Філософський Енциклопедичний Словник

АТМАН (санскрит — дихання, душа, життєвий принцип, самість, сутність, розуміння) — одне з базових понять індуїзму й індійської філософії, яке позначає вічну та незмінну сутність, суб'єктивну духовну першооснову сущого, вище "Я". Атман неодмінно пов'язується із брагманом, вищою об'єктивною реальністю, збігаючись з нею різною мірою тотожності у процесі свого сходження до абсолютної ідентичності. Виділяється чотири рівні співвідношення або ототожнення у процесі зняття суб'єкт-об'єктної опозиції: 1) Атман як тілесне "Я" — брагман як Космос; 2) Атман як життєве "Я" — брагман як душа світу; 3) Атман як інтелектуальне "Я" — брагман як самосвідомість; 4) Атман як інтуїтивне "Я" — брагман як блаженство. Уявлення про атман трапляється вже у ранніх ведичних текстах, в яких це поняття позначає не лише дихання, а й життєвий дух, що тлумачиться як певний метафізичний принцип. Свого ж остаточного розуміння набуває у пізніх Упанішадах.

АТОМІСТИКА — натурфілософська концепція будови Всесвіту, в основу якої покладено поняття атому як гранично неподільної частки. Атомістика виникла в античній філософії. Левкіпп і Демокрит (V ст. до н.е.) вважали, що матерія має межу фізичної, а простір — математичної подільності, і всі речі складаються із найменших неподільних часток — атомів. Ці ідеї були розвинуті далі Епікуром, Гераклітом, Лукрецієм. Зокрема, Геракліт (IV ст. до н.е.) наділяв атомістику якісними відмінностями. Лукрецій (І ст. до н.е.) у своїй філософській поемі "Про природу речей" обґрунтовував здатність атомістики до відхилення від прямолінійного руху і започаткування, таким чином, нових світів. Матеріалістичну версію атомістики обстоював Гассенді. Галілей також схвально оцінював атомістику як філософську теорію, на яку можуть спиратися його експериментальні дослідження та математичні розрахунки. У наш час натурфілософська гіпотеза знайшла наукове підтвердження — атом розглядається тепер як найменша частка хімічного елемента, яка є носієм його властивостей. Ідея дискретної будови об'єкта, процесу, властивості розвинута у багатьох наукових теоріях і дозволила розв'язати ряд фундаментальних проблем. У хімії, поряд з поняттям атома, введене поняття молекули як найменшої кількості речовини, яка вступає у хімічну реакцію. У фізиці обґрунтована квантова ідея — атом розглядається як квантова система, в якій процеси випромінювання та поглинання енергії мають дискретний характер. Елементарні частки розглядаються як неподільні частки матерії. Але й останні можуть народжуватись і знищуватись у процесі взаємодії. (О. Кравченко)

АТРИБУТ (від латинського attributes — властивості) — невід'ємна, необхідна, істотна властивість предмета або явища, без якого вони не можуть бути самими собою. Термін "Атрибут" зустрічається вже у Аристотеля, який розрізняв випадкові, неістотні, минущі властивості — акциденції від істотних і необхідних, тобто атрибут. Поняття атрибут як властивості субстанції докладно висвітлено у філософії Спінози.

АУРОБІНДО, Гош (1872, Калькутта — 1950) — індійський філософ, поет, громадський діяч. Освіту отримав в Англії. Професор коледжу в Бароді (Індія) (1893 — 1908). Повернувшись на батьківщину, активно вивчає культуру, мови й релігії Індії. Філософська спадщина Ауробіндо викликала найрізноманітніші оцінки і коментарі: деякі вважають Ауробіндо одним з найвидатніших індійських філософів, інші вбачають у його системі безглузде нагромадження інтуїтивних побудов, містицизму, суперечливих думок. Це пояснюється тим, що однією з головних рис філософії Ауробіндо є її інтегральний характер, внутрішня настанова інтегрувати, синтезувати різноманітні вчення й світоглядні принципи (матеріалізм і ідеалізм, раціоналізм і містицизм, плюралізм і монізм). Інтегралізм Ауробіндо базується на осучасненому тлумаченні Вед анти.

Основні твори: "Життя Божественного". У 2 томах (1947); "Синтез йоги" (1948); "Понадментальне виявлення на землі" (1952).

АФАНАСІЙ АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ (близько 295, Александрія — 373) — ранньохристиянський богослов. Освіту отримав в Александрії. У 319 р. висвячений дияконом і призначений секретарем архієпископа Александра (312 — 328). З 328 р. — архієпископ Александрії. Прибічник нікейської ортодоксії. Відстоював незалежність духовної влади від світської. Мав великий вплив на церковні справи. Серед творів Aфанасія Александрійського — догматичні й апологетичні, полемічні й екзегетичні, житія і листи. В процесі боротьби з єретиками, передусім аріанами, спираючись на неоплатонічну методологію, розробляє Символ віри та вчення про єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина. Ідеалом релігійного життя вважав аскетизм.

БАГАТОЗНАЧНА ЛОГІКА — сукупність логічних теорій, в яких висловлюванням приписують більше ніж два значення істинності. Системи багатозначної логіки є узагальненнями класичної логіки, і розрізняють їх залежно від того, які саме вихідні положення класичних логічних теорій вони уточнюють або переглядають. Першою системою багатозначної логіки була тризначна логіка Лукасевича, створена для характеристики міркувань про можливі події. Крім значень "істинне" та "хибне'' він увів іще й "можливе". Узагальнюючи такі побудови, Лукасевич висловив думку про можливість існування логіки з як завгодно великим, у тому числі безконечним, числом істиннісних значень і сформулював правила оцінки формул багатозначної логіки. Незалежно від Лукасевича систему безконечнозначної логіки, навіяну суто математичними аналогіями, побудував американський математик Пост. Багатозначними виявилися також системи модальної, інтуїціоністської, конструктивної та інших некласичних логік. У 30 — 40-х рр. побудовано аксіоматичні системи багатозначної логіки. Існують різні інтерпретації істиннісних значень формул багатозначної логіки. Так, Лукасевич інтерпретував істиннісні значення як оцінку модальності ("необхідно істинно", "фактично істинно", "невизначено", "необхідно хибно", "фактично хибно" тощо). В системах інтуїціоністської та конструктивної логік третє істиннісне значення тлумачать як відсутність доведення чи спростування або як беззмістовність. Відмінності в семантиці систем багатозначної логіки найбільше проявляються у визначеннях заперечення та імплікації. Зокрема, в системі Поста використовується так зване циклічне заперечення, коли запереченням значення 1 є значення 2, запереченням значення 2 є значення 3 і так далі. У різних системах багатозначної логіки одна й та сама формула може оцінюватися по-різному. Переважно не є законом формула, яку в класичній логіці виражає виключення третього закону; може не бути логічно істинною формула, яку в класичній логіці виражає суперечність закону. Однак за певних додаткових припущень закони класичної логіки мають силу і для багатозначної логіки. Це спростовує конвенціоналістський погляд на логіку як на сукупність довільних угод. Системи багатозначної логіки використовуються для розв'язання теоретичних проблем логіки і математики, в техніці, а також для логічної характеристики сучасного природознавства, наприклад квантової механіки. Розвиток багатозначної логіки сприяв дослідженню властивостей мислення, зокрема, по-новому висвітлив проблему зв'язку способів міркування з характером вихідних абстракцій, що застосовуються для аналізу даної предметної області.

БАГАТОМІРНІСТЬ — категорія, що виражає множинність незалежних і незвідних один до одного вимірів (аспектів, модусів) буття та форм і принципів пізнання у галузі філософії науки. В історико-філософському контексті вона інколи ототожнюється із категорією плюралізму або виступає як одна з його форм. Хоча історія філософії засвідчує споконвічне протиборство монізму і плюралізму, проте аж до початку XX ст. у європейській культурі виразно домінувала перша з них. Це домінування позначилося на різноманітних пошуках доконечного фундаменту пізнання й буття, який тлумачився здебільшого як нейтральний досвід (емпіріомонізм), абсолютна ідея (абсолютний ідеалізм) або світ ідеальних сутностей (феноменологія). У другій третині XX ст. на перший план виступає філософія плюралізму, багатомірності, розмаїтості. У галузі філософії науки ця тенденція чітко виявилась у введенні в методологію науки принципу багатомірності, фундаментальному обґрунтуванні положень про незалежні один від одного атомарні факти (Вітгенштайн), про різноманіття подій і форм досвіду (Джеме), про множинність актуальних сутностей і процесів (Вайтгед).

БАДАРАЯНА — давньоіндійський мислитель, один із засновників і перший систематизатор Веданти. Біографічні свідчення про Бадараяна відсутні. Головною працею Бадараяна вважається "Брагмасутра", або "Веданта-сутра". Ця лаконічна праця дозволяє зробити припущення, що Бадараяна поділяв теїстичний варіант вчення про "тотожності і відмінності", за яким Врагман, перебуваючи у світі як його внутрішня сутність, разом із тим є трансцендентним цьому світові, залишаючись Богом-творцем Ішварою. Всесвіт розглядається як реальна еманація Брагмана, його розгортання у часі та просторі.

БАДЗЬО, Юрій Васильович (1936, с. Копинівка Закарпатської обл.) — український політолог, літературознавець, громадсько-політичний діяч, "шістдесятник"-дисидент, багаторічний радянський політв'язень, лауреат премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1999). Закінчив філологічний факультет УНУ (1958), аспірантуру при інституті літератури НАНУ (1964). За участь в українському національно-демократичному русі був ув'язнений на 12 років за звинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді (1979). Достроково звільнений завдяки демократичним змінам в Україні (1988). Голова Демократичної партії України (1990 — 1992). Працює в інституті філософії ім. Г. Сковороди НАНУ (від 1993 р.). Автор багатьох політологічних і літературно-критичних статей, а також дисидентського трактату "Право жити", в якому проаналізовано політичне становище українського народу в складі СРСР і тоталітарні основи радянського соціалізму. Написана у 70-ті роки, ця праця була видана лише у 1996 р.

БАЗИС і НАДБУДОВА — категорії марксистської філософії, які відбивають взаємовідношення економічної структури з іншими структурами, процесами, явищами і сферами життєдіяльності суспільства. При цьому економічна структура суспільства — сукупність об'єктивних суспільних відносин, у які вступають люди між собою у процесі матеріального виробництва, тобто сукупність виробничих відносин, — визначається як базис, а властиві даному суспільству форми ідеологічного і політичного життя, його державний устрій, поширені в ньому правові, моральні, філософські та релігійні погляди, дії, нормативи, відносини, а також організації та установи — як надбудова, що зумовлюється базисом. Виходячи із тези Леніна про те, що суспільні відносини поділяються на матеріальні та ідеологічні, причому останні є лише надбудова над першими, представники радянської соціальної філософії зводили проблему базису і надбудови до співвідношення матеріальних суспільних відносин та ідеологічних. Подібний редукціонізм виявився неспроможним, оскільки сукупність суспільних матеріальних відносин не зводиться до економічних, а сукупність "позабазисних" суспільних відносин, сфер, процесів і явищ — до ідеологічних відносин. Своєрідним редукціонізмом було також віднесення до базису лише тієї підсистеми існуючих у суспільстві виробничих відносин, які безпосередньо характеризують панівну для даного періоду систему суспільного матеріального виробництва, виводячи за межі базису всі інші підсистеми суспільних виробничих відносин.

БАКУНІН, Михайло Олександрович (1814, Новоторзький повіт Тверської губернії — 1876) — російський філософ, теоретик анархізму, один із засновників народництва. Формування філософського світогляду Бакуніна розпочалося із зацікавлення в середині 30-х років німецькою класичною філософією, особливо Фіхте і Гегеля. Проповідницька і перекладацька діяльність Бакуніна сприяла популяризації ідей німецької класичної філософії в Росії, але його розуміння їх було здебільшого поверховим. Вивчення німецької філософії Бакунін продовжив у Берлінському університеті (1840 — 1842), де слухав лекції Шеллінга. Під впливом негативного враження від німецької дійсності, невдоволеності формалізмом німецької метафізики та завдяки власній бурхливій енергії і прагненню до практичної діяльності Бакунін залишив філософію і поринув у політику. Активна революційна діяльність трансформувала світогляд Бакуніна у напрямі антропологічного матеріалізму і войовничого атеїзму. В середині 60-х років XIX ст. Бакунін виступив як теоретик анархізму. Підґрунтям анархістського вчення Бакуніна була ідея негайної руйнації держави як форми авторитарно-деспотичного правління і встановлення суспільного самоврядування на основі вільної федерації індивідів, спільнот і націй. Засобом створення нового суспільства Бакунін вважав революцію, спричинену "народним інстинктом, який ніколи не помиляється". З позицій анархізму Бакунін вступив у непримиренну суперечку з теорією "державного соціалізму", тому він став мішенню для критики з боку Маркса і його послідовників. Накреслена Бакуніним програма революційного руху вплинула на формування ідеології російського народництва.

Основні твори: "Держава і анархія" (1873); "Бог і держава" (1882).

БАПТИЗМ (від грецького Βάπτισμα — занурюю, хрещу) — один із напрямів протестантизму, що зародився в Англії на початку XVII ст. Послідовники баптизму прагнуть відродити християнство апостольського часу (віровчення, традиції, обряди), зокрема обряд хрещення, який, на їх думку, із конкретних причин був спотвореним. Обряд хрещення виконується над людиною, що має "свідому віру", через повне занурення її у воду. Нині існує щонайменше 27 течій баптизму. Більшість сучасних послідовників баптизму не стверджують думку про безпосередній зв'язок їх церкви з первісною апостольською церквою.

БАРАНОВИЧ, Лазар (1620, Білорусія — 1693) — український церковний і громадський діяч, письменник і мислитель. Освіту здобув у КМА, у цьому ж закладі ряд років викладав поетику й риторику. У 1650 р. був призначений ректором академії, а від 1657 р. — Чернігівський архієпископ. Прихильник активного життя ченців та участі церкви в громадських справах, а також підпорядкованості української церкви Константинопольському патріархові. Організував Чернігівську колегію з латинською мовою викладання (1674), друкарню, де було видано біля 50 книг церковнослов'янською, латинською, й польською мовами. Серед них і його власні твори. Баранович — автор численних проповідей, орієнтованих на освіченого слухача, а також віршів, панегіриків, полемічних творів. За філософськими поглядами Баранович — типовий представник Києво-Могилянської філософської школи, який у межах барокової схоластики поєднав елементи античних, патристичних, ренесансних, реформаційних вчень у їх українській рецепції. Ідеалом досконалої людини вважав таку, що завдяки вірі й освіті із "зовнішньої", грішної, перетворилася на духовну, "внутрішню", людину. Можливість гармонізації суспільних відносин і оновлення суспільства пов'язував із "перехрещенням" народу, під яким розумів масове освітнє і моральне вдосконалення. Таке досконале суспільство, на думку Барановича, мав очолювати ідеальний державний діяч — "філософ на троні".

Основні твори: "Меч духовний" (1666); "Лютня Аполлонова" (1671); "Труби словес проповідних на дні нарочиті" (1674); "Тріодіон" (1685).

БАРОКО (від італійської barocco — вибагливий, химерний) — творчо синтетичний напрям європейської культури, що виник між епохами Ренесансу та Просвітництва і характеризується тяжінням до збуреного світозображення, заглибленим баченням конфліктності і парадоксальності буття, драматичним розкриттям життя як арени дії антагоністичних сил, граничною динамізацією та символізацією реальності. З'явившись в Італії у XVI ст., бароко набуває різноманітної, іноді протилежної орієнтації у різних регіонах. У католицьких країнах Європи бароко пов'язується з контрреформацією та придворним, аристократичним мистецтвом, із його схильністю до маньєризму та алегоричної символіки. У протестантських країнах та слов'янському світі бароко, співіснуючи з "високим стилем" елітарної культури, виявляє патріотичні тенденції, спирається у своїх витоках на лютеранські спільноти або православні братства та козацькі кола, живиться духом національних рухів, оспівує новий тип героя, що відповідає всестановості цих рухів, використовує процеси фольклоризації мистецьких жанрів та (деінде) десакралізації культури. Розвиток бароко в Україні збігається з часом існування Гетьманської держави, дух якої виявляється в уславленні військових подвигів, лицарських чеснот, святої жертви, звершень духу, перемоги життя над смертю. Відповідно, проблематика ілюзорності буття, його трагічності, що притаманна бароко, в українській культурі зміщується у бік героїко-стоїчної тематики, типізації протистояння силам небуття і навіть загрози пекла. Героїчним символом барокової епохи в Україні стає образ воїна-вершника, а означенням буття — образ саду як символу "квітучого світу" та його мудрості. Інтенсивно розвивається в цей час гімнографія, музичне потвердження урочистих подій. Розвиток бароко виявляється чутливим до національних умов різних європейських країн. Відповідно до національних особливостей можна констатувати віртуозність та гедоністичність італійського бароко, драматизм іспанського, містицизм німецького, романтизм французького, метафізичність англійського і, нарешті, героїко-стоїчний дух українського бароко. Проте в Україні бароко не було "чистим" стилем, або чітко визначеним культурним напрямом. За концепцією Чижевського, воно було культурним виразом цілої епохи. (С. Кримський)

БАРТ, Карл (1886, Базель — 1968) — швейцарський протестантський теолог, засновник діалектичної теології. Від 1921 р. — професор у Геттингені, потім у Мюнстері та Бонні. У 1935 р. емігрував у Швейцарію, викладав у Базельському університеті. У першій великій праці "Послання до римлян (коментарі до послання апостола Павла до римлян)" (1919) Барт перетлумачує ідеї К'єркегора про неспівмірність Богового та людського, наголошуючи, що витоки віри тільки у Богові, який сам породжує цю віру через одкровення, а тому підґрунтя віри треба шукати у ній самій. Бог — поза розумом, неспівмірний із людиною і не пізнається нею. Між людиною та Богом прірва. Не існує контакту ані через почуття, ані через релігійні переживання, ані через історичне знання, до якого звертається католицький релігійний раціоналізм. Тільки сам Бог через Христа та його пророків може явити себе людині. З концепції Барта випливає розуміння християнської антропології як христології. Людина є лише у тій мірі людиною, в якій вона бере участь у людському бутті Христа.

Основні твори: "Послання до римлян" (1919); "Слово Бога і слово людини" (1928); "Ансельм" (1931) та ін.

БАРТ, Ролан (1915, Шербур — 1980) — французький літературознавець. Один із засновників Центру з вивчення масових комунікацій (1960), керівник кафедри літературної семіології у Колеж де Франс (від 1977 р.). Семіологічний проект Барта (50-ті рр. XX ст.) полягав у тлумаченні історії літературної політики буржуазії, виходячи з історичної підоснови ставлення літературних виробників до засобів праці та її продуктів (наприклад, до мови). У 60 — 70-ті рр. XX ст. Барт дедалі більше зосереджується на науковій семіотиці, відмовляється від марксистського радикалізму й безпосередньо виходить на проблематику тексту та письма як аналогів соціальної революції (під письмом тут розуміється реальність, нередукована до інтенцій автора тексту). Барту властива двоїстість, що пронизує більшість його творів: з одного боку, революція в письмі тлумачиться як щось "цілковите", в собі завершене, що не потребує нічого зовнішнього; з іншого боку, визнається, хоча і дедалі рідше, що розмежування в мові тісно пов'язане із соціальним розмежуванням і що без "дійсної універсальності" створення абсолютно революційної літературної мови є фікцією. Погляди Барта вплинули на філософів та мислителів, близьких до структуралізму.

Основні твори: "Ампір знаків" (1970); "Сад, Фур'є, Лойола" (1971) та ін.

БАТИЩЕВ, Генріх Степанович (1932, Казань — 1990) — російський філософ. Закінчив філософський факультет Московського державного університету. У 1962 — 1990 роках — співробітник інституту філософії АН СРСР. Доктор філософських наук (1989). Основні галузі досліджень — теорія діалектики, філософська антропологія, філософія спілкування. Автор оригінальної концепції "глибинного спілкування", "неперіодизаційної" типології соціальних зв'язків, низки новаторських ідей у царині теорії виховання. Критик антропоцентризму.

Основні твори: "Протиріччя як категорія діалектичної логіки" (1963); "Діяльнісна сутність людини як філософський принцип", у співавторстві (1969); "Вступ до діалектики творчості" (1997).

БАТЬКІВЩИНА — історично усталена сфера буття людської спільноти; місце народження людини (або походження народу) як носія певних культуротворчих, духовно-моральних потенцій. Історична, культурна, національна й особистісна значущість поняття "Батьківщина" відбиває глибинний зв'язок суб'єктивних інтенцій, свідомості й духовності людини з відповідним природним і культурним середовищем. Проте цей зв'язок стосується не німотних "уз крові", що символізують екологічну спільність походження, а внутрішніх, суб'єктивних актів визнання і любові, котрі втілюють людську потребу в онтологічному оперті власного існування. Розрізняють поняття "велика" і "мала" Батьківщина. Перше визначає онтологічну вкоріненість людини в контексті уявлень про державну або національну єдність; друге фіксує досвід сприйняття безпосередньої локальної цілісності, з якою пов'язаний життєвий шлях даної особистості. Поняття "велика Батьківщина" (або "Вітчизна") апелює переважно до загального ідеологічного осмислення (зокрема, в річищі національної державницької ідеології), натомість "мала Батьківщина" відтворює досить конкретний "буттєвий" ландшафт людського становлення. Здатність особистості самостійно визначати місця та траєкторії свого суб'єктивного входження у світ знаходить вияв у поняттях "друга Батьківщина", "духовна Батьківщина". Якщо ідея національної причетності пов'язує долю людини з певною самодостатньою спільнотою, відмінною від інших подібних спільнот, її специфічними цілями й ідеалами, то любов до Батьківщини не має такого розмежувального характеру: її ціннісний контекст заздалегідь зорієнтований на вихід у великий світ. Постаючи своєрідним просторовим тілом національного духу, феномен Батьківщини разом з тим окреслює життєво конкретний простір міжнаціонального спілкування й відкритості. (В. Малахів)

БАУЕР, Бруно (1809, Айзенберг, Тюрингія — 1882) — німецький філософ, релігієзнавець; професор Боннського університету (1839 — 1842). Критикував гегелівський абсолютний ідеалізм, протиставляючи абсолютній ідеї абсолютизовану самосвідомість. Рушійною силою історичного процесу, зокрема історії політики, вважав самосвідомість, діяльність критично налаштованих індивідів, героїв тощо. Критикував релігію, вірогідність Євангелій, заперечував догматичне поняття Бога та існування потойбічного світу. Євангельські оповіді розглядав як такі, що мають літературне походження.

Основні твори: "Критика Євангельської історії Івана" (1840), "Критика синоптичних Євангелій" (1841 — 1842), "Історія політики: Культура і просвіта 18 століття" (1843 — 1845).

БАУМГАРТЕН, Александр Йоган (1714, Берлін — 1762) — німецький філософ, який належав до школи Вольфа, теоретик мистецтва. Баумгартен перший виокремив специфічну філософську сферу, назвавши її "естетика". У гносеології Баумгартен розмежовував дві форми пізнання — естетику і логіку. Перша пов'язана з "нижчим", тобто чуттєвим, а друга — з "вищим", тобто інтелектуальним пізнанням. Логіка, досліджуючи судження розуму, має за мету пізнання істини. Естетика ж розглядає судження смаку і пізнає прекрасне. Окреслюючи предмет естетики як самостійний, Баумгартен наголошував на важливості поняття "досконале". В естетиці Баумгартен вирізняв два рівні — теоретичний і практичний. Теоретичний — це рівень дослідження специфіки чуттєвого сприйняття краси дійсності, практичний вивчає проблеми розвитку мистецтва. Баумгартен зробив великий внесок у розвиток філософської термінології, вживав терміни "для себе", "об'єктивний" та ін.

Основні твори: "Метафізика" (1739); "Естетика". У 2 томах (1758).

БАХТИН, Михайло Михайлович (1895, Орел — 1973) — російський теоретик та історик літератури, філософ. Розпочавши з оригінальної спроби осмислення людського "Я" в контексті філософії вчинку ("До філософії вчинку", початок 20-х рр.), Бахтин увів до розгляду тему "Іншого", передусім в естетичному контексті ("Автор і герой в естетичній діяльності", початок — середина 20-х рр.), що парадоксальним чином сполучає аспекти любові і смерті: остання постає як "форма естетичного завершення особистості". Досліджуючи поетику Достоєвського, Бахтин відкрив такий різновид естетизації "Іншого", коли цей "Інший" зберігає власний "голос" і внутрішню "незавершеність". Осмислення під цим кутом зору художнього світу письменника дозволило Бахтину створити концепцію "поліфонічного роману", основоположником якого він вважав Достоєвського, а пізніше висунути ідею діалогічної сутності культури взагалі, утвердження її "межового" характеру. Серед інших продуктивних ідей Бахтина — фундаментально розроблене уявлення про "сміховий світ" європейського Середньовіччя, концепція "хронотопу" (художньо осмисленої просторово-часової єдності) і його літературних функцій, поняття "позиція позазнаходження" як умова розуміння в культурі, "великий час" культури та ін. Важливість комплексу цих ідей для сучасної гуманістики робить Бахтина одним із найвпливовіших російських мислителів XX ст.

Основні твори: "Проблеми поетики Достоєвського" (1929); "Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя і Ренесансу" (1965).

БАШЛЯР, Гастон (1884, Бар-сюр-Обе — 1962) — французький філософ, методолог науки, автор концепції "інтегрального раціоналізму". Башляр намагався філософськи осмислити методологічні пошуки сучасного йому природознавства і побудувати нову епістемологію, яка б враховувала перехід від класичного етапу розвитку науки до некласичного, супроводжуваного розширенням сфери діалектики. Відкидаючи метафізичне протиставлення раціонального ("чистого розуму") та емпіричного ("чистого досвіду", "чистої матерії"), теорії та практики, Башляр виходив із визнання їх постійної взаємодії (концепція "раціоналістичного матеріалізму"), внаслідок якої відбувається практичне втілення раціонально-теоретичних моделей науки. Процес формування науки як системи знань охоплює три етапи. Перший — донауковий (панування чистого емпіризму); другий — науковий (виникнення раціонального абстрактного мислення); третій — етап некласичної науки, якому притаманна відмова від утвердження будь-якої остаточної істини, відкритість до експериментальних спростувань, і разом з тим синтезуюча творча здатність до абстрактних узагальнень. "Інтегральному раціоналізму" Башляра властиві наскрізна діалектичність та специфічний прикладний аспект. Завдяки останньому наука дедалі більше перетворюється на "феноменотехніку". В діалектиці розрізняються три її різновиди — внутрішня, зовнішня та "накладання" однієї на іншу. В естетичній концепції Башляра найважливіше місце посідає уява, як "функція ірреального", що відкриває шлях до вічного і неповторного.