Boyko_O_D_Istoriya_Ukrayini

Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

191

ни поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Кате­ рина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від вій­ ськової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно лікві­ довано українську автономію.

Отже, тотальний наступ російського царату на укра­ їнські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посилен­ ням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; ці­ леспрямованим розколом українського суспільства (зао­ хоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурю­ ванням селян проти старшини); хижацькою експлуатаці­ єю людських та матеріальних ресурсів українських зе­ мель.

7.3. Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави — Поль­ ща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайсь­ кого договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Це означало перетворення на пустелю тих земель, які були своєрідною базою національно-визвольного руху за часів Хмельниччини. «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, — писав козацький літописець Са­ мійло Величко, — бачив я багато городів і замків безлюд­ них, і пусті вали..., що стали пристанищем і житлом тіль­ ки для диких звірів... Бачив я там... багато кісток люд­ ських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали».

Проте, зважаючи на родючість ґрунтів, сприятливі клі­ матичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща по­ рушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес активного заселення пустуючих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозво­ ляв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685) про поновлен-

192	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

ня на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей, внаслідок якої відродилися Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польшею та Туреччи­ ною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію право­ бережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фас­ товом 1700 p., а потім і до вибуху повстання під прово­ дом С. Палія (1702—1704).

Палій (справжнє прізвище Гурко) Семен Пилипович (7—1710) — козацький полководець, фастівський і білоцерківський полковник (1684—1704, 1709—1710). Народився в містечку Борзна (Чер­ нігівщина). Навчався в Київській колегії. У1684 р. отримав «приповідний лист» (дозвіл) польського короля на формування козаць­ кого полку у Фастові й заселення вільних земель на Київщині. На полковій території встановилося козацьке самоврядування. Спро­ би польських військ привести козаків до покори (1691, 1693, 1700) зазнали відсічі. Протягом 1688—1704 pp. Палій вів пере­ говори з гетьманом І. Мазепою про возз'єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов'язаний з Річ­ чю Посполитою «Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У1702—1704 pp. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобе­ режжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазе­ пи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання при­ душено. Царський уряд відправив Палія у заслання до Тобольська (1705—1708), а в 1709 р. у зв'язку з війною зі шведами повер­ нув в Україну. В 1709 р. Палій очолює Білоцерківський полк і за­ лишається його полковником до смерті.

Ситуацією скористався І. Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С. Палія від влади. Після падіння І. Мазепи та поразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711 —1714 pp. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобе­ режжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхет­ ських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Поділь­ ське воєводства. Відновивши свою владу над землями Пра­ вобережжя, магнати зрозуміли, що умовою їхнього зба­ гачення є відродження та господарське піднесення краю. Саме тому вони почали створювати в межах своїх воло­ дінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Однак закінчення пільгових років, вимоги

Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

193

землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, які супроводжувалися посиленням наступу уні­ атства на права православних, викликали значне соці­ альне напруження на Правобережжі, безпосереднім нас­ лідком якої стала гайдамаччина. Гайдамацький рух ви­ ник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гай­ дамаків датується 1714 р.) на Волині та Західному По­ діллі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину. Це була яскрава форма національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвит­ ку пройшла три хвилі піднесення: 1734—1738 pp., 1750 p., 1768 p. (Коліївщина). Польські шляхтичі зневажливо пос­ тавилися до виникнення повстанського руху, називали його учасників «гайдамаками» (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати), а невдовзі цей термін і став самоназвою народних месників.

Перше велике гайдамацьке повстання розпочалося 1734 р. Його каталізатором став вступ на територію Пра­ вобережжя російських військ разом з гетьманськими пол­ ками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого на­ селення поширилися чутки, що війська прийшли на до­ помогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти. Стихійний народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник надвірних козаків князів Любомирських — Верлан, проголошений гайдамаками полков­ ником. У ході боротьби активно йшов процес «покозачення», коли селяни масово записувалися в козаки та заво­ дили козацький устрій.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Зба­ раж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільсько- го та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змі­ нилася — під тиском Росії С. Лещинський втік, і престол отримав Агуст III. Виконавши свою основну місію, цар­ ські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами, що при­ мусило частину гайдамацьких загонів відійти в Молда­ вію, а решту тимчасово припинити збройний опір. Новий спалах активності гайдамацького руху припадає на 1750 р. Повстанці, очолювані О. Письменним, М. Сухим, П. Та-

7

194	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

раном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захо­ пити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зу­ силлями польських та російських військ було придушено.

Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсь­ ко-козацьке повстання 1768 p., що отримало назву «Ко­ ліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Цей на­ родний виступ був зумовлений взаємодією низки причин. Саме того часу панське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжя Чорного. Нечіткість перспектив розвитку, що запанува­ ла у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на вза­ єминах українських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші со­ ціальні утиски, збільшення панщинних тягарів сприйма­ лися як насильство і викликало бурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізні­ ше від інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщинних повинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого насе­ лення у власні сили. Загострилася й релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф. Володкевичем, на права православних на півдні Київ­ щини. Застосування польських військ з метою перетво­ рення православних на уніатів, ув'язнення православних священиків, покарання різками — це далеко не всі фор­ ми і методи, за допомогою яких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Одним з натхненників бороть­ би за православ'я, енергійним та здібним організатором мас став ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступниц­ тво. Діючи через дипломатичні канали, російська цари­ ця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Розрахунки Росії, що пішла на такий крок, цілком зрозумілі: послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і проти­ стоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'яз-

Правобережна Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

195

ки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці правос­ лавної релігії.

Як і слід було очікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах ка­ толиків та православних і перейшла до активних дій. Ство­ ривши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захис­ ту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі). Сіючи смерть серед православних, глумлячись над їхні­ ми святинями, руйнуючи православні монастирі та церк­ ви, конфедерати кривавим смерчем пройшлися Київщи­ ною, Поділлям та Волинню.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних маг­ натів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російсь­ ких збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади. Блискавично набула поширен­ ня чутка про те, що нібито Катерина II видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польсь­ кою шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобе-

Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були за­ порожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу роз­ ростання гайдамацького руху як у західному, так і в схід­ ному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релі­ гійне протистояння. Важливою складовою цього руху бу­ ла антифеодальна боротьба, і тому попадання на російсь­ кий ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також мог-

196	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

ли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину мог­ ли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила ро­ сійсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслі­ дуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили ту­ рецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдав­ ського господаря. Причому Туреччина загрожувала на­ віть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду сто­ совно гайдамацького руху — після зближення з Поль­ щею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схопле­ ні М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня—серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але оста­ точно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Поль­ ща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здер­ то смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків — підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонс­ трації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому час­ тина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польсь­ кій території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудо­ во розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців заш­ кодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, ро­ сійський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до .Сибіру.

Росія постійно проводила двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. Це пояснюзться тим, що, з одного боку, вона бачила в гайдамаччині засіб дес­ табілізації та ослаблення Польщі, з іншого — не хотіла, щоб цей антифеодальний рух поширився на російську те­ риторію. Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення цілковитого контролю над правобереж­ ними землями, але здійснити ці плани їй вдалося лише наприкінці XVIII ст. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, По­ ділля, Брацлавщина, а після третього поділу (1795) під

Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII — у XVIII ст.

197

владу російського царя відійшла і Західна Волинь. Неза­ баром на інкорпорованих землях було утворено Київсь­ ку, Подільську та Волинську губернії.

Безумовно, об'єднання в межах однієї держави біль­ шості українських земель (майже 80%), етнічне возз'єд­ нання лівобережних та правобережних українців, понов­ лення позицій у суспільстві православної церкви сприя­ ли консолідації української нації. Однак наприкінці XVIII ст. автономії Лівобережжя не існувало, і тому Пра­ вобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапи­ ло під владу іншого, що не могло забезпечити повноцін­ ний, динамічний розвиток краю.

Отже, після поразки Української революції Правобе­ режжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встанов­ лення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим кра­ єм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило ре­ лігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобереж­ них земель, зростання соціального напруження та виник­ нення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми інозем­ ного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.

7.4. Соціально-економічний розвиток наприкінці

XVII —у XVIII ст.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське госпо­ дарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг всіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств еконо­ мічною основою їхнього панування, виступає гарантом незалежності, умовою надання привілеїв. Тож не дивно, що, втрачаючи політичну автономію, лівобережна стар­ шина та шляхта намагалися зберегти бодай економічну незалежність шляхом концетрації у своїх руках значних земельних володінь. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового («віч­ ного», «спокійного») володіння була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в

198 Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних юри­ дичних документах.

Іншою була природа та спосіб формування тимчасовоумовного («рангового») володіння. Землі видавалися за службу на певний строк або ж «до смерті». Формально рангові землі вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у володінні Генеральної військової канцеля­ рії. Розширення меж приватного старшинського земле­ володіння здійснювалося різними способами: займанщина вільних земель; захоплення громадських земель та угідь; загарбання козацьких та селянських земель на осно­ ві боргового закабалення їхніх власників; гетьманські на­ дання та пожалування царського уряду «за службу вели­ кому государю» з фонду вільних військових маєтностей; перетворення рангових земельних володінь на спадкові.

Процес зростання та зміцнення старшинської земель­ ної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору та гарантію автономії України. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміц­ нення старшини, сподіваючись у такий спосіб бодай час­ тково компенсувати прогресуюче обмеження політичних прав та вольностей. Однак як централізовану державу Ро­ сію не влаштовувала практика стихійної «займанщини». Саме тому з метою посилення контролю за процесом зрос­ тання старшинського землеволодіння було запроваджено порядок наділення і затвердження придбаних земель винятково за царськими указами.

За цих обставин у 30-х роках XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували в при­ ватній власності старшини. У період правління гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковими і ранговими володіннями практично стерлася1.

Характерною рисою процесу зростання великого зем­ леволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Рум'янцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші російські вельможі, яким значно поступалися національні землевласники.

Зростання крупного феодального землеволодіння суп­ роводжувалося масованим наступом на землі та права ко-

1Див.: Лановик Б. Д. та ін. Історія господарства: Україна і світ: Підручник. — К., 1995 . — С. 1 2 6 — 128.

Соціально-економічний розвиток наприкінці XVII — у XVIII ст.

199

зацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині XVIII ст., коли офіційна влада в центрі та на місцях перестала визнавати «займанщину» юри­ дичною підставою для володіння земельними угіддями. Після поразки Української революції старшина взяла курс на обмеження прав рядового козацтва. Це обмеження ви­ явилося в забороні козакам вільно розпоряджатися зем­ лею, примусовому використанні безплатної козацької пра­ ці в старшинських маєтках, забороні козакам торгувати горілкою, насильному переведенні їх у посполиті тощо. Становище козацького стану погіршувалося. Крім війсь­ кової служби, козаки брали участь у всіх війнах Російсь­ кої імперії, охороняли південні кордони від татар, буду­ вали канали та фортеці. Ці обставини вели до прогресую­ чої деградації козацьких господарств. Не маючи змоги за власний кошт відбувати військову службу, значна части­ на козаків змушена була виписуватися з козацького ста­ ну і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.

Ще гіршим було становище селянства. Обмеження їхніх прав виявилося в тому, що наприкінці XVII ст. де­ далі більшого поширення набуває феодальна рента, зок­ рема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п'яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіна­ лом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 p., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Свої особливості мали аграрні відносини на Правобе­ режжі. Оволодівши на початку XVIII ст. землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків. Складовою цього процесу стало повернення земельних угідь колишнім володарям. Розшукавши в архівах старі документи, нащадки власників правобережних маєтків вступали у володіння землями. Особливо швидко зроста­ ло магнатське землеволодіння. Величезні латифундії Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів та ін. нагадували часи до 1648 р. Користуючись слабкістю королівської влади, магнати не тільки пред'являли права на батьківські землі, а й за­ хоплювали королівські та колишні шляхетські землі. Внаслідок цього на середину XVIII ст. майже 40 магнат­ ських родів контролювали 80% території Правобережжя.

Великі земельні володіння вимагали значної кількос­ ті робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вис­ тачало. Саме тому магнати створювали на своїх землях

200	Україна наприкінці XVII — у XVIII ст.

слободи, поселяючись у яких селяни звільнялися від уся­ ких повинностей залежно від договору на 15—ЗО років. Такі пільгові умови життя та господарювання виклика­ ли масовий селянський переселенський рух з Галичини, Волині, Полісся, де вже було встановлено кріпацтво. Ця народна колонізація сприяла господарському відроджен­ ню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час господарство функціонувало на основі фільварко­ во-панщинної системи, яка у середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Характер­ ною рисою аграрних відносин у цьому регіоні було пов­ торне закріпачення селян, які після закінчення пільго­ вих років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Наприкінці XVII—XVIII ст. розвиток аграрного сек­ тора визначали рутинний стан техніки та екстенсивний метод господарювання. Водночас розвивалося сільське гос­ подарство. Виникли прогресивні тенденції та процеси:

—підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлен­ ня та різних форм сівозміни;

—зростання ролі зернового господарства;

—збільшення асортименту сільськогосподарських культур, (почали садити картоплю, культивувати куку­ рудзу, розширювати площу під тютюн тощо);

—розширення площ садів, поява нових сортів, засто­ сування щеплення дерев;

—розвиток племінної та селекційної діяльності у тва­ ринництві;

—поглиблення спеціалізації різних регіонів (Лівобе­ режжя та Слобожанщина спеціалізувалися на вирощу­ ванні жита; Волинь — пшениці, Полісся — льону й ко­ ноплі, землі між Дністром і Прутом — тютюну тощо);

—зростання товаризації сільського господарства. Відбулися суттєві зрушення не тільки в аграрному сек­

торі, а й якісні та кількісні зміни в інших секторах еко­ номіки — промисловості, торгівлі, фінансах. Базовими підвалинами розвитку промисловості того часу були ре­ месло та промисли. Характерні риси ремісничого вироб­ ництва: розширення спектра ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині XVII ст. їх налічувалося 270, то наприкінці XVIII ст. — вже 300); поглиблення спеціалі­ зації ремесел (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу тощо); залучення ремесла до процесу товарно-грошових відно­ син. Процес поглиблення суспільного поділу праці, прог-