9.5. Економічний розвиток Франції

Остання чверть ХІХ – початок ХХ ст. для Франції характеризувалась подальшим зростанням духовно-культурного рівня французької нації під впливом ідей французьких просвітників, творів літератури та мистецтва, які здобули всесвітнє визнання.

Уряд Франції продовжив проведення освітньої революції, зробив наголос на розвиток університетської, а особливо технічної освіти, що дало свої позитивні наслідки для вагомих відкриттів у галузях медицини, біології, хімії та фізики.

У той самий період відбувається ряд важливих політичних подій, що були наслідком соціально - економічних протиріч, які накопичилися у Франції.

У вересні 1870 р. відбувається революція, а за нею (в березні 1871 р.) Паризька комуна. Ці політичні події докорінно змінили політичну систему в державі. У Франції було ліквідовано монархію та утворено республіканську форму правління на чолі з парламентом, що змінило політичну систему управління державою.

Під впливом ідей Паризької комуни та погіршення економічного стану в країні впродовж 1870 - 1914 рр. посилився робітничий та соціальний рух , було створено соціалістичну партію, зростала роль профспілок.

До середини XIX ст. Франція за обсягом промислового виробництва займала друге місце у світі після Англії, але в кінці XIX ст. вона переходить на четверте місце, відстаючи в економічному розвитку від нових промислово-розвинених держав - США та Німеччини .

Темпи зростання французької промисловості в 1870 - 1913 рр. були в 2- 2,5 рази нижчими, ніж у попередні 50 років. З 1870 р. до початку 1-ї світової війни промислове виробництво США збільшилось у 13 разів, Німеччини - в 7, а Франції - лише в 4 рази. [ 10, с. 241].

На 4-му місці Франція залишалася аж до 1-ї світової війни, не піднявшись до рівня індустріальної країни. Цілий ряд факторів негативно вплинули на її економіку і уповільнили темпи зростання. Так, недалекоглядна політика французького уряду призводить в 1870 - 1871 рр. до франко-пруської війни, яка мала негативні наслідки для французької економіки, надовго затримала її розвиток. Війною було зруйновано багато промислових підприємств, залізниць і ферм, німецькі війська зайняли 43 департаменти. Внаслідок війни Франція втратила два промислових райони - Ельзас і Лотарингію, багатих на цінну сировину (вугілля та залізну руду), що послабило базу французької індустрії. Для Франції загальна сума збитків від війни становила 16 млрд. франків, з них 5 млрд. франків сплатила Німеччині контрибуції золотом.

Однією з головних причин уповільнення темпів економічного розвитку Франції в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. залишився парцелярний характер її сільського господарства. Парцелярне господарство характеризувалося слабким розвитком товарності та зв’язком з ринком, невеликою площею землі 1 -2 га, відсталістю, відсутністю поділу праці при обробці землі та застосування досягнень науки.

Однак розвиток капіталізму на селі прискорив процес розорення дрібних господарств та концентрацію землі у великих та середніх господарствах. Так, 1891 р. великі та середні господарства мали 74 % землі, а частка малих становила 26 % [ 3, с. 98].

Вихід із скрутного становища селяни шукали в оренді землі та одержанні позик у сільських лихварів та банкірів, а це часто призводило до зростання їх заборгованості та погіршення економічного становища.

Низький рівень розвитку господарства негативно впливав на внутрішній ринок , зумовлював зменшення купівельної спроможності переважної частини населення Франції - селян, а це, в свою чергу, не стимулювало розвиток промисловості.

В останній третині XIX ст.. розвиток промисловості Франції відбувався повільними темпами, на що впливала слабка сировинна база, особливо недостатня кількість вугілля, стара технічна база промисловості.

Разом з тим, в економіці Франції простежувались такі самі тенденції, як і в інших країнах Європейської цивілізації, а саме: найбільшими темпами розвивалася важка промисловість, машинобудування та металообробка, завдяки підтримці держави відбувалось швидкими темпами залізничне будівництво.

Так, 1871 р. протяжність залізниць у країні становила 17,7 тис. км., а в 1901 р. – вже 42,8 тис. км. [ 3, с. 101].

У 70-80 роках XIX ст. в промисловості Франції виникають перші нові форми організації господарства – монополії у формі синдикатів і картелів.

Так, синдикат „ Контур де Лонгві" в 1876 р. об'єднував 13 металургійних заводів, 1883 р. утворюється цукровий картель, 1885 р. – картель з виробництва гасу та інші.

На початку XX ст. відбувається швидкий процес концентрації виробництва і зростає кількість монополій. Монополії у Франції виникали переважно у формі синдикатів. Синдикат - це об'єднання кількох підприємств однієї галузі промисловості, він створювався з метою усунення конкуренції шляхом встановлення контролю за ринком і отримання монопольно високих прибутків. Синдикати мали єдину контору, яка керувала збутом продукції. Серед найбільших синдикатів у Франції були „Шнейдер - Крезо" – виробник зброї, „Сен - Гобен" – хімічної продукції, „Центральний комітет французьких шахтовласників" - видобуток вугілля. Створюються також великі торговельні монополії „Лувр", „Прентон", які мали власні підприємства.

На початку XX ст. відбувається пожвавлення промислового виробництва та застосування нової техніки, що вплинуло на розвиток автомобілебудування, електротехніки, суднобудування, верстатобудування. В цілому процес монополізації у Франції відбувався повільно, і монополії в економіці не відігравали провідної ролі.

У кінці XIX – на початку XX ст. французька промисловість мала ще свою особливу структуру, яка полягала в тому, що більше 90 % усіх підприємств були невеликими за розмірами, в основному мали 2-10 робітників, вони мали слабку технічну базу та застосовували старі технології, переважно ручну працю, слабку механізацію. Такі підприємства виробляли предмети споживання: парфуми, дорогі тканини, меблі, ювелірні прикраси, взуття, одяг. Ці товари переважно йшли на експорт чи споживалися заможними верствами населення.

У цілому французька промисловість в технічному відношенні значно відставала від промисловості США та Німеччини, її устаткування в основному було морально і фізично застарілим, недостатньо впроваджувалися останні досягнення науки і техніки, передові технології, енергетичною базою промисловості були переважно парові машини, а не електричні двигуни, що негативно позначалося на собівартості та конкурентоспроможності французьких промислових товарів на світовому ринку.

Незважаючи на окремі успіхи, у розвитку важкої промисловості на початку XX ст. за обсягами виробництва провідне місце залишалось за виробництвом предметів споживання. Проблему індустріалізації в країні вирішено не було.

Отже, зміна форм господарювання у Франції в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. торкнулася в основному галузей важкої промисловості, в яких відбувався процес монополізації та утворення акціонерних товариств. Стосовно переважної кількості підприємств, то зміни форм господарювання тут майже не відбулися, ці підприємства залишалися приватною власністю виключно окремих власників.

Вагомою причиною відставання Франції були суттєві витрати на колоніальні авантюри: колоніальні завоювання в кінці XIX - на початку XX ст., на утримання армії і флоту, великого апарату чиновників в колоніях, особливо перед 1-ю світовою війною. Розв'язання цих питань держава намагалась здійснити за рахунок збільшення податків, що призводило до зниження життєвого рівня трудящих та зростання робітничого руху.

Таким чином, зазначені вище фактори в кінці XIX ст. - на початку XX ст. негативно впливали на розвиток французької економіки.

Компенсувати своє відставання Франція намагалася вивозом капіталу за кордон, що гальмувало розвиток економіки країни.

Концентрація французької промисловості відбувалася повільно, проте швидкими темпами відбувався процес концентрації і централізації банківського капіталу. Основи банківської системи Франції, які сформувалися ще в 20-60-х роках ХІХ ст., набули подальшого розвитку в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Франція зробила вагомий внесок у світовий досвід завдяки операціям з акціями і різними цінними паперами, зокрема дана країна мала широку мережу фінансових посередників, інвестиційних фондів та довірчих товариств, різних видів банків.

У Франції була дуже розгалужена банківська система. Вона складалася з різних банків, які виконували окремі функції. Так, акціонерні банки, внаслідок умов монополістичної конкуренції та централізації капіталів, займалися випуском та реалізацією акцій і одержували великі прибутки. Комерційні банки Франції фінансували та кредитували фізичних та юридичних осіб. Великого поширення також набула діяльність кооперативного банку, створеного пайовиками для пільгового кредитування дрібних та середніх підприємств. Значне місце в банківській системі Франції займав іпотечний банк, який займався довгостроковими кредитуваннями під заставу нерухомості. Досвід роботи французьких банків у ринкових умовах переймали інші держави.

Країна надавала більше переваги банківському капіталу, ніж промисловому. Відбувався швидкий процес концентрації банків. Особливої могутності в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. набули три найбільші банки: „Ліонський кредит", „Генеральне товариство" та „Національна облікова контора". Вони перетворились у могутніх і всесильних монополістів, які розпоряджалися переважною більшістю грошового капіталу країни. Почалося зрощування банківського і промислового капіталу шляхом особистої унії, створення акціонерних товариств, банки стали контролювати значну частку промисловості. Всього в 1908 р. у Франції налічувалось 266 різних банків. Серед них провідне місце займав „Французький банк", якому держава надавала особливі привілеї. У складі цього банку були найвпливовіші представники французької фінансової олігархії - 200 найбільших акціонерів банку, які в кінці XIX ст. мали значний вплив на французьку економіку і політику.

Розвиток банківської системи Франції зумовив виникнення на початку ХХ ст. нових банків – “Французького торгово-промислового банку”, “Банку паризького союзу” та інших.

Французькі банки спрямували свої кошти в основному на лихварські операції, надаючи позики іноземним державам під високі відсотки. Так, 1908 р. у французьку промисловість і торгівлю було вкладено лише 9,5 млрд., а в облігації та в іноземні цінності – 104,4 млрд., фр., тобто в 10 разів більше. Загальна сума прибутку, одержана Францією від відсотків, становила в 1913 р. 2,3 млрд. фр. [ 3, с. 334].

У кінці XIX ст. Франція спрямувала свої зусилля на вивезення капіталу за кордон. Якщо в 1872 р. Франція вивезла за кордон лише 10-12 млрд. фр., то в 1914 р. - 60 млрд. фр., тобто сума вивезеного капіталу зросла у 6 разів.

Франція була на другому місці у світі за обсягами експорту капіталу після Англії [ 14, с. 518].

В умовах ринкової економіки прибутки від лихварських операцій виходять на перше місце, а Франція перетворюється в державу - рантьє, коли головним прибутком є відсотки від надання грошей в борг чи від придбання цінних паперів. Прибутки від лихварства були у 4 рази більшими, ніж від промисловості й торгівлі. Лихварство було головним стрижнем економіки країни. Більшу частину французьких капіталів на початку XX ст. було вкладено в Європейські країни, головним чином, – у Росію, Балканські країни та в Іспанію. У свої колонії Франція вивозила лише до 10% капіталу. За рахунок своїх капіталовкладень за кордоном Франція одержувала щорічно прибуток у 1 млрд. доларів [ 27, с. 6].

Лихварський характер економіки Франції яскраво підтверджує наявність в державі великої кількості рантьє, які володіли цінними паперами. При населенні Франції 40 млн. чол. рантьє становили 10-12 %. [ 14, с.521]. Особливо велику кількість акцій мали власники Російсько-французького займу, який був розповсюдженим серед широких верств населення. Франція стає міжнародним банкіром, світовим лихварем.

Отже, за таких умов економіка Франції мала яскраво окреслений лихварський характер, а лихварство у великих розмірах негативно позначилось на темпах економічного розвитку країни, внаслідок чого країна набагато відставала від таких молодих промислово розвинених країн, як США та Німеччина.

У кінці XIX ст. задля підтримки вітчизняної економіки уряд Франції активно переходить до політики протекціонізму. В 1892 р. приймається закон про підвищення мита на 722 види товарів при ввезенні в країну, згодом приймається ще низка законів 1897 р. та 1905р., які посилювали протекціонізм уряду [ 3, с. 102].

Утворення монополій загострило боротьбу за територіальний поділ світу, за одержання сировини, за вивіз капіталу. З кінця XIX ст. французький уряд посилив загарбницьку політику, виконуючи волю підприємців і банків. Так, за 20 років (1880 - 1899 рр.). Франція захопила колоній загальною площею 3 млн. кв. міль з населенням 56,4 млн. чол.. Серед цих територій були землі в Північній та Західній Африці, Сомалі, острів Мадагаскар. Франція також намагалася одержати реванш за поразку у війні 1870 - 1871 рр. та повернути собі Ельзас і Лотарингію. В 1904 р. Франція уклала угоду з Англією, яка одержала назву Антанта. Ця угода була спрямована проти Німеччини.

Отже, в кінці XIX ст. – на початку XX ст., в умовах ринкового господарства та загострення монополістичної конкуренції відбувається уповільнення темпів економічного розвитку Франції, на що вплинули перш за все негативні наслідки франко - пруської війни, парцелярний характер сільського господарства, структура промисловості, переважання банківського капіталу над промисловим, великий вивіз капіталу за кордон, поява більш міцних конкурентів, нестача сировинних ресурсів, недостатній рівень техніки та технологій, соціальні, політичні та історичні чинники.

За таких обставин напередодні І-ї світової війни Франція залишалася аграрно - індустріальною країною з слаборозвиненою важкою промисловістю і перемістилась в кінці XIX ст. з 2-го місця в світі за обсягами промислового виробництва на 4-е.

Як зазначалося вище, у Франції був великий прошарок рантьє. Вони володіли різними цінними паперами, які давали прибуток. Ці папери мали не тільки заможні верстви населення, але й селяни , робітники, дрібні службовці, лікарі, інженери тощо.

Зародження математичної школи маржиналізму

Більшість економічних явищ та процесів за своєю природою носять кількісний характер. Між економічними величинами існують кількісні зв’язки: якщо змінюється одна з них, то за певним законом змінюється інша чи інші, які пов’язані з першою. Наприклад, якщо підвищується ціна на певний товар, то швидше за все певною мірою знизиться попит на нього. Характер цієї залежності, напевно, можна передати якоюсь функцією. Ще в ХVІІІ ст. вчені задумувались над питанням використання математики при вивченні економічних явищ.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. позначився бурхливим розвитком природничих наук, зокрема математики, яка все більше знаходила своє застосування в різних галузях науки і техніки, зокрема в економіці. В еволюції математичної концепції рівноваги в XIX ст. можна виділити два етапи. Перший – праці А.Курно і Г.Госсена (перша половина ХІХ ст.). Цей етап є передісторією математичної концепції економічної рівноваги, оскільки в наукових працях цього періоду наявні лише окремі елементи, підходи до цієї концепції. Другий етап - праці Л.Вальраса і В.Парето, в яких математичну теорію подано в цілісному вигляді. Основними передумовами активного впровадження математичних методів у економічні дослідження були:

• перетворення капіталізму на розвинену господарську систему з високим рівнем взаємопов'язаності та однорідності всіх її частин і елементів;

• значні досягнення в галузі математики та можливість їх застосування до аналізу економічних процесів.

Значний внесок у застосування математики в економіці зробив представник французької школи маржиналізму А.Курно.

Антуан Огюст Курно (1801-1877) є не тільки одним із попередників маржиналізму, а й засновником нового, математичного напрямку в економічній теорії. У книжці "Дослідження математичних принципів у теорії багатства" він, спираючись на аналіз функціональних залежностей, сформулював поняття економічної рівноваги, увів до наукового обігу поняття функції попиту, еластичності попиту, які й нині широко використовуються. Курно аналізує такі категорії, як конкуренція, монополія, дуополія. Він застосовує функції попиту і пропозиції для пояснення формування ціни за ринкових умов, її еволюції, починаючи від монополії до чистої конкуренції.

Основна ідея його концепції полягала в тому, що економічні системи потрібно розглядати як замкнені системи ринкових взаємозалежностей, що перебувають у рівновазі. Ціна розглядається як грошове вираження стану рівноваги попиту і пропозиції. Задовго до Маршалла (1838 р.) А. Курно у вищеназваній праці застосував апарат диференціального обчислення умов досягнення максимуму прибутку.

Курно належить заслуга відкриття закону попиту, який стверджує, що попит є функцією ціни: D=f(p) (де D – попит, p – ціна). Економічний аналіз Курно грунтувався на емпіричних спостереженнях і фактах. У результаті цього аналізу він дійшов висновку і графічно показав, що крива попиту пов’язує об’єм продажу і ціну, за якою товар буде реалізовано. Вчений послідовно вивчає три ринкові ситуації:чисту монополію, обмежену конкуренцію і необмежену конкуренцію.

А. Курно розробив різноманітні моделі поведінки фірми, фундаментом яких була крива попиту. Найбільш відомими є монопольна та дуопольна моделі. Аналізуючи чисту монополію, він визначав криву попиту D=f(p), функцію сукупного доходу K=pf(p) та функцію граничного доходу M=f(p)+pf(p), де f(p)<0, як об’єктивно задані для монополіста. Потім ці функції А. Курно порівнював з функціями граничних та сукупних витрат. Він вважав, що дохід є максимальним, коли МС=МК, де МС – граничні витрати, а МК – граничний дохід. Курно стверджував, що розширення виробництва буде припинене виробником, коли збільшення витрат буде перевищувати збільшення прибутку.

Вчений розробив також концепцію дуополії, яка стала фундаментом таких важливих в економіці ідей, як модель недосконалої конкуренції та теорії ігор. Теорія дуополії (два продавці) виходить з того, що покупці оголошують ціни, а продавці пристосовують свій обсяг випуску продукції до цих цін.

Проте дослідження А. Курно мали певні розбіжності з реальністю. Адже розвиток капіталізму відбувається від вільної конкуренції до монополії, а Курно проводить свій аналіз у протилежному напрямку.

Таким чином, у центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми, яка є виробником товарів і реалізує їх на ринку, тобто він аналізував економіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому.

Він вважав, що дослідження проблеми загальної економічної рівноваги неможливе за допомогою економічного аналізу. Це згодом спростував Вальрас.

Монополіст і конкурент в системі Курно – це обличчя раціонального суб’єкта, який прагне досягти максимуму корисності. Цей же персонаж грає головну роль і в теорії німецького економіста – математика Г.Госсена (1810-1858). Поскільки Госсен починає аналіз з індивідуального натурального господарства, то його раціональний суб’єкт стає схожим на Робінзона – знайомого героя концепцій австрійської школи.

В історії економіки відомі два закони Госсена. Перший закон Госсена – закон насиченості потреб, який стверджує, що із задоволенням потреб у якихось благах їх цінність падає або від збільшення кількості товару його корисність падає.

Другий закон Госсена – закон вирівнювання граничних корисностей. Згідно з цим законом, кожний учасник обміну прагне досягти максимуму вигоди, розподіляючи свої засоби між різними покупками. Він хоче отримати однакове задоволення від кожної суми грошей, витраченої на кожний із товарів, які хоче придбати. На перетині інтересів покупців і продавців згідно з другим законом Госсена знаходиться ступінь, який відповідає поєднанню корисності сторін.

І хоча теорія Госсена стосується індивідуального натурального господарства, її основні положення, а (перш за все другий закон і принципи рівноваги виробництва), так чи інакше присутні у всіх більш пізніх економіко-математичних теоріях.

Як уже зазначалося вище, другий етап розвитку математичної концепції пов’язаний з працями Л. Вальраса та В. Парето.

Виходячи з цього, головну увагу потрібно зосередити на працях саме цих учених. Л. Вальрас (1834-1910) – видатний економіст-математик, засновник лозаннської школи, його головна наукова праця "Елементи чистої політичної економії" (1874). Принципова заслуга Вальраса полягає у створенні замкненої математичної моделі загальної економічної рівноваги. Ця модель є спробою пояснити всі категорії ринкового господарства на основі принципу суб'єктивної корисності. Тому зупинимось більш детально на цій моделі.

Усіх агентів виробництва Вальрас поділив на дві групи: власники продуктивних послуг (землі, праці, капіталу) і підприємці. В основу моделі Вальраса покладено ринковий підхід до економічних явищ. Суб'єкти першої групи - це продавці послуг і покупці предметів споживання; і навпаки, суб'єкти другої групи – покупці продуктивних послуг і продавці продуктів споживання. Виробництво і споживання є взаємопов'язаними через два взаємодіючі ринки: ринок продуктивних послуг і ринок предметів споживання. Рівновагу в цій системі Вальрас характеризував як стан, за якого: по-перше, ефективний попит і пропозиція продуктивних послуг будуть однаковими; по-друге, продажна ціна продукції дорівнюватиме витратам, вираженим у продуктивних послугах. Дві перші умови відносяться до рівноваги обміну, а третя – до рівноваги виробництва. Ці умови рівноваги Вальрас відобразив через чотири взаємозв’язані системи рівнянь.

Основні закони, дотримання яких, на думку Вальраса, забезпечує рівновагу:1) товари одного класу на ринку повинні мати тільки одну ціну; 2) ціна товару зрівнює кількість запропоновану і кількість споживану; 3) ціна має забезпечувати максимальне задоволення обом – і покупцеві, і продавцю.

На відміну від моделей ринкової рівноваги А.Курно, В.Джевонса, А.Маршалла та інших модель Вальраса характеризує не окрему, а загальну економічну рівновагу симетричних ринків. Тому Л.Вальраса заслужено вважають засновником сучасного макроекономічного моделювання.

Вплив концепції Вальраса на економічну теорію був значним. Структура ринків, класифікація учасників економічного процесу поклали початок численним математичним теоріям рівноваги. Ідеї Вальраса є однією із основ економетрики, моделей “витрати - випуск”, розроблених американським економістом В. Леонтьєвим.

Продовжувачем традицій лозаннської школи був видатний італійський учений В.Парето (1848-1923). Основні його праці - це двотомний "Курс політичної економії" (1898), "Вчення політекономії" (1906) і "Трактат із загальної соціології" (1916). Головний напрям наукових пошуків Парето полягав у спробах створення "чистої" економічної теорії, позбавленої понять цінності та корисності.

Для теоретичного обгрунтування моделі взаємозалежності всіх економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво і споживання, він широко використовував математичні методи аналізу.

Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і благ, що виробляються. На відміну від теорії Вальраса, яка є теорією економічної статики, Парето розглядав стан рівноваги в часі. Це поняття в сучасній економічній літературі називають суспільною максимальною корисністю або “оптимумом Парето”.

В. Парето аналізує не тільки економіку вільної конкуренції, але й різні типи монополізованих ринків, що стало самостійним об’єктом дослідження економістів лише через кілька десятиліть, тобто в середині ХХ ст. Загальна теорія економічної взаємозалежності, розширена В.Парето та його послідовниками поступово злилась з двома іншими напрямами аналізу: теорією ринкового механізму та аналізом поведінки фірм і домашнього господарства.

Математична школа в цілому суттєво вплинула на економічну науку, змусила її більше уваги приділяти кількісному аналізу явищ господарського життя. Було закладено основи економіко-математичного моделювання економічних явищ і процесів, яке з плином часу перетворилося на один із провідних методів політичної економії. Ідеї перших економістів – математиків дали життя цілому ряду прикладних економетричних моделей, які мають важливе практичне значення.