9.2 Промислове зростання Німеччини в кінці хіх ст. Соціальний напрямок політичної економії як передумова появи інституціоналізму

Після франко-пруської війни1870 – 1871 рр. в історії Німеччини відбулися доленосні зрушення, які мали суттєвий вплив на розвиток політичної системи в країні, соціальне та духовно-культурне становище німецької нації.

Першим кроком після війни було проголошення 18 січня 1871 р. створення Німецької імперії на чолі з імператором Вільгельмом І і призначення Бісмарка канцлером – головою німецького уряду. З цього часу починається бурхливий розвиток економіки країни.

Насамперед політичне об'єднання Німеччини дало можливість ліквідувати феодальну роздробленість, створити імперію з єдиним державним апаратом, знищити внутрішні митні кордони, встановити єдині закони, єдину грошову одиницю та міри ваги, – все це дало значний поштовх для розвитку єдиного внутрішнього ринку, особливо прискорило розвиток промисловості.

Об'єднана Німеччина стала великою світовою державою з багато–мільйонним населенням, значною територією, багатими природними ресурсами.

Великий вплив на економічний розвиток країни мало пограбування Франції в 1870 – 1871 рр., захоплення Ельзасу і Лотарінгії, багатих на залізну руду та вугілля, що створило міцну базу для розвитку важкої промисловості, в першу чергу для розвитку металургії, машинобудування та металообробки. Крім цього, Німеччина одержала 5-ти мільярдну контрибуцію від Франції, що стало важливим джерелом індустріалізації. На французьке золото створювались численні акціонерні товариства.

Таким чином, утворення єдиної Німецької держави після франко-пруської війни 1870-1871 рр. стало початком швидкого економічного розвитку Німеччини.

Промисловий розвиток Німеччини

Промисловому розвитку Німеччини сприяло швидке зростання населення, яке давало велику кількість робочих рук. На це впливала політика держави, церкви та загальний підйом життєвого рівня населення. Якщо в 1816 р. в Німеччині населення становило 25 млн. осіб, то в 1910 р. – вже 64 млн. осіб, тобто зросло в 2,5 рази, а кількість робітників в промисловості збільшилася майже у 3 рази [ 21, с. 403 ]. Особливо швидко зростало міське населення. Якщо в містах у 1871 р. мешкало 36,1 % населення, то в 1910 р. - 60 % [ 12, с. 212 ].

У зв'язку з цим виникає масовий попит на різні товари та послуги, особливо на їжу, житло, одяг, електрику, воду.

Одним з важливих факторів прискорення розвитку промисловості, особливо важкої, було виготовлення зброї для армії.

На швидкі темпи промислового виробництва в Німеччині також впливало форсоване будівництво залізних доріг, яке вимагало багато металу, вугілля, паровозів, вагонів. Тільки з 1870 до 1910 рр. довжина залізниць зросла з 18 тис. км. до 58 тис. км.

У промисловості Німеччини в останній третині XIX ст. створювалися акціонерні товариства на базі колективної власності з поділом праці та використанням новітніх досягнень техніки та технологій, її промисловість не мала такого застарілого устаткування, як англійська і французька. Це, в свою чергу, впливало на високі темпи індустріалізації та зростання продуктивності праці більше, ніж в інших країнах.

У Німеччині особлива увага приділялась освоєнню новітніх досягнень техніки-електромотора, двигунів внутрішнього згорання, парової турбіни, в металургії впроваджувалися більш продуктивні методи (томасівський та мартенівський); великого розвитку набули новітні галузі промисловості: електротехнічна, алюмінієва та хімічна. Серед нових галузей саме електротехнічна та хімічна посідали перше місце в світі за обсягами виробництва. Швидкими темпами розвивалося машинобудування, особливо верстатобудування. Машини складали майже третину німецького експорту.

Що стосується текстильної та харчової промисловості Німеччини, то вони відставали від обсягів виробництва провідних країн світу, що було пов'язано з залишками феодалізму в сільському господарстві, низькою купівельною спроможністю переважної частини населення та вузькістю внутрішнього ринку.

У 70-80-х рр. ХІХ ст. процес економічного розвитку країни прискорюється. Відбувається перетворення Німеччини з аграрно-індустріальної в індустріально-аграрну державу, завершується промисловий переворот.

На початок XX ст. Німеччина випередила Англію за розвитком промисловості і стала після США другою промисловою державою у світі.

Прискорені темпи розвитку підприємств важкої промисловості призвели до конкуренції виробництва та утворення монополій, які в основному виникали у формі картелів. Картель - об'єднання підприємств, що виробляють однотипну продукцію з метою проведення єдиної економічної та технічної політики, спільних дій щодо обсягів, структури випуску однотипних товарів, величини цін, поведінки на ринку за умови збереження юридичної та фінансової незалежності. Однією з причин утворення картелів є збільшення прибутку через усунення конкуренції в середині об’єднання та придушення зовнішньої конкуренції з боку фірм, які беруть участь у даній угоді. Підприємства у складі картелів зберігали свою самостійність.

Особливість картелів в Німеччині полягає ще й у тому, що вони почали утворюватися швидкими темпами та мали невелику політичну вагу в країні. Представник німецької історичної школи Брентано розглядав картелі як засіб планомірного пристосування виробництва до попиту та уникнення криз надвиробництва.

Так, 1879 р. в Німеччині було лише 17 картелів, а в 1911 р. – 600 картелів, які охоплювали 12 тис. підприємств [ 23, с. 9 ].

Видобуток вугілля та виробництво металу було зосереджене в 30 монополіях; військове виробництво - на машинобудівних заводах Круппа і Тіссена; електротехнічна продукція - на підприємствах концернів „ АЕГ" (загальна компанія електрики) та „ Сіменс і Шукерт", хімічне виробництво – в „Фарбеніндустрі".

Для Німеччини була характерною велика роль банків у стимулюванні розвитку промисловості та швидкий процес концентрації банківського капіталу. В кінці 70-х років XIX ст. у країні налічувалося 32 банки, а в 1910 р. – 28. Провідна роль в фінансових операціях належала Імперському банку [ 12, с. 108 ]. В 1912 - 1913 рр. 9 берлінських банків володіли половиною всіх вкладів країни. Характерною рисою монополізації банківського капіталу була система підпорядкування дрібних банків банкам - монополістам.

Швидкий розвиток промисловості Німеччини, особливо важкої, вимагав великих коштів, які мали банки, особливо це стосувалося довгострокового кредитування. У ряді випадків банки ставали співвласниками підприємств, а представники підприємств входили до складу правлінь банків. Таким чином, інтереси банків і підприємців тісно перепліталися, що давало їм можливість впливати на розвиток промисловості. Утворювалась фінансова олігархія, яка фактично займала провідне місце в економіці країни. Зростання промислового і банківського капіталу призвело до утворення фінансового капіталу. К. Бюхер вбачав сутність фінансового капіталу в абсолютному підпорядкуванні позичковим капіталом промислового. Перед першою світовою війною економічна влада в країні належала 300-м її представникам.

Що стосується сільського господарства, то після утворення єдиної Німецької держави, воно розвивалось повільно, за „пруським шляхом”, при збереженні феодальних пережитків, хоча в окремих регіонах Німеччини особливо в південно-західному, мав місце американський шлях розвитку сільського господарства, однак пруський шлях переважав.

У німецькому селі в кінці XIX - на початку XX ст. збереглися значні феодальні пережитки, які гальмували розвиток сільського господарства: відробіткова система, захоплення поміщиками значної частини селянської землі, великі викупні платежі, що призводило до розорення селян і перетворення їх у батраків.

Однак під впливом розвитку ринкових відносин сільське господарство все більш підпадає під вплив товарно-грошових відносин, що призводить до швидкої диференціації на селі. З одного боку зростає прошарок малоземельних і безземельних селян, з другого - поміщиків та заможних селян.

Великі поміщицькі товарні господарства та господарства заможних селян використовували найману працю, машини, мінеральні добрива, мали підприємства з переробки сільськогосподарської продукції, зокрема з переробки технічних культур.

Переважна частина селян мала наділи землі в 2-3 га, але через заборгованість та високі орендні платежі не могла стимулювати розвиток своїх господарств. За таких умов сільське господарство Німеччини не могло забезпечити продуктами харчування міське населення, яке дуже швидко зростало. У зв'язку з цим країна перетворилась на імпортера сільськогосподарської продукції.

Отже, головним чином через наявність численних феодальних пережитків сільське господарство Німеччини розвивалося повільно. Дрібне селянське натуральне господарство, на частку якого припадало лише 10% землі, не відігравало значної ролі в країні щодо виробництва сільськогосподарської продукції.

Вплив духовно-культурних факторів на господарський розвиток

Швидкий економічний розвиток Німеччини, зокрема промисловості, значною мірою був забезпечений розвитком духовно-культурного рівня нації. Перш за все, уряд цієї країни багато зробив для розвитку початкової, середньої та вищої освіти, зокрема технічної, мережа якої швидко зростала. Так, якщо в 1822 р. в Прусії було 20440 народних шкіл з 1,4 млн. учнів, то в 1911 - 38684 шкіл та 6,6 млн. учнів; в університетах в 1830 р. навчалося 15,8 тис. студентів, а в 1911 р. - 68 тис. плюс ще 35,6 тис. в спеціальних навчальних закладах технічного профілю [ 12, с.221].

Освіта стала гордістю Німеччини, вона давала кадри для поповнення середніх спеціальних закладів, реальних гімназій, технічних училищ, університетів. За короткий термін Німеччина стала однією з грамотних країн світу.

Середня та вища освіта стала міцним підгрунтям для розвитку науки і техніки. Основну базу науки складали університети та вищі технічні навчальні заклади. Як наслідок розвитку освіти, в кінці XIX ст. Німеччина стала батьківщиною багатьох світових наукових відкриттів, зокрема , теорії відносності А.Ейнштейна, квантової теорії у фізиці М.Планка, теорії електромагнітних хвиль Г.Герца, відкриття Рентгена та створення багатьох машин, апаратів та технологій для промисловості: динамомашини, дизеля, електродвигуна, що мало великий вплив не тільки на економічний розвиток Німеччини, але на розвиток усього людства.

Крім цього, на розвиток духовно-культурного рівня німецької нації активно впливали образотворче мистецтво, широка мережа народних університетів, бібліотек, колекцій та музеїв, широке видання книг, журналів, газет.

У 1905 р. на кожних двох жителів Німеччини друкувалася одна книжка.

Найбільший вплив на духовно-культурний розвиток німецької нації мала протестантська церква. Протестантство робило спробу примирити науку і релігію, розвинути науковий раціоналізм. Держава в Німеччині стала опікуватися церквою. Утворився союз між державою і протестантською церквою. Церква приносить користь державі, а держава використовує церкву для свого впливу на населення. Це особливо вплинуло на формування менталітету німецької нації. Завдяки активному впливу держави, церкви, освіти формувався менталітет нації. Пересічний німець ставав слухняним, дисциплінованим, охайним, відповідальним щодо своїх обов'язків на роботі, – ці риси виступали як національні.

Таким чином, формування духовно-культурного розвитку німецької нації, на відміну від інших країн Європейської цивілізації, відбувалося під впливом держави та церкви, що позитивно позначалось на розвитку ринкової економіки.

Швидкого економічного розвитку Німеччина досягла завдяки активному втручанню держави у всі сфери економічного, політичного та духовно-культурного життя країни. Після об'єднання Німеччини в 1871 р. у країні формується державний капіталізм, а уряд перетворюється на координаційний центр всієї господарської системи, активно втручається в її роботу і сприяє її розвитку. Так, німецький уряд розподіляв французьку контрибуцію 5 млн. фр. між підприємцями, робив великі військові замовлення на виготовлення зброї. Крім цього, держава була співвласником частки залізниць та військових заводів, упроваджувала низькі ціни на перевезення вантажів, надавала кошти банкам, сприяла розвитку освіти, науки та демографічним процесам.

Держава відходить від політики вільної торгівлі і переходить до політики протекціонізму, захищає національного виробника.

Яскравим прикладом впливу державного капіталу є те, що за короткий проміжок часу Німеччина перетворилась з доіндустріальної в індустріальну державу і стала другою в світі промисловою державою після США.

Розвиток економіки Німеччини відбувався настільки стрімко, що за 30 років з 1870 по 1900 рр. обсяг промислового виробництва зріс у 3,1 рази [ 24, с.60]. Стрімке зростання обсягів виробництва промислової продукції вимагало великої кількості сировини та ринків збуту товарів. При вивезенні товарів за кордон Німеччина зіткнулася з інтересами Англії, Франції, США та Росії, особливо загострилися протиріччя за переділ вже поділеного світу між Німеччиною та Англією.

На початку 90-х років XIX ст. Німеччина переходить до прямої агресії. В 1894-1895 рр. вона захоплює ряд територій в Китаї, 1899р. - Маршалові острови, 1911р. – частину Камеруну в Африці. В 1914 р. загальна площа німецьких колоній становила 2,9 млн.кв.км. з населенням 12,3 млн.чол., в той час як Англія мала площу 33,5 млн.кв.км., населення 395 млн.чол. [ 20, с.140-141].

За таких умов протиріччя ніж Німеччиною і Англією виступали на перший план. Ці протиріччя призвели до створення Троїстого союзу в складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, спрямованого в першу чергу проти Англії. Троїстий союз в першій світовій війні активно виступив проти Антанти.

Швидкий розвиток промисловості Німеччини в кінці XIX ст. призвів до великого збільшення кількості робітників, інтенсифікації праці, падіння заробітної плати та зростання безробіття, боротьби робітничого класу за свої права. Політична активність робітничого класу, страйки призвели до створення соціал-демократичної партії, авторитет якої зростав. Однак перед І-ою світовою війною частина лідерів партії не допустила революції в країні, що дало можливість втягнути німецький народ у війну.

Отже, завдяки провідній ролі політичного об'єднання німецьких земель в єдину державу, створення сприятливих умов для зростання промисловості та ринкових відносин відбувався швидкий розвиток Німеччини, яка в кінці XIX ст. перетворилась в провідну індустріальну державу світу і зайняла перше місце в Європі за рівнем економіки.

Соціальний напрямок політичної економії як передумова появи інституціоналізму

У нових історичних умовах кінця ХІХ – початку ХХ ст. під впливом значних економічних зрушень в Німеччині зародилась нова історична школа та соціальний напрям економічної думки. Як вже говорилося вище, це було пов'язане з особливим періодом розвитку німецького суспільства -монополізацією економіки, яка спричинила різку поляризацію доходів населення, і внаслідок цього – загострення класових суперечностей.

Для нової історичної школи соціальне питання ніколи не залишалося поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій. Потрібно нагадати, що концептуальним підходом класичної школи до суспільних проблем був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства - це сума добробуту індивідів. Історична школа виходить із зовсім протилежного, вважаючи індивідуальний добробут похідним від загальносуспільного.

До складу нової історичної школи входили також і ті вчені, котрі намагалися узгодити висновки, зроблені класичною школою, із висновками історичного методу, доводячи, що економічні категорії, сформульовані класиками, не суперечать поглядам історичної школи і є частиною вчення про суспільство. Цей напрям отримав назву соціального.

Започаткування соціального напряму в економічних дослідженнях було зумовлене подальшим розвитком капіталізму, підвищенням ролі держави, монополізацією економіки та поширенням акціонерної форми власності, зростанням добробуту широких мас населення європейських країн, розширенням економічних і політичних свобод, посиленням впливу профспілок і вдосконаленням системи соціального захисту. Водночас проблеми соціальної нерівності, соціального захисту не втратили своєї актуальності і потребували вирішення шляхом державного регулювання суспільного життя.

Необхідно зазначити, що соціальний напрям у політичній економії не являв собою цілісного економічного вчення і був спрямований у першу чергу на вирішення наступних практичних проблем:

• соціальний підхід до аналізу господарських явищ, дослідження економіки як частини соціальної системи, підвищена увага до проблем соціальної справедливості;

• заперечення об'єктивних економічних законів та об'єктивно зумовленої соціальної поведінки людей;

• визначення примату неекономічних факторів соціально-економічного розвитку, насамперед правових чинників, підпорядкованим морально-етичним нормам;

• активний захист приватної власності, заперечення експлуатації найманої праці та визнання можливості соціально-економічного прогресу ринкової економіки шляхом соціальних реформ та державно-правового регулювання.

Ідеї соціального напряму у політичній економії знайшли відображення у програмі “Спілки соціальної політики”, заснованій у 1872 р. в Німеччині. Ця спілка отримала назву «катедер-соціалізму» («соціалізм за професорською кафедрою») як натяк на приналежність “Спілки” до академічних кіл [ 5, с.478].

Дана програма передбачала введення обов’язкової початкової освіти, державне регулювання праці дітей, підлітків, жінок, страхування робітників від хвороб та небезпечних випадків, встановлення пенсій по старості та непрацездатності. Передбачалась також організація споживчої та житлової кооперації за рахунок самих робітників. Конфлікти між робітниками та капіталістичними підприємцями повинні були вирішуватися особливими третєйськими судами.

Соціальний напрям потрібно відрізняти від катедер-соціалізму, бо хоч обидва вони базуються на однакових підходах, проте в катедер-соціалістів йдеться тільки про соціальну сферу, соціальну справедливість та способи її досягнення, тоді як представники соціального напряму намагались показати, як можна «примусити» економічні закони служити інтересам суспільства. Саме з цього погляду вони аналізували економічні категорії і доводили, що дію цих законів можна спрямувати в необхідне русло за допомогою належного законодавства та раціональної державної політики.

Внесок соціального напряму у доктрину історичної школи полягає у тому, що вони синтезують два протилежні вчення. Але потрібно підкреслити, що економічні категорії та закони вони також вважають похідними від державної політики, підпорядкованими їй. Отже, цей напрям не порушував засадничих принципів історичної школи.

Відомими представниками соціального напряму в політичній економії були Рудольф Штольцман (1852-1930), Рудольф Штаммлер (1856-1938), Отмар Шпанн (1858-1950), Франц Оппенгеймер (1864-1943) та інші.

Р.Штольцман у працях «Соціальні категорії» (1896), «Мета в народному господарстві» (1907) обґрунтував тезу, згідно якої виробництво є виключно технологічним явищем, яке знаходить свій вияв у суспільному поділі праці і є нейтральним у соціальному відношенні.

Стверджуючи, що економіка підпорядковується моральним ідеалам, учений трактував капіталістичне виробництво як засіб реалізації моральних цілей та досягнення життєвого достатку всіх членів суспільства.

Філософські та методологічні принципи соціального напряму були обґрунтовані Р.Штаммлером у роботі «Господарство та право з погляду матеріалістичного розуміння історії». Підкреслюючи об'єктивність історичних процесів, учений заперечував будь-яку активність людей, зокрема політичну боротьбу.

Один із напрямів соціальної школи розвивав Ф.Оппенгеймер, автор теорії «ліберального соціалізму». «Ліберальний соціалізм» він ототожнював з вільним від експлуатації суспільним ладом, заснованим на приватній власності та ринковому обміні.

Один із варіантів соціального напряму розвивали австрійські економісти – О.Шпанн, Я.Бакс, Ф.Оттель, Х.Ріль та інші. Їхні ідеї знайшли відображення у праці відомого соціолога та економіста Отмара Шпанна «Фундамент народного господарства» (1918). Він висунув оригінальну концепцію «універсалізму». З допомогою цієї концепції Шпанн прагнув обгрунтувати необхідність посилення державного регулювання економічних процесів.

Таким чином, найважливішим висновком, якого можна дійти після ознайомлення з ідеями історичної школи та соціального напряму, є той, що ці ідеї мають яскраво виражений інституціональний характер, тобто визначають примат суспільної психології над індивідуальною, визначальну роль суспільних інститутів (права, моралі, ідеології, менталітету тощо) порівняно з економічними.

Застосування принципів історизму та системного підходу до аналізу процесів господарського життя збагатило інструментарій економічних досліджень.

Заперечення революційних методів вирішення соціально-економічних проблем та обгрунтування еволюційного розвитку капіталізму вплинули на формування концепцій «змішаної економіки», «організованого капіталізму», «державного соціалізму» тощо.

Водночас відмова від абстрактних узагальнень та нерозуміння єдності логічного й історичного методів наукового аналізу, невизнання закономірного характеру економічного життя суспільства, акцент на емпіричному підході до вивчення економічних явищ, на унікальності й неповторності «німецького національного духу», особливої історичної місії арійської раси, значно знизили науковість концепцій багатьох представників історичної школи, збіднивши спектр їх наукових досліджень, які не змогли виокремитись у завершену політекономічну доктрину, альтернативну класичній.

Але важливо зазначити, що історична школа в політичній економії не була виключно німецьким явищем. Вона знайшла послідовників і в інших країнах.

В Італії ідеї історичної школи наприкінці XIX ст. розвивали Г.Ферреро, Г.Сальвіолі та інші, у Франції – У.Шевальє, П.Ж.Манту та інші, серія глибоких історико-економічних досліджень з'явилась в Англії та Росії.

Відомим представником англійської історичної школи був Арнольд Тойнбі (1852-1883).

Теоретико-методологічні надбання історичної школи та соціального напряму в політичній економії мають важливе значення і для сучасних науковців.