Філософія_2

Людина та її буття як предмет філософського осмислення

переживанні, оцінюванні. Важливість наголошення на істотності внутрішньої свободи визначається тим, що справді існують ситуації, коли ускладнюється можливість реальної дії, і в цьому випадку свобода внутрішнього відношення завжди залишається реальною і плідною альтернативою практичній дії. З іншого боку, внутрішня свобода за своїм змістом пов’язана з необхідністю розрізнення власних цінностей та власних інстинктивних потягів. Внутрішньо вільна людина повинна усвідомлювати, що вона керується власним розумом, а не йде за неусвідомленими бажаннями. Аналіз цільової мети, тобто того, що ж саме є об’єктом вільного вибору та вольового прагнення, дає можливість визначити конкретний характер прояву свободи у певній ситуації;

–негативний характер свободи, або негативна свобода характеризує таку ситуацію, коли особистісний прояв свободи націлений передусім на досягнення звільнення від обмежувальних умов, обмежень, скерувань, примусу переважно соціального плану. У цій ситуації може передбачатися відкриття майбутніх можливостей для здійснення бажаних проектів власної життєдіяльності. Хоч можливі ситуації, коли власне негативна свобода залишається особистісною самоціллю, свободою заради свободи;

–позитивно-творчий характер свободи, або позитивна свобода проявляється у ситуації чітко усвідомленого цілепокладання, так званої цілераціональної діяльності, коли стає можливою реалізація усіх складових вольового акту завдяки умінню оцінити ситуацію, усвідомити її внутрішню необхідність, визначити можливості використання її для досягнення поставленої мети. Людина є вільною не внаслідок негативної сили ухилятись від перешкод, а внаслідок позитивної сили “свободи для” – самоутвердження, прояву власної індивідуальності.

Вірогідний характер свободи характеризує ситуацію, в якій проявляється уміння здійснити особистісний вибір за умов вибору з різних можливостей, уміння оптимізувати свій вибір на дійсне осягнення визначеної мети, повноцінну реалізацію особистісних цінностей.

Підсумовуючи, варто сказати, що за будь-яких умов людина обирає не просто мету для здійснення певної цінності, але в кожному акті вибору вона обирає саму себе як цілісну особистість. Тому найістотнішою постає міра усвідомленої відповідальності за власне рішення. Причому Ж.-П. Сартр наголошував, що “...людина, яка здійснює самовизначення, завдяки цьому

41

Тема 12

з’ясовує для себе, що вона є не лише тією, яку вибирає собі для себе, але і законодавцем, який одночасно із самим собою вибирає усе людство, – тому людина не повинна уникати своєї повної глибинної відповідальності”.

5. Проблема смерті, безсмертя та сенсу життя в аспекті людського життєвого самоутвердження Сенс життя – це активний пошук змісту свого існування, усвідомлення

вищої мети та способів їх реалізації, пошук того, що для людини найвагоміше, що вона визначає як належне, і через яке визначає, якою вона сама повинна бути в орієнтирах власного вдосконалення. Визначальною ознакою усвідомленого сенсу життя буде те, що він сам становить начало і причину активності людини як особистості. Він становить основу буття для самої людини. Сенсом життя є те, за що людина може віддати своє життя. Це запитання про існування таких цінностей, ідеалів, принципів, під які підводяться життєві ситуації та прийняття рішень світоглядного плану. Прагнення реалізувати сенс життя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки, визначає їх.

У європейській традиції вирізняються три альтернативні підходи до визначення сенсу життя, як три способи осмислення людського буття. Людина претендує на те: 1) щоб самій відшукати сенс власного життя; 2) віднайти його ззовні вже сформованим; 3) виявляє готовність невпинного пошуку у діалозі з усім оточуючим світом та іншими людьми, не лякаючись, відкрито зустрічаючись з новими, невідомими, а може й несподіваними можливостями.

– Життя як продукування сенсів. Це тлумачення сенсу життя ґрунтується на тезі про відсутність сенсу у позалюдській діяльності та визначає окрему людину як її єдиного творця (Й.Г. Фіхте, А. Камю, Ж.-П. Сартр). Відповідно значущість та ефективність його формулювання залежить від активності самої людини, її ініціативності, розвиненості самосвідомості, високого рівня людської діяльності – уміння визначати мету, шляхи її досягнення, концентрувати зусилля волі для її досягнення. Негативними наслідками такої позиції неминуче постає індивідуалістично-егоїстичне відношення до оточуючого світу екзистенційна віддаленість від близького оточення. Людина розглядає навколишній світ як арсенал засобів для своєї діяльності. Зрештою і власне існування вона осмислює як засіб для здійснення вищої соціальної ідеї.

42

Людина та її буття як предмет філософського осмислення

Тому для позиції пошуку сенсу життя варто зосереджувати увагу на таких цінностях, які б поєднували людину з іншими оточуючими її особистісними світами.

–Життя як втілення сенсу. Цей шлях осмислення людиною власного буття передбачає пошук у зовнішньому світі або у духовній сфері певних готових ідеалів, планів, схем, проектів, які б мали заздалегідь виправдати людське життя. Відповідно діяльність власної волі, оцінки та вибору тут звужується лише до здійснення єдиного вибору, прийняття такого сенсу, який наперед визнається вищим смислом і надає життю людини надсуб’єктивної цінності, підносить її над буденними, емпіричними потребами, виводить мету життя людини у загальнолюдську площину. Людина свідомо підпорядковує своє життя реалізації вищих настанов, здобуваючи завдяки цьому певне екзистенційне “полегшення”, зменшуючи тягар свободи вибору. Зворотним боком постає зменшення радості від напруженого особистісного існування, втрата разом з отриманою відповіддю на запитання про сенс життя, переживання загадковості власного життя. Людина стає залежною від певних “провідників істини”, “провісників правди”, благодійників людства, що несуть різноманітні проекти налагодження як особистого, так і громадського життя. З поширенням масової культури це явище ще більше поширилось завдяки засобам масової пропаганди. У релігійній інтерпретації сенс життя не може належати земному світу гріховності. Він належить вищому трансцендентному світу.

–Здобування життєвого смислу у спілкуванні. Дві попередні інтерпретації сенсу життя в своїй основі є монологічними. Тобто вони передбачають лише одне єдине джерело осмислення – або діяльність самої людини, або зовнішні для неї ідеали чи взірці, відкидаючи можливість іншого сенсоутворювального впливу. Реальною альтернативою їм може бути лише перехід до діалогічної концепції осмислення людського буття. Тут береться до уваги сутнісна відкритість людини зовнішньому світу, її зацікавленість та готовність сприймати цей світ. Саме за умов такого відкритого контакту з буттям смисложиттєвий пошук постає як процес, що ґрунтується на вільному й відповідальному самовизначенні. Усвідомлення цього може дати можливість людині на кожному з етапів свого життєвого шляху по-новому сприймати своє місце у світі, свої можливості, і навіть своє призначення. Людина в такий спосіб відкриває потенційну глибину буття, його смислову “наповненість”, і

43

Тема 12

завдяки цьому набуває повноти людського досвіду. Принципова довіра та спрямованість на спілкування з іншими привчають бачити у цьому невичерпне джерело потенційного, ще не реалізованого сенсу. Творче осмислення буття інших людей та необмежене поширення сфери безпосереднього контакту з ним – два взаємопов’язані аспекти цього відношення. Рівною мірою воно вбирає в себе прагнення до розумної впорядкованості свого життя і нестримне поривання вдалину, до нових обріїв людського досвіду.

Але насправді, навіть за наймудрішого способу життя людині реально не надається можливість безмежного просування вперед у своєму індивідуальному бутті, оскільки існує невблаганна скінченність останнього. Скільки б ми не спілкувались з навколишнім світом, як глибоко не сягали у його таємниці, перед кожним з нас в його останній самотності постає запитання: навіщо мені все це? Для чого взагалі живе людина, якщо її чекає невблаганна смерть?

Проблема смертності та скінченності людського життя неодмінно постає перед кожною людиною, бо надто тісно переплітаються життя та смерть, сенс життя і сенс смерті. Пошуки сенсу життя, чогось вищого, вічного, непроминаючого вже є подоланням у певному аспекті скінченності людського буття. Пошуки сенсу, спроби його реалізації – це вже реальна спроба подолати смертність, неминучу приреченість до кінцевості буття людини.

Від самого свого початку філософія була націлена на розкриття таємниці смерті. Так, Піфагор, наприклад, був прихильником запозиченої зі Сходу віри у переселення душ. Платон, вбачаючи у посмертному існуванні душі запоруку її причетності до істинного світу ідей, висловлює думку про те, що справжні філософи взагалі “зайняті, по суті, одним – вмиранням і смертю”. Епікур формулює альтернативну, не менш радикальну концепцію, згідно з якою “найстрашніше із нещасть – смерть, не має до нас жодного стосунку, оскільки поки ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть присутня, тоді вже нас нема”.

Факт смерті перетворює життя людини у щось завершене і остаточне. Тому що є смерть, життя є таким, в якому “пізніше” нічого не можна змінити. Смерть перетворює життя у щось завершене і ставить в такий спосіб запитання про його внутрішню змістовність. Вона перетворює життя як процес у те, що вічно залишиться незмінним. Життя людини самим фактом смерті

44

Людина та її буття як предмет філософського осмислення

перетворюється у те, чому підводиться підсумок. Смерть цей підсумок фіксує, тому істотним є відповідальне відношення до життя. Смерть – це не лише кінець, але і завершеність, тобто життя є тим, що повинно не лише закінчитись, але і завершитись, отримати у моєму житті своє завершення. Людина – єдина істота, яка знає про свою минущість, і в той самий час єдина істота, яка бореться за вічність, за продовження свого життя, прагне залишити по собі добру пам’ять у свідомості наступних поколінь. Людина так будує своє життя, щоб частково залишитись безсмертною – у власних дітях, у результатах власної діяльності, у причетності до історії власного народу, людства загалом. Але найближчою для людини постає проблема продовження не просто тривалості власного життя, а продовження часу власної інтенсивної, продуктивної життєспроможності. Продовженню активного життя людини сприяють перед усім гуманні соціально-економічні перетворення, розвиток наук, удосконалення медицини, боротьба із забрудненням довкілля.

Отже, для людини постає істотним розуміння того, що фізична смерть ще не означає духовної смерті її унікальної та неповторної особистості. У сучасному філософському, науковому й релігійному осмисленні проблеми “смерть-безсмертя” формулюється ціла низка теорій, які стверджують існування різних типів безсмертя, тобто пожиттєвої причетності до людського роду, його духовно-історичної культури.

Уявлення про вічність душі та її перевтілення з одного тіла в інше були характерними для східних філософсько-релігійних теорій.

Для християнства властивим є розрізнення душі та духу: дух визнається часткою божественної сутності, яка дарується при народженні, і тому є принципово безсмертною. Душа виражає індивідуальність людини, створену Богом, яка потребує особистого спасіння.

Увічнення індивідуальної особистості є можливим завдяки збереженню результатів її духовного розвитку та творчості. Завдяки цьому людина виходить за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування та має можливість включатися у спілкування як із сучасниками, так і з нащадками. Досягнення такого роду безсмертя передбачає непересічну творчу діяльність людини за її життя. Науково-філософські інтерпретації цієї проблеми формулюють поняття “генетичного” та “інформаційного” безсмертя. Людина може частково зберігатися у генетичних програмах власних нащадків, або ж

45

Тема 12

нескінченно довго зберігати завдяки сучасним інформаційним технологіям інформаційний еквівалент власної особистості. У той самий час спроби клонування людини – створення генетичного двійника людини наштовхуються на морально-етичні проблеми про виправданість такого свідомого використання індивідуальних властивостей людини після її смерті, про штучне формування людства, його генетичної та психологічної природи.

Висновки

Отже, проблема смертності та безсмертя людини у її релігійному, науковому та філософському висвітленні виявляє такі фундаментальні характеристики людини, як здатність бути причетною як до мінливого та плинного, так і до вічного, невмирущого; як до скінченного у своїх проявах та властивостях, так і нескінченного у його невичерпності та багатоманітності.

Завдання для самостійного опрацювання лекцій

Тема 12. Людина та її буття як предмет філософського осмислення

Завдання для самостійного опрацювання теми:

1.У чому полягає проблематичність людського буття? Які форми людського буття ви знаєте?

2.Охарактеризуйте співвідношення понять буття людини, існування та

життя.

3.Чи є людина лише соціальною істотою? Яке місце в людській сутності посідає біологічний чинник?

4.Охарактеризуйте основні філософські проблеми антропогенезу.

5.Охарактеризуйте основні аспекти філософського розуміння особи та особистості.

6.Розкрийте зміст поняття цінностей. Поясніть відмінності між цінностями та знаннями.

7.Охарактеризуйте філософське розуміння свободи. Чи може свобода виступати найвищою людською цінністю?

8.Окресліть філософські аспекти проблеми смерті та безсмертя людини. Як вона пов’язана з осмисленням проблеми сенсу життя людини.

46

Людина та її буття як предмет філософського осмислення

Тестові завдання для самоперевірки:

1. Найперше, що потрібно людині для входження в людській спосіб буття,

це:

а) їсти, пити та одягатись; б) виробляти засоби соціально-культурної діяльності;

в) включитися в соціальні зв’язки та відносини й оволодіти елементарними навичками соціально-культурної поведінки.

2. Через співвідношення природного та соціального в людині:

а) виникає одвічний конфлікт між природними потягами людини та нормами соціальної поведінки, оскільки природне є первинним та потужнішим, ніж соціальне;

б) вперше висвітлюється сутність та особливості як природного, так і соціального;

в) природне починає виявляти свої властивості та грані завдяки тому, що соціальне включає у свій зміст усвідомлення, розумність.

3.Які загальні проблеми походження людини не пояснює еволюційна концепція виникнення людини:

а) сенс свідомого існування людини в межах цілого Всесвіту; б) навіщо людина втратила частину інстинктів і замість них здобула

розум?

в) ким і чим виправдане існування людини у цьому світі?

г) чому людина постає органічною складовою загально-космічного процесу?

4.Які загальні проблеми походження людини не пояснює концепція креаціонізму:

а) який сенс має свідоме існування людини в межах цілого Всесвіту?

б) чому людина та тваринний світ мають багато спільних ознак як фізіологічного, так і психічного розвитку?

в) ким і чим виправдане існування людини у цьому світі?

г) чому людина постає органічною складовою загально-космічного процесу?

5.Поняття “людина” фіксує:

а) унікальну здатність людини бути розумною; б) особливий вид живих істот; в) те, чим людина відрізняється від усього іншого.

47

Тема 12

6. Особою можна вважати:

а) будь-яку соціалізовану людину; б) особливу, переважно видатну людину;

в) людину, що виконує певні соціальні ролі.

7.Оберіть варіанти, що вказують на істотні риси людської особи:

а) здатність творити нове і досі невідоме; б) бути об’єктом і суб’єктом соціальних відносин;

в) посідати особливе місце у суспільних відносинах; г) мати сформований особливий духовний світ; д) демонструвати високий рівень інтелекту.

8.Визначальною ознакою особистості є:

а) характер, темперамент, психічна рухливість; б) виконання людиною певних соціальних ролей; в) наявність внутрішнього духовного стрижня; г) здатність людини поставати суб’єктом; д) особливе місце у суспільних відносинах.

9. Поняття цінностей передбачає:

а) введення предметів у відносини “людина – світ”; б) визначення економічних витрат на виготовлення певної продукції; в) фіксацію значущості будь-чого для людини;

г) ігнорування реального стану речей внаслідок суб’єктивних зацікавлень людини;

д) розгляд певних предметів та явищ під кутом зору стратегічних життєвих завдань та мотивів діяльності людини.

10. Який різновид свободи поданий у цьому її розумінні: зовнішня внутрішня, негативна позитивно-творча, вірогідна свобода, свобода волі, свобода дій? Обґрунтуйте ваш вибір: “Не в уявній незалежності від законів природи полягає свобода, а в пізнанні цих законів і в знанні, що ґрунтується на можливості планомірно змушувати закони природи діяти задля певних цілей...

Свобода волі, отже, означає ніщо інше, як здатність приймати рішення із знанням справи... Свобода полягає в пізнанні, що ґрунтується на необхідності природи панувати над нами самими та над природою...” (Ф. Енгельс).

48

Свідомість та пізнання

Тема 13

СВІДОМІСТЬ ТА ПІЗНАННЯ

Проблема феномену свідомості та її природи є однією з фундаментальних та складних проблем філософії. Це одна із дивних здатностей людей, що дає їм змогу пізнавати не тільки навколишній світ, але й самих себе, вона є обов’язковим компонентом усього, що ми сприймаємо та пізнаємо. Отже, проблема свідомості тісно пов’язана з проблемою пізнання, оскільки у найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Осягнення світу не зводиться до його пізнання, але так чи інакше фокусується довкола свідомості. Саме тому свідомість дає людині можливість не тільки пізнавати світ, але й діяти універсально, творити світ культури.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1.Філософський зміст проблеми свідомості. Істотні ознаки, структура та функції свідомості.

2.Аналіз та оцінка основних концепцій походження свідомості.

3.Поняття пізнання та його види. Рівні та форми пізнання.

4.Проблема істини у пізнанні.

Питання 1. Філософський зміст проблеми свідомості. Істотні ознаки, структура та функції свідомості

Визначити свідомість дуже важко, оскільки її неможливо зафіксувати фізично, вимірювати, досліджувати за допомогою приладів. Свідомість відбиває не структуру і вміст мозку, не фізіологічні процеси, що відбуваються в ньому, а насамперед реальну дійсність і саму себе. Американський нейрофізіолог К. Прибрам вважав, що через наукове дослідження мозку людини не можна зафіксувати те, що ми називаємо думкою. Думки, внутрішні

49

Тема 13

переживання не існують предметно, не фіксуються у вигляді об’єктивних даних. Отже, свідомість є надзвичайно специфічним об’єктом вивчення. В історії філософії проблема свідомості має два рівні вирішення. Перший полягає в окресленні способів, яким речі даються у свідомості, існують у ній. Мовою філософії – це опис феномену (грец. phainomenon – те, що з’являється) у свідомості. Другий рівень має за мету пояснити, як можлива сама свідомість, тобто пояснити сам феномен. У філософії античності та Нового часу зазначені рівні не розрізняли. Вважалося: якщо окреслені способи, через які речі даються свідомості, тим самим розв’язується питання про природу свідомості. У ХХ ст. питання про можливість свідомості постало як самостійна проблема.

Свідомість неодмінно наявна в кожному людському образі сприйняття, вона миттєво пов’язує, співвідносить наші відчуття, поняття, думки, почуття без нашої на те згоди та контролю. Свідомість неможливо “витягнути” з цього змістовного зв’язку, оскільки поза таким зв’язком вона не існує. До ХХ ст. філософія переважно описувала спосіб існування речей у свідомості, “розтягувала” у просторі та часі акт свідомості, виділяючи такі його “кроки”, як відчуття, сприйняття, уявлення тощо. У ХХ ст. філософи поставили запитання: як і чому ці “кроки” миттєво об’єднуються в образ, завдяки якому виникає зв’язок людини зі світом і з самою собою? Відповісти на запитання, як можна сприймати образ, означає пояснити феномен свідомості.

Кожна епоха мала свої уявлення про свідомість. Вони були тісно пов’язані з пануючими світоглядними орієнтирами, а тому античний космоцентризм, середньовічний теоцентризм, антропоцентризм Відродження, гносеологізм Нового часу формували різне розуміння свідомості. Залежно від того, як уявляли собі свідомість люди тієї чи іншої епохи формувалося їхнє розуміння людини, пізнання, моральності, політики, мистецтва, оскільки свідомість завжди “вплетена” у процеси реального життя. Так, до ХVII ст. духовне, яке існувало в людському бутті, в тому числі й свідомість, не мислилося ще принципово відмінним від матеріального. Визнавши свідомість як ознаку суто людської діяльності, філософи Нового часу стали розглядати людину як носія особливого типу активності, головну причину змін у тому бутті, що є доступним нашому спостереженню. Розуміння свідомості в Новий час значною мірою було пов’язане з філософією Ґ. Геґеля. Він досліджував проблему соціально-історичної природи свідомості, звернув увагу на різні рівні

50