Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Суспільні рухи

221

Лукашевич Василь Лукич (1788—1866) — громадсько-політич­ ний діяч, меценат, великий землевласник. Походив із давнього ко­ зацько-старшинського роду. Закінчив Пажеський корпус при імпе­ раторському дворі (1803). Деякий час перебував на державній ци­ вільній службі. В 1812. 1818, 1820, 1823 pp. обирався предводителем дворянства Переяславського повіту. Відзначався палким українським патріотизмом. Член полтавської масонської ложі «Лю­ бов до істини», київської — «З'єднаних слов'ян», а також місцевої управи нелегального товариства «Союз благоденства». Наприкін­ ці січня 1826 р. заарештований за підозрою у зв'язках з декаб­ ристами, але за відсутністю доказів звільнений з дозволом меш­ кати у своєму маєтку в Борисполі під наглядом поліції.

За характером діяльності масонські майстерні не бу­ ли однорідними. Так, харківська ложа не займалася по­ літикою і діяла головним чином у межах релігійно-етич­ ного русла. її члени піклувалися переважно про само­ вдосконалення та вдосконалення ближніх, при цьому вони активно допомагали один одному в просуванні щабля­ ми службової кар'єри. На противагу харків'янам полтав­ ська ложа «Любов до істини» намагалася залучити міс­ цеве дворянство до активної громадсько-політичної діяль­ ності, до опозиційного всеросійського руху. Ця ложа готувала поповнення для декабристського «Союзу благо­ денства» (за даними науковців, понад 120 декабристів, у тому числі всі керівники змови, були масонами).

Типовою рисою українського масонства було переважан­ ня в їхній діяльності інтернаціонального над національним. І це не випадково, адже основною метою масонства було створення всесвітнього, наднаціонального братства. Однак масони Правобережжя, головним чином польська шляхта, виступали за відновлення Польської держави, у кордони якої входила б і Правобережна Україна. Крім того, незнач­ на частина українських масонів пропагувала ідеї визволен­ ня слов'янських народів від національних і політичних утис­ ків та їхнє об'єднання в загальнослов'янську федерацію під керівництвом України. В. Лукашевич та його прибічники по «майстерні» обстоювали ідею відокремлення України від Росії та її входження до складу Польщі.

Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенцій­ ну загрозу, 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій та гуртків, насамперед масонських лож. Проте це рішення не припинило діяльності масонського руху. Тому вже 1826 р. Микола І підтвердив чинність «височайшого» указу, а 1849 р. по всій Російській імперії від чиновників, священиків, викладачів було взято підписку про те, що вони не належать і не належатимуть до таєм-

222	Україна в першій половині XIX ст.

них організацій «під якою б назвою ті не існували». Такі дії самодержавства пояснюються тим, що масонство було виявом (хоч і дуже своєрідним) зародження громадянсь­ кого суспільства, яке виходило за межі існуючого в Росії самодостатнього самодержавного режиму. Загалом масон­ ський рух в Україні був значно слабшим, ніж у Європі. «Вільні каменярі» на українському ґрунті діяли досить пасивно, неузгоджено, концентруючи свої зусилля в межах лож, без чіткої ідейної основи, приділяючи недос­ татню увагу національним проблемам тощо. За цих обста­ вин їм не вдалося, подібно європейським масонам, вико­ нати роль консолідуючого осередку, виробити єдину кон­ цепцію майбутнього устрою України, стати тіньовим лі­ дером громадсько-політичного життя.

Політична опозиція елітних верств населення росій­ ському самодержавству, яка відчувалася в ідеології ма­ сонства, але досить абстрактно та не послідовно реалізо­ вувалася «вільними каменярами» на практиці, певною мірою виявила себе у декабристському русі: у Кам'янціПодільському група офіцерів утворила таємну організа­ цію під назвою «Залізні персні» (1815—1816). Лідером цього опозиційного утворення був В. Раєвський. Його учас­ ники стояли на антикріпосницьких, республіканських по­ зиціях. Проте загроза викриття змусила групу саморозпуститися.

Основною причиною декабристського руху стала кри­ за феодально-кріпосницької системи, а своєрідним ката­ лізатором — війна 1812 p., яка привела до активного по­ ширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайом­ лення з соціальним та політичним досвідом Європи, зрос­ тання серед дворянства відчуття власної гідності та зна­ чимості.

У 1816 р. в Петербурзі виникає «Союз порятунку» — дворянська таємна політична організація, яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встано­ вити конституційну монархію та скасувати кріпосне пра­ во. До складу організації входили ЗО осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Однак єдності між членами «Союзу порятунку» не було: постійно точилася полеміка між радикалами та поміркованими, що і призвело до розпаду організації.

На уламках «Союзу порятунку» зросла нова таємна організація — «Союз благоденства» (1818—1821), яка на­ лічувала у своїх лавах понад 200 осіб. Центральні органи союзу перебували спочатку в Москві, а потім перемісти-

Суспільні рухи

223

лися до Петербурга. Організація мала також свої філії у провінції — «побічні управи», які діяли у Кишиневі, Туль­ чині, Полтаві та інших містах. Діяльність цього об'єд­ нання базувалася на такому постулаті: «Завоювати владу в країні шляхом воєнного державного перевороту можна, але, щоб її втримати, необхідно спертися на підтримку широких верств населення». Це означало, що союз пок­ лав в основу своєї роботи не активну підготовку до воєн­ ної змови, а широку пропаганду революційних ідей серед народних мас. Така тактика визначила форми організа­ ції — «Союз порятунку» діяв відкрито, напівлегально, його структура стала складнішою (відповідно до Статуту діяльність була зорієнтована у десяти напрямах і охоп­ лювала всі сфери суспільного життя — армію, чиновниц­ тво, освіту, суд, журналістику тощо). Завдяки цьому орга­ нізація поповнювалася людьми не стільки революційних, скільки ліберально-просвітницьких поглядів.

Однак наслідки пропаганди гуманістичних ідей у ши­ роких народних масах виявилися незначними. Водночас успіхи національно-визвольного та революційного руху в Греції, Іспанії, П'ємонті вказували на можливості та ре­ альний потенціал воєнних революцій. Крім того, 1821 р. цар Олександр І відкрито перейшов у табір консервато­ рів, що остаточно позбавляло надії молодих революціо­ нерів на проведення політичних та соціальних реформ «згори». Очевидно, під впливом цих факторів знову пог­ либлюються протиріччя між поміркованими та радика­ лами у лавах революціонерів. До того ж про діяльність таємного товариства стало відомо царському урядові. За цих обставин 1821 р. було прийнято рішення про само­ розпуск організації.

Однак частина членів «Союзу благоденства» не пого­ дилася з таким розвитком подій. Зокрема, члени Туль­ чинської управи на своєму засіданні в березні 1821 р. вирішили утворити нову таємну організацію — «Півден­ не товариство». її лідером став П. Пестель, а до складу ввійшли С. Волконський, О. Барятинський, Сергій та Мат­ вій Муравйови-Апостоли та ін. Невдовзі консолідація на революційній платформі відбулася і в Петербурзі, де во­ сени 1822 р. виникло «Північне товариство», головою яко­ го було обрано М. Муравйова. Активними членами пе­ тербурзької організації стали С. Трубецькой, Є. Оболен­ ський, М. Бестужев, М. Лунін та ін. Протягом 1821 — 1825 pp. таємні товариства набрали сили, залучили до опозиційної діяльності нових борців: «Північне товарне-

224 Україна в першій половині XIX ст.

тво» зросло до 105 осіб, а «Південне», маючи три управи (Тульчинську, Васильківську, Кам'янецьку) налічувало у своїх лавах 101 особу і мало помітний вплив серед роз­ ташованих в Україні військ.

Надзвичайно важливо, що паралельно кількісному зрос­ танню товариств та їхній консолідації активно йшов про­ цес теоретичного осмислення шляхів виходу суспільства із кризиь створювалися моделі майбутнього суспільного устрою. Йдеться про програмні документи декабристів — «Конституцію» М. Муравйова («Північне товариство») та «Руську правду» П. Пестеля («Південне товариство»). Ха­ рактерною рисою цих проектів були спільна мета — пова­ лення самодержавства, скасування кріпосного права, де­ мократизація суспільного ладу та спільний шлях досяг­ нення цієї мети — воєнний переворот. Водночас ці доку­ менти мають і суттєві відмінності. Зокрема, у своїй помір­ кованій «Конституції» М. Муравйов обґрунтовував після успішного воєнного перевороту встановлення конституцій­ ної монархії; запровадження майнового цензу для тих, хто обирає, і тих, кого обирають; поділ Росії на тринадцять федеративних штатів, два з яких — Чорноморський зі сто­ лицею в Києві та Український зі столицею в Харкові — територіально збігалися з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною. «Руська правда» П. Пестеля була радикальнішою — після повалення самодержавства Росія проголошувалася республікою; встановлювалася диктату­ ра Тимчасового уряду; надавалося загальне виборче право для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Проте у розв'язанні національного питання «Руська правда» була консервативнішою, ніж «Конституція», оскільки вона бачила майбут­ ню Росію виключно як єдину, унітарну неподільну держа­ ву, визнаючи право на самовизначення лише за польсь­ ким народом. «Малоросія, — писав про майбутню долю України П. Пестель, — ніколи не була і бути не може са­ мостійною... Відтак вона мусить поступитися своїм пра­ вом бути окремою державою».

Водночас з «Південним товариством» в Україні діяла ще одна таємна організація — «Товариство об'єднаних слов'ян», яка була утворена братами Андрієм і Петром Борисовими та Ю. Люблінським у Новограді-Волинсько- му 1823 р. У роботі товариства брало участь майже 60 осіб, своєю активністю серед яких виділялися І. Горбачевський, Я. Драгоманов, О. Тютчев та ін. Основними програмними документами організації були «Правила об'єднаних сло­ в'ян» та «Клятва об'єднаних слов'ян». У цих документах

Суспільні рухи

225

сформульовані головні завдання революціонерів — бороть­ ба за скасування кріпацтва, повалення самодержавства, по­ долання деспотизму пануючого режиму. У своїх планах члени таємного товариства виходили за межі однієї держа­ ви і висували ідею визволення всіх слов'янських народів з- під гніту самовладдя та утворення слов'янського федера­ тивного союзу, до якого мали увійти Росія, Польща, Сер­ бія, Долмація та інші держави. Намагаючись зібрати в єдине ціле всі опозиційні сили, у вересні 1825 р. «Товариство об'єднаних слов'ян» об'єдналося з «Південним товарист­ вом» і перетворилося на його філію.

Між тим час рішучих дій наближався. Після трива­ лих дискусій «Південне» та «Північне» товариства узго­ дили час спільного виступу — літо 1826 p., тобто саме той період, коли цар мав прибути на військові маневри в Україну. Проте історія внесла свої корективи у перебіг подій: у листопаді 1825 р. Олександр І несподівано захво­ рів і помер у Таганрозі. Невизначеність у питанні про престолонаслідування в Росії підштовхнула революціо­ нерів до активних дій. 14 грудня 1825 р. у день присяги військ та Сенату на вірність новому цареві Миколі І чле­ ни Північного товариства організували в Петербурзі пов­ стання. Відповідно до узгодженого революціонерами пла­ ну, передбачалися дії у трьох напрямах: а) захоплення Зимового палацу та арешт царської сім'ї; б) оволодіння Петропавлівською фортецею, що тримала під прицілом своїх гармат центр Петербурга; в) встановлення контро­ лю за діями Сенату, тиск на сенаторів з тим, щоб вони підписали Маніфест до народів Росії, у якому повідомля­ лося про здійснення державного перевороту та програму майбутніх суспільних реформ.

Проте цей доволі стрункий змовницький план з само­ го початку свого здійснення зазнав невдачі. Першим уда­ ром було те, що сенатори рано-вранці присягнули імпе­ раторові Миколі І і роз'їхалися по домівках. Другим — нерішучість О. Якубовича та О. Булатова, які, боячись пролиття крові, не наважилися зі своїми збройними фор­ муваннями на захоплення Зимового палацу та Петропавлівської фортеці. За цих обставин поява на Сенатській площі понад 3 тис. солдатів Московського та Гренадерсь­ кого полків і гвардійського морського екіпажу на чолі з офіцерами-революціонерами вже фактично нічого не ви­ рішувала. До того ж серед повсталих не було єдності: одні йшли на площу для здійснення воєнного переворо­ ту. ДРУГІ — щоб шляхом демонстрації примусити Мико-

226	Україна в першій половині XIX ст.

лу І піти на глибокі суспільні реформи, треті, будучи ре­ волюційними романтиками, вважали, що цей виступ має насамперед символічне, пропагандистське та виховне зна­ чення і служитиме прикладом для майбутніх поколінь революціонерів. Такий різнобій у поглядах вносив певну дезорганізацію в лави повсталих, яка ще більше посили­ лася через відсутність на Сенатській площі С. Трубецького. Скориставшись цією ситуацією, царський уряд віддав наказ стріляти в повстанців з гармат. Внаслідок цього до вечора повстання було придушене.

Намагаючись виправити становище та продовжити по­ чин «Північного товариства», 29 грудня 1825 р. члени Васильківської управи С. Муравйов-Апостол та М. Бесту- жев-Рюмін підняли повстання Чернігівського піхотного полку в селі Трилісах поблизу Василькова на Київщині. У лавах повсталих налічувалося понад 1 тис. солдатів та 19 офіцерів. Лідери виступу склали «Православний кате­ хізис», за основу якого було взято головні декабристські постулати — повалення самодержавства, скасування крі­ посного права, встановлення демократичних порядків. Після того, як цей документ було зачитано перед строєм, полк рушив на Білу Церкву. Повстанці діяли повільно, нерішуче, втрачаючи ініціативу і час. Дізнавшись, що уряд вивів з Білої Церкви 17-й єгерський полк, на з'єд­ нання з яким поспішали повсталі, лідери виступу повер­ нули війська на Волинь. Цей напрямок не був випадко­ вим — чернігівці розраховували на допомогу членів «То­ вариства об'єднаних слов'ян». Проте вже наступного дня біля села Устимівки повстанці зіткнулися з переважаю­ чими силами царських військ і зазнали поразки.

Після придушення повстання декабристів політичне життя в Україні на деякий час завмирає. Приспана само­ державством, занурена в летаргічний сон громадськість українських земель лише декілька разів спромоглася за­ явити про свою опозиційність. Слідчі справи жандармсь­ кого управління свідчать про пропаганду революційних ідей у Харківському університеті (1826—1827) та про віль­ нодумство в Ніжинській гімназії вищих наук (1827— 1830). Ці справи є переконливим доказом того, що, нез­ важаючи на тиск та терор пануючого режиму, ідеї декаб­ ристів знайшли своїх прихильників, і революційна боротьба в суспільстві продовжувалася.

У 1830 р. українські землі знову опинилися у вирі революційних подій — у листопаді спалахнуло національ­ но-визвольне повстання поляків проти режиму Російсь-

Суспільні рухи

227

кої імперії. Цей виступ був зумовлений активним насту­ пом самодержавства на автономні права Королівства поль­ ського, що виявлялося в поширенні на польську терито­ рію загальноімперських репресивно-поліцейських поряд­ ків, запровадженні цензури, активній боротьбі з лібераль­ ною польською опозицією та патріотичними організація­ ми тощо. Всі ці дії були порушенням дарованої царем Олександром І Конституції Королівства Польського (1815).

Повстання розпочалося у Варшаві після того, як чле­ ни військового таємного товариства школи підхорунжих під керівництвом П. Висоцького напали на палац наміс­ ника великого князя Костянтина Павловича. Захоплен­ ня міського арсеналу та озброєння міських жителів зро­ било цей виступ масовим. Незабаром повстанці настіль­ ки контролювали ситуацію, що обрали Національний уряд на чолі з князем А. Чарторийським. Нова офіційна влада висунула програму боротьби за відновлення Польської дер­ жави в кордонах 1772 р. Відчуваючи, що самотужки вир­ ватися із орбіти Російської імперії майже неможливо, польські патріоти висунули гасло: «За вашу і нашу сво­ боду» й звернулися по допомогу до народів Литви, Біло­ русії та України.

Намагаючись поширити полум'я повстання на укра- " їнські землі, польський уряд у квітні 1831 р. спрямовує на Волинь кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького. Проте розрахунки на масову підтримку польського руху з боку місцевого українського населення були мар­ ними. Це і не дивно, адже поляки обстоювали збережен­ ня кріпосного права та привілеїв шляхти, що не влашто­ вувало українське селянство, до того ж землі Правобе­ режжя не отримували автономії, а входили до складу Польської держави, в чому не була зацікавлена місцева українська еліта. Через це Ю. Дверницького підтримало переважно польське населення Правобережжя. Проте цьо­ го було замало. Зазнавши нищівної поразки від царських військ під м. Боромлем, 6—7 квітня польський корпус перейшов австрійський кордон і у Галичині був роззбро­ єний та інтернований. Зазнали поразки і загони С. Ворцеля на Волині, К. Ружицького на Житомирщині, Б. Колишка на Поділлі, до яких входили переважно представ­

ники польської шляхти.

Опанувавши ситуацію та оволодівши ініціативою, цар­ ські війська під командуванням генерала І. Паскевича у вересні 1831 р. взяли Варшаву і придушили повстання.

Поразка повстання загальмувала, але не зупинила роз-

228	Україна в першій половині XIX ст.

виток польського визвольного руху. Уникаючи репресій російських властей, майже 10 тис. польських революціо­ нерів виїхало за кордон — до Англії, Бельгії, Франції, Швейцарії тощо. В еміграції утворилося дві політичні те­ чії — консервативна, лідером якої був А. Чарторийський, та демократична на чолі з Й. Лелевелем. Якщо кон­ серватори виступали за відновлення Польської держави як монархії, збереження кріпосного права та привілеїв шляхти, то демократи обстоювали ідею республіки, ска­ сування кріпацтва, рівність націй. Діяльність прибічни­ ків А. Чарторийського була зосереджена переважно в дип­ ломатичній сфері (пошуки підтримки з боку західних дер­ жав) та теоретичній (розробка нової програми польського руху). До речі, у теоретичних студіях консерваторів з на­ ціонального питання вказувалося на расову спорідненість поляків та українців, а також передбачалося трансфор­ мувати Річ Посполиту в федерацію трьох держав — Поль­ щі, Литви та України, тобто повернутися до ідей та поло-

Гадяцької угоди 1658 р.

Діяльність демократичного табору мала більш ради­ кальний характер і концентрувалася переважно в пло­ щині практичної революційної боротьби. Одним з голов­ них осередків демократів була таємна організація «Мо­ лода Польща», що перебувала в Швейцарії. У 1835 р. один з її лідерів Ш. Конарський отримав завдання підго­ тувати повстання проти царського самодержавства в Поль­ щі, Литві, Білорусії та Україні. Того ж року в Кракові він утворює таємну організацію «Співдружність польсь­ кого народу», яка досить швидко почала розростатися і 1835—1837 pp. вже мала свої філії у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці та інших містах Правобережжя. Однак незабаром організація була викрита, а її лідера Ш. Конарського 1839 р. розстріляли.

Отже, суспільний рух у першій половині XIX ст. роз­ гортався у руслі боротьби за соціальне та національне виз­ волення. Динаміка селянського руху віддзеркалює зрос­ тання активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіт­ кого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був скоріше одним з проявів кризи у сус­ пільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільс­ тво із скрутного становища.

Поява на українському ґрунті масонства стала, з одно­ го боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозицій-

Національне відродження в Україні

229

ності пануючому режимові ліберальної еліти. Головною ва­ дою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільно­ го руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні то­ вариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою («Конституція» М. Муравйова, «Русь­ ка Правда» П. Пестеля). Однак вузька соціальна база, не­ достатня рішучість у вирішальні моменти, ідейні супереч­ ки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізува­ ти свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національ­ ної незалежності Польщі, але йому не вдалося консоліду­ вати антиімперські сили. Хоча польські революціонери фор­ мально проголосили гасло: «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на пос­ тупки в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, і в національному — наданні авто­ номії Правобережній "Україні.

8.3. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назва­ ти фольклорно-етнографічним, літературним (або куль­ турницьким) та політичним. На першому, фольклорноетнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою під­ твердження самобутності власного народу збирають та вив­ чають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в лі­ тературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризу­ ється більшим організаційним згуртуванням національ­ них сил, появою та зміцненням їхніх політичних органі­ зацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.1 Національно-куль-

гДив.: Субтельний О. Україна: історія. — К., 1991. — С. 201.

230	Україна в першій половині XIX ст.

турні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпо­ чинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національ­ ної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу піс­ ля їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу від­ родження посилюється активність національної еліти, сві­ домих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що нап­ рикінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної дум­ ки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії Укра­ їни тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким ми­ нулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму»1. Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували пев­ ним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорсько­ му збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі істо­ ричних старожитностей. Характерними рисами історич­ них творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Ру­ бана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785— 1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їхніми авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів бу­ ли не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і праг­ матичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська гераль­ дична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних до-

1Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994 . — Т. 1. — С. 173 .