями стосовно тих, кого оголошували "несправжніми більшовиками". Невизначеність, обман, груба сила — чільні риси більшовизму. (В. Лісовий)
БІОЕТИКА — галузь філософсько-етичних досліджень, смисловим осердям яких є ставлення до життя, смерті, здоров'я. У широкому розумінні біоетика включає прикладний аспект, охоплює екологічну етику, активно взаємодіє з філософською антропологією та онтологією. Біоетика виникла на початку 70-х рр. XX ст. у США і країнах Західної Європи як відгук а) на нові біомедичні технології (штучне подовження життя, трансплантація органів, нові способи дітонародження, генна інженерія тощо), б) на поширення прав людини на сферу охорони здоров'я (усвідомлення прав пацієнта), в) на більш глибоке усвідомлення людством своєї відповідальності за збереження життя на Землі.
БІОСФЕРА (від грецького bios — життя; sphaera — куля) — оболонка земної кулі, в якій існує або існувало життя. Частина земної кори, склад та енергетика якої зумовлені життєдіяльністю живих організмів, колишніх та сучасних "хвиль життя". Перші уявлення про біосферу як сукупність життя пов'язані із творчістю Ламарка. Термін " Біосфера" увів у науковий обіг Зюсс (1875) для визначення тонкої оболонки життя на земній поверхні. Найбільш систематичне й цілісне вчення про біосферу належить Вернадському, який обґрунтував ідею, що біосфера — це сфера життя, виявив єдність хімічного складу живих організмів та їх неорганічного оточення, переконливо аргументував першочергове значення живої речовини в проходженні геологічних процесів у верхніх шарах земної поверхні (утворення ґрунту, зміни у хімічному складі атмосфери та гідросфери тощо), що дало підстави тлумачити біосферу як сферу життя, яка включає в себе не лише організми, а й навколишнє середовище. Жива речовина за вагою й об'ємом складає незначну частку біосфери, проте визначає усі біосферні цроцеси й розвиває величезну вільну енергію, створюючи головну силу в біосфері, що виявляється в геологічних масштабах. Вона є найбільш суттєвим геохімічним та енергетичним чинником планетарного розвитку, носієм вільної біогеохімічної енергії. Харчування, дихання й розмноження організмів і пов'язані з цим продукти накопичення й розкладу органічної речовини забезпечують постійний колообіг речовин та енергії. Впродовж складного й драматичного розвитку життя на планеті неодноразово відбувалася зміна груп організмів, проте геохімічні функції живого зберігалися. Сукупна діяльність живої речовини постійно підтримувала відносний гомеостаз на планеті. З появою людини виникає новий чинник перетворення поверхні Землі — антропогенний. Біогеохімічний вплив діяльності людини на всі без винятку фрагменти біосфери стає найсильнішим. Розвиток біосфери починає визначатися, за Вернадським, "науковою думкою як планетним явищем", "культурною біогеохімічною енергією", внаслідок чого біосфера закономірно переходить у ноосферу. (М. Кисельов)
БІОТЕХНОЛОПЯ — термін має три основних значення: 1) Нова технологія виробництва, заснована на використанні біологічних процесів і закономірностей. Промислові галузі, що ґрунтуються на біотехнологіях, об'єднують терміном "біоіндустрія". Практико-технологічні можливості біотехнології дозволяють суспільству покладати надії на розв'язання таких глобальних проблем, як екологічна і енергетична, що визначає соціальну роль і соціальний смисл біотехнології. Зокрема, виникає можливість продукувати штучне середовище людської життєдіяльності відповідно до закономірностей природи. Тому в широкому розумінні біотехнологія являє собою зразок і основу нової системи технологічної культури, яка є адекватною природі і людині. Для реалізації технологічних можливостей біотехнології необхідною є така спрямованість розвитку культури, яка дозволяє практико-технологічним чином поставитися до людини як до унікальної природної і культурної цінності. 2) Наука, що вивчає закономірності створення штучних біологічних систем (шляхом проектування і конструювання), які здатні до техніко-технологічного функціонування і покращення на цій основі виробничих процесів. Біотехнологія як наука задає предметну цілісність дослідженню технологій, заснованих на закономірностях біологічних систем. 3) Новітня біотехнологія — генетична інженерія (клітинна і генна), яка включає будь-які штучні зміни спадковості (селекція, розвиток цілісного організму з культури тканин, клонування). У межах сучасної біотехнології генна інженерія — найперспективніша галузь. Бере свій початок з 70-х рр. XX ст. і пов'язана з відкриттям техніки рекомбінінтних ДНК (виділення окремих фрагментів ДНК різних організмів і "вшивання" їх в бактеріальну клітину, де на основі цієї штучної ДНК відбувається синтез відповідних білків). Реалізація можливостей генної інженерії може мати і позитивні і негативні наслідки для людства. Небезпідставними є побоювання, що використання генної інженерії може бути антигуманним (євгенічні цілі) або випадково може призвести до створення нових хвороб та шкідливих організмів. Продуктивне у гуманітарному сенсі спрямування новітньої біотехнології включає насамперед вирішення таких завдань, як очистка забрудненого зовнішнього середовища, що обумовлює розвиток екологічної біотехнології, і компенсація багатьох спадкових дефектів, що обумовлює розвиток генної терапії.
БЛАГО — загальне поняття для позначення того, що втілює позитивний ціннісний зміст. Згідно з основоположним розрізненням Аристотеля, благом "звуть або те, що є кращим для кожного сущого, тобто дещо за самою своєю природою гідне обрання, або те, що робить благими інші причетні до нього речі, тобто ідею блага" ("Велика етика"). Аристотель втілює в філософській традиції перший із позначених ним способів тлумачення блага, а Плашок і його послідовники — останній. За Платоном, благо ототожнюється з вищим ступенем в ієрархії світового буття; у філософії Середньовіччя, що опрацьовує надбання Античності в дусі християнського світорозуміння, набуває розвитку поняття "вище благо" (латинською summum bonum), що його уособлює Бог як джерело усіх благ та доконечна мета людських прагнень. У свою чергу, аристотелівське розуміння блага від початку містить ідею множинності конкретного блага, що відповідає різноманіттю видів і форм сущого; звідси акцент на розсудливості як здатності "приймати вірні рішення у зв'язку з благом і корисністю для доброго життя" ("Нікомахова етика"); розвиток цього уявлення розгортається від поняття "фронезис" в Аристотеля до сучасних теорій дискурсу (Апель, Габермас та ін.). Своєрідним корелятом "вищого блага" у рамках даного розуміння постає поняття "загальне", або "спільне" благо. Воно відсилає, зокрема, до сфери соціально-політичного, економічного, господарського життя як царини загальнолюдських прагнень та інтересів. У Новий час спостерігається виразна редукція блага до корисності (див. Утилітаризм); разом з тим актуалізується роль людського суб'єкта у визначенні блага як того, що відповідає його — суб'єкта — істотним потребам (Гоббс та ін.). З іншого боку, перегляд традиційної для Середньовіччя релігійно-онтологічної концепції блага дає підстави для категоріального розмежування блага і добра. У XIX — XX ст. сфера філософського застосування поняття "Благо" звужується; воно підлягає аналізу у зв'язку з категорією цінності (Шелер та ін.). В останні десятиліття традиційна тема ототожнення блага і буття набуває актуальності у зв'язку із загостренням екологічної проблематики, посиленням уваги до буттєвих підвалин людського існування. (В. Малахів)
БЛАГОГОВІННЯ ПЕРЕД ЖИТТЯМ — світоглядний принцип етики Швейцера, згідно з яким головним є не факт мислення людини, а факт її існування, що втілюється у волі до життя. Тільки людина здатна усвідомити ідентичність волі до життя у всіх її різноманітних проявах і відчути благоговіння перед життям як таким. Тим самим завдяки людині воля до життя сягає рівня згоди із собою (бо людина втілює цю згоду в діяльності, підпорядкованій принципові благоговіння перед життям). Мисляча людина стає, таким чином, етичною особистістю, а утвердження нею волі до життя перетворюється на моральне завдання. Принцип благоговіння перед життям поєднується з безмірною відповідальністю людини за все живе. Етика людських стосунків є лише поодиноким випадком універсальної космічної етики. Принцип благоговіння перед життям знайшов подальший розвиток в етиці відповідальності Ионаса. (О. Кисельова)
БЛЕЦКАН, Михайло Іванович (1939, с. Голятин Закарпатської обл.) — український філософ. Закінчив філологічний факультет УНУ (1961). Доктор філософських наук, професор Академії політичних наук України, заслужений працівник народної освіти України. Завідуючий кафедрою філософії УНУ. Автор понад 50 наукових праць.
Основні твори: "Гносеологічна природа наукових абстракцій" (1980); "Діалектика формування наукових абстракцій" (1989).
БОГ — вищий, надприродний об'єкт філософської і релігійної думки та основний предмет релігійного культу. Наділений якостями абсолютного суб'єкта, якому властива абсолютна досконалість, найвищий розум, всемогутність, духовність, всезнання, самодостатність, вічність, всеблагість, безмежність, незбагненність для розуму, єдиність (у монотеїстичних релігіях). В історії філософії та релігієзнавства вчення про Бога набувало форм теїзму, пантеїзму й атеїзму. Незбагненність Бога для розуму пов'язана з глибокою таємницею, що оточує існування Бога та слугує підставою для нескінченного пізнання Бога. Єство Бога позбавлене будь-якої матеріальності і наділене самобутністю, тобто не має якоїсь причини свого буття. Благість — невіддільна риса Бога, котра передається людині. Решта якостей визначає всеосяжність буття Бога у світі. Юдаїзм і християнство розуміють Бога як вічне, нескінченне, несотворенне Суще, яке є творцем Всесвіту та всього існуючого в ньому. У християнстві Бог один за сутністю і троїстий у своєму бутті: він є Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. В ісламі Бог розглядається не як Отець, а як безособове Суще, на ім'я Аллах. У давньоіндійській релігійній і філософській літературі Бог має ім'я Врагман. Як абсолютна повнота буття і гранична довершеність, Бог втілює в собі вічні і безумовні цінності: добро, красу, істину, свободу, безсмертя. В ортодоксальній релігійній свідомості Бог мислиться як трансцендентальна щодо світу Сутність. У філософії, пантеїзму Бог іманентний природі, зливаючись із нею в нероздільне ціле. Довести буття Бога раціональним способом, спираючись на розум і логіку, виявилося неможливим ні для теології, ні для філософії.
БОГОБОРСТВО — найбільш рання і проста форма протидії релігії в межах релігійної свідомості. До причин появи Богоборства зараховують такі чинники, як усвідомлення байдужості й відстороненості Бога від соціальної несправедливості, спричинений горем, невлаштованістю і невдачами життя, відчай, невдоволення людини собою і життям. Богоборство виявляється у докорах надприродним силам, зневажливому та погордливому до них ставленні. Певні вияви Богоборства зустрічаються у фольклорі та художній літературі.
БОГОЛЮДИНА — поняття християнської філософії, яке описує онтологічний статус Ісуса Христа та найвищу можливість духовного розвитку його послідовників. Його прагнули осмислити філософи, які дотримувались різних концептуальних засад. Так, Сковорода обстоював думку, що у понятті "Боголюдина" першорядне значення має складник "Бого", а не "людина", хоч і припускав існування "плотського" Христа у буденній уяві людей. Французький філософ Ренан стояв у цьому питанні на натуралістичних позиціях і вважав Христа "незрівнянною людиною". Поняття "Боголюдина" набуває розгорнутого смислового наповнення у російській персоналістичній філософії, особливо у творах В. Соловйова та Бердяєва. В. Соловйов розглядав Боголюдину у межах своєї концепції Боголюдства як соборної єдності людства у Христі. Бердяєв розробляє екзистенційну діалектику божественного та людського в особистості. В метаантропології поняття "Боголюдина" тлумачиться як креативна метафора, що зображує єдність героїзму, геніальності та святості в одній особистості.
(Н. Хамітов)
БОГОСЛОВ'Я, теологія (від грецького θεος — Бог і λογος — вчення) — розроблена певною конфесією система обґрунтування і захисту свого розуміння надприродної сутності — Бога, істинності своєї догматики, канонів і богослужбової практики. Так, системи Богослов’я різних християнських конфесій відрізняються, насамперед, комплексом дисциплін та їх цільовим призначенням. Православне Богослов’я, зокрема, включає: основне, або апологетичне Богослов’я, покликане обґрунтувати і захищати вихідні християнські положення в суперечках з інаковіруючими і невіруючими; догматичне Богослов’я, що доводить боговстановленість та істинність догматів, включених у Нікейсько-Константинопольський символ віри; моральне, або практичне Богослов’я, яке визначає вчинки християнина в земному житті з метою здобуття ним вічного блаженства у потойбіччі; порівняльне, або викривальне Богослов’я, спрямоване на обґрунтування переваг православ'я серед інших християнських конфесій. До православного Богослов’я входить також патрологія, екзегетика, еклезіологія, церковна археологія. Не менш складним є католицьке і протестантське Богослов’я. Історично так склалося, що термін "Богослов’я" вживається на означення богословської теорії православ'я, а термін "теологія" — католицизму, протестантизму та ін. Термін "теологія" у близькому до названого змісту вперше використав Аристотель. Теологію як вчення про першопричину він включив до філософії. Тома Аквінський, розрізняючи істину віри та істину розуму, теологію і філософію, разом із тим вважав, що вони доповнюють одна одну. У пізніші часи християнська теологія поділилась на природну і надприродну. Їх взаємозв'язок осмислюється в контексті антиномії природи і благодаті. Для теології XX ст. характерною є зміна акцентів і орієнтацій, перегляд деяких усталених догматів і принципів, розширення поля інтерпретаційної сфери. (А. Колодний)
БОДГІ (санскрит — досконале пізнання, просвітлення) — поняття індійської релігійно-філософської традиції, одне з базових понять буддизму, яке позначає вищий стан свідомості й психіки, земної екзистенції людини. Досягнення бодгі передбачає подолання суб'єкт-об'єктного мислення, злиття індивідуальної свідомості з космічним Абсолютом.
БОДЕН, Жан (1530, Анже — 1596) — французький політичний мислитель, соціолог, юрист; засновник концепції державного суверенітету, створення світської (незалежної від церкви) держави. Розрізняв три види історії: людську, природну, божественну. Стверджував, що суспільство розвивається у прогресивному напрямі, а природа — колоподібно. Боден заперечував ідею божественного походження влади та обґрунтовував доцільність обмеженої законами та вимогами справедливості монархії; був прихильником віротерпимості. Боден обстоював думку про вплив географічного середовища на характер мешканців певної території і навіть на форми врядування.
Основні твори: "Метод необтяжливого розуміння історії" (1566); "Шість книг про республіку" (1576); "Театр природи" (1596).
БОДРІЯР, Жан (1929) — французький соціолог і філософ, теоретик "смерті модерну". Зазнав відчутного впливу археології знання Фуко та ідей семіологічної революції. Для філософії Бодріяра притаманне переосмислення взаємовідношення лінгвістичних та нелінгвістичних систем репрезентації (живопис, кіно), а також репрезентації мови влади і соціальної реальності. Ревізії Бодріяра стали частиною процесу проблематизації фундаментальних передумов мови і мислення і своєрідним внеском до наступної реконструкції лінгвістики, антропології, соціології, політекономії, філософії і культурології. В 80-х рр. XX ст. Бодріяр розробив теорію нового постмодерністського суспільства, в якій обґрунтував власне бачення соціального досвіду та стадій історичного процесу. В останніх працях Бодріяр звернувся до проблеми "метафізичного уявлення" (тісно пов'язаного з "політичним уявленням") і заклав основи нової метафізичної теорії.
Основні твори: "Суспільство споживання" (1970); "Стратегії фатальностей" (1983); "Холодні спогади" (1987, 1990) та ін.
БОЕЦІЙ (близько 480, Рим — 524) — римський філософ, теолог і поет. Філософські погляди Боеція — це синтез пізньоримського та ранньосхоластичного мислення. Найважливіша праця Боеція "Втіха філософією" поєднує риси філософського, богословського та моралістичного трактату. У ній викладені роздуми над проблемою протистояння недовговічних, скороминущих цінностей людського існування та вічних цінностей філософії і теології. Вагомим здобутком Боеція є розвиток філософської термінології латиною, а також фундаментальні розробки з математики та музикознавства.
БОЗАНКЕТ, Бернард (1848, Олтвік — 1923) — англійський філософ. Після нетривалої викладацької роботи в Оксфорді повністю зосередився на філософських дослідженнях. Філософські ідеї Бозанкета формувалися насамперед під впливом Гегеля. Їх подальший розвиток відбувався на засадах абсолютного ідеалізму, певною мірою вже розроблених Грином і Бредлі. Зокрема, введена останнім відмінність між абстрактними і конкретними універсаліями була детально обґрунтована у контексті співвідношення загальних законів, характерних для мови науки, та спільнотами індивідів, які і є конкретними універсаліями. Згідно з Бозанкетом, індивід є лише частково конкретним і реальним. Ця частковість спонукає його до підпорядкування справжній повноті конкретності і реальності, втіленій у спільнотах, (особливо у державі) і, зрештою, в Абсолюті. В оцінці соціальних і моральних стосунків домінантною є ідея про недосконалість і зло як наслідок і вияв часткового й обмеженого, що зникають, прилучаючись до цілого. Краса — це вияв конкретних універсалій в уяві.
Основні твори: "Логіка, або морфологія знання". У 2 томах (1888); "Історія естетики" (1892); "Філософська теорія держави" (1899); "Цінність і призначення індивіда" (1913) та ін.
БОЙЧЕНКО, Іван Васильович (1948, с. Острів Львівської обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім.Т. Шевченка (1971). Доктор філософських наук (1991), професор, академік Академії політичних наук України, відмінник освіти України, нагороджений Почесною грамотою Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України (1999). Від 1971 р. працював в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ на різних посадах, у тому числі і завідуючим сектором філософії історії. Коло наукових інтересів: філософія історії, соціальна філософія, методологія соціального пізнання, історія філософії, світоглядна проблематика. Автор понад 150 наукових праць, серед них — численні статті, навчально-методичні посібники та розділи у більш як 20 колективних монографіях, а також 8 індивідуальних монографій.
Основні твори: "Методологічна роль історичного матеріалізму в аналізі форм соціального знання" (1982); "Категоріальний апарат історичного матеріалізму: методологічна функція" (1987); "Філософія історії: Підручник", у співавторстві (2000).
БОЛЬНОВ, Отто Фрідріх (1903, Штеттин — 1991) — німецький філософ, теоретик освіти. Вищу освіту здобув у Геттингенському університеті. Від 1931 р. працював у Геттингенському інституті педагогіки, а в 1939 р. обійняв посаду професора філософії та педагогіки у Гессенському університеті. Започаткував низку критичних історико-філософських досліджень екзистенціалізму, який мав значний вплив на формування його вчення. Больнов критикував нігілістичне підґрунтя екзистенційної концепції Гайдеггера. У повоєнний час викладав філософію та педагогіку у Тюбінгенському університеті. У роботах цього періоду Больнов разом із Аббаньяно, Гайнеманом започаткував рух, спрямований на подолання екзистенціалізму. В основу нового світовідчуття було покладено довіру до буття як нового типу чуттєвості, обґрунтовано позитивні цінності життя людини.