Філософський Енциклопедичний Словник

ВІДЧАЙ — поняття філософії екзистенціалізму, що окреслює екзистенційну ситуацію граничного буття, в якій людина переживає абсолютну неможливість подальшого існування у звичному буттєвому просторі. К'єркегор розрізняє два вияви відчаю: пристрасне бажання не бути собою та пристрасне бажання бути собою. Ця контраверза породжує суперечність і, розв'язуючись, може конституювати ще один фундаментальний вияв відчаю — нагальне прагнення вийти за свої межі, стати іншим. Якщо перший вид відчаю може призвести до самогубства людини, а другий, витіснений у підсвідоме, повернути до буденного буття, то третій виводить людину у принципово новий буттєвий простір метаграничного буття, в якому відбувається розв'язання колізій і буденного, і граничного буття в екзистенційному просторі толерантності і любові. Людина, яка потрапила в екзистенційний простір відчаю, стає майже нечутливою до жаху: відчай є метаморфозою і туги, і жаху. Але якщо туга й жах замикають людину в собі, то відчай розгортає перед нею світ. Відчай — це стан граничної самотності та безвиході. Самотність, породжена відчаєм, концентрує в собі безутішність та безвихідь і, переповнившись ними, стає безкінечно тяжкою, заповнюючи все існування. Однак граничний тягар самотності-відчаю разом з тим звільняє особистість від буденних стереотипів світогляду і надає йому таку цілісність, яка прокладає шлях до звільнення від самотності-нудьги, самотності-туги й самотності-жаху. Самотність відчаю парадоксальним чином розкривається світові, і у такій екзистенційній ситуації людина бачить вихід з абсолютної безвиході.

ВІДЧУЖЕННЯ — фундаментальна метаморфоза людської діяльності, наслідки якої (як і сам процес) стають непідвладними її суб'єктові. Один із найтиповіших виявів відчуження — зображуване в давньогрецьких трагедіях "невлучання у ціль". Воно відтворює іманентну суперечливість діяльності, пов'язану з особливостями входження індивідуальних людських вчинків у "стихію всезагальності" (Гегель). Цим зумовлена, зокрема утопічність спроб "остаточного" подолання відчуження, котрі мали місце в історії людинознавчих концепцій. Щоправда, існують форми відчуження, які виникли історично і властиві певній цивілізації. Вони можуть зазнавати модифікацій або відходити у минуле, проте їхнє місце заступають інші.

ВІДЧУТТЯ — одна із пізнавальних здатностей у теорії пізнання, полягає в перетворенні енергії зовнішнього подразнення на факт свідомості суб'єкта завдяки безпосередній дії матеріальних об'єктів на органи чуття людини: зору, слуху, дотику, смаку, нюху. В результаті виникає суб'єктивний образ об'єктивної реальності, який є відносно правильним відбитком окремих властивостей предметів і явищ. Відчуття соціально обумовлене і концептуально навантажене в процесі пізнання. Однак у трактуванні відношення предмета і його відчуття в різних варіантах теорії пізнання існують принципові розбіжності. Так, реалістичні теорії пізнання стоять на позиції незалежності об'єкта від відчуття. Суб'єктивний ідеалізм розглядає предмет як поєднання багатьох відчуттів і обумовлює його існування самим актом відчуття (Берклі, Мах). Перебільшення ролі відчуття у процесі набуття знань є характерним для сенсуалізму та емпіризму. Приниження або заперечення значення відчуття у пізнанні світу властиве раціоналізму. Психобіологічну природу відчуття вивчає фізіологія та психологія.

ВІЙНА — складне соціально політичне явище, стан суспільства, в якому основним видом діяльності є організована збройна боротьба між державами, класами або націями (народами). У міжнародно правовому аспекті війна — це легітимне здійснення державою збройного насильства відносно іншого суб’єкта права, яке змінює статус їхніх відносин (термін дії міжнародних угод тощо). Стан війни у суспільстві визначається наявністю організованої збройної боротьби в тій чи іншій специфічній формі, яка змінює основні форми його буття. Так, війні передує офіційне повідомлення про початок воєнних дій, припинення дії угод мирного часу, проведення мобілізації. Руйнівний характер війни простежується впродовж останніх сотен років при обчисленні людських втрат. У ХVII ст. загинуло у війнах 3 мільйони осіб, тоді як у ХVIII ст. ця цифра складала 5,2 мільйони, а в ХIХ ст. — 5,5 мільйони. У ХХ ст. війна включала в об’єкт руйнування не тількі воєнні формування, а й цивільне населення, природне середовище. В роки Другої світової війни тільки цивільних загинуло 2 мільйони осіб. Історико-філософська традиція аналізу війни починається з фрагментів Геракліта, згідно з якими "Війна — батько всього і всього цар". Демокрит одним із перших серед античних мислителів почав розрізняти внутрішні та зовнішні війни, а Платон розкрив економічні причини війни і намагався в "Законах" визначити правила ведення війни. Позитивне ставлення до війни в Античні часи змінилося в епоху Середньовіччя й Нового часу на моральне засудження її наслідків та мрії щодо "вічного миру". Еразм Роттердамський, Спіноза визначали війну не тільки як засіб політичної боротьби, а й як стихійне лихо. Війна — раніше за мир досягла розвинених форм, тому раніше знайшла своїх теоретиків. Німецький "філософ війни" Клаузевіц дослідив зв'язки війни з політикою, визначаючи першу як "продовження політики іншими, насильницькими засобами", а останню — як "розум уособленої держави". Він доводив утопічність мрій про "вічний мир". Надмірна політизація в тлумаченні війни марксистськими теоретиками XIX — XX ст. заважала усвідомленню визначення війни як такого напруження збройної боротьби між конфліктуючими сторонами, межі якого визначає розумна політика. Традицію розгляду війни у двосторонніх зв'язках з політикою підтримали німецькі теоретики (Мольтке, Шліффен), російські вчені XIX ст. (Леєр, Міхневич), українські воєнні теоретики XX ст. (Банков, Колодзінський, Петлюра) та ін. Війна як засіб вирішення конфліктів між соціальними суб'єктами досягла свого апогея в кінці XIX — першій половині XX ст. За сучасних умов можливої ядерної катастрофи вона не може вважатися актом адекватної поведінки в конфліктній ситуації, інструментом розумної політики, тому політико-етичний поділ на справедливі та несправедливі війни втрачає сенс. Мир як політична альтернатива війні завжди включає можливість вибору шляхів мирного розв'язання соціальних конфліктів. Своєрідним підсумком того, що було зроблено мислителями за тисячі років, є формула: Війна наскрізь суперечлива. Вона дає здобич і прибуток, рабів та коштовності, але водночас доводить до нищення навіть переможців (Руссо); виявляє суперечливе прагнення народів жити в мирі, як і звичку вирішувати суспільні протиріччя за допомогою сили (Аристотель), породжує героїв і боягузів водночас (Еразм Роттердамський), "оздоровлює" дух народів і, разом з цим, викликає ниці пристрасті (Гегель, Кант). Сучасний світ не став пост'ядерним, а тому несе нові загрози миру — через поширення ядерних матеріалів, ядерний шантаж держав, які володіють ядерною технологією та ракетною зброєю. Ядерна війна не відкинута остаточно й навіть передбачається воєнними доктринами деяких країн. (М. Цюрюпа)

ВІКО, Джамбаттиста (1668, Неаполь — 1774) — італійський філософ. Навчався у Неаполі. Від 1699 р. — професор риторики університету в Неаполі, від 1734 р. — придворний історіограф. Автор низки праць із філософії, риторики, філології, історії права. Найважливішим внеском Віко у філософію було осмислення ним історії як головного чинника людської діяльності. За Віко, люди можуть адекватно зрозуміти і відобразити лише те, що самі створюють. Тому світом, в якому людина панує, насправді є історія. Історична наука постала як автентичне осмислення, самосвідомість історичного процесу. Подібно до давньогрецького історика Полібія та давньокитайського — Сим Цяня, Віко розглядає темпоральний рух суспільства як множину історичних коловоротів. Але, на відміну від них, основною одиницею історії вважає не окремий народ, а історичний (громадянський) світ, утворений спільнотою однотипних народів. Таких світів виокремлено два: світ стародавніх та світ християнських народів. Віко обстоює думку про те, що життєвий цикл кожного народу вичерпується трьома основними епохами, які аналогічні періодам життя людини — дитинству, юності та зрілості. Ці епохи Віко пов'язує з відповідними формами політичної влади. Першу, божественну, епоху визначає влада монархів, батьків, жерців; другу, героїчну, — влада аристократії; третю, людську, — влада демократії або ж представницької монархії. Своєрідність цих етапів чималою мірою зумовлюється притаманними їм особливостями у розвитку міфології, релігії, філософії, права, логіки, мистецтва, мови й письма.

Основні твори: "Універсальне право" (1720 — 1722); "Основи нової науки про спільну природу націй" (1725) та ін.

ВІЛЬНОДУМСТВО — ідейна течія в духовному житті суспільства. Вільнодумство визнає право людини на свободу мислення, критичне ставлення до існуючих порядків і поглядів. Термін "Вільнодумство", з'явився у процесі боротьби з релігійною нетерпимістю, догматизмом і авторитаризмом релігії, тобто як антирелігійна течія суспільної думки. Вперше його вжив англійський деїст Коллінз (1676 — 1729), який вважав, що найкращий шлях до істини пролягає через вільнодумство. У вузькому розумінні вільнодумство виступає як антирелігійне, що визнає право розуму на вільне пізнання світу, а відтак є формою критичного релігієзнавства. Якщо на перших етапах свого розвитку вільнодумство орієнтувалося на форми зовнішнього вияву релігійності (критика деяких обрядів, поведінки служителів культу тощо), то у пізніші часи воно переноситься на внутрішній зміст релігії, набирає теоретично обґрунтованих форм. Історичними формами вільнодумства є єресі, богоборство, релігійний нігілізм, деїзм, пантеїзм, антиклерикалізм, скептицизм, антитеїзм та ін. (А. Колодний)

ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, Юрій Михайлович (1958, смт. Літин Вінницької обл.) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка. Докторська дисертація "Етно-культурні проблеми філософії мови Олександра Потебні" (1997). Доцент кафедри філософії ЛНУ ім. І. Франка. Автор понад 70 наукових праць з української філософської думки, філософії мови, філософії історії.

Основні твори: "Олександр Потебня як філософ" (1995); "Розвиток філософської думки в Україні. Курс лекцій", у співавторстві (1994).

ВІНДЕЛЬБАНД, Вільгельм (1848, Потсдам — 1915) — німецький філософ, глава баденської школи неокантіанства. Погляди Віндельбанда формувалися під впливом критичної філософії Канта. Започаткований Віндельбандом у контексті трансцендентальної філософії підхід пізніше дістав назву нормативізму, або ж телеологічного критицизму. За такого підходу предметом філософії постає не те, що є, тобто той чи інший зріз буття (як це має місце в окремих науках), а те, що має бути, належне, ідеали, цінності. Філософію Віндельбанда визначав як нормативну "критичну науку про загальнообов'язкові цінності". Поєднуючи ідеї Канта, Фіхте, Лотце, з одного боку, та настанови об'єктивного ідеалізму — з іншого, Віндельбанд тлумачив історію як низку циклів усвідомлення й втілення цінностей. Особливу увагу приділяв методу історичних наук як "органону філософії". Розглядаючи цінності як апріорні й загальнозначущі, Віндельбанд виокремлював як основні послідовні щаблі етичні, естетичні й релігійні цінності. Віндельбанд залишив по собі досить потужну філософську школу, найпомітніші представники якої (Риккерт, Мюнстерберг, Ліннс, Кон, Ласк, Кронер та ін.) поглибили і конкретизували його ідеї.

Основні твори: "Прелюдії" (1902); "Про свободу волі" (1904); "Філософія в німецькому духовному житті XIX ст." (1909); "Філософія культури і трансцендентальний ідеалізм" (1910).

ВІНЕР, Норберт (1894, Колумбія, штат Міссурі — 1964) — американський учений, один із фундаторів кібернетики, філософ. Навчався у Сантаяни і Ройса (Гарвард), Рассела і Харді (Кембридж), Гільберта і Гуссерля (Геттинген). На формування світогляду Вінера, його творчих інтересів вплинули ідеї Ляйбніца, К'єркегора, Гіббса. Ранні праці Вінера стосувалися переважно проблем математичної логіки і основ математики. Вінер був рішучим противником поділу математики на чисту і прикладну, вважаючи її наукою єдиною, цілісною, органічно пов'язаною з багатьма іншими науками. Від середини 20-х рр. математична творчість Вінера значною мірою почала визначатися також постановкою та вирішенням проблем у широкому спектрі наук — природничих, технічних і навіть соціальних. Вінеру належить чимало важливих результатів у різних розділах математики, зокрема у математичному аналізі, теорії ймовірностей та загальній теорії тауберових теорем, теорії інтерполяції та екстраполяції та ін. Вінером досліджено важливий клас випадкових процесів, що носять його ім'я ("вінерові процеси"). Значну увагу Вінер приділяв дослідженням проблем теоретичної фізики (статистичної механіки, квантової теорії, теорії відносності) та пов'язаних з нею наук.

Основні твори: "Кібернетика..." (1948); "Кібернетика і суспільство" (1950).

ВІНКЕЛЬМАН, Йоган Йоахім (1717 — 1768) — німецький просвітник, представник німецької класичної естетики, історик античного мистецтва. За освітою богослов. Світогляд Вінкельмана формувався під впливом праць англійських і французьких просвітників (Шефстсбері, Монтеск'є, Вольтера та ін.). Прийнявши католицьку віру, в 1755 р. переїжджає до Рима; від 1763 р. — головний антикварій й "президент старожитностей" Ватикану. Виступав, з одного боку, проти раціоналізму Вольфа та його школи, вважаючи, що осягнення прекрасного перевищує можливості наших пізнавальних здатностей; з іншого боку, з позицій просвітницької філософії критикував манірне аристократичне мистецтво XVІІІ ст., протиставляючи йому ідеалізоване античне мистецтво як зразок для всіх країн і народів. Ідеалом для Вінкельмана слугувала давньогрецька скульптура епохи класики, "її благородна простота і спокійна велич". Через те що давньогрецьке мистецтво ідеальне й піднесене, воно здійснює катарсисний вплив на людину, сприяє пом'якшенню або й подоланню її особистих негараздів, страждань і буденної метушні. До основних чинників унікальності й небаченого розквіту цього мистецтва, як одного з найвищих досягнень загальнолюдської культури, Вінкельман зараховує природні умови Давньої Греції, суспільний лад і свободу, "котра панувала в управлінні й державному устрої країни''. За висловом Гете, Вінкельман був Колумбом, який відкрив для німців Давню Грецію. Його праці започаткували європейську наукову археологію й історію мистецтва, створили філософсько-естетичне підґрунтя для застосування порівняльного методу в царині дослідження формування, розквіту й занепаду мистецтва.

Основні твори: "Думки з приводу наслідування грецьким творам в живописі й скульптурі" (1755); "Історія мистецтва давнини" (1764).

ВІРА — термін для позначення особливого екзистенційного, духовного акту людської життєдіяльності, який не визначається лише практичними, емпіричними чи теоретичними засадами його своєрідності, змісту, основі критеріїв; одна з найважливіших специфічних здатностей людини сприймати належне як суще, бажане як дійсне, майбутнє як сучасне; сприймати не підтверджені соціально-історичним чи індивідуальним практичним або ж пізнавальним досвідом, не обґрунтовані емпіричними, експериментальними чи логічними засобами знання, цінності, норми та ідеали як істинні, автентичні характеристики об'єктивної реальності; підґрунтя і складник адекватного вираження людських світовідношень, надій і сподівань; одна з наріжних світоглядних категорій. Розглянута в онтологічному аспекті, віра сягає своїм корінням у підґрунтя свідомої діяльності людини, не обмежуючись її розсудковими поняттями, раціональними знаннями і сферою логічного мислення. Вона постає як їх глибинна передумова, основа, джерело і рушійна сила. Віра безпосередньо пов'язана з життєвим світом людини, її практичною, предметно-перетворювальною життєдіяльністю, але у граничних життєвих ситуаціях (див. Гранична ситуація ) вона набуває виняткового значення. Стан людини за цих ситуацій є предметом пильної уваги релігії, теології та філософії, особливо екзистенціалізму. Термін "Віра" в широкому розумінні означає те саме, що й віровчення, тобто система релігійних поглядів, яких дотримується та чи інша людина; у вужчому розумінні віра — це або вища, протиставлена розумові духовна потенція людини, або раціонально необґрунтована впевненість у реальному існуванні різноманітних надприродних явищ і істот. Втім досить поширене ототожнення релігійної віри з вірою як такою є некоректним. У філософії екзистенціалізму віра посідає одне з чільних місць. Уже сам термін "екзистенція" ("буття поміж"), з одного боку, фіксує переломну ситуацію вибору, з другого — необхідність її розв'язання. У сфері теорії пізнання та методології науки, в тому числі історичної, віра постає передусім як така форма сприйняття знань, норм, форм, засобів, методів наукової діяльності, при якій останні приймаються безпосередньо, без раціональних доведень чи підтверджень досвідного характеру. В сучасній філософії науки віра як відданість чи прихильність вчених до певних передпосилочних щодо пізнання структур визнається істотним чинником конституювання й функціонування наукових спільнот, збереження й розвитку пізнавальних традицій, ефективності дослідницьких програм. Осягнення історичної реальності, відокремленої, як правило, від вченого чималими відтинками часу і недоступної для безпосереднього контакту, включає віру до осмислення пізнавального процесу та його результатів як неодмінний і суттєвий складник. Особлива значущість віри в арсеналі засобів осягнення історичного процесу чималою мірою зумовлюється й тим, що історія — це, по суті, неперервний стан нестійкої динамічної рівноваги розмаїтих індивідуальних і суспільних сил, соціальних і політичних систем, перехідних стадій невизначеності та вибору. За таких обставин і в процесі їх осягнення віра відіграє першорядну роль.

ВІРОСПОВІДАННЯ — термін, який характеризує конкретне сповідання віри, конфесійну диференціацію релігії (віросповідання християнське, протестантське, юдейське, греко-католицьке тощо). Різні підходи в інтерпретації тих чи інших положень релігійного вчення нерідко приводять до утворення різних віросповідань у межах однієї і тієї самої релігії. Поняття "Віросповідання" часто вживається для характеристики приналежності людей до певної релігії, церкви, конфесії, релігійного напряму чи об'єднання.

ВІРТУАЛЬНІСТЬ — характеристика квазіреальності деяких об'єктів та їх властивостей, що використовується для пояснення, опису й аналізу як об'єктивно існуючих предметів, так і штучно створених сучасними інформаційними технологіями, зокрема комп'ютерною технікою. До першого виду віртуальної реальності належать: абсолютно тверде тіло, абсолютно сухе повітря, абсолютно рівна поверхня, ідеальний газ, точка, віртуальні мікрочастинки і таке інше. До другого — тримірні об'ємні тіла і різні трансформації їх форм, що здійснюються на двомірному (пласкому) екрані дисплея; а також комп'ютерні програми та ігри (типу "Тамагочі", "Віртуальна жінка" тощо). Зміст поняття "Віртуальність" можна проілюструвати його функціонуванням у теорії мікрочастинок. Так, взаємодію між електронами пояснюють не реально випромінюваними фотонами, а віртуальними; при цьому віртуальним фотонам приписуються такі самі властивості, як і реальним, хоч вони розглядаються тільки як можливі об'єкти, а не реально існуючі. Використання поняття "віртуальна реальність" у мікросвіті та комп'ютерних технологіях виявилося таким самоефективним способом пізнання об'єктивної реальності, як і використання ідеалізованих об'єктів першого виду.

ВІТАЛІЗМ (від латинського vis — сила, міць; Vitalis — життєздатний, життєвий) — біологічне, натурфілософське вчення, яке виходить із особливої життєвої сили як визначального чинника у розумінні феномена життя. Віталістичні уявлення про особливу життєву силу, яка обумовлює усі прояви життя, з'явилися вперше у Франції. Луї Дюма (1765 — 1813) протиставив віталізм пануючому на той час механістичному світорозумінню, але не створив впливової натурфілософської концепції. Під впливом успіхів хімії, біохімії та фізичної хімії у пізнанні життя віталізм було витіснено на периферію філософських питань біології. Проте на початку XX ст. у процесі критики теорії еволюції відроджується аристотелівська ідея телеологічної ентелехії як нефізичного доцільно діючого фактора, що дало поштовх до відродження віталізму. Щоб розмежуватися із попереднім етапом віталізму, Вірхов увів до наукового обігу термін Неовіталізм" (1856). Неовіталізм репрезентують Бехер, Юкскюль, Рейнке, Дриш та інші мислителі, які визнавали наявність позаматеріальних вітальних чинників. На представників філософської антропології (Шелер, Плеснер, Кассирер) вплинуло вчення біолога Ікскюля про внутрішній та зовнішній світи організму, а також про координацію і рівновагу у кожному організмі системи рецепторів та системи афекторів, які забезпечують автономію живого організму. Із розвитком біології неовіталізм знову відійшов до царини натурфілософії і втратив наукову актуальність. Як природничо-наукову засаду філософської антропології віталізм критикував Гелен.

ВІТАЛІЙ з Дубна (кінець XVI — початок XVII ст.) — український релігійний мислитель. Автор одного із найвизначніших творів вітчизняної культури, спричинених піднесенням релігійного і духовного життя в період Відродження та Реформації, в Європі. Віталій із позицій ортодоксального православ'я розвивав ранньохристиянські ідеї протиставлення світів духовного та матеріального, двонатурності людини, а також концепції свободи волі людини, її спасіння та ін.

Основні твори: "Діоптра, тобто дзеркало або певне зображення життя людського в світі"; "Єв'є" (1612).

ВІТГЕНШТАЙН, Людвіг (1889, Відень — 1951) — австрійський філософ. Викладав філософію у Кембриджському університеті (1939 — 1947). Філософські погляди Вітгенштайна в перший період філософської еволюції (до 1934 р.) склалися під впливом знайомства з концепціями Рассела і Фреге, під керівництвом яких Вітгенштайн працював упродовж кількох років. Від першого Вітгенштайн сприйняв розрізнення смислу і значення мовних висловів. Від другого — метод логічного аналізу мови, який виявляє атомарні речення. "Ранній" Вітгенштайн розробляє концепцію значення, яка ґрунтується на понятті "іменування" (референція), дотримуючись поділу тверджень на синтетично та аналітично істинні. Істинність перших перевіряється фактами; другі твердження (твердження логіки й математики), на думку Вітгенштайна, є тотожностями. Вислови, які не належать до жодної з цих двох категорій, не мають значення. Такими є, наприклад, метафізичні та релігійні твердження. Вітгенштайн виходить із тези, що принципи і правила логіки відбивають структуру реальності. Він, одначе, вважає, що повсякденна мова не слідує цій структурі і для потреб пізнання потрібна досконала (ідеальна) штучна мова. Другий важливий твір Вітгенштайна ("пізнього") — "Філософські дослідження" — позначає радикальну зміну у концепції значення та ставленні Вітгенштайна до можливостей повсякденної мови. Замість розуміння значення як іменування пропонується теорія значення як способу використання висловів. "Пізній" Вітгенштайн переглянув оцінку можливостей повсякденної мови, прийнявши тезу, що вона є мовою досконалою, але нею потрібно уміти користуватися. На його думку, люди, використовуючи повсякденну мову, грають у мовні ігри, які відбивають різні форми життя. Такий підхід відкривав перспективу для контекстуального аналізу (див. Контекст).

Основні твори: "Логіко-філософський трактат" (1921); "Філософські дослідження" (1953).

ВЛАДА — здатність спрямовувати процеси, події, дії та поведінку людей у бажаному напрямі. Влада передбачає наявність, по-перше, суб'єкта влади (того, хто застосовує владу), по-друге, об'єкта влади (до чого чи до кого владу застосовують), по-третє, засоби, з допомогою яких досягають владу, і, по-четверте, мету, заради якої владу застосовують. Суб'єктом влади може бути окрема людина, група людей або й усе людство. Об'єктом влади можуть бути окремі люди або групи людей. Вимога, щоб суб'єкт влади усвідомлено застосовував владу і виявляв волю до влади, так само як вимога, щоб об'єкт влади усвідомлював себе об'єктом влади, є радше ідеальним типом владних взаємин: усвідомлення себе суб'єктом чи об'єктом влади у багатьох випадках є тільки частковим або відсутнім взагалі. Зокрема, у випадку замаскованого використання влади об'єкт влади може не усвідомлювати, що його поведінку спрямовують за допомогою певних технологій; так само переконання суб'єкта влади у тому, що він є дійсним суб'єктом влади, може бути помилковим. У всіх цих випадках ідеться про самоусвідомлення або про міру усвідомлення сторонами справжньої ролі, яку вони відіграють у владних взаєминах. Переносне застосування поняття "Влада" має місце тоді, коли говорять, що інстинкти, почуття, ідеї, ідеології, гроші чи речі і тому подібне "мають владу над людьми". Насправді тут маємо справу тільки із залежністю (яка, зокрема, визначає межі свободи будь-якого суб'єкта). Але тільки деякі різновиди залежності є виявами влади. Об'єктом влади може бути також сам суб'єкт влади, хоча при цьому він розрізняє себе — суб'єкта, на відміну від себе — об'єкта. У випадку влади особи над собою (своїм тілом, психічними станами) чи, наприклад, у випадку самоврядування народу (де держава виступає засобом самоврядування) суб'єкт влади використовує владу щодо самого себе. Існує багато різновидів особистої та колективної влади, залежно від того, хто є суб'єктом та об'єктом влади, які засоби використовує суб'єкт влади для досягнення влади і для чого (з якою метою) він використовує її: влада батьків над дітьми, влада вчителя над учнем, влада еліт, адміністративна, державна, судова влада, влада масової інформації, влада окремих осіб у тих чи тих колективах (навіть дитячих), влада окремих осіб чи груп осіб в організованих злочинних угрупованнях тощо. Колективну владу часто здійснюють не безпосередньо, а з допомогою певних установ — держави, різного роду адміністрації тощо. Це уможливлює відчуження влади від суб'єкта влади: так, у випадку демократії (самоврядування) "суверенна влада" (народ) за певних умов стає більшою мірою об'єктом влади, ніж її суб'єктом. У владних концепціях політику визначають як застосування влади з метою спрямовувати поведінку осіб та суспільних груп таким чином, щоб забезпечити деякий стан колективного цілого (див. Політика). Державна влада тоді виступає тільки одним із різновидів політичної влади. Оскільки про "Владу над природою" можна говорити тільки у випадку спрямування природних процесів у бажаному для людства напрямі, то екологічна криза та деякі інші наслідки технологічного поступу свідчать, що в дійсності влада людини над природою обмежена: по-перше, можливістю передбачати віддалені наслідки і, по-друге, можливістю контролювати застосування різних технологій. Найглибші антропологічні джерела влади полягають у заміні дії природних механізмів, які регулюють зв'язок усіх інших живих організмів з природою, свідомо контрольованими процесами. Втім було б помилковим розглядати владу людини над людиною (та одних суспільних груп над іншими) поза контекстом певної культури. Допустимий обсяг влади, засоби досягнення влади, мета, заради якої владу використовують, — усе це передусім залежить від особливостей культури та тих цінностей, які побутують в даному суспільстві (звичаїв, етичних та правових норм тощо). Використання політичної влади (поза випадком, коли влада тотожня використанню сили або погрози силою) залежить насамперед від способів легітимізації влади, від типів держави, загальної масової політичної культури та культури професійних політиків. (В. Лісовий)