Естетична функція

Естетична функція мови полягає в тому, що вона — першоджерело культури, знаряддя і водночас матеріал створення культурних цінностей Існування мови у фольклорі,красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання.

Культурологічна функція

Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, їїтрадиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління. Чим повнокровніше функціонує в суспільстві мова, тим надійніший зв'язок та багатша духовність наступних поколінь. Дотримання мовних норм, популяризація рідної мови — це поступ у розвої загальної культури нації.

Номінативна функція

Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусімслова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо. У назвах не лише зафіксовані певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але також її помилкові уявлення, ірреальні сутності, фантазії тощо.

2. Правові засади функціонування та розвитку мов в Україні

ЗАКОН УРСР «ПРО МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР». Прийнятий Верх. Радою УРСР 28.Х 1989. Потреба в держ. статусі укр. мови в республіці була викликана складною мовною ситуацією, передусім звуженням сфери її функціонування у 30-80 — і рр. Питання про держ. статус укр. мови було порушено діячами культури, зокрема письменниками на зборах, пленумах і з’їзді СПУ. На установчих зборах Т-ва укр. мови ім. Т. Шевченка 9-10.II 1989 (з жовтня 1991 — Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка) схвалено проект Закону, що його згодом доопрацювала робоча група ВР УРСР. Проект документа було опубл. 5.IX 1989 для всенар. обговорення.

Закон про мови містить 6 розділів (40 статей). У ньому зазначається, що закон регулює сусп. відносини у сфері всебіч. розвитку і вживання укр. та ін. мов, якими користується населення республіки, в держ., екон., політ. і госп. житті, охорону конст. прав громадян у цій сфері, виховання шанобливого ставлення до нац. гідності людини, її культури і мови. Укр. мова проголошується державною мовою в Україні. Їй забезпечується всебіч. розвиток і функціонування у всіх сферах сусп. життя; створюються також необхідні умови для розвитку і використання мов ін. національностей. Визначаються обов’язки служб. осіб щодо володіння держ. мовою, правові основи охорони фондів і пам’яток мови, захисту мов і контролю за виконанням закону. У всіх сферах сусп. життя укр. мова наділяється правом функціонування і використання як державна. Визнається вільний вибір мови навчання дітей як невід’ємне право громадян. Рос. мова чи мова ін. етн. меншини, що проживає компактно, наділяється правом паралельного вживання і функціонування поряд з укр. мовою. Те саме стосується назв установ, топонімів та картогр. видань — вони подаються укр. мовою, але паралельно можуть подаватися мовою і нац. меншини, яка компактно живе в тій чи тій місцевості. Україна на основі угод з ін. державами сприяє нац.-культур. розвиткові українців, що живуть за межами етн. батьківщини. Разом із Законом прийнято постанову ВР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР „Про мови в Українській РСР"», де вказано термін реалізації тих чи тих статей. Закон введено у дію з 1.I 1990, однак 12 його статей, які стосуються, передусім, регіон. особливостей, передбачено запровадити протягом 3 — 5 років, а 6 — упродовж 5 — 10 років (до 2000). Осн. положення Закону знайшли відображення в ст. 10 Конституції України. Після закінчення терміну реалізації Закону можна констатувати певне розширення поля сусп. функціонування укр. мови як державної, зокрема у сферах дошкільного виховання, шкільної освіти, діловодства, держ. органів і громад. орг-цій тощо. У 1-й пол. 90-х рр. Кабінет Міністрів України двічі створював комісії для здійснення нової редакції Закону. 1997 Рада з мовної політики при Президентові України передала до Верх. Ради України проект Закону «Про розвиток і застосування мов в Україні».

3. Літературна мова

Українська мова – слов”янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує: А) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові; Б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних одиницях.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах обслуговує культурне життя народу , всі сфери його суспільної діяльності. За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших високохудожніх творів українською мовою („Енеїда”, „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”). Він першим використав народорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору. Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше „своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови...” Традиції Т. Шевченка у розвитку української літератрної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники. В основу української літературної мови деякі письменники й до Т.Шевченка намагалися покласти живу народну мову, але це мало переважно діалектний характер: -- Мова І.Котляревського спиралася на полтавську говірку; -- мова Г.Квітки-Основ”яненка – на харківську тощо. Тарас Шевченко першим „піднісся до розуміння синтетичності і соборності” літературної мови. Проте ще довго точилася дискусія щодо галицького впливу на українську літературну мову. Через певний час дискусія привела до засадження крайностей і ствердження середньої лінії. Однак сучасна літературна мова широко використовує галицькі елементи: в абстрактній лексиці (засада, властивість, зарозумілість, необізнаний, вплив, відчувати); в поняттях побуту (парасоля, кава, серветка, цукерки, тістечко); в адміністративно-канцелярській сфері (звіт, уряд); подвійний наголос (засідання, роки, тисячі, часу); вживання прийменників (о першій годині, за наказом, за десять хвилин одинадцята, по обіді) Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов”язкових для всіх літературних норм. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова характеризується наявністю сталих норм. Унормованість – основна ознака літературної мови. Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих реалізацій мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації. Розрізняють орфоепічні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні норми, опанування якими сприяє підвищенню культурної мови. Ці правили оберігають літературну мову від проникнення в неї суржику, сленгу, діалективізму і всього того, що може розхитати, спотворити її структуру. 

4. Державна мова. Мова міжнаціонального спілкування. Мова міжнародного спілкування.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики.

Термін державна мова з'явився у часи виникнення національних держав. В однонаціональних державах немає необхідності юридичного закріплення державної мови.

Статус державної мови в багатонаціональних країнах, закріплюється законодавчо (конституцією) як правило, за мовою більшості населення.  другого боку, у деяких країнах статус державних надано двом і більше мовам незалежно від чисельності мовних меншин.

В таких країнах федеративного устрою як Канада або Швейцарія, статус державної (офіційної) мови визначається також окремо на регіональному рівні. Це призводить на практиці до того, що, наприклад, у провінції Квебек (Канада) підприємства федерального підпорядкування виконують федеральний закон про мови і надають послуги англійською і французькою мовами, а підприємства провінційного підпорядкування — лише французькою. Підприємства ж муніципального рівня (аналог укр. ЖЕКів) виконують місцеве муніципальне розпорядження й обирають який, федеральний чи провінційний закон про мови виконувати. Так на території Великого Монреаля переважно під цим впливом мовного суверенітету місто поділилося на більш ніж десять маленьких міст, які керуються федеральним або провінційним законом про мови.

У країнах, де лише одна мова має статус державної, забороняється дискримінація громадян за мовною ознакою, носії інших мов мають право користуватися ними для задоволення своїх потреб.

В Україні державна мова закріплена Конституцією України, а саме ч. 1 ст. 10 Конституції, яка визначає, що

Державною мовою в Україні є українська мова.

Вживання мов в Україні детальніше регулюється Законом Української РСР «Про мови в Українській РСР», відповідно до частин 2 та 3 статті 2 вищевказаного закону встановлено, що

Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, підприємства, установи і організації створюють всім громадянам необхідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею.

Мо́ва міжнаро́дного спілкува́ння — мова, використана представниками різних народів або лінгвістичних груп для спілкування серед носіїв різних неоднакових мов.