Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

241

які відбувалися в незначній частині господарств великих землевласників, лише відтіняли глибоку кризу в аграр­ ній сфері.

Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалася і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала в перетворенні західноукраїнського краю на ри­ нок збуту та джерело сировини й дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських та німецьких областях імперії. Військові замовлення, пов'язані з наполеонівськими війнами, де­ що пожвавили промисловий розвиток західноукраїнського краю — наприкінці першого десятиріччя XIX ст. тут фун­ кціонувало майже сто підприємств мануфактурного ти­ пу. Однак цей період тимчасового піднесення вже напри­ кінці 20-х років змінився застоєм. Галицькі та буковин­ ські мануфактури у цей час не тільки не підтримуються державою, а навпаки, їхня діяльність блокується і галь­ мується встановленням великих податків, позбавленням пільг та державних субсидій, дискримінацією їхніх ви­ робів на західноавстрійських ринках тощо. Лише в 30— 40-х роках промисловість краю поступово виходить з кри­ зи — у цей час в західноукраїнських землях активно фун­ кціонували майже 250 мануфактур. Проте жодна з них не мала парових двигунів і лише незначна частина вико­ ристовувала у виробничому процесі водяну енергію. Отже, кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії стримували переростання мануфактурної промисловості у фабричну, гальмували економічний розвиток західно­ українських земель.

Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої пра­ ці, у комбінації з нестримною сваволею поміщиків зумов­ лювали зростання соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас. Ця реакція, як і в українських землях, підвладних Російській імперії, ма­ ла досить широку амплітуду: від пасивного спротиву (скар­ ги, втечі тощо) до активної протидії (вбивства поміщи­ ків, відкритий збройний опір, організація масових анти­ феодальних виступів тощо). Продовжуючи славні тради­ ції 1810—1825 pp., розгорнувся активний опришківський рух. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк,

242	Україна в першій половині XIX ст.

Д. Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті — С. Товта, І. Кокоша та ін.

Розгортанню селянського руху, як і в Росії, значною мірою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобід, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), що разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових се­ лянських виступів на Чортківщині (1809), Комарнівщині (1819—1822) та інших районах Східної Галичини.

УПівнічній Буковині найбільшим був виступ під про­ водом Л. Кобилиці (1812—1851), який 1843—1844 pp. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмови­ лися від панщини, самочинно переобрали сільську стар­ шину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському урядові вдало­ ся придушити цей виступ.

УЗакарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв'язку з повстанням у Східній Словаччині. Сти­ хійні «холерні бунти» прокотилися краєм 1831 р. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької жуп. Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з яких припинилася лише після втручання каральних загонів.

Реформи Марії-Терези та Йосифа II сприяли пробуд­ женню національного життя в західноукраїнських зем­ лях. Специфіка національного відродження у цьому регі­ оні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. з ініціати­ ви священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація — «То­ вариство священиків», навколо якого гуртувалося патрі­ отично настроєне греко-католицьке духовенство. Товарис­ тво стало активним оборонцем прав української мови, по­ борником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики українсь­ кої мови — І. Могильницького (1822), Й. Лозинського (1833), Й. Левицького (1834). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою «Роз­ відка про руську мову» (1829), у якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов'янських мов.

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

243

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє дру- зів-студентів Львівського університету і водночас вихо­ ванців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811—1843), І. Вагилевич (1811—1866) та Я. Головацький (1814—1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін «руська» для галичан означав українська).

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь ро­ мантизму, національно-визвольних змагань поляків, тво­ рів істориків (Д. Бантиша-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Над­ дніпрянської України, члени «Руської трійці» своє го­ ловне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, просвітити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записни­ ками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та За­ карпаття. Наслідком цього своєрідного «ходіння в народ» стали не тільки численні добірки матеріалів з народо­ знавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського на­ роду під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патрі­ оти шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові. Зокрема, під час своїх етнографічних подоро­ жей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але «Руська трійця» не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусил­ ля на культурницько-просвітницькій діяльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукопис­ ний збірник власних поезій та перекладів під назвою «Син Русі» (1833), у якому вже досить чітко пролунали закли­ ки до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), який містив народні піс­ ні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцис­ тичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козацьких ватажків — Б. Хмельниць-

244	Україна в першій половині XIX ст.

кого та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід заз­ начити, що видання цієї книжки було заборонене і віден­ ською, і львівською цензурою. Перша намагалася приду­ шити молоді паростки українського руху в Галичині, по­ боюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси консервативних лі­ дерів греко-католицької церкви, виступила не стільки про­ ти змісту, скільки проти форми: поява книжки українсь­ кою мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов'янської.

Для молодих авторів забороненої «Зорі» розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сформу­ льоване директором львівської поліції: «Ці безумці хо­ чуть воскресити... мертву русинську національність». Про­ те навіть у цих несприятливих умовах члени «Руської трійці» не припинили активної діяльності. Вони, ламаю­ чи консервативну традицію, що передбачала виголошен­ ня офіційних церковних промов латинською, польською чи німецькою мовами, водночас у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мо­ вою. «Трійчани» енергійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення рідної мо­ ви в побут національної інтелігенції. У 1836 p. М. Шашкевич підготував підручник для молодших школярів — «Читанку», написаний живою розмовною українською мо­ вою (термін «читанка» належить самому М. Шашкевичу).

Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ «Ру­ салка Дністровая». І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у «Зорі», лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, реш­ ту було конфісковано. Що ж злякало офіційну владу цьо­ го разу? Це був новаторський твір і за формою, і за зміс­ том. Він написаний живою народною мовою, фонетич­ ним правописом, «гражданським» шрифтом. Все це виді­ ляло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст «Русалки Дністрової» визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кор­ донами різних держав, та заклик до її поновлення; пози­ тивне ставлення до суспільних рухів та уславлення на­ родних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та по­ літичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збір-

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

245

ки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітниць­ кої діяльності у політичну сферу.

Аналізуючи причини заборони збірки, І. Франко заз­ начав: «Русалка Дністровая», хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані — була свого часу явищем наскрізь революційним». Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів.

«Русалка Дністровая» стала підсумком ідейних шу­ кань та своєрідним піком діяльності «Руської трійці». Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя по­ мирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї «Руської трійці» Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна приєд­ нується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.

Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імпе­ рія була знову змушена повернутися до ідей та політики радикального реформування. Повстання проти шляхти се­ лян Галичини (1846), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої рево­ люційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили прав­ лячі кола піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасо­ ване у квітні 1848 p., тобто майже на п'ять місяців рані­ ше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської ре­ форми зводилася до трьох положень: ліквідації юридич­ ної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селяна­ ми поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, яки­ ми користувалися до реформи, але під час роздачі наді­ лів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й при­ різано частину селянських земель. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Бу­ ковині — 54%, на Закарпатті — 70%. Селянська рефор­ ма загострила проблему так званих сервітутів, тобто лі­ сів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На практиці це означало, що юридично вільний се­ лянин потрапляв у економічне кріпацтво. Суттєво підри­ вала селянське господарство і сплата викупу за ліквіда-

246	Україна в першій половині XIX ст.

цію феодальних повинностей. Щорічні селянські плате­ жі за «визволення» в Галичині перевищували річні при­ бутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: га­ лицький селянин сплачував суму втричі більшу, ніж чесь­ кий, і у п'ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасу­ вання вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обира­ ти і бути обраним, самостійно визначати місце проживан­ ня тощо) сприяли перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започатковувало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичні рейки.

Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Євро­ пу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазна­ ла змін вся суспільна організація держави. Імператор Фердінанд змушений був декларувати буржуазно-демократич­ ні свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в захід­ ноукраїнських землях. Першими виявили активність поль­ ські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. прого­ лосили утворення у Львові Центральної ради народової. Го­ ловна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провін­ ції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної Укра­ їни на вільний самостійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження на­ ціональної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-україн­ ська організація — Головна Руська рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.

Яхимович Григорій (1792—1863) — церковний і громадсько-по­ літичний діяч, учений-богослов. Народився в с. Підбірці поблизу Львова. Богословську освіту здобув у Відні. З 1816 р. — свяще­ ник. 31819 р. — професор богослов'я у Львівському університеті (деякий час його ректор). У1841—1848 pp. — єпископ-помічник митрополита М. Левицького. Перший голова Головної Руської Ра­ ди, посол до віденського парламенту, де відстоював українські пра­ ва, ставав на оборону української мови. З 1848 р. перемишльсь-

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

247

кий єпископ, з 1860 р. львівський митрополит. Автор численних проповідей та богословських праць.

Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації:

—українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним на­ родом;

—пращури українців мали свою державність, куль­ туру, право, мову, були народом, який «рівнявся славі найзаможнішим народам Європи»;

—доцільність поділу Галичини на дві провінції — польську та українську з окремими адміністраціями;

—необхідність розширення сфери вжитку українсь­ кої мови, зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; дозволу українцям обіймати всі державні посади тощо.

Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гас­ лом: «Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом». Рішучі вимоги українців зустріли активну про­ тидію з польської сторони. Поляки на противагу україн­ ській організації ініціювали створення полонофільського комітету — Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки в культурній сфері. Від­ чувши послаблення, українська громада активізує свою діяльність. Виявами цієї активності були видання пер­ шої у Львові газети українською мовою — «Зорі Галиць­ кої» (1848—1852); скликання з'їзду діячів науки та куль­ тури — «Собор руських учених» (1848); заснування куль­ турно-освітнього товариства — «Галицько-Руська мати­ ця» з метою видання книжок для народу (1848); відкрит­ тя у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848); створення у Львівсько­ му університеті кафедри української мови (1849).

Усередині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців пред­ ставляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, по­ ліпшення становища селян, розглядали різні аспекти на­ ціональних відносин (зокрема, подали петицію, підписа­ ну 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

Наприкінці першої половини XIX ст. революційна хви­ ля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції —

248 Україна в першій половині XIX ст.

консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, невдов­ зі відмінено конституцію. У нових умовах, коли абсолю­ тизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 р. була розпущена.

Отже, характерною рисою розвитку західноукраїнсь­ ких земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. було чергування періо­ дів реформ з періодами реакції. Тогочасне суспільне життя функціонувало в режимі: «вперед — стоп — назад». Ре­ форми Марії-Терези та Йосифа II були спробою модерні­ зувати імперію, осучаснити та гармонізувати в дусі осві­ ченого абсолютизму соціальні та національні відносини. Смерть цісаря-реформатора, події Великої Французької революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консервативні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для захід­ ноукраїнських земель характеризується поступовим від­ новленням феодалами втрачених позицій в аграрному сек­ торі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням про­ мислового розвитку, перетворенням краю на колоніаль­ ну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та на­ ціонального руху. Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об'єднання «Руська трійця». Члени цієї організації визначили та оприлюд­ нили основне ядро ідей національного відродження, сво­ єю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольк­ лорно-етнографічного етапу національного руху до куль­ турницького, робили перші спроби спрямувати вирішен­ ня національних проблем у політичну площину.

Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848— 1849 pp., започаткувала новий етап модернізації імпе­ рії — було скасовано кріпосне право, проголошено конс­ титуцію, створено парламент. Ці та інші модернізаційні зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїн­ ських земель, активізували суспільну діяльність населен­ ня, особливо у культурній сфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість револю­ ційних завоювань.

9.

Україна в другій половині XIX ст.

9.1. Модернізаційні процеси

вРосійській імперії та Україна

Усередині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих фе­ одальних структур та відносин провідним світовим тен­ денціям розвитку, що утверджували нове буржуазне сус­ пільство. Характерними рисами та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуа­ тації селян; панування екстенсивних методів господарю­ вання; гальмування розвитку капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, роз­ витку підприємництва тощо; наростання соціального нап­ руження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що таїло

всобі загрозу широкомасштабного селянського бунту; по­ силення процесу відставання Росії від європейських дер- жав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації в імперії ставала дедалі очевиднішою. Роль останнього перекону­ ючого аргументу відіграла поразка Росії у Кримській війні (1853—1856), у якій гігантські людські та матеріальні ресурси імперії не подолали новітню техніку та техноло­ гії передових європейських держав Англії та Франції, Це змусило передову частину російських правлячих кіл за­ мислитися над розробкою та впровадженням реформацій­ ного курсу, спрямованого на модернізацію економіки дер-

250	Україна в другій половині XIX ст.

жави. Модернізація — це оновлення, удосконалення, на­ дання сучасного вигляду, перетворення відповідно до су­ часних вимог економіки, технічне та технологічне пере­ обладнання економічної сфери.

Визначення типу російської модернізації надзвичай­ но важливе не тільки для розуміння суспільних процесів XIX ст. в українських землях, а й для усвідомлення суті тенденцій розвитку сучасної України, прогнозування її перспектив. Російська модель реформування XIX ст., калькуючи петровські реформи, значною мірою запрогра­ мувала суспільні трансформації XX ст.

Усвітовій економіці відомі три типи модернізації:

1)піонерська модернізація, яка притаманна лідерам світового технічного та економічного прогресу. Постійна боротьба за світові ринки збуту підштовхує передові кра­ їни до вкладення значних коштів у науково-технічні роз­ робки. Це дає змогу створити найефективніші економіч­ ні механізми, найраціональніші технології, найпродук­ тивнішу техніку;

2)органічна модернізація, яка практикується країна­ ми, що перебувають у другому ешелоні світового еконо­ мічного прогресу. Вона — наслідок природного розвитку капіталізму, її характерною рисою є оволодіння техноло­ гіями та економічними механізмами, які виробили мо- дернізатори-піонери. Ці новинки органічно вписуються у структуру національної економіки, яка внаслідок своєї еволюції вже дозріла для їх сприйняття, засвоєння та ви­ користання;

3)наздоганяюча модернізація, яка теж базується на засвоєнні передових технологій та економічних механіз­ мів. Проте це засвоєння не є природним, органічним, оскільки стимулом для такого типу модернізації є не доз­ рілість національної економіки, а, як правило, зовніш­ ній виклик сусідніх економічно розвинутіших держав, що загрожує втратою позицій на міжнародній арені дер- жаві-аутсайдеру.

Не важко з'ясувати, що російська модернізація була модернізацією третього типу. Справді, як вважають су­ часні фахівці, якби у Росії не було скасовано кріпосного права, вона б ще 50—70 років проіснувала і не зазнала голодного краху1. Проте навіть реакціонери на кшталт майбутнього міністра П. Валуєва змушені були констату-

^ив . : Зйдельман Н. «Революция сверху» в России. — М., 1989. — С. 107.