Філософія_2

Свідомість та пізнання

характеристики явищ, предметів; судження, що відбивають зв’язки явищ, процесів дійсності; умовиводи, які відтворюють логічний процес виведення з декількох суджень нового судження – висновку. Розрізняють індуктивні (рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального), дедуктивні (рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального) і традуктивні (за аналогією) умовиводи. Раціонально-логічне пізнання пов’язане як з чуттєвими, так із позараціональними формами пізнання (уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення).

Чуттєвий та раціонально-логічний рівні пізнання є необхідними, але недостатніми для повноцінного пізнання, кожен з них має переваги, але й недоліки. Тому виділяють третій рівень пізнання – синтезувальний, на якому умовиводи, поняття та концепції логічного мислення втілюються у реальність. Форми синтезувального рівня – досвід, експеримент, практика. Якщо чуттєве пізнання фіксує окремі властивості та ознаки речей і створює образ реальності, а раціонально-логічне пізнання відтворює зв’язки, функції, відношення речей, то синтезувальне пізнання, будучи синтезом логічного мислення та наочного даного, підвищує рівень достовірності знання і робить можливим вихід на нові обрії пізнання та діяльності.

Отже, пізнання має багаторівневий характер; провідну роль в ньому відіграє розумова активність людини.

Питання 4. Проблема істини у пізнанні

Провідною у теорії пізнання є проблема істини, оскільки саме вона є метою пізнавальної діяльності. Існують різні розуміння істини, найпоширенішим серед яких є так звана кореспондентська концепція істини, згідно з якою істиною можна вважати відповідність знань та уявлень дійсності. Якщо ж така відповідність порушується, результат пізнання набуває протилежного характеру – заблудження. Оскільки істину завжди супроводжує заблудження, то істина постає не як щось застигле, незмінне, а як процес, в якому наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Проте трактування істини як відповідності змісту свідомості дійсності спрощує реалії пізнання. Адже пізнавальний процес фіксує загальне, якого немає в чуттєвій реальності. Закони руху планет не намальовані на небі. Людина в процесі пізнання може створювати так звані “ідеальні об’єкти” (“ідеальний газ” у фізиці тощо). Отже, пізнання не є дзеркальним відображенням світу.

61

Тема 13

Конвенціональна та прагматична концепції істини також мають помітні недоліки. Згідно з конвенціональною концепцією, істина – це те, з чим погоджується більшість людей. Однак історія доводить, що більшість людей може помилятися (у середньовіччі майже усі вважали, що Земля – центр Всесвіту). Очевидно, що не може претендувати на вирішальне слово щодо істини прагматична концепція, яка визначає істину як знання, підтверджені їх практичною придатністю. Бо ж не завжди підтверджує істину і практична корисність, ефективність, як вважають представники прагматизму. Далеко не усі знання можуть мати практичне застосування, а ті уявлення, на основі яких ми маємо позитивні результати, також далеко не завжди правильно пояснюють сутність явищ.

У сучасній гносеології авторитетнішою за попередні постає регулятивна концепція істини, за якою істинними є такі знання, які оптимізують наші взаємини з природою, суспільною та інтелектуальною реальністю. Тут істина постає як процес, в якому наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвіднопрактична складові частини. На цих рівнях функціонування істини її ознаки можуть бути різні: відчуття засвідчують факт існування або неіснування будьчого; мислення фіксує істотні та необхідні зв’язки, ознаки реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій. Професор В.Л. Петрушенко зазначає, що “...істина – це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності... Істина постає істотним поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто у кінцевому підсумку істина – це належне у пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо...”.

Отже, істина – це багатогранний інтелектуальний процес, а не якийсь одноразовий акт осягнення об’єкта. Цей процес є діалектичним взаємозв’язком об’єктивної, абсолютної та відносної істини. Об’єктивність істини означає незалежність певного змісту нашого знання від людей і людства загалом. Зауважимо, що йдеться про незалежність від суб’єкта саме змісту істини; будучи характеристикою знання, істина як така не може бути незалежною від суб’єкта. Оскільки зміст дійсності людина сприймає у суб’єктивних формах і не відразу загалом, то в ньому, як правило, наявні елементи, що не змінюються усім подальшим ходом пізнання (це є абсолютна істина), а також елементи, що змінюються (відносна істина). Гносеологія встановлює єдність абсолютної та

62

Свідомість та пізнання

відносної істини так: абсолютна істина є моментом у відносній істині, тому, незважаючи на те, що більшість наших знань є відносними істинами, в них міститься дещо таке, що являє абсолютну цінність для пізнання. Абсолютна істина – це певний гносеологічний ідеал, повне, вичерпне знання про дійсність. З іншого боку, абсолютність істини – це її принципово стійкий, постійний характер. Відносна істина як неповне знання, будучи об’єктивною, містить в собі моменти абсолютної. Якщо відносну істину (тобто істину, що має певні межі та умови функціонування) поширити далі від її реальних границь, істина перетвориться на заблудження, якщо ж її використовувати із врахуванням наявності в ній як постійного, виправданого, так і минущого, змінного, то вона вимагає конкретного аналізу умов її застосування. Через це складовою істини є її конкретність, тобто залежність знання від зв’язків і взаємодії, властивих тим чи іншим явищам, від умов, місця і часу, в яких вони існують і розвиваються.

Оскільки істинність знань ніколи не буває повною, завершеною, через що істина постає скоріше не тим, чим ми вже володіємо, а нашим пізнавальним ідеалом та стратегічною метою пізнання, то реальні знання мають різну міру наближення до істини. Ця різна міра дає змогу оцінювати якість знань щодо їх наближення до істини, яка переважно також буває різною. Серед характеристик якісного стану знань найчастіше вживаються такі: знання можуть бути очевидними (очевидність знання), достовірними (достовірність знання), вірогідними (вірогідність знання), правильними (правильність знань), істинні (істинність) знання та правдиві (правдоподібність) знання. Разом ці характеристики якісного стану знання дають змогу доволі повно та гнучко оцінювати його в різних сферах пізнання.

Як оцінювати отримані у наукових дослідженнях знання, на підставі чого перевіряти їх істинність? Істинність наукових знань може задаватись такими критеріями: підтвердженням фактами; підтвердженням експериментальними перевірками; узгодженістю з принципами наукової теорії; коректністю і точністю застосування термінології; логічною та концептуальною несуперечливістю.

Висновки

Пізнавальна проблематика є органічним складником будь-яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе

63

Тема 13

життєве значення, то виникає запитання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.

Пізнання постає різноманітним, що виявляє себе в різних видах, але разом усі вони дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності залучені усі сили та здібності людини (почуття, емоції, розум, інтуїція, прозріння тощо).

Пізнання — багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграє розумова активність людини, що виявляється у конструюванні образів, моделей, понять, теорій, за допомогою яких людина оптимізує свої взаємини зі світом та збільшує ступені своєї свободи.

У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, в якому людина, використовуючи складники знання та пізнання, створює виправдані, постійні інтелектуальні інструменти та засоби своєї життєдіяльності. Знання має різні форми свого якісного наближення до істини.

Завдання для самостійного опрацювання лекцій

Тема 13. Свідомість та пізнання

Завдання для самостійного опрацювання теми:

1.Чи можливо зрозуміти природу людської свідомості, якщо вивчати тільки мозок?

2.Охарактеризуйте структуру свідомості. Яку роль у житті людини відіграє несвідоме?

3.Що вивчає гносеологія та епістемологія?

4.Як у гносеології визначаються суб’єкт та об’єкт пізнання?

5.Що таке істина? Основні концепції істини, їх плюси та мінуси.

Тестові завдання для самоперевірки:

1. У структуру свідомості можна включити:

а) мрії, образи, уявлення, почуття; б) несвідоме, підсвідоме, свідоме та самосвідомість;

в) мислення, почуття та емоції, волю; г) знання, ідеї, теорії, уявлення, бажання.

64

Свідомість та пізнання

2.Особливий, небіологічний тип людської поведінки виявляється у тому, що людина:

а) не діє за схемою “стимул-реакція”; б) має розвинену і спеціалізовану нервову систему; в) діє цілеспрямовано.

3.Еволюційна концепція походження свідомості:

а) достатньо переконливо та коректно пояснює основні прояви та властивості свідомості;

б) не відповідає новітнім даним науки і не може пояснити багатьох істотних ознак свідомості.

4. Існуючі різні концепції походження свідомості можна оцінити так:

а) їх потрібно синтезувати; б) серед них обрати одну, найприйнятнішу та найвиправданішу;

в) їх потрібно розглядати за принципом доповнюваності, оскільки кожна із них вносить свій штрих у картину походження свідомості.

5. Як ви розумієте термін “ідеальне”:

а) як позначення чогось лише уявного; б) як статус існування образів та уявлень людської свідомості; в) як досконале, неперевершене;

г) як доведення параметрів певних якостей або відношень до їх гранично можливого виміру;

д) як еталонні виміри сущого.

6. За своїм найпершим значенням пізнання – це:

а) продукування інформації; б) процес взаємодії свідомості та дійсності, результатом якого поста-

ють знання та уявлення; в) взаємодія суб’єкта та об’єкта.

7. Об’єкт пізнання:

а) передує суб’єкту та визначає його; б) є похідним від суб’єкта;

в) є невід’ємним від суб’єкта, оскільки вони постають сторонами єдиного процесу пізнання.

8. Чуттєве пізнання як рівень пізнання характеризується:

а) тим, що воно є єдиним джерелом пізнання;

65

Тема 13

б) найбільшою достовірністю, оскільки прямо засвідчує реальність; в) тим, що воно є найпершим джерелом пізнання; г) чітким відокремленням істотного від неістотного.

9.Потреба у синтезі цих відчуттів та абстрактних раціональних узагальнень зумовлена:

а) цілісним характером духовних процесів; б) тим, що кожний із цих рівнів пізнання має свої переваги та недоліки.

10.Найпершим та найважливішим для людини видом пізнання постає:

а) наукове пізнання; б) життєво-досвідне пізнання;

в) художньо-мистецьке;

г) релігійно-містичне; д) жодне із видів пізнання, оскільки вони лише разом охоплюють усі

пізнавальні здібності та можливості людини.

66

Проблеми суспільного розвитку

Тема 14

ПРОБЛЕМИ СУСПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Проблемами суспільного розвитку опікуються два розділи філософського знання – соціальна філософія та філософія історії. Соціальна філософія покликана надати людині орієнтири щодо її життя в суспільстві та взаємин із іншими людьми. Соціальні явища та процеси мають особливі якості, які не можна звести до природних, біологічних або психологічних; людина, що народжується та входить в суспільне життя, проходить через процес соціалізації, набуває соціальних якостей, що й спричиняє необхідність усвідомлення нею сутності соціальних процесів. Історія — це розгорнута в часі реальність буття людини як людини. Водночас історія не тотожна життю сукупності людей: вона в певний спосіб структурована, у її русі виявляється не лише розумність людини, а й людське несвідоме так само, як і велика кількість чинників природного, виробничого, технологічного та іншого характеру. У зв’язку з цим виникає потреба загальної орієнтації в історичному процесі, відгуком на яку і постає розділ філософського знання “Філософія історії”.

План (логіка) викладу та засвоєння матеріалу:

1.Уявлення про суспільство в історії філософії.

2.Поняття соціального та соціуму в філософії.

3.Суспільство як система. Основні сфери суспільного життя та їх взаємо-

зв’язок.

4.Проблематика та основні завдання філософії історії.

5.Суб’єкт, рушійні сили, чинники історичного розвитку суспільства.

Питання 1. Уявлення про суспільство в історії філософії

Суспільство – надзвичайно складний предмет пізнання. Воно не тільки постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм, а й являє собою

67

Тема 14

надзвичайно складне переплетіння людських інтересів, волі, бажань, прагнень. Внаслідок цього уявляється неможливим відсторонений підхід до суспільства, що його передбачає наука, насамперед – природознавство. Суспільство постає предметом особливих – соціально-гуманітарних наук, – які мають інструменти пізнання таких явищ, в яких присутні не лише матеріальні, а й духовні складові. Тому для філософії осмислення суспільства, зокрема і засобів його пізнання, постає важливим завданням: адже людина як людина живе не лише в природному, а й в соціальному оточенні. Філософська дисципліна, яка спеціально займається вивченням суспільства, називається соціальною філософією.

Термін “суспільство” у філософській, економічній та історичній літературі має різні значення:

∙це є окреме конкретне суспільство, яке є самостійною одиницею історичного розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародавніх Афін, середньовічної Венеції, сучасної Болгарії, України тощо. Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом. Це дає підстави вживати для означення таких одиничних конкретних суспільств термін “соціальний організм”;

∙це є конкретна сукупність соціальних організмів (людей та соціальних

груп);

∙це є сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на Земній кулі, тобто усе людство загалом.

Термін “суспільство” також вживається у широкому та вузькому значенні. Поняття суспільство у широкому значенні – це частина світу, яка відокремилась від природи і яка є історично розвинутою формою життєдіяльності людей. У вузькому – це є: а) сукупність людей, пов’язаних певними відносинами; б) певний етап людської історії.

Надзвичайна складність і високий динамізм суспільного життя створюють для суспільствознавців чимало труднощів. Не випадково велика група учених вважає за неможливе пізнання його законів, пропонує відмовитись від використання поняття закону у відношенні до суспільства й перейти до опису чинників його розвитку, зіставлення їх між собою, пояснення суспільства як системи взаємодіючих психологічних та духовних чинників, що взаємно діють. Проте суспільство не може бути зведене до простої суми чинників чи їх взаємодії. Одні з них – визначальні, інші – похідні, одні

68

Проблеми суспільного розвитку

кваліфікуються як матеріальні (об’єктивні), інші – як ідеальні (суб’єктивні). Соціальна філософія має впорядкувати суперечливу систему чинників, визначити первинні й вторинні рівні суспільного життя, їх функції, не допускаючи при цьому будь-якої абсолютизації.

Різні уявлення про соціум як систему суспільного співжиття людей формувались з найдавніших часів розвитку людства. Одними з перших вагоме слово у цій галузі сказали китайський філософ Конфуцій, античні мислителі Платон та Арістотель, їхні талановиті співвітчизники. Суспільство, соціум у теоретично-філософській уяві стародавніх мислителів у буквальному розумінні цього слова ототожнюють з державою. Суспільне життя не мислилось інакше як державне. Людина трактувалась як державна істота (Арістотель). Закономірності розвитку суспільства і держави ототожнювалися. Можна сказати, що теоретики часу до народження Христа виявили й описали майже усі основні елементи суспільного життя людей як державного. І хоч їхнє вчення має історично зумовлений характер, варто підкреслити те значення, яке воно мало для розвитку пізніших теоретичних конструкцій.

Мислителі середньовіччя вже помічали різницю між соціумом і державою, але цей їхній здогад був приховуваним з суто релігійних міркувань. І тільки у творах Н. Макіавеллі, мислителя доби Відродження, держава постає у вигляді однієї із складових суспільства як ширшого і фундаментальнішого утворення.

Соціальні філософи домакіавеллівського періоду виявили майже усі елементи соціального життя, однак не змогли скласти про нього більш-менш адекватного теоретичного уявлення. Мислителі та філософи епохи Нового часу започаткували саме таку справу, все ж не завершили її, створивши цілу низку суперечливих тверджень щодо сутності суспільного життя. Як і раніше, більше уваги приділялось державницьким підрозділам і структурам. Про суспільство як специфічне утворення і форму людського співжиття йшлося непевно; його особливості ще не були чітко виділені та окреслені. Внаслідок цього склалася парадоксальна ситуація: про головний для людини об’єкт – суспільство як цілісну систему соціальна філософія могла сказати надзвичайно мало. Як підкреслював вже у ХХ ст. іспанський філософ Х. Ортега-і-Гасет у книгах, присвячених соціології, нічого певного не говориться про те, що ж таке соціум, суспільство. Більше того, зазначав філософ, ви не тільки не знайдете точного

69

Тема 14

визначення соціального, суспільного, а й виявите, що їхні автори навіть не спробували більш-менш в серйозний спосіб пояснити собі природу елементарних явищ соціального, не кажучи вже про його внутрішню природу і сутність. Проте Х. Ортега-і-Гасет був правий лише частково: вже у міркуваннях просвітників та представників німецької класичної філософії відбувся відхід від спрощеного розуміння суспільства; воно почало розглядатись через його провідні структурні утворення як сукупність сталих зв’язків між людьми та групами людей. Зокрема, були відокремлені одне від одного та навіть протиставлені громадянське суспільство та політична організація суспільства. Доволі активно обговорювались питання про оптимальний суспільний устрій життя, про роль особистості в розвитку суспільства. Усі ці напрацювання дали змогу у ХХ ст. створити доволі розвинені та системні теорії суспільства. Проте внаслідок його особливостей та складнощів, що вже були зазначені, пошук теоретичних моделей, які б адекватно відтворювали природу і сутність соціального, історію його розвитку і механізми функціонування, триває і досі.

Питання 2. Поняття соціального та соціуму в філософії

Вихідна якість суспільства як соціального утворення досягається через усвідомлення докорінної його відмінності від природно-тваринного світу. Таку відмінність відзначали майже усі філософи: від Конфуція до наших сучасників. Вона постійно підкреслюється в художній літературі, публіцистиці, історичних, етносоціальних та інших наукових дослідженнях. Характерно, що в біологічному перерізі принципової різниці між людиною і твариною немає. Тварина і людина “зроблені” з одного й того самого “матеріалу”, за однаковою “технологією” та зразками: голова, кінцівки, внутрішні органи тощо. Проте різниця між ними принципова. Людина і тварина – це зовсім різні істоти. Між будовою кінцівок чи внутрішніх органів людини і тварини, конструкцією тіла чи його співвідносними розмірами з науковою точністю можна знайти безліч принципових відмінностей. Однак головна відмінність полягає в іншому: в способі життя. Тваринне життя здійснюється в природний спосіб, тобто як існування. Людське життя визначається суспільними, соціальними за сутністю чинниками та постає як якісно відмінна життєдіяльність. Суспільне життя – це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу, суспіль-

70