Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Українська державність

181

тва, тобто перетворенню козацької старшини на шляхет­ ську верству, «бунчукових товаришів». Йшлося про ство­ рення власної генерації дворянства, яке мало б не тільки титули та спадкову владу, а й землі (гетьман роздав стар­ шині понад тисячу дарчих на землі) та залежних селян (у 1701 p. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). Така соціальна політика породжувала соціальне напруження, негативно впливала на імідж гетьмана. Народ називав І. Мазепу «вітчимом» України. Ситуацію в українських землях ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувала­ ся широкомасштабними політичними проектами росій­ ського царя. Лише за перші 12 років свого гетьмануван­ ня І. Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити в глибинах народної свідомості тіс­ не переплетіння національно-державницьких ідеалів та со­ ціальних інтересів не дали змоги І. Мазепі при здійсненні його планів спертися на широку соціальну базу. Загалом козацтво та селянство не підтримало гетьмана.

Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. коза­ ків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70 % складу козацьких формувань. Війна при­ несла збільшення податків, примусові фортифікаційні ро­ боти, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Укра­ їні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-швед­ ському протистоянні означала загибель Української дер­ жави. Так, якщо перемога діставалась Карлу XII і його ставленику Станіславу Лещинському, то Україна як со­ юзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Пет­ ра І і його протеже Августа II українські землі чекав по­ діл між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Укра­ їна втрачала навіть надію на автономію. Все це відбувало­ ся в умовах зростання невдоволення українського наро­ ду, який заявляв гетьману: «Всі ми за душу Хмель­ ницького Бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші прокли­ натимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі». Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р.

182	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла XII — польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала від­ новлення державної незалежності України. Цього ж ро­ ку гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

Чи можна вважати усі ці кроки зрадою союзу з Росі­ єю, зрадою українській державності? Шукаючи відповідь на це питання, варто пам'ятати, що стрижнем політики російського царату в українських землях завжди було намагання підім'яти під себе гетьманську владу, макси­ мально обмежити, а в перспективі взагалі скасувати авто­ номію України. Російська сторона, відстоюючи власні інте­ реси на міжнародній арені, ніколи особливо не дотриму­ валася духу і букви Переяславсько-Московського догово­ ру 1654 р. Адже ще на початку Північної війни Петро І, намагаючись забезпечити собі союзника, під час перего­ ворів з польським королем Августом II, ігноруючи інте­ реси української сторони, пообіцяв Речі Посполитій де­ кілька міст на Правобережжі та певну кількість сіл Стародубського полку. Лише після цієї домовленості її умо­ ви було узгоджено з І. Мазепою. Коли над Україною на­ висла загроза вторгнення союзника Карла XII С. Лещинського, гетьман звернувся до російського царя по допо­ могу. Відповідь Петра І була красномовною: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися як знаєш». Такі дії розв'язували руки Мазепі, адже його сюзерен відмовився практично надати військову підтримку, яку гарантувала угода 1654 р. Крім того, в архіві французького міністер­ ства закордонних справ виявлено проект Петра І стосов­ но ліквідації гетьманщини та козацького устрою Украї­ ни, датований 1703 р., відповідно до якого планувалося або дочекатися смерті Мазепи, або ж усунути його з жит­ тя насильно, потім шляхом виселення та терору знищити козаччину, колонізувати українські землі росіянами та німцями, з тим щоб «раз і назавжди знищити огнище ворохобників». В історичній літературі є згадки й про інші плани ліквідації гетьманщини та передачі українсь­ ких земель під управління князю Меншикову або навіть англійському герцогу Мальборо.

Отже, І. Мазепа не зраджував союзові з Росією, а сам неодноразово був зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державності, тому що відпо­ відно до його угоди зі Швецією та Польщею Україна мала стати великим князівством у складі останньої. Та все ж

Українська державність

183

на політичні рішення І. Мазепи, крім зовнішніх обста­ вин, певний відбиток накладали особисте честолюбство, амбітність, прагнення до влади, матеріальні інтереси. Про­ те об'єктивно дії І. Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньо-політичні прорахунки (простаршинська соціальна політика, постійне про­ тистояння із Запорозькою Січчю та ін.) не дали йому змоги консолідувати українське суспільство, а жорстка проти­ дія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана збе­ регти свободу, незалежність та соборність усіх земель Української держави.

У жовтні 1709 р. у с. Варниця неподалік від Бендер помирає гетьман І. Мазепа. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар'єру. Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природ­ ному розуму в 34 роки став генеральним писарем і най­ ближчим радником І. Мазепи.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Кон­ ституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція. Цей документ відомий україн­ ський історик О. Оглоблін назвав «другою поразкою...

гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка зав­ дала великого удару гетьманській владі». Інший відомий фахівець — І. Крип'якевич — звинуватив творців конс­ титуції в тому, що вони «не виявили широкого політич­ ного світогляду». На противагу цьому сучасні дослідни­ ки вказують, що Бендерська конституція «випереджала свій час», небезпідставно акцентують, що навіть «фран­ цузькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної незалеж­ ної держави, заснованої на природному праві народу на свободу й самовизначення, модель, що базувалася на не­ знаних досі демократичних засадах суспільного життя».

Така полярність оцінок пояснюється докорінною ре­ організацією суспільних структур та внутрішньої політи­ ки, яку запропонував П. Орлик. Намагаючись врахувати досвід попередньої боротьби за національну незалежність, гетьман шукає засоби подолання основної помилки І. Ма­ зепи, суть якої — у відсутності надійної соціальної опори

184	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

для здійснення об'єднання в межах однієї держави усіх українських земель. Йдеться про пошуки оптимальної формули консолідації українського суспільства.

Характерною рисою Бендерської конституції є орга­ нічне поєднання традиційності й новаторства. Спрямова­ ний на політичне та церковне відокремлення України від Росії, дотримуючись неподільності українських земель на Правобережжі та Лівобережжі, цей документ вносить сут­ тєві корективи і в модель державної структури, і в пріо­ ритети соціальної політики. У Конституції наголошува­ лося на обмеженні самовладдя гетьмана, оскільки саме «через те самодержавство, невластиве гетьманському уря­ дуванню, виросли численні в Запорозькому війську нез­ лагоди, розорення прав і вольностей, посполите утяження». Обмеження гетьманських повноважень виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у підвищенні ролі військового ге­ нерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розме­ жуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьма­ на та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократич­ них засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрід­ ного козацького парламенту — загальної Ради. До скла­ ду цього представницького політичного органу мали вхо­ дити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), деле­ гати Запорозької Січі та представники від полків. Харак­ терно, що загальна Рада мала бути не формальним, а ро­ бочим органом. З цією метою планувалося її збирати три­ чі на рік — на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці.

Надзвичайно важливими були пункти, які стосува­ лися повернення Запорозькій Січі традиційних вольнос­ тей і прав та гарантували запорожцям гетьманську під­ тримку. Планувалося очищення території Запорозького Низового війська від «городків та фортець московських» і від «московської посесії», повернення Січі міста Трахтемирова та збереження за запорожцями прав на «Дніп­ ро увесь згори від Переволочної вниз». Усім цим діям гарантувалася підтримка гетьмана, який до того ж брав зобов'язання «чинити всіляку поміч Запорозькому Ни­ зовому війську».

Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу на-

Українська державність

185

дані Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).

Одним із основних елементів Бендерської конституції є помітне обмеження соціальної експлуатації. Суть своєї со­ ціальної політики гетьман висловив так: «Щоб людям вій­ ськовим і посполитим зайві не чинилися утяження, накла­ ди, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шу­ кати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкан­ ня». З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, відміняв обтяжливі для народу оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.

Бендерська конституція мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демок­ ратичних засад у суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу, під­ твердження прав українських міст, обмеження соціаль­ ної експлуатації. Єдиний недемократичний пункт цього документа, який стверджував виняткові права православ'я в Україні, також був спрямований на ідею суспільної єдності. Отже, Конституція П. Орлика, створена на осно­ ві узагальнення попереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для ре­ алізації національно-державницьких планів.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою прог­ раму на практиці та відновити повноцінну українську дер­ жавність. Вже 1711 p., уклавши військово-політичний союз з кримським ханом, він вирушив походом на Пра­ вобережжя. Завдяки переходу на бік П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня вдалося визво­ лити від російських залог майже всю південну і цент­ ральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою Церквою, зрада союзників-турків та татар, укладення Ро­ сією Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П. Орлика і не дали змоги на практиці реалізува­ ти його демократичну конституцію. «Екзильний гетьман», або ж гетьман на вигнанні помер 1742 р. «Разом з ним, — на думку Д. Дорошенка, — надовго зійшла в могилу ідея незалежної української держави»1.

1Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1992. — Т. 2. — С. 158.

186	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

Отже, після укладення між Росією та Річчю Посполи­ тою «Вічного миру» центр політичного та культурного життя українських земель зосереджується на Лівобереж­ жі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни Ма­ лоросією. Тривалий час тут зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648—1676 pp., — виборність гетьмана та стар­ шини, система місцевого управління, судочинство, козаць­ ке військо тощо. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII козаць­ ку автономію зазнала поразки. Не увінчалися успіхом і намагання екзильного гетьмана П. Орлика відновити укра­ їнську державність. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прик­ метою часу.

7.2. Колоніальна політика Російської імперії

щодо України у XVIII ст.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожан­ щини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперер­ вний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на пра­ ва України. Суть цього наступу полягала в намаганні лік­ відувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імпер­ ської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

І етап (1708—1728) — форсований наступ на україн­ ську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив оста­ точно «прибрати Україну до рук». Намагаючись створити сприятливі соціальні умови для реалізації свого задуму, він спочатку видає універсал, у якому обіцяє українсько­ му народові всілякі милості та свободи, наказує обрати нового гетьмана. У цей час Петро І потураннями та по­ дачками задобрює старшину, надсилає подарунки та гро-

Колоніальна політика Російської імперії

187

ші на Запорожжя. Справжня ж суть імперської політики гранично чітко висловлена в листі князя Голіцина до кан­ цлера Головкіна: «Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьма­ ном. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами».

У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літ­ нього І. Скоропадського (1708—1722). Кандидатуру енер­ гійного та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вва­ жаючи, що з нього «може вийти другий Мазепа». І. Ско­ ропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декіль­ ка пунктів (щоб козаками командували не московські офі­ цери, а власна старшина; щоб повернули гармати, виве­ зені з Батурина та ін.). Резюме Петра І було коротким і однозначним: «Українці й так мають з ласки царя стіль­ ки вольностей, як жоден народ у світі». Після цього роз­ починається форсований наступ на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були: обмеження вла­ ди гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський рези- дент-наглядач); економічні утиски (значну частину укра­ їнських товарів — прядиво, шкіру, сало, олію та ін. — дозволялося вивозити лише до російських портів, водно­ час певні товари заборонялося ввозити до України, їх зму­ шували купувати на російських фабриках); експлуатація демографічного потенціалу (1721 р. на будівництво Ла­ дозького каналу було направлено 10 тис. козаків, 30% з них загинуло; 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5183 осіб); культурні обмеження (1720 р. сенатським указом проголошувало­ ся: в Україні «книг ніяких, окрім церковних давніх ви­ дань, не друкувати», а у тих, які друкуються, «щоб нія­ кої різниці і осібного наріччя не було»). Крім того, росі­ яни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьма­ ну територій, на яких їхні власники старанно прищеп­ лювали вивезене з Росії кріпацтво. Цей етап мав свої особ­ ливості: пасивна протидія офіційній "російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійсь­ кої колегії, яка, приймаючи від населення скарги на укра­ їнські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунка­ ми старшини та козацтва, не лише звужувала владні пов-

188	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

новаження гетьмана, а й обмежувала українську автоно­ мію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.

Дещо змінила ситуацію поява на політичному гори­ зонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722—1724), лю­ дини енергійної, палкого оборонця української автоно­ мії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросій­ ської колегії, він проводить судову реформу (Генераль­ ний суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабар­ ництвом, встановлює порядок апеляцій). Проте колегія не бажала відігравати скромну роль апеляційної інстан­ ції, вона претендувала не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу.

Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг побачити світ жо­ ден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні струк­ тури — адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Ув'яз­ нення П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорсто­ ке придушення опозиції старшини ще більше розширили поле діяльності Малоросійської колегії.

II етап (1728—1734) — повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза вій­ ни з Туреччиною змінили політичну кон'юнктуру. Бурх­ лива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час нак­ ладала нові податки на українських землевласників, за­ чепила інтереси всесильного О. Меншикова, який володів величезними маєтками і навіть містами в Україні. Це зу­ мовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та пев­ не пом'якшення офіційної російської позиції в українсь­ кому питанні — було знову дозволено вибори гетьмана.

Ним став Д. Апостол (1727—1734).

У 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654 р. Натомість одержав «Решительньїе пунктьі», відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контро­ лю за гетьманськими фінансами вводилися посади не одно­ го, а зразу двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти у царську казну та ін. Отже, часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана; переведення Геть­ манщини з імперського Сенату знову під юрисдикцію мі­ ністерства закордонних справ; скорочення російських

Колоніальна політика Російської імперії

189

військ на українській території; скасування податків, нак­ ладених Малоросійською колегією та ін.) були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури. А стратегічний наступ не припинявся. Тому особливістю цього періоду було лише формальне поновлення української автономії, фактично ж усе суспільне життя перебувало під контролем російсь­ кої сторони. У цей час сваволя російського уряду обме­ жувалася певними юридичними нормами. Це дало мож­ ливість Д. Апостолу добитися позитивних зрушень: Гене­ ральне слідство про маєтності, тобто ревізія землеволо­ діння (1729—1730), дало змогу поповнити державний зе­ мельний фонд; реформа судочинства та заснування скар­ бниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу гетьмана було повернуто Київ; помітно змен­ шилося переселення селян на Правобережжя і, навпаки, зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя.

III етап (1734—1750) — посилення імперського тис­ ку. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав наз­ ву «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі прав­ ління став князь О. Шаховський, який діяв відповідно до наказу: «Недремньїм оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа». Характерними риса­ ми цього періоду були свавільне втручання російських чи­ новників у всі сфери суспільного життя, русифікація укра­ їнського населення, терор «Таємної канцелярії». Ситуа­ ція ускладнилася ще й російсько-турецькою війною (1735—1739), під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічни­ ми для українського народу: загинуло 35 тис. осіб. Війсь­ кові втрати, нескінченні мобілізації селян для обозів приз­ водили до обезлюднення, спустошення краю. Перебуваю­ чи в Україні, російський міністр Волинський повідомляв у своєму листі Бірону: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати самий край». І ці виснажені землі мусили ще протягом війни утриму­ вати від-50 до 75 російських полків. Внаслідок війни Укра­ їна зазнала збитків на 1,5 млн крб. (один віл тоді кошту­ вав 8 крб.).

IV етап (1750—1764) — тимчасове уповільнення про­ цесу російської експансії. У 1750 р. Україну чекав черго-

190	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

вий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припи­ нив свого наступу на українську автономію. Про це пере­ конливо свідчить той факт, що крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з інозем­ ними державами, російська сторона призначала полков­ ників та ін.) у цей час з'явилася низка нових: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Ро­ сією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імпер­ ське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фі­ нансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з О. Субтельним, який вважає, що «за Розумовського Гетьманщина пере­ живала «золоту осінь» своєї автономії». Навіть перебува­ ючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внас­ лідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі ти­ ли, створити опору в найвпливовішій частині українсько­ го суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і 1760—1761 pp. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з'їзди старшини — Гене­ ральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Бу­ ло проведено певну модернізацію війська: удосконале­ но артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба до­ битися визнання спадковості гетьманства для свого ро­ ду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьман­ ської булави.

V етап (1764—1783) — остаточна ліквідація україн­ ської автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Ма­ лоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Бу­ ло взято жорсткий курс на централізацію та русифіка­ цію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імпе­ ратриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зро­ бити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано пол­ кову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено крі­ пацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщи-