Визначення терміну

Мовою міжнародного спілкування, як правило, є мова поширена в межах певного регіону або навіть усієї Землі. В основному у світі статусом міжнародної користується моваанглійська, — і також найбільш поширені мови землі: іспанська, французька, та частково — німецька.

В окремих регіонах Землі роль мови міжнародного спілкування на регіональному рівні відігравати французька, арабська, й іспанська. У Центральній Африці таку ж функцію прийняла мова хауса.

Мова набуває статусу мови міжнародного спілкування, як правило, завдяки історичним передумовам. Так, мовою міжнародного спілкування стає мова:

• панівного етносу на певній території (так було з давньоруською мовою у Великому Князівстві Литовському, де найбільшим етносом був давньоруський);

• колонізатора (так було з російською, французькою, англійською, іспанською, арабською).

Специфіка срср

За існування СРСР мовою міжнаціонального спілкування була де-юре і де-факто російська мова. Комуністичний режим, діючи за принципом «зближення соціалістичних націй», насаджував росмову у всіх неросійських республіках СРСР, припускаючи, що в недалекому майбутньому нова мова (читай: російська) повинна б замінити національні мови складових республік. Із розвалом СРСР та зі зменшенням впливу Росії на колишні підконтрольні території — становище російської мови як мови міжнародного спілкування занепадає.

Міжнародна мова — інтернаціональна мова спілкування, котру вивчають багато людей як другу мову. Міжнародна мова характеризуюється не лише по числу носіїв (рідна чи друга мова), а також по географічному поширеню, і вона використовується в інтернаціональних організаціях та дипломатії.

До діючих міжнародних мов відноситься мови: нотного запису музики, мова фізичних, хімічних та математичних формул, тощо. На наш час бракує лише мови безпосереднього спілкування представників різних країн та народів.

Чи не найперша спроба створити універсальну або міжнародну мову була зроблена ще у четвертому столітті до нашої ери в стародавній Македонії. Алексарх, брат македонського воєначальника Кассандра (згодом царя Македонії) мріяв створити справедливу державу, у якій усі громадяни говорили б однією мовою і жили б дружно. Він заснував місто Уранополіс – Місто неба, жителями якого стали прибульці з різних країн. Для них Алексарх створив спільну мову. На яких принципах вона базувалася, досі невідомо, бо нова місто-держава невдовзі припинила своє існування, а з нею і згадана мова.

Питанням впровадження міжнародної мови зокрема займались Лейбніц і Катерина II, організовувались групи вченні, перед якими стояло завдання створити мову легку, доступну і таку, яка б підходила всім. Було понад 500 проектів, серед них «Інтерлінгва», «Ідо», «Волапюк» та інші, деякі не забуто й досі.

Питання єдиної міжнародної мови в Євросоюзі

Перша спільнота, яка напряму практично відчула гостроту проблеми вітсутносі спільної мови є Європейський Союз. За Статутом, мови усіх країн-членів повинні бути рівноправними. Це означає, що в ЄС на рівних повинні функціонувати 26 мов. Це призводить до величезних витрат. За підрахунками економістів, за рік на тлумацькі та перекладацькі потреби ця спільнота витрачає до 30% свого бюджету. При опитуванні, проведеному у 1999 році у Європарламенті, 21% парламентарів висловили позитивне відношення до пропозиції по використанню есперанто у Європі.

5. Мовна норма. Типи мовн норм

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головна ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис». Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма. Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми. Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормова-ності може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки. Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними чинниками,— усі вони неминуче пов'язані з поняттям норми... Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови. Сукупність загальноприйнятих,-усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Розрiзняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова); Наприклад: (молод'ба)

2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо!дити- ви!ходити

3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. орфографічні норми (написання слів);

9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

6. Взаємний зв”язок мови і права. Сутність і шляхи реалізації

7. Культура мови правника

Основним чинником національної ідеї є право, яке підсилює національну гордість і національний характер. У ньому як в одному з державних атрибутів ми вбачаємо національну культуру українського суспільства, а у формах і способах його реалізації – національну культуру юриста. Національна культура жодною мірою не протистоїть загальнолюдській, а органічно пов’язана з нею. Однією з найвагоміших вартостей загальнолюдської культури є, як зазначає А. Фартушний, пошанування всього національного: мови, держави, традицій у галузі освіти, науки, релігії тощо.

Важливою проблемою професійної культури юриста є його національна культура. Причому суть цієї проблеми нині полягає у відродженні національно-державницьких засад правничої діяльності. Це і буде початком формування національної культури правника. Тому що нині, до речі, доволі активний процес нівелювання національних цінностей призводить до послаблення і без того духовно ослабленої держави. Тобто характеристикою юриста повинно бути первинність національного і вторинність інтернаціонального. Інакше це буде позадержавний, позанаціональний спеціаліст. Адже джерелом права, суб’єктами якого є юристи, - це досягнення, інтелектуальні здобутки народу, нації, в яких закладений відповідний менталітет й «запрограмована» його дія. Такий правовий код нації може зрозуміти лише національний юрист

Чинниками національної культури юриста є державна українська мова, мовлення (слово), мовленнєвий режим та етикет.

Культура мови — це літературна мова, вільне володіння юридичною термінологією, відсутність слів-паразитів, уміння вибрати правильний тон у розмові.

Безперечно, кожному юристові потрібно засвоїти мовну культуру, усвідомити, що вона не тільки соціальний, а й антропологічний феномен, і, як українська нація, є культурно-історичним фактом.

Культура спілкування не унаслідується, не програмується генетично. Засвоєння норм спілкування – наслідок виховання. Юриста необхідно навчити спілкуватися. У складних умовах сучасного життя покладатися на стихійний вплив обставин щодо роботи з працівником, як суб’єктом спілкування було б великою легковажністю, яка, ще не подолана.

Письмова діяльність юриста вимагає не аби яких знань державної мови. Невірно, або з помилками написаний текст, записка, протокол, рішення будуть причиною непорозумінь та неповаги з боку колег, звичайних цивільних людей. Звичайно, що як і представники будь-яких інших професій, у своїх текстах юристи використовують спеціальні терміни. Написання деяких понять дуже важко запам’ятати, тому їх виносять у спеціальні юридичні довідники. І письмова діяльність і публічне мовлення юриста підлягають певній традиції. Це завжди ділова або публічна мова. Вона є стислою і завжди по суті. Кожне слово зважене і має своє власне місце.

Механізм дії психологічної культури юриста, тобто важелі, за допомогою яких психологічна культура втілюється у його практичну діяльність,- це насамперед мислення і мовлення.

Мислення юриста спрямоване на усвідомлення права й реалізацію його норм. У психологічній літературі мислення поділяється на теоретичне і практичне. Юрист повинен розвивати обидва види мислення, щоб активізувати творчий пошук, професійні дії. Але перешкодою творчій діяльності юриста може бути осуд керівників, невпевненість у результатах тієї чи іншої справи. У таких випадках механізм мислення юриста буде «деформований», оскільки його думка залишиться невисловленою.

Думки передаються за допомогою мовлення, яка буває, як відомо, внутрішньою і зовнішньою. Зрозуміло, що внутрішнє мовлення людини передує зовнішньому, тобто слову. Проте юрист працює в таких умовах, коли зовнішнє мовлення не завжди повинно виражати думку чи внутрішнє мовлення. Це позитивний результат його психологічної культури, хоча зміст вираженої думки характеризує ступінь розвитку загальної культури людини.

Зауважимо, що мова юриста не завжди адекватна його психологічній культурі. Однак не кожен юрист уміє використовувати слово як засіб юридичної праці. Трапляється, юристові тяжко висловитися, а легше скласти письмовий текст, що е наслідком певних прогалин у його психологічній культурі .

Юрист у правоохоронній роботі з громадянами повинен дотримуватися такої послідовності: усунути психологічний бар’єр між собою і співрозмовником, оволодіти ситуацією, психологічно вивчити співрозмовника, здійснити певну психологічну настанову.

Так, початок розмови юриста з правопорушником, свідком, потерпілими чи іншими учасниками справи пов’язаний з певною психологічною незручністю, яка виникає з різних об’єктивних та суб’єктивних причин. Високий рівень психологічної культури допомагає юристові подолати цю незручність, не виявляючи при цьому свого надмірного зацікавлення.

Юрист повинен відчути, коли ініціатива має непомітно перейти до нього. Причому варто звернути увагу на темп такого переходу, його виваженість. Упевнившись в надійності оволодіння ситуацією, юрист повинен приступити до психологічного вивчення співрозмовника. Суть його полягає у виявленні психічних особливостей громадянина, хоча таке вивчення стихійно розпочинається з першого погляду. Йдеться про активне вивчення, в результаті якого з’ясовується тип нервової системи, рівень мислення тощо. Це допоможе поступово підготувати співрозмовниканика до запланованої розмови через навідні запитання й очікувану вичерпну відповідь.

8. Писемне та усне мовлення

Сучасна українська літературна мова існує у писемній та усній формах.

Вони однаково важливі для суспільства, обом їм властиві мовні норми.

Однак за своїм функціонуванням кожна з них має; свої специфічні особливості.

Усна форма літературної мови обслуговує поточні потреби спілкування в суспільстві між людьми, безпосередньо пов'язаними між собою. Це мова ділового спілкування науки, освіти, засобів масової інформації. Кількість учасників усного спілкування обмежена Розумінню усної мови сприяють: інтонація, тембр і сила голосу, дикція, паузи, міміка, жести та умови, у яких відбувається розмова.

Усне мовлення - це діалог.

В усному мовленні переважно використовуються прості реченця, тому що при безпосередньому спілкуванні висловлена думка часто стає зрозумілою з півслова або з одного натяку. Усна мова обслуговує побутові й виробничі процеси суспільства, то в ній переважає лексика побутового та виробничого характеру, можливе вживання розмовних слів, які перебувають на межі з діалектною лексикою.

Існує ціла низка „штампів” привітання, прощання і загалом побутових діалогів, що є складовими мовного етикету.

Усній мові характерна спонтанність, непідготовленість.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, наукової й культурної діяльності. Вона розрахована на спілкування з необмеженою кількістю осіб.

Вимоги до писемної мови:

- точність,

- послідовність і лаконічність,

- виклад фактів,

- гранична чіткість у висловлюванні.

У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за страми спілкування.

Так, у ділових паперах крім звань графіки, орфографії, пунктуації, існують суворі правила їх побудови, вживання стійких словосполучень і вибору лексичних одиниць.

Писемній мові властиві як прості, так складні речення, вживання їх -потреба повно розгорнути й оформити складну думку. Потрібні слова добирати доречно, з урахуванням знань і правил правопису, вдалого вибору слова.

Письменна мова дає нам можливість фіксувати ким-небудь висловлене (відтворення висловленого в просторі та часі). Наша мова - дзеркало нашої культури.

Наука, освіта - ділові стосунки розмовних слів не припускають.

Культура усного і писемного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає; в тому, щоб досконало знати мовні норми і дотримуватись їх.

Писемна мова- мова, зафіксована на папері чи ін. поверхні за допомогою усталеної системи графічних знаків, сприйманих зором, розташованих у певній лінійній послідовності і співвіднесених з одиницями реального, звукового мовлення; одна з двох форм реального існування мови як засобу комунікації.

Писемна мова виникла пізніше від усної і є вторинною (графічною) формою матеріалізації висловлення. Суттєвою особливістю писемної мови є відтворюваність, властивість бути перенесеною у просторі і збереженою у часі. Це зумовлює поширеність її у різних сферах комунікації.

Для багатьох галузей мовної практики писемна мова є пріоритетною формою (художня, мемуарна і наукова література, державне й особисте листування, юридичні акти, окремі жанри ділового мовлення - резолюції, накази тощо).

Деякі тексти ділового характеру існують, наприклад, тільки в писемній формі (протоколи, акти, заяви, посвідчення, довіреності, розписки, квитанції, накладні). Базуючись на тих самих структурно-формальних і функціональних нормах, що й усна мова, писемна мова порівняно з нею має свою специфіку. Можливість попереднього обдумування і поступовості у фіксації (а значить, і можливість внесення змін, доповнень і т. п.) зумовлює послідовніше дотримання нормативності, властивої літературній мові, використання більших обсягом і складніших структурою та стилістично відшліфованіших синтаксичних побудов. Речення з такими структур. характеристиками увійшли в традицію писемної форми спілкування і стали однією з визначальних ознак її граматичної організації.

Писемна мова не тотожна поняттю «книжна мова». Більшість форм книжної мови, природно, пов’язана з писемною (худож.-літ., наук., офіц. ділові та деякі ін. тексти). Однак до книжної мови належать і тексти, що реалізуються в усній формі, але організовані з орієнтуванням на норми писемної мови (значна частина матеріалів, що йде через теле- і радіоефір, наук. доповіді, лекції, звіти тощо).

У писемній мовній практиці, як і в усній формі побутування мови, знаходить свою фіксацію, матеріальне втілення літературна мова у багатогранності її функціональних типів і жанрових форм.

9. Розділи мовознавства. Одиниці мови

Мовознавство, або лінгвістика (від лат. lingua - мова) - це наука про мову.Мовознавство — це гуманітарна наука. Вона є розділом культурології (поряд з мистецтвознавством і літературознавством) і філології (поряд з літературознавством), а також галуззю семіотики — науки про знаки. Як окрема дисципліна мовознавство оформилася в середині 19 століття.

Основні розділи мовознавства:

розділ		основні направлення
Фонетика		вивчає звуки як одиницю мови, а також звуковий склад мови
Лексикологія		вивчає слово як одиницю мови і словниковий склад мови як систему
Фразеологія		вивчає фразеологізми як одиниці мови
Морфемика (будова слова)		вивчає значущі частини слова (морфеми), а також їх значення і місце у слові
Словотвір		вивчає способи творення слів
Морфологія		вивчає слова як частини мови
Синтаксис		вивчає будову і значення словосполучень і речень, а також види зв'язків, за допомогою яких слова поєднуються у словосполучення і речення
Граматика		вивчає поєднання слів у словосполученнях і реченнях
Орфоепія		сукупність норм української літературної вимови
Графіка		вивчає сукупність всіх умовних знаків, за допомогою яких звуки передаються на письмі
Орфографія		система правил, що визначає способи написання слів
Пунктуація		система правил, що визначають способи вживання розділових знаків
Лексикографія		розробляє теорію і практику укладання словників
Культура мовлення		розглядає питання додержання мовних норм і доречності вживання виразових засобів мови в мовленні
	Одиниці мови

...Українська мова в багатстві, витонченості і гнучкості форм не посщупається ані жодній із сучасних літературних мов слов'янства. (М. Драгоманов)

 

Наше мовлення (розповідь, опис, листи, документи тощо) складається з окремих частин, які передають якийсь зміст, поняття чи назву. Ці частини — слова, словосполучення і речення. Вони можуть вживатися самостійно і бути пов'язані між собою в конкретному висловлюванні. Наприклад: Розмови, розмови, розмови. Скільки їх тільки сьогодні не ведеться!

або:

Як тобі ведеться там, Василю ?

Під землею, під ріллею —там...

По якому цвинтарному стилю

Нам ростити крила з телеграм.

(Іван Драч)

 

Як бачимо, слово ведеться в обох випадках вживається з різним значенням, бо в контексті набуває нового змісту.

Слова можуть змінюватись за допомогою додавання або віднімання певних частин: префіксів, суфіксів, закінчень, які вносять нові якості в зміст самого слова. Наприклад: ведеться, поведеться, переведеться, розведеться, доведеться, наведеться. Тут ми вже маємо справу з новими словами.

Отже, основними одиницями мови є слово, словосполу чення і речення.

Слово — основна одиниця, що складається зі звуків на позначення конкретних предметів, явищ, дій та їхніх ознак. Слово являє собою єдність звукової форми і значення.

Словосполучення — синтаксична одиниця, яка складається з двох і більше граматично пов'язаних повнозначних слів, що служать для вираження єдиного, але складного поняття. Наприклад: праця —творча праця; влада — влада на місцях, мудра влада.

Речення — це мовна одиниця, що складається з пов'язаних між собою слів і виражає закінчену думку.

Наведемо для1 прикладу текст, розчленований на речення.

Гідність — це мудра влада тримати себе в руках. Благородство твоєї людської особистості виявляється в тому, наскільки мудро й тонко ти зумів визначити, що гідне й що негідне. Гідне повинно стати самою суттю твоєї духовної культури, негідне нехай викликає у тебе презирство й огиду (В. Сухомлинський).

у цьому тексті три речення й кожне з них передає певну думку.

10. Лінгвістична стілистика. Критерії розподілу мовних засобів на стилі.

Лінгвістична стилістика вивчає мовні засоби вираження не лише емоційно-експресивного, а й інтелектуального (логічного) та художньо-естетичного змісту мовлення. Мовні засоби експресивного вираження інтелектуального, емоційно-вольового, естетичного в процесі спілкування — це ті самі мовні одиниці відповідних рівнів, що вивчаються в лексикології і граматиці, але стилістика розглядає їх з погляду необхідності чи доцільності використання в певних типах мовлення, з погляду відбору з-поміж низки однотипних одиниць. Кожний акт мовлення (усного чи писемного) спрямований на досягнення мети спілкування, він завжди відбувається або зафіксований у якійсь типовій ситуації. Лінгвістична стилістика має визначити, якими мовними засобами успішно досягається мета, чому саме цими, а не іншими обраними засобами для даного типу спілкування, за якими критеріями здійснюється добір мовних засобів і вибір серед них. Стилістика пронизує всі рівні мовної системи. З мовних одиниць кожного рівня виділяють: • одиниці, що мають стилістичні ознаки (конотації, забарвлення), що зумовлені їх лексико-граматичною природою (Батьківщина, рідний край, гарний, поганий, добро, зло, щастя, козаченько, матусенька, дівчинонька, личенько, гарнесенький, кохати, ненавидіти, роззява, хуліган тощо); • стилістичні ознаки яких виникають на реалізації їх валентностей (золота осінь, золота людина, золоті руки, чорне золото, золото спартакіади; книга життя, полудень віку; волосся білявими житніми колосками); • що перебувають у якісно-експресивних опозиціях (крокувати — швендяти, плечі — рамена, губи — уста, обличчя -— пика, голос — глас, чоло — лоб, ворота — врата); • що виникають оказіонально шляхом семантичних зміщень, лексико-граматичних перетворень (прихватизація, фірмач, совок, хрущоба, прокол, шлангувати, приводнитися, розвішатися, туалетитись, фараону дати).         Стилістика вивчає не тільки стилістичний інвентар (мовні одиниці), а й засоби його організації в певних типах мовлення, способи добору, поєднання і використання мовних одиниць для створення образу типового стилю чи певного стилістичного ефекту, колориту. Цілі ряди мовних одиниць можуть набувати стилістичних ознак тільки у поєднанні, зіставленні з іншими рядами (наприклад, лексичні шари за походженням, емоційним забарвленням, функціональним призначенням). Добір та організація мовних засобів відбувається з урахуванням мети, завдань, умов і ситуації спілкування, рольових і соціальних ознак його учасників, що в комплексі формує тип мовного спілкування. Тому стилістика вивчає виражальні мовні засоби відповідно до типу мовного спілкування, а також і самі типи мовлення. Стилістика сучасної української мови розглядає виражальні засоби мови з позиції функціональної природи мови, у зв'язку з суспільно-соціальними потребами і завданнями спілкування. Вона досліджує закономірності використання мови у різних сферах суспільного життя, тобто її функціональні стилі і їх мовленнєву системність.         Отже, у предмет лінгвостилістики української мови як навчальної дисципліни входять: • засвоєння теоретичних засад курсу, опанування основними поняттями і категоріями лінгвостилістики; • вивчення стилістичних ознак (значень, забарвлень) мовних одиниць усіх рівнів, як реальних, так і потенційних стилістичних ресурсів мови; • використання стилістичних засобів для експресивного вираження інтелектуального, емоційно-вольового й естетичного змісту мовлення, для ефективності мовлення; • розкриття закономірностей функціонування української мови у різних сферах суспільного життя, в ситуаціях спілкування; • характеристика стилів української літературної мови і функціональних стилів мовлення, визначення їх мовленнєвої системності, яка утворюється в процесі мовленнєвої діяльності з мовного матеріалу під дією позамовних чинників; • формування мовного чуття та естетичного смаку мовців; • піднесення рівня культури мовного спілкування.

Стилі української мови

Українська мова, як і будь-яка інша розвинена літературна мова, становить систему функціональних стилів. Функціональний стиль — це сукупність мовних засобів та прийомів, вибір яких зумовлюється змістом, характером і І метою висловлювання, а також обставинами, у яких воно відбувається. У сучасній українській мові традиційно виділяють офіцій­но-діловий, науковий, конфесійний, публіцистичний, худож­ній і розмовний стилі. Офіційно-діловий стиль задовольняє потреби офі­ційного спілкування в державному, громадському, економіч­ному та політичному житті. Цим стилем пишуться закони, укази, статути, розпорядження, ухвали, протоколи, звіти; ве­деться ділове листування. Для офіційно-ділового стилю характерні такі особливості: виклад логічний, мовні засоби великою мірою стандартизо­вані, широко використовуються усталені штампи, слова вжи­ваються в прямому значенні, речення переважно прості поши­рені, текст чітко ділиться на частини (параграфи, пункти, під­пункти тощо). Тексти офіційно-ділового стилю вимагають точності фор­мулювань, не допускають двозначності, позбавлені емоцій­ності. Наприклад: АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворен­ ня в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом 00Н та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення. Верховна Рада України 24 серпня 1991 року.   Науковий стиль обслуговує сферу науки. Для нього властиві такі особливості: мова виключно літературна, наявна велика кількість термінів, речення переважно складнопідрядні, твердження документовані, слова використовуються, як пра­вило, у прямому значенні. Залежно від конкретних завдань у науковому стилі виділяють різновиди: власне науковий, науково-популярний, науко­во-публіцистичний, науково-навчальний, виробничо-технічний. Кожен із цих різновидів має власні специфічні особливості. Наведемо приклад власне наукового стилю: Для стилістики важливо чітко розмежувати поняття за гальнонародна мова та літературна мова. Під загальнонародною мовою розуміємо сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови й наголосу людей, що користуються українською мовою як рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просто­річчя, фольклорні елементи, жаргонізми тощо. Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова — відшліфована форма національної мови, що має певні нор­ми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Літера­турна мова виникає на підставі писемної, художньо за­кріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є основою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки (О. Пономарів). Конфесійний стиль обслуговує сферу релігійно-церковного життя й використовується в богослужбових книгах, церковних відправах, проповідях, молитвах тощо. Для нього характерна архаїчна лексика піднесеного плану, наявність церковнослов'янізмів, застарілі форми слів, певна побудова ре­чень. Мова, як правило, монологічна, сповнена ораторських прийомів. Наприклад: Тебе взиваємо, правдивого Бога... Не зсилай на нас ні турбот, ні голоду, ні нагальної смерти, огню, потопи, щоб не відпали від віри нетверді вірою. Мало нас карай, багато милуй, мало рани, а милосердно лікуй; мало сму­ти, скоро звесели, бо не може наша душа довго стерпіти Твого гніву, як стеблина вогню. Вкороти свій гнів, умило-сердися, бо Твоя є сила милувати і спасати. Тому й продовжи ласку Твою для людей Твоїх... Всіх, що в роботі, в полоні, на засланні, в дорозі, у плавбі, в темницях, у го­лоді, і спразі, і наготі, — всіх помилуй, усіх потіш, усіх возрадуй, зсилаючи їм радість тілесну й душевну (Митрополит Іларіон). Публіцистичний стиль належить до сфери засобів масової інформації. Мова цього стилю повинна бути ясною, точною, виразною. Водночас вона образна, експресивна, емо­ційно забарвлена. Виклад, з одного боку, логічний, з другого — насичений художніми тропами та іншими засобами емоційно­го впливу на читача або слухача. Наприклад: Про відчуття меншовартості, яке, ніби вірус, вразило ментальність певної — на жаль, значної — частини наших співгромадян, преса писала чимало. Цьому явищу є історичне пояснення: понад 300 років Україна була позбавле­на державності і весь час відчувала на собі важку руку «старшого брата». Будь-який вияв самостійності, будь-який потяг до суверенності придушувався всіма засобами, в тім числі мечем і вогнем. Згадаймо гетьмана Мазепу, який зробив спробу вивернутися з-під московського ярма і на довгі часи був оголошений зрадником, а Батурин — тодішня козацька столиця — був вирізаний до ноги, не жаліли навіть немовлят. Трьохсотлітня залежність від Москви не минула безслідно для українського народу. Мало того, що постійно грабувалися багатства України — у неї була відібрана історія, перейнята і присвоєна культура, по краплині виціджу­валася сама душа нації — мова. Вся ідеологія як царської, так і комуно-радянської імперії була спрямована на те, щоб русифікувати Україну, притлумити почуття національ­ної гордості в її народу, стерти з його історичної пам'яті саме поняття «українська нація». Значною мірою це вдалося. Щоб виживати, забезпечу­вати терпиме існування собі, давати освіту дітям, певна частина українців, переважно інтелігенції, змушена була прислужувати і приспівувати північному колонізатору. Та­кий спосіб життя був продиктований жорстокими умовами, і тих, хто намагався зі зброєю в руках відстоювати волю і незалежність, зробили кривавими бандитами і «ворогами народу» (В. Карпенко). Художній стиль використовує все багатство національ­ної мови, у тому числі діалектизми, жаргонізми тошо. Мова переважно образна, насичена художніми тропами, багата на си­ноніми, антоніми, інші засоби словесного зображення. Важли­ву роль тут відіграють звукові засоби: алітерації (повторення однакових приголосних), асонанси, звуконаслідування, ритмо­мелодика тощо. Однією із суттєвих ознак художнього твору є образ автора, який виявляється як в авторському світобаченні, так і в доборі та організації мовних засобів. Тому художній стиль розпадається на низку індивідуальних, авторських сти­лів. «Але, — зазначає О. Пономарів, — вдаючись до тих чи тих лексико-фразеологічних і морфолого-синтаксичних засобів за­гальнонародної мови, вживаючи фольклорних, говіркових, просторічно-жаргонних елементів, автор мусить завжди орієн­туватися на літературну норму». Наведемо один із багатьох можливих прикладів художньо­го стилю: А ці абрикоси і всередині жовті чи тільки зверху? Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, а з другого тупіша... Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони га­ рячі... По-моєму, вони в пушку, еге ж? Хтозна... Скоро ось взнаємо. Вогонь почав пригасати. Тільки жарок ще грав і мі­нився. — Ану, Па', сходи ще ти подивися за Штокалом, твоя черга, — сказав Сипка. Прислухався. — Цсс, наче хтось іде, — зашепотів. — О, чуєш? Угорі справді щось наче протупало і зникло. Потім звідти покотилася грудка, упала в наше багаття, і з нього шугнули іскри. Ми посхоплювалися на ноги і задерли голо­ви, але після вогню не бачили й на крок від себе. — Не бійтеся, це я, — хрипко сказав хтось ізгори. До наших ніг потекла дрібна глина, а слідом за нею з'їхав... Штокало. Він тримав обома руками біля грудей кепку з абрикосами... — Нате, їжте та йдіть уже додому, бо мені спать хо­ четься. — Штокало дихнув на нас ядучим тютюновим духом з рота. — Сідайте, чого ви постовпіли? Хто ж так лагодиться красти? Кричать, балакають, не тільки мені, — у село чути. Вогонь кладуть! Злодії називається... Тихо треба, якщо вже замірилися красти! — Та ми, діду, тільки покуштувати хотіли! — вигукнув щиро Чи-це-я-чи-не-я. — Хіба ми красти?.. (Григір Тютюнник). Розмовний стиль властивий насамперед усному побутовому мовленню, але його елементи використовуються також у художній літературі та публіцистиці. Для цього стилю характерна розмаїтість ритміко-мелодій-них варіацій, велика кількість експресивних та емоційно-оцінних слів, неповні, а також складні безсполучникові речення. У ньому досить широко використовуються просторічні елементи тощо. Наприклад: Ой люди добрі! Що мені на світі Божому робить? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся — та вибирайсь на кубанські степи! Дав же мені Господь сусід — нічого казати! Але ніхто мені так не допік аж до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов'їха. Та що й говорить? Хіба ж ви її не знаєте? Чи є ж така — не то що на селі, але й в цілому світі? Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою ву­лицею; отже ж зачепить! Якби я під землею лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла б. А я, собі на лихо, вдалась добра. І, Господи! Я б її до віку не зачепила, якби вона мене не зачіпала. Ще, на біду, й чоловік мій, Омелько, вдався вже геть-то гнучкий, як батіг з клоччя. Та що й гово­рить! Од такої баби, як Палажка, не тільки я з Омельком, але навіть дві люті собаки не одгризлись би. На моє безголов'я й хати наші на однім кутку, через улицю, і поле наше поруч (І. Нечуй-Левицький). Деякі мовознавці виділяють також епістолярний та ора­торський стилі, однак їхні ознаки збігаються з ознаками офі­ційно-ділового, публіцистичного й розмовного стилів. Стилістичні норми літературної мови відображаються в словниках, граматиках, посібниках зі стилістики, мовних по­радниках. Володіння стильовими засобами мови й уміння доцільно вживати їх свідчить про культурний рівень людини.

11. Офіційно-діловий стиль

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою книжності.