Філософський Енциклопедичний Словник

АПРОБАТИВНА ЕТИКА (від латинського approbatio — схвалення, визнання) — сукупність теорій моралі, в яких походження, смислові засади і зміст моральних уявлень визначаються на основі санкцій авторитету. Розрізняють три напрями апробативної етики: теологічний, психологічний і соціально-апробативний. Для теологічного напряму принциповим є визнання божественної волі єдиним джерелом і критерієм моралі, для психологічного — опора на безпосереднє моральне почуття, яке і визначає, що є добром, а що — злом. Представники соціально-апробативного напряму (який здобув розвиток у працях французьких соціологів кінця XIX — початку XX ст. Дюркгейма, Леві-Брюля) походження і зміст моральних понять ставлять в залежність від санкції суспільної влади. На їхню думку, оскільки норми моралі продиктовані пануючими в суспільстві "колективними уявленнями", вони не мають власного об'єктивного змісту. Вчинки, що їх суспільство очікує і схвалює, визнаються "добром", ті ж, котрі засуджуються суспільством, — "злом". Типологічно близькі погляди на мораль є показовими й для так званого вульгарного соціологізму, а в методологічно більш рафінованій формі — для марксистської ідеології. Втім, невизнання власних (внутрішніх, іманентних) критеріїв моралі тією чи іншою мірою характеризує апробативну етику у будь-яких її виявах. (В. Малахів)

АРГУМЕНТ (латинською argumentum — доказ) — 1) Підстава, доказ, які наводяться для обґрунтування підтвердження чогось. 2) У логіці — істинне судження, за допомогою якого в процесі логічного доведення встановлюють істинність тези. При доведенні аргументом можуть бути факти, закони, наукові теорії, аксіоми, теореми, визначення тощо, тобто положення, істинність яких вважається безумовною. У математичній логіці — незалежна змінна, яка зумовлює значення функції.

АРГУМЕНТАЦІЯ — процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності. Структура аргументації складається із тези, аргументів та демонстрації. Розрізняють різні види аргументацій: доказову та недоказову, пряму та непряму. Аргументація тісно пов'язана з суперечкою.

АРЕНДТ, Ганна (1906, Лінден — 1975) — німецький філософ. Здобула грунтовну освіту у Берліні, Марбурзі, Фрайбурзі, Гайдельбергу. Ясперс був керівником захищеної нею у 1928 р. докторської дисертації з філософії "Поняття любові у Августина", написаної під впливом її головного вчителя і друга — Гайдеггера. Працювала у Берліні, Парижі, а з 1941 р. — в США, де вона, отримавши громадянство, викладала в університетах Принстона, Нью-Йорка, Чикаго. У своїх працях Арендт всебічно досліджує головні для її політичної філософії та антропології проблеми — передумови та способи функціювання політичної дії та досвід її руйнування тоталітарними режимами, які є кризовими феноменами модерного суспільства, втіленням абсолютного зла, знищенням людини як політичного суб'єкта. З цієї точки зору Арендт вважає фашизм та сталінізм словами-синонімами для означення структурно-ідентичних суспільств, в яких суб'єкти не просто перестають бути політичними суб'єктами, а втрачають навіть саму здатність усвідомлювати свою провину. Аналізуючи вічну для політичної філософії проблему взаємовідношення влади та насильства, Арендт підкреслює тернистий шлях утворення політичної влади, адже тиранія — це "комбінація насильства та відсутності влади". В книзі "Становище людини", написаній під переважним впливом Гайдеггера, Арендт прагне систематично обґрунтувати феноменологію людської діяльності, а також наповнює новим змістом такі традиційні поняття політичної філософії, як "влада", "насильство", "справедливість". Вона філософськи обґрунтовує тезу про те, що дію та висловлювання можна вважати політичними лише тоді, коли вони здійснюються в умовах свободи та заради неї. Особливістю становища сучасної людини, за Арендт, є взаємозв'язок її публічного та приватного життя. Руйнування останнього через відсторонення від ідеологічних цінностей призводить, зрештою, до їх всеохопного панування у вигляді тоталітарних режимів. Творчість самої Арендт вирізняє тісний взаємозв'язок особистісното досвіду та мислення. На думку Йонаса, мислення було її пристрастю.

Основні твори: "Походження тоталітаризму" (1951); "Про насильство" (1970); "Людська ситуація" (1971); "Життя розуму" (1971).

АРЕОПАГІТИКИ — релігійно-філо-німецький філософ. Здобула ґрунтовну освіту у софські твори, що вперше стали відомі у 533 р. під час релігійного диспуту між православними і монофізитами в Константинополі. Авторство їх приписують Діонісію Ареопагіту (І ст. н. е.). Протягом століть ареопагітики мали значний вплив на філософсько-богословську думку Візантії і Заходу. У XV — XVI ст. Валла та Еразм Роттердамський довели їхню неавтентичність. Фразеологія й стилістика ареопагітики, побутові реалії, що згадуються в контексті символічних тлумачень, сліди прямого використання неоплатонічних текстів Прокла, які були з'ясовані в кінці XIX ст. Кохом і Штигльмайром, дають змогу датувати твори V — VI ст. Деякі дані вказують на їхнє сирійське походження. Проте спроби ідентифікувати автора з конкретною особою поки що успіхів не мали. Ареопагітики розвивають містичне вчення про Бога та його пізнання, про небесну й церковну ієрархію, апелюють до алегорії і є вищим щаблем християнського неоплатонізму.

АРИСТИП із Кірени (близько 435 — 366 до н. е.) — давньогрецький філософ. Учень Сократа, згодом заснував власну філософську школу, що увійшла в історію філософії під назвою кіренської, або гедоністичної. Вважав пізнання природи не вартим уваги і непотрібним; гадав, що все існує задля певного добра або зла, тому вибір поміж ними становить одну з найважливіших цілей життя. За Аристипом, людина може осягнути лише свої відчуття, які є єдиним джерелом знань і життєвих благ. Мірилом добра та зла, істини й хиби вважав відчуття втіхи і страждання. Вважаючи пошуки втіх сенсом життя, Аристип наголошував, що людина не повинна потрапляти до них у рабство і має завжди прагнути до особистої свободи; у зв'язку з цим радив не накопичувати зайвого майна. Письмових творів Аристипа не збереглося.

АРИСТОТЕЛЬ СТАГІРИТ (384, Стагір — 322) — давньогрецький філософ, засновник перипатетичної школи (Лікей). В 367 — 347 рр. — в Академії Платона, спершу як слухач, пізніше — як викладач. Вихователь Александра Македонського. Першим з мислителів Античності здійснив спробу дати наукове обґрунтування філософії та філософське обґрунтування наук. Філософію Аристотель Стагірит поділяв на теоретичну, або умоглядну, мета якої — знання задля знання; практичну — знання для діяльності; пойєтичну, творчу — знання заради творчості. Теоретична поділяється на фізичну, математичну і першу ("теологічну") філософію. Фізична філософія, за Аристотелем Стагіритом, вивчає те, що існує "окремо" і рухається; математична — те, що не існує "окремо" (тобто абстракції) і нерухоме; перша, або власне філософія ("софія"), — те, що існує "окремо" й нерухоме. До практичної філософії Аристотель Стагірит зараховував етику і політику, а до пойетичної — риторику та поетику. При цьому теоретична філософія за своїм значенням цінніша порівняно з практичною й пойєтичною, а софійна — й щодо інших галузей теоретичної філософії. Першу філософію Аристотеля Стагірита, яка отримала пізніше назву "Метафізика", можна поділити на загальну метафізику, яка вивчає суще як таке і його атрибути самі по собі, та часткову метафізику ("теологічна філософія"), предмет якої — "нерухомий вічний перший двигун". Основу онтології Аристотеля Стагірита складають: категоріальний аналіз сущого; каузальний — субстанції; модальний — співвідношення можливості й реальності. На відміну від категоріального, каузальний аналіз спрямований у Аристотеля Стагірита вже не на суще загалом, а лише на суботанційне суще, на з'ясування першооснов чи "причин субстанції", в якості яких постають: 1) матеріальна причина — матерія; 2) формальна причина — морфе, форма, ейдос, або щосьність, сутність; 3) джерело руху, створююча першооснова; 4) мета, "те, заради чого". Базовою в Аристотеля Стагірита є кореляція матерії й форми, матеріальної та формальної причин, при провідній ролі останньої; рушійна ж і цільова причини можуть і збігатися (особливо в живій природі) з формальною. Аристотель Стагірит, всупереч Платону, вважав, що форма, ейдос існує не як щось окреме щодо відповідної множини утворень, а в самій множині, як певний спільний предикат цих утворень, зафіксований у слові. Матерія постає тут як чиста можливість, потенція речі; форма — як реалізація такої можливості; рух — як процес переходу від потенції до дійсності, актуалізація матерії через її втілення в конкретних речах. Чільне місце в філософській системі Аристотеля Стагірита посідає, за обсягом, "фізична філософія", розроблена в діапазоні від з'ясування першооснов природи і руху через космологію, теорію елементів до біологічних трактатів і праці, засновної для психології. Як і в Платона, етика й політика в системі Аристотеля Стагірита утворюють цілісну "філософію про людське", предметом якої є практична діяльність і поведінка. Етика, за Аристотелем Стагіритом, має справу з "правильною нормою" поведінки, зумовленою соціально і, на відміну від положень теоретичної науки, недедукованою й не всезагальною. Він визначає вище людське благо як щастя (евдемонію), але не всяке, а тільки доброчинне, добре. Евдемонічний пік щастя досягається за дотримання споглядального життя, тобто в заняттях філософією. Вчення Аристотеля Стагірита про політичне мистецтво (політіке техне) охоплює сферу економічних, соціальних і правових установ та етику — в розширеному її тлумаченні. Поліс Аристотель Стагірит розглядає як природне утворення, людину відповідно — як "тварину політичну". Роль держави Аристотель Стагірит вбачав передусім у вихованні гідних громадян, духовний світ і практичну життєдіяльність яких визначала б доброчинність (арете). Аналізуючи форми державної влади, він виокремлює три позитивні форми правління (монархію, аристократію та політію), які можуть трансформуватися у три відповідні їм негативні форми — тиранію, олігархію та крайню демократію. Вчення Аристотеля Стагірита є одним з етапів не лише античної, а й світової філософії. Його ідеї донині зберігають життєздатність, впливаючи не лише на філософський лексикон, а й на стилістику наукового мислення.

Основні твори: "Фізика"; "Про виникнення і знищення"; "Про небо"; "Про виникнення тварин"; "Про частини тварин"; "Про душу". (І. Бойченко)

АРІАНСТВО — течія в християнстві IV — VI ст., яка обстоювала вчення Александрійського пресвітера Арія про нерівність Сина Божого з Богом-Отцем, яке суперечило встановленому на вселенських соборах у Нікеї (325) і Константинополі (381) церковному догмату про єдиносутність Бога-Отця і Сина. У XVI ст. вчення Арія, трансформоване Социном, утвердилося в Польщі (XVII ст.), звідки прийшло і в Україну. В наш час елементи аріанства присутні у віровченнях окремих протестантських і неопротестантських конфесій, найвизначнішою серед яких є Свідки Єгови (див. Социніанство).

АРОН, Раймон (1905, Рамбервіллер — 1983) — французький соціолог, філософ, політолог, публіцист. Отримав освіту у Вищій нормальній школі у Парижі (1924 — 1928). З 1930 р. перебував у Німеччині, де читав лекції спочатку в Кельні, потім у Берліні. Повернувшись до Франції, у 1935 р. видає книгу "Критика філософії історії", в якій проаналізував погляди Дильтея, Риккерта, Зиммеля, Вебера. У 1938 р. захистив дисертацію "Критична філософія історії". У 1955 — 1968 рр. очолював кафедру соціології в Сорбонні, а з 1970 р. — кафедру сучасної цивілізації в Колеж де Франс. Арон був послідовним критиком марксизму та його прибічників з табору лівої інтелігенції, зокрема, за їх підтримку СРСР. За своїми філософськими поглядами був супротивником позитивізму, історицизму і сцієнтизму, виступав проти претензій суспільних наук на те, щоб замінити собою політичні цінності і рішення, а також проти спроб обмежити та заперечити свободу індивіда. У політичній сфері активно захищав свободу, виступав проти поневолення державними режимами індивідуальної свободи і відносив себе до ліберального напряму. Поглядам Арона притаманний скептицизм стосовно будь-якої ортодоксальної ідеології. Він є одним із авторів теорії деідеологізації, чільним розробником теорії "єдиного індустріального суспільства" (50-ті рр. XX ст.). З 1963 р. Арон — член Французької академії моральних і політичних наук, а також почесний член академій інших держав.

Основні твори: "Опіум для інтелігенції" (1955); "Виміри історичної свідомості" (1961); "Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство" (1962); "Розчарування в прогресі" (1963); "Есе про свободи" (1965); "Демократія і тоталітаризм" (1965); "Найважливіші етапи соціологічної думки" (1967); "На захист занепадницької Європи" (1977); "Мемуари: 50 років політичних роздумів" (1983).

АРТЮХ, Анатолій Тимофійович (1939, Переяслав-Хмельницький — 1968) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1962). Кандидат філософських наук. Працював у ДУ "Львівська політехніка" на кафедрі філософії, після аспірантури інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ — науковий співробітник цього інституту. Досліджував проблеми гносеології та філософії науки. В дослідженні смислової (понятійної) структури теоретичного знання Артюх спирався на ідеї Канта, показуючи незадовільність гегелівської та наївно-матеріалістичної традиції для пояснення походження принципів наукових теорій. Виходячи з кантівських уявлень про категоріальні схеми, що лежать в основі знання, Артюх проаналізував особливості схем класичної фізики від Ньютона до Ейнштейна і спільність їх із схемами класичної політичної економи, включаючи Марксову. В працях Артюха формулюється підхід до аналізу смислової структури теорій, аналогічний до концепції парадигм.

Основні твори: "Категоріальний синтез теорій" (1967).

АРХЕ (від грецького Arche — початок) — термін давньогрецької філософії, що позначає першопринцип, початок. Платон розрізняв значення архе як: 1) онтологічного принципу, або першопринципу сущого ("Федр"); 2) гносеологічного принципу, або першопринципу пізнання ("Держава", книга 6). Аристотель у "Метафізиці" вперше подає семантичний опис архе і розрізняє онтологічні та епістемологічні начала. Перші — це "начала сутності", або принципи буття. Їх стільки ж, скільки й метафізичних причин — матерія, форма (ейдос), начало руху й мета (телос). Другі — це начала пізнання, їх характерною рисою є самоочевидна достовірність, аксіоматичність (див. Аксіома).

АРХЕТИПИ (від грецького Arche — початок, походження; typos — слід, відбиток) — в широкому розумінні — наскрізні символічні структури історії культури, асоціюють певний тематичний матеріал свідомого та підсвідомого функціювання людських цінностей. Символіка архетипів співвіднесена з ідейним чи образним змістом таким чином, що при усіх конкретно-історичних варіаціях цього змісту інваріантним, незмінним залишається сама тематизація через архетипічні символи тих чи тих цінностей. Так трійця "істина — добро — краса" притаманна всім епохам цивілізаційного розвитку, але в кожній з них має специфічне змістове втілення за наскрізності самої теми співвіднесення моральних, естетичних та гносеологічних цінностей. З символічного боку архетипи є пресупозиціями, тобто схильностями до реалізації певних образів чи ідей, прототипами чи можливостями їх здійснення в культурних процесах. Поняття архетипи було введено піфагорійцями та розглядалося в подальшому платоністськими школами як аналог "вічних ідей" (ейдосів) в їх символічному позначенні. В такому розумінні архетипи використовувались Діонісієм Ареопагітом, Бруно, Кеплером, Сковородою. В функції "проформ" архетипи трактувалися в творчості Данте, Гете, Т. Манна. У психологічному плані вчення про архетипи розроблялось Юнгом, який пов'язував їх з символічними структурами "колективного підсвідомого" типу "Самість" (особистість власного "Я"), "Маска" (соціальні ролі, що заміщають справжню суть особи чи псевдо-"Я"), "Тінь" (чи анти-"Я", демон), "Аніма" (образ жіночості) та ін. За різними аспектами здійснення архетипи можуть виступати як міфологеми (на зразок фантастичних уявлень про небо, землю, пекло) чи як раціональні утворення (типу наскрізних для історії науки уявлень про атоми, образів симетрії та гармонії, хаосу та порядку), або образи етико-нормативної свідомості (як то 10 заповідей в їх співвіднесенні з євангелічними чи апокрифічними притчами). До архетипів відноситься і символічне використання понять "Захід" та "Схід" як специфічних виявів демократичних та деспотичних тенденцій суспільного розвитку. Існують також національні архетипи, які, за Гайдеггером, у ментальності різних народів можуть позначатись образами типу "Дім" (символ святого довкілля, буття), "Поле" (символ життєвого топосу, джерела існування), "Храм" (символ святинь). Аналіз архетипів є евристичним засобом дослідження культур та національної свідомості. (С. Кримський)

АСКЕТИЗМ (від грецького ασκεω) — вправляюсь, прагну) — життєвий принцип і відповідний спосіб життя, що передбачає добровільне обмеження життєвих потреб, відмову від чуттєвих насолод, створення умов, які б завдавали додаткових труднощів і страждань. Здавна практикується як засіб самовдосконалення чи підвищення статусу індивідів і певних груп (інститут ініціації, табу, побутова обрядовість, групові дисциплінарні правила тощо). Аскетизм в різних його формах притаманний багатьом релігіям. У філософії виразна тенденція до аскетизму характеризує кініків. Загальножиттєвий смисл аскетизму полягає в тому, що він здійснюється і переживається людьми як спосіб звеличити духовне начало на противагу матеріально-практичним інтересам. В моральному плані аскетизм втілює здатність людини до самообмеження, вияву гранично доступної для неї внутрішньої свободи. За певних історичних умов аскетизм може стати принципом масової поведінки; зокрема, про це свідчать праці Вебера, присвячені аналізу духовних засад формування буржуазного суспільства. Протилежною щодо аскетизму життєвою орієнтацією виступає гедонізм.

АСМУС, Валентин Фердинандович (1894, Київ — 1975) — російський філософ, історик філософії, логік. Від 1914 р. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету, закінчив відділення філософії та російської словесності. Доктор філософських наук (1940). Старший науковий співробітник інституту світової літератури (з 1956) та інституту філософії АН СРСР (з 1968). Заслужений діяч науки РСФСР, лауреат Державної премії (1943), перший з радянських філософів (і довгий час єдиний) дійсний член Міжнародного інституту філософії в Парижі. Один з небагатьох визначних спадкоємців дореволюційної філософської культури, який зумів розвинути її далі й цим синтезом старого й нового плідно ферментизувати філософську науку в СРСР. Основними напрямами науково-дослідної та викладацької діяльності були історія філософії, естетика і логіка. Після відновлення викладання та вивчення формальної логіки в СРСР опублікував першу в країні (після довгої перерви) книгу з логіки. Асмус — один з провідних кантознавців. Автор монографічних досліджень з історії філософії. Чимало філософів в Україні та за її межами вважають себе учнями Асмуса — філософа за покликанням, глибокого дослідника та шанувальника класичної філософської спадщини.

Основні твори: "Діалектика Канта" (1929); "Логіка"(1947); "Декарт"(1956); "Філософія Іммануїла Канта" (1957); "Демокрит" (1960); "Німецька естетика XVIII ст." (1962); "Проблема інтуїції в філософії і математиці" (1963); "Історія античної філософії" (1965); "Питання теорії та історії естетики" (1968); "Платон" (1969); "Іммануїл Кант" (1973); "Історико-філософські етюди" (1984).

АСОЦІАЦІЯ (латинською associatio — об'єднання, від associo — з'єдную) — форма об'єднання людей для співпраці заради досягнення певної спільної мети. Цілі різних асоціацій за змістом і спрямованістю відзначаються великим розмаїттям і можуть стосуватися як загальних проблем економічного, політичного, культурного характеру, так і досить вузьких, конкретних зацікавлень незначної кількості осіб. Визначальною ознакою асоціації, як форми соціального об'єднання, є її добровільність. Будь-яка асоціація утворюється на основі доброї волі осіб, які входять до її складу. Цей факт породжує ще дві чільні ознаки асоціації — активну позицію її членів у досягненні об'єднувальної мети цієї асоціації та реальну можливість продуктивного поєднання у належних до даної асоціації людей певних "інтелектуальних схем", або ідей, з індивідуальними вольовими зусиллями кожної окремішної особи. Асоціації, як соціальне явище та його філософське осмислення, додають певною мірою до перспективи практичного і теоретичного подолання альтернативи комунітаризму (наголошується момент колективного, спільного стосовно індивідуального) та антикомунітаризму (вважається пріоритетним щодо спільного індивідуальне, осібне). На рівні асоціації ця альтернатива значно послаблюється через сприйнятливість індивідуальної волі до розумно вибудованих ідей-цілей та, зворотним чином, завдяки здатності останніх до еволютивних змін (за змістом, системою аргументів, логікою та стилістикою їх викладу) з огляду на індивідуальні очікування та зусилля конкретних членів асоціації. Взаємодоповняльність чинників волі та розуму створює умови для того, щоб окремішні індивіди спрямовували свої зусилля на досягнення спільних цілей. У загальнофілософському аспекті асоціація, як соціально-організаційна одиниця, є своєрідним пунктом узгодження суперечності між єдністю та різноманітністю, втіленням у соціальних стосунках динамічно-конструктивної сторони плюралізму, орієнтованого на створення осередків єднання людей на підставі вільно обраних спільних цілей. Через урізноманітнення сфер локального вибору та діяльності відбувається згуртування, а не роз'єднання людей. З точки зору соціальної та політичної філософії, інститут асоціації є однією з характерних прикмет демократичного суспільства. Він слугує важливим соціальним механізмом врівноваження, з одного боку, тенденції адміністративно-управлінської централізації та, з другого боку — відцентрових сил, закладених у цілях та діяльності, які базуються на приватній ініціативі. На важливість вирішення цього питання у контексті науки управління вказували у XIX ст. фундатори соціальних та політико-філософських досліджень ролі асоціації у суспільстві Дж. Ст. Мілль та Токвіль. Висловлені ними ідеі є актуальними для умов будь-якого демократичного суспільства, особливо в період його становлення, зокрема для сучасного українського суспільства. Мілль відзначав, що "вільні асоціації" облаштовують "практичний бік політичного виховання вільного народу", вводять окремішного індивіда у царину близьких йому спільних інтересів, допомагають долати егоїзм, притаманний ліберальній демократії. Токвіль також наголошував, що американці боролися з індивідуалізмом, зумовленим рівністю, за допомогою свободи і в такий спосіб його здолали. Для сучасної України конструктивний потенціал має ідея взаємовпливу між громадськими та політичними асоціаціями. Громадські об'єднання створюють ґрунт для політичних асоціацій, останні ж сприяють розвиткові і вдосконаленню перших. Згідно з Токвілем, участь у політичних об'єднаннях слід розглядати як безкоштовну школу, де кожний громадянин спроможний вивчити "загальну Теорію створення асоціацій". В історії теорій націоналізму до проблеми асоціації звертався Мацціні. Він розглядав асоціацію як засіб прогресу, обопільно колективного й індивідуального, бо світ, на його думку, перебуває у пошуках не стільки матеріальної солідарності, як моральної єдності, що може базуватися "лише на асоціації рівних і вільних людей та націй". (Н. Поліщук)

АСТИКА (санскрит — той, хто визнає існування іншого світу, Бога, тобто віруючий, відданий) — давньоіндійська назва тих, хто визнавав авторитет Вед та онтологічні, об'єктивні засади моральності, а саме — існування потойбічного світу та посмертна відплата за вчинене у цьому житті; трансцендентний сенс в офірі та дарах; наявність інших світів, недоступних сприйняттю звичайної смертної істоти. Астика традиційно властива таким релігійно-філософським системам, як санкх'ю, йога, ньяя, вайшешика, міманса, веданта.

АСТРОНОМІЯ (від грецького αστρον — зірка; νομος — закон) — наука про будову і розвиток небесних тіл, їх систем та Всесвіту вцілому. З давніх часів астрономія була щільно пов'язана з філософією, зокрема, такими її підрозділами, як космологія. Застосування таких інструментів та засобів, як телескоп, фотографія, радіотелескоп, спектральний аналіз, фотометрія, ЕОМ, космічна техніка, високоточних експериментальних методів та новітніх фізичних теорій (особливо фізики елементарних частинок, суперсиметрії, супергравітації, суперсил та суперенергій) дозволили астрономії відкрити і обґрунтувати, як можливі, — фізично і космологічно осмислені — фундаментальні природні процеси та закони, які лежать в основі людських уявлень про простір, час та розвиток матерії. Астрономія надала фізичним законам космологічного й світоглядного змісту. Вона пов'язана з такими світоглядними змінами в історії людства, як коперниканська революція (перехід від геоцентричної до геліоцентричної системи світу), наукове обгрунтування нескінченності Всесвіту у просторі та часі, відкриття реліктового випромінювання, розбігання галактик та інших космологічно значущих фактів. (О. Кравченко)

АТАРАКСІЯ (від грецького ἀταραξία — відсутність хвилювання, незворушність, душевний спокій) — поняття, вжите Епікуром для позначення ідеального стану душі, кінцевої мети блаженного життя, до якої повинна прагнути людина. З огляду на потрактування першого блага для людини — насолоди — як відсутності страждання, станом, тотожним атараксії, була незалежність від зовнішніх умов, що досягалось обмеженням потреб, помірністю в насолодах, самовідстороненістю від тривог і небезпек суспільних і державних справ (Діоген Лаертський). Спираючись на нове, відмінне від традиційного, розуміння знання, Епікур заняттям філософією відводив роль засобу досягнення незворушності духа, свободи від страху перед богами, смертю та незрозумілими явищами природи. Витоки ідеї ідеального стану душі як мети людського життя вперше в філософії моралі окреслені Демокритом у його визначенні евтемії як довершеного стану душі, ознаками якого є спокій і рівновага.

АТЕЇЗМ (від грецького а — заперечна частка; teo — Бог, дослівно — безбожжя) — термін для характеристики таких світоглядних орієнтацій людини, які утверджують її в бутті, вільному від необхідності апелювати до надприродного. Протягом історії зміст поняття атеїзм змінювався й був пов'язаний не лише з еволюцією релігії, а насамперед з розвитком виробництва, удосконаленням суспільних відносин, розвитком наукового пізнання взагалі. Історичний розвиток атеїзму відображає звільнення людини від панування над нею стихійних сил природи і суспільства. Атеїзм не тотожний різним формам критики релігії, хоча в минулому подеколи й був пов'язаний з ними. Водночас атеїзм не тотожний і антитеїзму. Якщо він і є супутником релігії, то не тому, що без неї не може існувати, а тому, що витлумачує ті самі, що й вона, проблеми взаємодії людини і світу. Атеїзм як форма філософського освоєння світу цікавить не стільки онтологічний чи гносеологічний, скільки індивідуально-практичний аспект відношення людини до світу, зокрема питання про те, чи вільна людина у своїй діяльності, чи вона знаходиться під абсолютним впливом необхідності. Розкриваючи діяльну сутність людини, відображаючи факт утвердження її в своєму дійсному бутті, формуючи у неї адекватне уявлення про саму себе як частину природи і суспільства, як творчу, діяльну істоту, що вирішує проблеми свого буття без опори на надприродні сиди, атеїзм постає, відтак, як специфічна форма людинознавства. Соціальний зміст атеїзму полягає не у звільненні свідомості людей від релігійних уявлень, а в утвердженні людини в такому бутті, яке виключає необхідність звернення її до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама. Атеїзм зорієнтовує людину на свідомий контроль за всіма процесами своєї життєдіяльності. (А. Колодний)