Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Культура України наприкінці XVII — у XVIII ст.

211

Максим Березовський (1745—1777) та Артемій Ведель (1767—1808).

Використовуючи українську народну пісню та тради­ ції київських церковних співів, М. Березовський створив вишукані за композицією та досконалі за формою оперу «Демофонт» та сонату — найперші відомі твори оперного та камерно-інструментального жанрів у вітчизняній му­ зиці. Ведель був не тільки композитором, а й блискучим співаком та виконавцем. Його творчість зосереджувалася переважно на релігійній тематиці, якій присвячені біль­ шість з його 30 хорових концертів. Найпопулярнішими були і лишаються «Літургія», «Всеношна», «Херувимсь­ ка». Яскравою зіркою музичної культури цієї доби був Д. Бортнянський — видатний реформатор церковного спі­ ву, духовний композитор, диригент. Почавши свою му­ зичну освіту в Глухівській школі, він вдосконалив знан­ ня та вміння в Італії і незабаром став управителем Прид­ ворної капели. У творчій спадщині композитора опери «Креонт», «Алкід», «КвінтФабій», «Сокіл», «Син-супер- ник» та понад 100 творів церковної музики.

Поширюються також романси — специфічний жанр камерної вокальної музики, в основі яких були, як пра­ вило, народні мотиви, а їхні сюжети навіяні ліричними або ж гумористичними роздумами про людську долю. До нас дійшли тогочасні популярні пісні-романси «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «їхав козак за Дунай» С. Климовського.

Характерною рисою розвитку культури українських земель у XVII—XVIII ст. було використання в архітекту­ рі та мистецтві стилю бароко, який особливо динамічно розвивався і в українській поезії (І. Величковський, С. Яворський, Д. Туптало, Г. Сковорода та ін.). Бароко (від італ. barocco— вибагливий, примхливий) — це стиль у мистецтві наприкінці XVI — в середині XVIII ст., яко­ му притаманні підкреслена урочистість, пишна декора­ тивність, динамічність композиції.

Які ж причини поширення цього стилю в українсь­ ких землях? Він значною мірою відповідав ментальності українців, оскільки органічно поєднував відчуття свят­ ковості, динамічності, яскравої багатобарвності світу з ліричною, поетичною, філософською сентиментальністю. До того ж українці, як і всі народи, що тією чи іншою мірою мали контакти зі Сходом, у сфері мистецтва тяжі­ ли до пишності, емоційності, декоративності, а саме ці елементи становили основу барокового стилю.

212	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

Бароковий стиль в українських землях з'явився ще наприкінці XVI ст., але поширення набув у другій поло­ вині XVII—XVIII ст. На Правобережжі бароко розвива­ лося на основі європейської традиції і було досить близь­ ким до свого першоджерела. У європейському бароково­ му стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, церква св. Юра у Львові. У Гетьманщині та Слобідській Україні під впливом канонів давньоруського мурованого будівництва та традицій дерев'яного народного констру­ ювання сформувався оригінальний варіант барокової архі­ тектури, який отримав назву «українського», або «козаць­ кого», бароко. Перлинами цього національно забарвлено­ го стилю стали Андріївська і Покровська церкви в Києві, Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського мо­ настиря в Полтаві.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейсь­ кого більшою поміркованістю в декоративності, вива­ женістю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архі­ тектурі, менш відчутним — у скульптурі та живописі.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. у розвитку культу­ ри України відбулися помітні зрушення. Характерними рисами культурного процесу в українських землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу; підвищення рів­ ня освіти; поступове витіснення у сфері культури релі­ гійних підвалин світськими; помітний вплив європейсь­ ких культурних процесів та тенденцій; деформування та гальмування культурного розвитку після втрати націо­ нальної державності.

8.

Україна в першій половині XIX ст.

8.1. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Пів­ денна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економі­ ки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері перебувало ядро феодаль- но-кріпосницької системи: основний засіб виробництва — земля, що належала поміщикам, і основна виробнича си­ ла — залежне від феодала чи держави селянство.

Розвиток сільського господарства в цей час визначала низка тенденцій. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В україн­ ських землях, що належали Російській імперії, воно ста­ новило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку знач­ ну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організа­ ції праці, технологічний застій, неефективне екстенсив­ не господарювання, зниження прибутків тощо. Прогре­ суючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка в пер­ шій половині XIX ст. становила понад 83 млн крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.

214	Україна в першій половині XIX ст.

Для розвитку аграрних відносин у цей період харак­ терне посилення експлуатації селян. Селянство поділя­ лося на дві основні групи — поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). По­ міщицькі селяни переважали в Східній Україні, Право­ бережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні Украї­ ни. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основ­ ними формами експлуатації. Незважаючи на те, що за­ кон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4—6 днів на тиждень. Селяни відробляли і додаткові повинності (будівельні дні) та спла­ чували натуральний та грошовий оброки.

Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування зем­ лею вони виплачували державі феодальну грошову рен­ ту. На сплату державних податків йшло майже 40% се­ лянських прибутків. Оскільки основна частина селянст­ ва була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїм­ ки, які на 1853 р. становили 68 млн крб.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземе­ лення, яке підривало їхні господарства. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку ду­ шу. У Подільській губернії цей показник становив 1,2 де­ сятини, Київській — 1,9, Полтавській — 2,5, Херсонсь­ кій — 3,2, Чернігівській — 3,6. Отже, форсований наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тіль­ ки не сприяв подоланню господарської кризи, а дедалі її поглиблював, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва (порушувався принцип наділення селянина засобами виробництва, різко падала рентабельність індивідуальних селянських господарств).

На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Та навіть цього традиційного та малопродуктивного ре­ маненту не вистачало: в 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, за­ лишилися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система — на Пів­ дні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі.

Рутинний стан техніки, традиційна система землероб­ ства, низька організація праці та малоземелля були

Соціально-економічний розвиток українських земель

215

головними чинниками прогресуючого падіння врожайнос­ ті. Ситуацію в сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які призвели до голоду та епідемій, спричинили розорення селянських господарств.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного ста­ новища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Ново­ російський край. У 1838—1852 pp. з Лівобережжя пересе­ лилося в ці райони 58,5 тис. осіб. Частково пом'якшувала гостроту проблеми надлишкової робочої сили щорічна прак­ тика заробітчанства. У 40-х роках XIX ст. лише на Пол­ тавщині у цей процес було втягнуто майже 90 тис. осіб.

Упершій половині XIX ст. почалися суттєві зрушен­ ня в аграрному секторі: поступова руйнація натурально­ го господарства та еволюційний перехід господарської ді­ яльності на рейки товарності та підприємництва. Харак­ терною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких госпо­ дарств у товарне виробництво. Великі латифундії Півден­ ної та Правобережної України мали вагомий ринковий потенціал — значні площі землі та достатню кількість дармової кріпацької робочої сили. Саме тому ці господар­ ства легше і швидше пристосовувалися до товарно-гро­ шових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя. Поступово в товарне виробництво втягуються і селянські господарства, що стимулювало процес поглиблення май­ нової диференціації селянства. В умовах масового обеззе­ мелення починає формуватися заможна селянська вер­ хівка, представники якої володіли або ж орендували 100

ібільше десятин землі. Шляхом дрібного підприємницт­ ва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі ця частина селянства накопичує капітали, готуючись до круп­ ної підприємницької діяльності. У цей період розширю­ ється сфера застосування вільної праці, поглиблюється галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стають часткові агротехнічні зрушення.

Удореформений період еволюційні, але глибокі змі­ ни сталися в промисловому розвиткові. Початок промис­ лового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним Рубіконом між двома якісно відмінними етапами в роз­ витку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту

216	Україна в першій половині XIX ст.

полягала в поступовому переході від феодальної ману­ фактури до капіталістичної фабрики. На першому етапі, який тривав від початку сторіччя до середини 30-х років, основними промисловими підприємствами були селянсь­ кі промисли, міські ремісничі майстерні, мануфактури, що базувалися на примусовій кріпацькій праці та ручній техніці. Це був період помітних кількісних зрушень. При стимулюючій дії казенних замовлень (насамперед воєн­ ного відомства) зростає кількість промислових підпри­ ємств. Зокрема, в Україні їхня кількість (без винокурень) зросла з 200 у 1793 р. до 649 у 1830 р. Збільшується і кількість зайнятих у промисловості робітників та обсяги виробленої продукції.

У першій третині XIX ст. сталися і певні якісні змі­ ни, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Йдеться на­ самперед про зростання ролі вільнонайманої праці. У 1828 р. підприємства з вільнонайманою робочою силою становили 46,2% усіх підприємств, на яких працювало 25,6% робітників. Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток. Хоча саме у цей час промисловість вже визріла для глибоких якісних зрушень і дедалі більше виходила за межі феодально-кріпосниць­ кої системи, яка перетворилася на гальмо суспільного роз­ витку (стримувала формування ринку вільнонайманої ро­ бочої сили, інтенсивність торгівлі, появу значних капіта­ лів тощо).

Промисловий переворот в українських землях, що на­ лежали Російській імперії, розпочався у 30—40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобрита­ нії, Франції, СІЛА. Він поклав початок новому етапові роз­ витку вітчизняної промисловості, що тривав до скасуван­ ня кріпосного права 1861 р. У цей період зберігалася пев­ на спадкоємність тенденцій в економічній сфері. Зокрема, продовжувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1825 р. до 1861 р. їхня кількість (без ґуралень) зросла в 3,6 раза. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції. В основі промислового перево­ роту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених техноло­ гій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької ма­ нуфактури капіталістичною фабрикою. Нові машини та технології вимагали якісно нової робочої сили — дисцип­ лінованої, кваліфікованої, зацікавленої в наслідках праці. Цілком зрозуміло, що закріпачений робітник не відпові-

Соціально-економічний розвиток українських земель

217

дав цим критеріям і тому частка вільнонайманої праці про­ довжує неухильно зростати. Якщо 1825 р. вона становила 25% , то 1861 р. — вже майже 74%.

Потреби економіки та поглиблення диференціації про­ мисловості сприяли появі в українських землях нових галузей — кам'яновугільної, машинобудівної, цукровар­ ної тощо. Помітні зрушення відбулися в розміщенні про­ мислових підприємств та в складі їхніх власників. Зок­ рема, якщо до середини 40-х років майже три четвертих підприємств належали переважно поміщикам і розташо­ вувалися в селах та містечках, то надалі вони будувалися в містах, а підприємцями ставали купці, міщани та бага­ ті селяни. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції. Донбас пе­ ретворюється на крупний центр кам'яновугільної промис­ ловості, який за видобутком вугілля 1860 р. в межах Ро­ сійської імперії поступався лише Сілезькому басейну. Українські землі дедалі більше спеціалізуються на ви­ робництві цукру.

Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст. визначали такі тенденції: домінування в аграр­ ній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані; посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація; застосування застарілих спосо­ бів і засобів ведення господарства; поява в аграрному сек­ торі надлишків робочої сили; поступова руйнація нату­ рального господарства та розвиток підприємництва. Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визна­ чалась сумарною дією низки процесів: бурхливим зрос­ танням кількості промислових підприємств; промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та техноло­ гій; поступовим витісненням кріпосницької мануфакту­ ри капіталістичною фабрикою; збільшенням ролі вільно­ найманої праці; виникненням нових галузей промисло­ вості; поступовим переміщенням промислових підпри­ ємств з сіл у міста; формуванням спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції.

У своїй сукупності всі зазначені тенденції та процеси становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємо­ пов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще пев­ ного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з одного боку, і зародження, становлення та формування в межах феодалізму нових капіталістичних відносин — з іншого.

218	Україна в першій половині XIX ст.

8.2. Суспільні рухи

Перша половина XIX ст. — це період визрівання гли­ бокої суспільно-політичної кризи в Російській імперії, складовою якої були українські землі. Ця криза зумови­ ла виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із скрутного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи викликало протидію в пригнічених народних мас. Залежно від обставин ця про­ тидія набувала різних пасивних і активних форм. Селя­ ни писали скарги на поміщиків в урядові установи; від­ мовлялися відбувати панщину, платити оброк; виявляли непокору місцевим та центральним офіційним властям; самовільно створювали самоврядування; псували пансь­ кий реманент; підпалювали поміщицькі маєтки; втікали у південні землі; чинили збройний опір; організовували масові відкриті повстання тощо. Всі ці вияви народної непокори та протесту були змістом селянського руху, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої фео­ дально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київ­ ської губернії. Окремі виступи першої половини XIX ст. були досить тривалими. Зокрема, жителі села Підвисоцького Уманського повіту Київської губернії протягом май­ же 15 років (1811—1826) відмовлялися виконувати фео­ дальні повинності, не підкорилися вони навіть військовій силі. За неповними даними в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характер­ ними рисами більшості з них були стихійність, неоргані­ зованість, локальний характер дій, малочисельність учас­ ників, сліпа віра в доброго царя тощо.

Після закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки про те, що незабаром буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть се­ лянству. Щоб припинити чутки, Микола І був змушений у травні 1826 р. видати спеціальний маніфест, у якому підтверджував непохитність кріпосницьких порядків та обіцяв не омріяну волю, а суворе покарання всім против­ никам пануючого режиму. Однак цей документ не зупи­ нив розгортання селянського руху. У 1829 р. розпочало­ ся повстання в Шебелинській слободі на Слобожанщині, під час якого місцеві селяни виступили проти нав'язано-

Суспільні рухи

219

го їм статусу військових поселенців. Наступні дві хвилі селянських виступів були пов'язані з польським повстан­ ням 1830—1831 pp. (Київщина) та голодом 1832—1833 pp. (Харківщина, Херсонщина, Чернігівщина).

Під час Кримської війни виникає нова форма селян­ ського руху, яка дістала назву Київська козаччина. Пош­ товхом до його появи став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Київська козаччи­ на стала наймасовішим селянським рухом першої поло­ вини XIX ст. Він охопив понад 400 сіл, майже 180 тис. осіб і був придушений лише силою зброї.

Ліквідувавши Київську козаччину, царський уряд нев­ довзі зіткнувся з новою проблемою: у 1856 р. під впли­ вом чергової чутки про те, що всім переселенцям до Кри­ му будуть надані земля і воля, розгортається новий масо­ вий рух — Похід у Таврію за волею. Вступаючи в сутич­ ки з поліцейськими та військовими загонами, селяни Катеринославщини та Херсонщини вирушили до Криму. Тільки залучивши значні збройні формування, уряд зу­ мів опанувати ситуацію та придушити цей масовий вис­ туп, у якому брало участь понад 75 тис. осіб.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху пер­ шої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками розпочалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпроміс­ ністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засила­ ли до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне По­ ділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здій­ снили 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтен­ сивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли се­ лянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу влад­ ним структурам придушити цей виступ.

Протягом 1826—1847 pp. відбулося 250 селянських виступів, а 1849—1854 pp. — 104. Отже, селянський рух наростав та набирав розмаху, але через неорганізованість, локальність тощо він був більшою мірою свідченням пог­ либлення суспільно-політичної кризи в суспільстві, ніж реальною загрозою пануючому режимові.

220	Україна в першій половині XIX ст.

У першій половині XIX ст. посилюється невдоволен­ ня кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним з показни­ ків цього процесу стало виникнення в українських зем­ лях масонських лож, які були організаційними формами об'єднання опозиційно настроєної ліберальної еліти.

Масонство веде свій родовід з доби Середньовіччя. Його туерші паростки — це цехова організація, корпорація каме- нярів-будівельників, — праобраз пізніших масонських лож («майстерень»). Особливо активною як релігійно-етична те­ чія масонство стає після Англійської революції середини XVII ст. Ідейну основу масонського світобачення становили принципи всесвітнього братерства, рівності, самопізнання і самовдосконалення людей. В Україні перша масонська орга­ нізація виникла ще 1742 р. у селі Вишнівці на Волині, але широкого розповсюдження масонство не мало. Його поміт­ не зростання розпочалося лише наприкінці XVIII — на по­ чатку XIX ст. Цьому процесові сприяли Велика Французь­ ка революція, включення Правобережної України до скла­ ду Російської імперії, поширення ідей просвітництва та євро­ пейського стилю життя, війна 1812 р. тощо.

Основні шляхи проникнення масонства в Україну про­ ходили через Польщу, Росію та безпосередньо із західно­ європейських держав. У зв'язку з цим Галичина та Пра­ вобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та Слобожанщина — російських. Масонсь­ кі ложі виникали переважно в містах та містечках, оскіль­ ки до їхнього складу входили головним чином елітні вер­ стви населення. Наприкінці XVIII — початку XIX ст. ма­ сонські «майстерні» існували в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчуку, Полтаві, Дубно, Львові, Самборі тощо1. Особливо масонський рух посилився після війни 1812 р. Вже 1817 р. у Харкові з'являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а наступного року в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Євксінський», у Києві — «З'єднані слов'яни», у Полтаві — «Любов до істини». Членами цих об'єднань були військові, чиновники, помі­ щики, діячі культури. Зокрема, до полтавської ложі на­ лежали великі поміщики С. Кочубей, В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич, письменник І. Котляревський та ін.

'Див.: Крижанівська О. О. Таємні організації в Україні (ма­ сонський рух у XVIII — на початку XX ст.) — К., 1998. — С. 53 .