Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Національне відродження в Україні

231

казів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з'явилося багато історичних творів (статей, записок, ме­ муарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти.

Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчи­ ли про появу двох важливих прогресивних тенденцій — розширення джерельної бази та початок активного осмис­ лення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної істо­ рії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої поло­ вини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за іде­ ологічною основою творів, які відіграли значну роль у про­ цесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Іс­ торію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Ка- менського «Історія Малої Росії».

«Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вий­ шов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літопи­ сів. Анонімний автор змальовує картину історичного роз­ витку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти націо­ нального поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор ствер­ джував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час роз­ витку української автономії, коли Україна вступала у від­ носини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмель­ ницького — це справедлива боротьба пригніченого наро­ ду за своє «буття, свободу, власність».

«Історія Русів» — це перша своєрідна політична істо­ рія України. Цей політичний памфлет характеризується

232	Україна в першій половині XIX ст.

не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емо­ ційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденцій­ ність, недостатня документальна обґрунтованість тверд­ жень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти сво­ єму страждаючому народові. Не випадково, критично оці­ нюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому досліджен­ ню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки»1.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, однак, незважаю­ чи на ці вади, праця Д. Бантиш-Каменського стала кро­ ком вперед у розвитку української історіографії. «Історія Малої Росії» — фактично перша масштабна узагальню­ юча праця з історії України. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матері­ алів. Порівняно з попередниками вищим був і професій­ ний рівень автора, про якого О. Пушкін говорив, як про «справжнього історика, а не поверхового оповідача чи пе­ реписувача».

Безумовно, Д. Бантиш-Каменський не був радикалом і схилявся до консервативних, монархічних позицій, але він не замовчував (а в подальших виданнях навіть роз­ ширював) сюжети, пов'язані з політичною автономією України. Для розвитку національного відродження важ­ ливо також те, що «Історія Малої Росії», в якій була ство­ рена хоч не зовсім досконала і послідовна, але панорамна та систематизована картина самобутньої української істо­ рії, з'явилася саме в той час, коли побачили світ перші томи «Истории государства Российского» М. Карамзіна, просякнуті ідеями великодержавності.

Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії,

^ и т . за: Історія Русів. — К., 1991. — С. 18—19.

Національне відродження в Україні

233

фольклористики та мовознавства із загального масиву істо­ ричних знань. У 1777 р. виходом у світ в Петербурзі «Опи­ су весільних українських простонародних обрядів» Г. Калиновського було фактично започатковано українську етног­ рафію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв, який видав збірку «Опьіт собрания старинньїх малороссийских песней» (1819). Опубліковані в книзі ду­ ми та пісні він назвав «мізерними уламками колись роз­ кішного будинку». Продовжувачем справи М. Цертелєва став майбутній перший ректор Київського університету М. Максимович, який видав цілу серію збірок українсько­ го фольклору: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849).

На початку XIX ст. з'явилася і перша ластівка укра­ їнського мовознавства — друкована граматика українсь­ кої мови — «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання про­ цесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її ді­ алектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, спосо­ бом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності. Одним з перших, хто публіч­ но виступив проти офіційних концепцій та примітивнопобутових поглядів на українську мову, був видатний хар­ ківський славіст І. Срезневський. У 1834 р. він опубліку­ вав статтю «Взгляд на памятники украинской народной словесности», лейтмотивом якої була теза про те, що укра­ їнська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.

Своєрідним підтвердженням слів І. Срезневського стала творчість не тільки родоначальника української літера­ тури І. Котляревського, а й відомих байкарів П. ГулакаАртемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ'яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потен­ ціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку.

Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) проде­ монструвала світу широкий спектр лексичних, семантич­ них та фразеологічних можливостей української мови. Поет на практиці довів, що мова здатна передавати всі

234 Україна в першій половині XIX ст.

відтінки людських емоцій, служити точному формулю­ ванню думки, а отже, може бути надійним фундаментом для створення літературних творів світового рівня у різ­ них жанрах від низьких (байка, комедія, сатира) до висо­ ких (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко син­ тезував українські діалекти різних регіонів, говірки міс­ та та села, чим збагачував арсенал української літератур­ ної мови, суттєво сприяв національній консолідації наро­ ду України.

Непересічне значення великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, а й в утвердженні ідей демок­ ратизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.

У середині 40-х років XIX ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тоб­ то переходу процесу українського національного відрод­ ження на якісно вищий етап.

Після Віденського конгресу (вересень 1814 — травень 1815 р.) Європа всю першу половину XIX ст. вирувала. Тривала безкомпромісна боротьба між силами реакції, які вимагали відновлення і зміцнення монархічних режимів, та прихильниками республіканських форм правління і демократичних конституцій. Своєрідною кульмінацією цього протистояння стали революції 1848—1849 pp., що прокотилися Францією, Німеччиною, Австрією, Італією, Угорщиною. Шукаючи оптимальних варіантів суспільно­ го розвитку, у цей час активно розвивалася філософська думка. Значного поширення набули західноєвропейські філософські системи Гердера, Гегеля, Шелінга, ідеї хрис­ тиянського соціалізму Леру та Ламене. Саме на цьому ґрунті представник польських романтиків А. Міцкевич у своєму творі «Книги польського народу та книги польсь­ кого пілігрімства» створив концепцію польського месіан­ ства. Крім нових ідей, одна за одною з'являється низка моделей таємних організацій, що борються за соціальне та національне визволення, — карбонарії в Італії, «Моло­ да Європа» у Швейцарії, декабристи у Росії та ін.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній полі­ тиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процві­ тання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержав-

Національне відродження в Україні

235

ства, православ'я, народності. Поява пропагандистського гасла «народності» означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національ­ них меншин. У цьому контексті й слід оцінювати та сприй­ мати факт виникнення 1846 р. у Києві української полі­ тичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого — закономірним ви­ явом загальноєвропейських тенденцій та процесів. Таєм­ на організація виникла під впливом загострення проти­ стояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; ідеологічно сформувалася на основі передових західноєв­ ропейських філософських систем та ідей польського ро­ мантизму; організаційно згуртувалася, наслідуючи прик­ лад європейських таємних організацій; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу ца­ рату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства бу­ ли В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Кулгпі, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андг>узький, О. НавроцЄкий, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб^У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї органі-" зації сформульовані у «Книзі буття українського наро­ ду» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свід­ чить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кири­ ла й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність про­ низує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цін­ ностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

«Книга буття українського народу» — це синтезна мо­ дель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) ство­ рення демократичної федерації християнських слов'ян­ ських республік; 2) знищення царизму та скасування крі­ посного права та станів; 3) утвердження в суспільстві де­ мократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культу-

236	Україна в першій половині XIX ст.

ри та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного від­ родження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філо­ софів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кири- ло-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: го­ ловною особою їхніх широкомасштабних планів мав ста­ ти скривджений, поневолений, але нескорений українсь­ кий народ. Саме йому відводилася місія визволителя ро­ сіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристокра­ тизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов'янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися в дис­ кусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських — М. Костомаров.

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — громадсько-полі­ тичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фолькло­ рист і етнограф. Народився в с. Юрасівці Острогозького повіту (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім'ї нащадка коза- ків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив воронезьку гімна­ зію (1833), Харківський університет (1836). У1844 р. отримав сту­ пінь магістра історичних наук, у 1844—1845 pp. вчителював, у 1846—1847 pp. — ад'юнкт-професор Київського університету. Один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського братства, автор його найголовніших програмних документів, зок­ рема «Книги буття українського народу. В1847 І. був заарешто­ ваний у справі братства, в 1847—1848 pp. — в'язень Петропавлівської фортеці, в 1848—1855 pp. — політичний засланець у Са­ ратові. У1859—1862 pp. — екстраординарний професор Петер­ бурзького університету. 31862 pp. ідо кінця життя займався на­ уковою діяльністю.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну кон­ цепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіж­ ності в поглядах були значними: від ліберально-помірко­ ваного реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Ки- рило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромле-

Національне відродження в Україні

237

не. Малочисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський харак­ тер діяльності створили ілюзію в офіційної влади на по­ чатку слідства, що КирилоМефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф" жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Мико­ ли І: «Общество бьіло не более как ученьїй бред трех молодьіх людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шев­ ченка та документів братства діаметрально змінили дум­ ку властей, які врешті-решт побачили в них чітку анти­ монархічну спрямованість, прагнення радикальним шля­ хом досягти соціального визволення, обґрунтування пра­ ва українського народу на власну державність, демокра­ тію. Через це усі члени організації без усякого суду пот-*- рапили у заслання.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Укра­ їні розгорнувся процес національно-культурного відрод­ ження. У цей час активно збиралися та вивчалися істо­ ричні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби ство­ рення узагальнюючих праць з історії України. Поступо­ во відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові спри­ яли поява першої друкованої граматики та словника укра­ їнської мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська літера­ тура, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та роз­ ширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демок­ ратичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національ­ ного гноблення.

Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літерату­ рі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробуд­ ження в народу національної свідомості, сприяли усві­ домленню ним своєї самобутності, зростанню бажання від­ стоювати свої права. -

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товарис­ тва фактично поклала початок переходу від культурниць­ кого до політичного етапу боротьби за національний роз­ виток України. Це була спроба передової частини націо­ нальної еліти осмислити та визначити місце і роль укра­ їнського народу в сучасному світовому історичному кон­ тексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товарист­ ва полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї

238	Україна в першій половині XIX ст.

на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили фор­ ми та методи досягнення поставленої мети.

8.4. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у жит­ ті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову перекроєна відповідно до геополітичних інте­ ресів великих держав. Унаслідок цього до складу багато­ національної Австрійської імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) під владою австрійського імператора опи­ нилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрій­ ської монархії під владою Угорського королівства пере­ бувало ще й Закарпаття. Отже, «клаптикова» імперія Габсбургів наприкінці XVIII ст. стала володаркою значної частини України — на зламі століть західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де проживало 3,5 млн осіб, з яких 2,4 млн були українцями.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запро­ ваджувалися в життя в 70—80-х роках XVIII ст. МарієюТерезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіче­ ного абсолютизму і мали на меті шляхом посилення дер­ жавної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імпе­ рію до нових історичних процесів та не допустити її від­ ставання від основного суперника — сусідньої Пруссії.

Підхід до реформування суспільства був комплексним: зміни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю міс­ цевої адміністрації державного чиновника, було проведе­ но перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Вій­ ськова реформа ввела обов'язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних відносин, релігії та освіти.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з

Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

239

селянами «по-людськи». її спадкоємець Йосиф II пішов ще далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права оби­ рати професію без згоди пана, одружуватися, переселяти­ ся, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. за­ проваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імпе­ рії, це кріпацтво було юридично оформлене.

Серйозні зрушення зумовили імперські реформи у сфері релігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; подруге, змінився статус священиків — вони стали держав­ ними службовцями; по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на сус­ пільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких кон­ фесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви.

Модернізація суспільства вимагала серйозних змін у галузі освіти. У цій сфері короновані реформатори, спи­ раючись на ідеї освіченого абсолютизму, проголосили за­ гальну середню освіту; створили в містах і селах для ши­ роких мас населення цілу мережу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.

Після смерті Йосифа II (1790) у правлячих колах імпе­ рії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсо­ лютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів на австрійському престолі, побоюючись, що поглиблення ре­ форм може призвести до революційного вибуху в імперії, аналогічного Великій Французькій революції, відмови­ лися майже до середини XIX ст. від ідей та практики модернізаційного курсу. Крім французької революції, ці­ єї доби значний вплив на соціально-економічний та полі­ тичний розвиток імперії Габсбургів мали такі загально­ європейські процеси та явища, як загострення супереч­ ностей між європейськими країнами у зв'язку з поділа­ ми Польщі, промисловий переворот в Англії, широкомас­ штабні та тривалі наполеонівські війни тощо.

Різка зміна офіційного курсу, відмова від політики реформ призвели до того, що феодали розпочали посту-

240	Україна в першій половині XIX ст.

пове відновлення втрачених позицій у аграрному секто­ рі. Досить прогресивний закон 1782 р. про скасування кріпосної залежності все-таки зберіг недоторканим прик­ ріплення селянина до землі. Ця селянська «свобода на прив'язі» дала можливість поміщикам у нових умовах шляхом відвертого терору, насилля, обдурювання, під­ купу при підтримці владних структур (офіційний дозвіл на тілесні покарання селян тощо) майже повністю відно­ вити свої колишні права та привілеї. Наступ феодалів йшов по лінії захоплення селянських земель; збільшення повинностей селян, насамперед панщини; посилення по­ заекономічного примусу. Умовою цих процесів став кон­ сервативний державний курс, а каталізатором — поси­ лення конкуренції феодальних фільварково-панщинних господарств Австрійської імперії з набираючим силу сіль­ ським господарством західних країн, яке перейшло на капіталістичні рейки.

Посилення експлуатації кріпацької праці спричини­ ло деградацію та розорення селянських господарств. Дій­ шло до того, що власне господарство практично не га­ рантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім'ї. Зокрема, як свідчать проведені австрійськи­ ми властями переписи 1819—1820 pp., селяни віддава­ ли продуктами, грошима і працею феодалові та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств Такі важкі економічні умови стимулювали процес прог­ ресуючого дроблення селянських господарств. Так, у Га­ личині та Лодомерії при зменшенні площі сеігянської землі кількість селянських господарств зросла лише між переписами 1819 р. і 1847—1859 pp. на 53%. До середи­ ни XIX ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб забезпечити засоби існування своєї сім'ї.

Посилення феодальної експлуатації не стимулювало процвітання фільварково-панщинного господарства. Ці господарства не вписувалися в нові ринкові відносини і теж, подібно селянським, деградували та занепадали. Пе­ ребуваючи у безвихідному становищі, поміщики в сере­ дині XIX ст. були змушені здати в оренду четверту час­ тину своїх маєтків. За цих обставин певне поліпшення культури землеробства (застосування меліорації, поши­ рення технічних культур, поява п'яти-шестипільних сі­ возмін тощо); зрушення в тваринництві (збільшення по­ голів'я худоби, поширення племінної та селекційної ро­ боти тощо); ширше використання вільнонайманої праці,