Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Громадянська війна та поділ козацької України

171

шина, як доповідав королю А. Потоцький, вирішила «не бути ні під вашою королівською милістю, ані під царем; сподіваються вони цього досягти обманюючи і лякаючи вашу королівську милість царем, а царя вашою королів­ ською милістю».

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де сто­ яв з великим військом О. Трубецькой. Пізніше юний геть­ ман згадував: «Я два тижні був в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною». Отже, до шантажу вдалася не українсь­ ка сторона, а російська. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 p., фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання геть­ мана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, кара­ ти без суду смертю старшин, виступати в похід без царсь­ кого дозволу; заборонялися відносини з іншими країна­ ми; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріар­ хатові.

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польсь­ кого протистояння в боротьбі за українські землі. На Во­ линь рушило 20-тисячне російське військо на чолі з В. Шереметьєвим. У другому ешелоні рухалося ЗО тис. козаків на чолі з Ю. Хмельницьким, про якого російський воєво­ да з пихою говорив: «Зтому гетьманишке идет лучше гу­ сей пасти, чем гетьмановать». Незабаром під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроє­ ної старшини на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності україн­ ських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавляв­ ся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов'язував­ ся подавати військову допомогу Польщі у війнах з інши­ ми державами; польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтності в Україні. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального роз­ колу України.

172	Українська національна революція

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської булави та йде в монастир. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобереж­ жя — І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей пе­ ріод О. Субтельний — «доба Руїни сягнула свого апогею».

Отже, другий етап Української національної револю­ ції (вересень 1657 — червень 1663 р.) став часом серйоз­ них випробувань для українського народу. Ця доба при­ несла жахливе спустошення українських земель; спала­ хи громадянської війни, загострення боротьби за геть­ манську булаву; наростання соціальних конфліктів та про­ тистоянь; поновлення старої моделі соціально-економіч­ них відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 p.; розмивання моральних норм у сус­ пільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фаталь­ ний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

6.5. Боротьба за возз'єднання Української держави (червень 1663 — вересень 1676 р.)

Слободищенський трактат, який став початком роз­ колу України за територіальною ознакою, водночас від­ крив новий етап боротьби за гетьманську владу. Особли­ вість цього етапу полягала в тому, що предметом ба­ жань старшини одночасно стали дві булави. Лівобереж­ жя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі біль­ ше відокремлюється та відмежовується від Правобереж­ жя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетсь­ ких порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції. За цих обставин гетьманське кріс­ ло захиталось під Ю. Хмельницьким.

Претендентів на булаву вистачало в українських зем­ лях. На Лівобережжі основна боротьба розгорнулася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині (червень 1663 р.) гетьманом було обрано І. Брюховецького.

Боротьба за возз'єднання Української держави

173

Брюховецький Іван (? — 1668) — гетьман Лівобережної України в 1663—1668 pp. З 1648 р. при дворі Б. Хмельницького в якості «старшого слуги» займався вихованням гетьманича Юрія, викону­ вав дипломатичні доручення. З 1659 р. перебував на Запорозь­ кій Січі, тоді ж обраний кошовим отаманом. У1661 р. прийняв ти­ тул кошового гетьмана. Протягом 1662—1663 pp. один із голов­ них претендентів на гетьманство в Лівобережній Україні. Москво­ фільські заяви Брюховецького забезпечили йому підтримку цар­ ського уряду. На «Чорній раді» під Ніжином (1663) проголошений гетьманом. Наказав стратити іншого претендента — Я. Сомка, вчи­ нив розправу над опозицією. У вересні 1665 р. першим з україн­ ських гетьманів здійснив візит до Москви. Невдалі спроби Брюхо­ вецького припинити колонізаторську політику російського уряду спричинили падіння його політичного авторитету в Україні. Праг­ нучи втримати важелі влади, оголосив про розрив з Москвою. 7 (18) червня 1668 р. біля Диканьки відбулось об'єднання військ Правобережної та Лівобережної України, під час якого лівобережні козаки буквально розтерзали Брюховецького. За наказом геть­ мана П. Дорошенка його тіло було перевезено до Гадяча і там поховано з усіма гетьманськими почестями в соборній церкві.

Це був спритний авантюрист і демагог, один з тих, як писав козацький літописець С. Величко, що «для срібла й золота не тільки дав би виколоти собі око, але брата й батька свого не пощадив би, не те що вболівати за Укра­ їною». Новообраний гетьман займав відверто промосковські позиції і неодноразово висловлювався за ліквідацію гетьманату та утворення з його земель князівства на чолі з царевичем Федором.

На початку 60-х років XVII ст. загострилася боротьба за владу і на Правобережжі. Ситуація особливо усклад­ нилася влітку 1662 р. після невдалого походу Ю. Хмель­ ницького в Лівобережну Україну. На булаву претендува­ ли П. Тетеря, Г. Гуляницький, М. Ханенко, П. Дорошен­ ко. Після того як у січні 1663 р. Ю. Хмельницький склав гетьманські повноваження, козацька рада у Чигирині про­ голошує гетьманом Правобережжя П. Тетерю.

Тетеря (Моржковський, Мошковський) Павло (бл. 1620—1671) — гетьман Правобережної України в 1663—1665 pp. Один з най­ визначніших дипломатів в урядах Б. Хмельницького, І. Виговсь­ кого, Ю. Хмельницького, переяславський полковник (1653— 1658). Походив зі шляхетського роду, мав добру освіту. Перед 1648 р. був канцеляристом гродського суду м. Луцька, з 1649 р. — писар Переяславського полку. Протягом 50-х років брав участь майже в усіх міждержавних переговорах, що відбувалися в Чиги­ рині, виїжджав з дипломатичними місіями до інших країн. Один з авторів Березневих статей (1654), Гадяцької угоди (1658), Слободищівського трактату (1660). У ранзі гетьмана підтримував по-

174	Українська національна революція
хід Яна	Казимира на Лівобережжя (1663—1664), намагаючись

об єднати Україну під єдиною булавою і зверхністю польського ко роля Своєю політикою спровокував козацьке повстання Зазнав­ ши поразки від повстанців (1665), зрікся гетьманства і виїхав до Польщі Отруєний польськими агентами

Новий гетьман хотів відновити єдність козацької Укра­ їни шляхом компромісу з лівобережною старшиною. Він не одразу виявив себе як прихильник пропольської орі­ єнтації, зокрема після обрання він повідомляв кримсько­ му хану, що «від царя й короля не чекає нічого доброго». Проте Правобережжя територіально було міцно прив'язане до Польщі, і тому кожен з правобережних гетьманів му­ сив демонструвати свою лояльність польському уряду та йти у фарватері польської політики. За цих обставин ціл­ ком природно, що П. Тетеря взяв участь у поході Яна II Казимира в Лівобережну Україну. У разі успіху перед гетьманом відкривалася перспектива за допомогою Поль­ щі вирішити проблему возз'єднання козацької України. Проте похід закінчився невдачею, до того ж на Правобе­ режжі 1664—1665 pp. вибухнуло повстання місцевого на­ селення проти польської шляхти. Не зумівши опанувати ситуацією, П. Тетеря зрікається гетьманства та втікає до Польщі.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лі­ вобережну поглиблювався. Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об'єднати українські землі в ме­ жах однієї держави та відновити її незалежність. Ліде­ ром цих сил став новий правобережний гетьман П. До­ рошенко, який прийшов до влади в серпні 1665 р.

Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — гетьман Укра іни (1665 — 1676) один із найвидатніших діячів и історії Наро дився в Чигирині в козацькій родині Здобув ґрунтовну освіту Активний учасник Визвольної війни українського народу, один з найближчих соратників Б Хмельницького і продовжувач його справи Ставши гетьманом на Правобережжі, рішуче виступив проти умов Андрусівського договору и восени 1667 р зробив спробу приєднати до Гетьманщини західний регіон У червні 1668 р домігся возз'єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний В умовах спровокованої Запорожжям и сусідніми з Укра'ною державами політичної боротьби пішову березні 1669 р на прийняття турецького протекторату Влітку 1672 р взявучасть у поході турецької армії проти Польщі, але невдоволений укладе ним між Портою і Польщею Бучацьким договором, який перек реслив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Поль щу У розпалі народного обурення спустошенням України турець-

Боротьба за возз єднання Української держави

175

ко татарською та польською арміями складає гетьманські пов новаження У березні 1677 р вивезений до Москви, у 1679— 1692 рр — в ятськии воєвода Останні роки провів у своєму ма єтку в с Ярополче Волоколамського повіту, де й похований Мо гила збереглася до нашого часу

Починати реалізацію своїх планів гетьманові довело­ ся в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну, втрати населення сягали 65— 70%; на гетьманську булаву претендували ще двоє — В. Дрозденко і С. Опара; поглиблювався розкол суспільс­ тва; ускладнювалася геополітична ситуація.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П. До­ рошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу. Проте вже того часу відно­ сини з Польщею були досить своєрідними: декларуючи свою прихильність, правобережний гетьман водночас відмовляв у розміщенні польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення податкового тягаря та ін.

Андрусівське перемир'я (20 січня 1667 р.) між Поль­ щею та Росією, укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об'єднавчі плани гетьмана. Відповідно до йо­ го умов територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Право­ бережжя — за Польщею, а Запорожжя потрапляло під спільне управління обох країн. Тому українське терито­ ріальне питання набуло міжнародного характеру. Нама­ гаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П. Дорошенко здійснює кілька реформаційних кроків- починає систе­ матично скликати військову раду, щоб заручитися на­ родною підтримкою, створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалеж­ ність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енер­ гійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. До­ рошенка. Спочатку, спираючись на підтримку татар, він намагається витіснити поляків з Правобережжя і водно­ час проводить переговори з Росією. Основна мета перего­ ворів — повернення в повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз'єднання у межах єдиної дер­ жави усіх етнічних українських земель по Перемишль, Львів, Галич і Володимир Однак ці переговори закінчи­ лися безрезультатно

Відкрите збройне протистояння з Польщею, непоступ­ ливість Роси змусили П. Дорошенка шукати підтримки в

176	Українська національна революція

Оттоманської Порти та порозуміння з гетьманом Лівобе­ режжя І. Брюховецьким. Восени 1667 р. під тиском об'єд­ наних турецько-козацьких військ польський король виз­ нав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Ці успіхи посилили протурецьку орієнтацію П. Дорошенка. У серпні 1668 р. у відповідь на турецьку пропозицію прий­ няти підданство султана на умовах «удільності» (подібно Кримському ханству) він направляє до Стамбула свою де­ легацію, що мала на меті домогтися гарантії забезпечен­ ня єдності українських земель у межах національної дер­ жави.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваю­ чи за спиною підтримку могутньої держави, П. Дорошен­ ко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І. Брюховецького 1668 р. його проголошено гетьманом усієї України. Мети було досяг­ нуто, але цей успіх не вдалося закріпити надовго, оскіль­ ки він був наслідком складних політичних комбінацій і майстерного балансування П. Дорошенка як у внутріш­ ній, так і в зовнішній політиці. Зведена гетьманом будо­ ва мала надзвичайно слабку конструкцію і достатньо бу­ ло вийняти бодай одну цеглину з її фундаменту, щоб во­ на похитнулася, чим і скористалися вороги. Спочатку польська воєнна активність змусила гетьмана, залишив­ ши Лівобережжя, поспішати на правий берег Дніпра. У цей час не зацікавлені в зміцненні української держав­ ності татари підтримали претензії на гетьманську булаву П. Суховія, якого висунуло Запорожжя. Ситуацію ще біль­ ше ускладнив наступ російських військ, внаслідок якого значна частина лівобережної старшини на чолі з наказ­ ним гетьманом Д. Многогрішним змушена була визнати верховенство царя. Аналізуючи перебіг подій, один із су­ часних дослідників пише: «Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюнд­ рують та поневолюють».

За тих обставин П. Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. Корсунська генеральна старшинська рада (бе­ резень 1669 р.) погоджується на офіційне прийняття ту­ рецького протекторату, хоча і відмовляється від прине­ сення присяги турецькому султанові. Влітку 1672 р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Пра­ вобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П. Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не

Боротьба за возз'єднання Української держави

177

виграв, адже відповідно до Бучачського мирного догово­ ру Порта отримала Подільське воєводство, а за ним виз­ навалася територія «у старих кордонах». Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Укра­ їну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта ви­ магає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, оскільки мусив виступати союзником турків та та­ тар, які нещадно плюндрували Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною: спроби дійти згоди з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчуються без­ результатно, гетьмана покидають один за одним соратни­ ки, родичі і навіть його надійна опора — сердюцькі збройні формування. До того ж помирає радник та найближчий друг — митрополит Й. Тукальський. Перебуваючи в без­ вихідному становищі, П. Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і зда­ тися Росії.

Отже, на третьому етапі Української національної ре­ волюції (червень 1663 — вересень 1676 р.) територіаль­ ний розкол України призвів до глибокої кризи та певної деморалізації суспільства. За часів гетьманства П. Тетері, на Правобережжі та І. Брюховецького на Лівобережжі ці катастрофічні процеси виявилися у відмові національної еліти від створення незалежної соборної України; нама­ ганні гетьманів за будь-яку ціну втримати владу, їхній неспроможності консолідувати навколо себе значні сили для вирішення державних питань; відмові від активної участі в боротьбі значної частини заможного козацтва і старшини; домінуванні регіональних політичних інтере­ сів над державними; залученні іноземних держав до ви­ рішення внутрішніх проблем.

Останньою спробою переломити хід подій, відновити територіальну єдність і повноцінну державність був час гетьманства П. Дорошенка. Проте внаслідок постійної бо­ ротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кро­ ків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Ро­ сії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях П. Дорошенко втратив підтримку народних мас, не зміг об'єднати українські землі в межах однієї держа­ ви і відновити її незалежність. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української на­ ціональної революції.

7.

Україна наприкінці XVII —у XVIII ст.

7.1. Українська державність наприкінці XVII — на початку XVIII ст.

Безпосередніми наслідками поразки Української ре­ волюції були значні демографічні втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій тощо українське населення скоротилося на 65—70%), територіальний розкол українських земель, прогресуюче звуження сфери впливу національних дер­ жавних структур тощо. Ці негаразди зумовили не тільки відмову від створення суверенної національної держави, а й втрату обмеженої автономії.

Капітуляція 1676 р. правобережного гетьмана П. До­ рошенка, його присяга російському цареві не зняли проб­ лему територіального розколу українських земель. Туреч­ чина швидко знайшла заміну Дорошенкові, вручивши бу­ лаву Ю. Хмельницькому разом з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Роз­ почався новий етап збройного протистояння між Правобе­ режжям і Лівобережжям, своєрідним епіцентром якого став Чигирин. Захопивши і зруйнувавши у ході запеклої бо­ ротьби колишню гетьманську столицю, Ю. Хмельницький розраховував на подальше розширення своєї влади на Лі­ вобережжі, але опір лівобережного гетьмана І. Самойловича посилився, і бойові дії набрали затяжного характеру.

Самойлович Іван Сам/йлович (? — 1690) — козацький діяч. По­ ходженням із духівництва. Освіту здобув у Київському колегіумі. Змолоду в козацькому війську. В 1669 р. обирається генераль-

Українська державність

179

ним суддею лівобережного козацького війська, в 1672 р. — геть­ маном Лівобережної України. У1668 р. підтримав гетьмана І. Брю­ ховецького й узяв участь у повстанні проти засилля російських во­ євод в Україні. В 1677—1678 pp. керував полками у війні проти Туреччини. В 1674 р. обраний гетьманом Лівобережної та Право­ бережної України. Відстоював державні інтереси України у відно­ синах з Московщиною. В1687 р. очолював козацькі полки в пер­ шому Кримському поході царських військ і був звинувачений у йо­ го невдачі. Засланий до Тобольська, де й скінчив життя.

За цих обставин, Юрій дедалі частіше виявляє себе як жорстокий, деспотичний правитель, що і призвело до йо­ го страти турецькими властями 1681 р. Цього ж року, прагнучи вийти з безперспективного протистояння, Ро­ сія та Туреччина уклали Бахчисарайський мирний дого­ вір. За його умовами під контролем Туреччини опинили­ ся Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, а Росія утримувала Лівобережну Україну з Києвом, Васильковом, Трипіллям, а також Запорожжя. Територія між Дніс­ тром і Бугом 20 років мала залишатися нейтральною та незаселеною.

Останню крапку в процесі поділу українських земель у XVII ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Віч­ ного миру». Текст договору складався на основі умов Андрусівського перемир'я 1667 р. Річ Посполита визна­ вала за Московським царством Лівобережну Україну, Ки­ їв, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Брацлавщи­ на та Південна Київщина ставали нейтральною незаселе­ ною зоною між Польщею та Московією. Північна Київ­ щина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (1699 р. було приєд­ нане до Польщі).

«Вічний мир» суттєво ускладнив становище лівобе­ режного гетьмана І. Самойловича. До того ж сам гетьман у цей час зробив чимало невиважених кроків, які підір­ вали його престиж та авторитет. Безмежне користолюб­ ство І. Самойловича, його самовладдя, призначення на посади полковників найближчих родичів, підпорядкуван­ ня української церкви Московському патріархові призве­ ли до старшинської змови, яка завершилася арештом і засланням гетьмана до Сибіру.

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708).

Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підпи-

180	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

сані ним «Коломацькі статті», які регламентували укра­ їнсько-російські відносини. У цьому документі традицій­ на формальна гарантія «прав і вольностей народу мало­ російського» була доповнена низкою пунктів, які значно розширювали російську присутність в Україні та обме­ жували козацьку автономію. Зокрема, гетьман не мав пра­ ва без царського указу зміщувати з посад козацьку стар­ шину, в Батурині при гетьмані розташовувався москов­ ський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборо­ нялися зносини з чужоземними державами, козацька вер­ хівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Ка­ тегорично заборонялося говорити про те, що «Малороссийский край гетьманского регимента», у «Коломацьких статтях» стверджувалося, що він є лише частина «их царского Пресветлого Величества Самодержавной державьі».

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазе­ пі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади — царівна Софія потрап­ ляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар'єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатич­ ний хист, знання людей та придворних церемоній виво­ дять Мазепу із глухого кута. Добившись аудієнції в царя щедрими дарами (тільки шабля, подарована Петру І, кош­ тувала 2 тис. крб.), демонстрацією покори (стояв навколі­ шки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів («лютий ворог князь Голіцин»), гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність ро­ сійського царя. Пізніше Петро І зауважить у розмові з І. Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі!»

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток куль­ тури та релігії. Проте головною його метою було об'єд­ нання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожан­ щини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на йо­ го думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє фор­ муванню аристократичної верхівки українського суспільс-