Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Розгортання національно-визвольної війни

161

ного устрою самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську делега­ цію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чин­ ності. Оскільки усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх довільно. На цій під­ ставі фахівці вважають, що події січня 1654 р. в Переяс­ лаві мали, головним чином, ритуально-символічний ха­ рактер.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація переда­ ла на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Піс­ ля двотижневих переговорів сторони дійшли компромі­ су, який увійшов у історію під назвою «Березневих ста­ тей». Згідно з цим документом Україна зберігала респуб­ ліканську форму правління, територіально-адміністратив­ ний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політи­ ки. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під кон­ тролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом (зауважимо, що за жит­ тя Б. Хмельницького конкретний зміст «Березневих ста­ тей» козакам був невідомий).

Серед істориків ще й досі не вщухають дискусії з приводу визначення історико-юридичної суті Переяслав- сько-Московського договору. Ситуація ускладнюється тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли лише його копії. Спектр тлу­ мачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоши­ ренішими є п'ять підходів: «персональна унія» (неза­ лежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); «васальна залежність» України від Ро­ сії; «автономія» України у складі Росії; «возз'єднання» українського та російського народів; «військовий союз» між Україною та Росією.

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 p., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасу­ вати українські автономні права та вольності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

6

162	Українська національна революція

Укладення Переяславсько-Московського договору кар­ динально змінило геополітичну ситуацію в регіоні. У від­ повідь на появу українсько-російського союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже в жовтні цьо­ го ж року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної в договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацлавщину було спустошено (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, взято в неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміц­ нила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побою­ ючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Вар­ шава пішли на зближення. Наступного року було укла­ дено московсько-польське Вільненське перемир'я. Укра­ їнських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варша­ вою ставило хрест на російсько-українському військово­ му союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовніш­ ньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення за­ хідно-українських земель, що не увійшли до складу Вій­ ська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намі­ рів — приєднання до титулу гетьмана титулу суверенно­ го князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запо­ розького. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведсь­ ке посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закін­ чення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів.

Отже, на першому етапі Української національної ре­ волюції (лютий 1648 — серпень 1657 р.) національно-

Утворення Української гетьманської держави

163

визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення біль­ шої частини території та більшості населення України, переплетіння з селянською війною. Цей період характе­ ризується ускладненням міжнародного становища укра­ їнських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процес державотворення визначали ди­ наміку та різновекторність зовнішньополітичної лінії Вій­ ська Запорозького. Спочатку пошуки союзників здійсню­ валися в трикутнику: Польща — Туреччина — Росія, про­ те незабаром після укладення Вільненського перемир'я в зовнішньо-політичній моделі Б. Хмельницького з'явився новий вектор — шведський.

6.3. Утворення Української гетьманської держави

У процесі розгортання національно-визвольних зма­ гань (1648—1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чіт­ ко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:

—право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

—незалежність і соборність Української держави;

—генетичний зв'язок козацької державності з Київсь­ кою Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої ді­ яльності Б. Хмельницького, еволюція світогляду якого була надто складною — від ідеї козацького автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини українських земель та лік­ відації в них польської адміністрації гостро стало питан­ ня про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопо­ рядок, захист населення та території України. Специфіч­ ні засади внутрішньої організації козацької держави сфор­ мувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед За­ порозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану

164	Українська національна революція

в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме у цьому контек­ сті слід сприймати й назву козацької держави — Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової систе­ ми. За часів Хмельниччини територія Української дер­ жави простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн осіб. В основі адміністра­ тивного поділу лежала структура козацького війська. Те­ риторія держави поділялася на полки та сотні, що дава­ ло змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізу­ вати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель управління Запорозь­ кої Січі. Формально основним органом влади була Війсь­ кова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, полі­ тичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся пов­ нота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолю­ вав уряд і державну адміністрацію, був головнокомандую­ чим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів пуб­ лічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала гене­ ральному урядові, до якого входили гетьман та генераль­ на старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управ­ ляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полко­ вих урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейова­ них — отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролю­ вав особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьмансько-

Утворення Української гетьманської держави

165

го підскарбія, який контролював прибутки та видатки вій­ ськової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здій­ снювали із чотирьох основних джерел: із земельного фон­ ду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промис­ лів, торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Українсь­ кої держави стала національна армія. Вона сформувала­ ся і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило реєстрове та запорозьке козацт­ во, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талано­ витими воєначальниками виявили себе полковники Мак­ сим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Моро­ зенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти на­ ціонально-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 150 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформува­ лася на двох принципових засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань пе­ реважають демократичні засади, про що свідчить існу­ вання таких суспільних явищ та норм:

—функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся «чернь», тобто все військо;

—виборність усіх посадових осіб від сотника до геть­

мана;

—відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви — козацтва.

Зчасом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис класичної охлократії (доміну­ вання в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас), під впливом Б. Хмельниць­ кого та його однодумців набирають силу авторитарні на­ чала. Безпосередніми виявами цього процесу були:

—поступове обмеження впливу «чорних» рад та ви­ тіснення їх старшинською радою;

—зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

—домінування командних методів управління в дер­ жавному житті;

—встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.

Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності

166 Українська національна революція

воєнного та політичного протистояння з Польщею, пози­ ції козацької старшини та розмаху селянської антифео­ дальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з національно-визволь­ ною і фактично переросла в Селянську війну. На визво­ лених землях активно відбувався процес ліквідації вели­ кого феодального землеволодіння, фільварково-панщин­ ної системи господарства та кріпацтва й утвердження ко­ зацької власності на землю.

Умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресив­ них змін. Знову відновлюються феодальне землеволодін­ ня і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Се­ лянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарюван­ ня, велика земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних зма­ гань є селянство, намагався гасити виникнення нових со­ ціальних конфліктів і як міг гальмував зростання вели­ кого землеволодіння новітньої еліти.

Українська держава активно діяла на міжнародній аре­ ні, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у сві­ тогляді козацької еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покла­ дено модель військового територіального поділу та систе­ му організації публічної влади Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посили­ лись тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

Громадянська війна та поділ козацької України

167

6.4. Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства

(вересень 1657 — червень 1663 р.)

Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваю­ чи при владі, гетьман піклувався про створення такої фор­ ми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, кон­ солідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час мол­ давського походу його сина Тимоша, талановитого воєна­ чальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення стар­ шинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встанов­ лення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.

Хмельницький Юрій (бл. 1641 — після 1681) — гетьман України в 1657 р. та в 1659—1663 р. Син гетьмана Б. Хмельницького. Отримав добру домашню освіту, навчався в Києво-Могилянській колегії. На посаді гетьмана прагнув продовжити справу, започат­ ковану батьком, шукаючи союзника, який гарантував би цілісність і незалежність України. 2 7 жовтня 1659 р. він пішов на укладен­ ня нового Переяславського договору з Росією, який істотно обме­ жував суверенітет Української держави. 17 жовтня 1660 р. під тиском старшини підписав з Польщею Чуднівський договір. Не ма­ ючи видатних здібностей і реальних можливостей реалізувати свою програму, в 1663 р. відмовився від гетьманства і на деякий час постригся в ченці. Під час боротьби за булаву на Правобережжі Юрій Хмельницький спочатку підтримував гетьмана П. Дорошен­ ка, а влітку 1669 р. взяв бік його супротивників П. Суховія та М. Ханенка. У жовтні 1669 р. потрапив до рук татар і був відісланий до Стамбула. На початку 1677 р. призначається Портою володарем «Руського князівства» зі столицею в Немирові. Робив невдалі спро­ би об'єднати Україну. Після укладення Бахчисарайського догово­ ру 1681 р. був відкликаний до Стамбула.

60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли успішно завершити його починання. Початком до­ би Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельниць­ кого від влади. І. Виговський та його прибічники фак­ тично здійснили державний переворот.

168	Українська національна революція

Виговський Іван (? — 1663) — діяч українського козацтва. По­ ходив зі старовинного українського шляхетського православно­ го роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у дер­ жавних установах. У роки Визвольної війни став одним із най­ ближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Вій­ ська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний на­ казним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячіугодуз Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1659 р. на «Чорній раді» він був усунутий від гетьманства і повер­ нув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на поль­ ській державній службі. В 1664 р. за наказом свого особистого ворога — тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Те­ тері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

Формальним приводом для цих дій були молодість, хворобливість, слабохарактерність Ю. Хмельницького. Ре­ альними ж причинами — погіршення геополітичного ста­ новища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слаб­ ка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втру­ чань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української національної революції.

Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він роз­ горнув активну державну діяльність. Кредо своєї зовніш­ ньої політики новообраний гетьман висловив під час пере­ говорів зі Швецією: «Визнати і оголосити Запорозьке Вій­ сько з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід» (на жаль, він не завжди дотримувався цього постулату). І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозу­ міння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Україн­ ської держави, а головне втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін заз­ нала внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадко­ ємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав прин-

Громадянська війна та поділ козацької України

169

ципи олігархічної республіки. Зокрема, ще на Корсунській раді під час свого обрання І. Виговський запевняв старшину: «Без вашої військової ради жодних справ не буду робити». З ідеї олігархічної республіки логічно вип­ ливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку стар­ шину, які у цей час намагалися відмежуватися від реш­ ти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике земле­ володіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відно­ син, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика геть­ мана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соці­ альної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдо­ волення і до вибуху соціальної боротьби.

Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гас­ лом повернення козацьких вольностей — права вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно перехо­ дити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтав­ ський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Ви­ говського в пропольській орієнтації. Тому боротьба пос­ тупово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців й татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирі­ шальній битві під Полтавою (травень 1658 p.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчо­ му протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.

Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київ­ ське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та зат­ верджувався королем. Українська армія мала нарахо­ вувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Пра­ вославні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

170	Українська національна революція

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлен­ ня адміністративно-територіального устрою, що існу­ вав до 1648 p.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська дер­ жава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід по­ дій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське вій­ сько на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон Укра­ їни. Після того, як навесні наступного року під Путив­ лем до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, чисельність армії вторгнення сягала 100 тис. осіб. Розпочалися активні дії. Початок агресії був вда­ лим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ром­ нами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчила­ ся цілковитою перемогою І. Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволен­ ня, зростання опозиції, посилення промосковських нас­ троїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та напа­ дом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікаєть­ ся булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'як­ шити соціальну напругу, запобігти територіальному роз­ колу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмель­ ницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім'я Хмель­ ницького» (вислів І. Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та ста­ більність держави. Зрозуміло, що юний Юрій був не стіль­ ки прапором, скільки ширмою для елітної групи старши­ ни, що стояла за його спиною. Найближчими радниками гетьмана стали досвідчені політики та воєначальники — генеральний осавул І. Ковалевський, прилуцький полков­ ник П. Дорошенко та запорозький кошовий І. Сірко. Уряд Ю. Хмельницького для збереження української держав­ ності обрав тактику не прямого протистояння, а обереж­ ної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою. Стар-