Філософія_2

Свідомість та пізнання

її організації, на активність та історизм. Він виходив з того, що свідомість особи залежить від історичних умов життя. Велика заслуга у з’ясуванні природи свідомості належить представникам природознавства, зокрема нейрофізіології (школи І.М. Сеченова та І.П. Павлова) та експериментальної психології.

Некласична західна філософська думка, приділяючи основну увагу ролі суб’єктивних чинників в існуванні та функціонуванні свідомості, довела, що свідомість не тотожна духовному життю і знанню, що тлумачити її як особливу форму відображення дійсності, є однобічним підходом. Духовне життя охоплює як усвідомлювані явища, так і неусвідомлювані, що входять до складу душевного як компоненти духовного. Заслуга виявлення сфери несвідомого, її осмислення і тлумачення належить психоаналізу З. Фрейда. Зведення свідомості лише до знань звужує параметри самої свідомості. Якщо свідомість розглядають як відображення, її позбавляють будь-якого онтологічного статусу. Хоча для деяких наук (біології, психології) теорія відображення виявилась результативною, проте вона обмежила свідомість лише здатністю відтворювати та перекомбіновувати наявні форми буття. Проте онтологічний статус свідомості передбачає її здатність мати у своєму змісті те, чого без свідомості або поза свідомістю не існує та існувати не може; йдеться насамперед про ідеалізацію, предметність, цілеспрямованість, саморефлексію.

Найпершою ознакою свідомості можна вважати особливий “небіологічний” тип людської поведінки. Людська поведінка не зводиться до психофізіологічних реакцій за схемою “стимул-реакція”, характерною для тваринного типу поведінки. У людській поведінці може бути стимул, а реакції не буде. Батьки знають, як інколи важко змусити дитину щось вивчити навіть за інтенсивного стимулювання. На той самий стимул у людини можуть бути різноманітні реакції, або реакція буде протилежною до стимулу. Доволі часто людина діє всупереч біологічній доцільності та самозбереженню (наприклад, у разі самопожертви). Якщо навіть складні дії тварин (наприклад, дельфінів) можна звести до вроджених схем, то людина здатна сама створювати ці схеми.

Іншою важливою ознакою свідомості вважається її властивість поставати як суб’єктивна реальність, тобто бути внутрішнім світом людини. Саме цей світ став об’єктом уваги сучасної світової філософії (феноменології,

51

Тема 13

екзистенціалізму, герменевтики, психоаналізу, філософського структуралізму тощо). Форми свідомості як суб’єктивної реальності позбавлені предметних фізичних властивостей. Вони не мають ані просторових розмірів, ані геометричних форм, ані об’єму, ані маси, ані кольору тощо. Образ троянди не пахне, а від образу вогню не запалиш цигарку. І тому свідомість ідеальна і за формою, і за способом існування. Поза ідеальністю свідомості немає. Через ідеальне людина здатна активно творити культуру, визначати заздалегідь такий стан дійсності, якого необхідно досягнути в результаті предметноперетворювальної діяльності (практики). Тому без ідеального неможливе цілепокладання. Існують два носії ідеального: свідомість людини і форми культури: мова, наука, релігія, мистецтво тощо.

Важливою ознакою свідомості є її активність. Свідомість виявляє себе як активна, творча сила людини. Здатність до ідеального цілепокладання – специфічно людська здатність. В основі цілепокладальної діяльності людини перебуває незадоволеність світом і потреба змінити його. Думка рухається і за готовим шаблоном, і прокладає нові шляхи, заперечуючи усталені стереотипи і відкидаючи їх. Отже, свідомість має здатність до новаторства, творчості.

Основними ознаками свідомості також є: опосередкованість мовою та інтенціональність. Свідомість матеріалізується через мову. Свідомість і мова діалектично поєднані. Не існує мови без мислення, як і мислення без мови. Водночас структура мислення та структура мови є різними. Закони та форми мислення єдині для усіх людей, а мова в кожного етносу своя – національна, а отже, специфічна. Інтенціональність (від лат. іntento – прагнення) – спрямованість акту свідомості на певний предмет. Виокремлюють два невіддільні типи інтенції свідомості: первинну – спрямовану на світ явищ, і вторинну – спрямовану на духовний, внутрішній світ. Основоположною є вторинна інтенція.

Свідомість не зводиться до психіки людини. Поняття свідомості вужче порівняно з поняттям “психіка людини”. Психіка складається із таких духовних утворень, як свідоме і несвідоме, що є багатовимірними і перебувають у постійній взаємодії. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, інстинкти та запорогові відчуття, автоматичні реакції та інтуїція. Останні можуть зароджуватись на рівні свідомості, а з часом поринати у сферу несвідомого. Сучасна наука оперує і поняттям несвідомого. Це особливий

52

Свідомість та пізнання

рівень, до якого включаються психічні явища, пов’язані з переходом операцій діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму.

У структурі свідомості виділяють такі складові: за рівнями свідомість функціонує в єдності самосвідомості, свідомого, несвідомого та підсвідомого. Важливим рівнем свідомості є самосвідомість. У самосвідомості людина пізнає себе і свою свідомість, оцінює свої знання, ніби спостерігає себе з боку. Це є істотною умовою самовдосконалення, становлення особистості.

Складовими елементами свідомості є мислення, емоції, почуття та воля. Емоційна сфера свідомості – складне, малодосліджене явище. Спроби виділити її структуру і створити типологію поки що не були успішними. Емоційну сферу становлять почуття (любов, ненависть, радість, горе тощо), афекти (злоба, відчай, жах), самопочуття, пристрасті.

Розглядаючи структуру свідомості, варто мати на увазі, що оскільки свідомість передбачає ідеалізацію, тобто створення ідеальних, еталонних вимірів сущого, то вона від початку постає у характеристиках цілісного явища; будь-які її внутрішні поділи умовні. Звідси випливає те, що в людській свідомості не існує однозначної межі між мисленням та волею, завдяки чому можливі цілепокладання та діяльність.

Варто зазначити, що проблема структури свідомості є ще далекою від свого вирішення. Ми багато чого ще не знаємо про механізми, стан, структуру, властивості та функції свідомості. Можна сподіватися, що молекулярна біологія, генетика, інформатика та інші науки у майбутньому змінять наші уявлення про свідомість.

Існуючі сьогодні підходи до з’ясування проблеми свідомості дають змогу виділити такі основні функції свідомості: 1) інформативну, яка забезпечує людину інформацією про стан та процеси дійсності; 2) пізнавальну, через яку людина отримує знання; 3) творчу; 4) оцінкову, яка дає змогу на основі ідеальних еталонів, норм визначити значущість тих чи інших явищ; 5) цілепокладання; 6) сенсотворчу, завдяки якій формуються життєві сенси; 7) орга- нізаційно-вольову, яка дає змогу зосереджувати духовні та фізичні сили у напрямі досягнення мети; 8) самовиховну, яка дає можливість людині свідомо організувати своє життя відповідно до певних духовних цінностей.

Аналіз особливостей свідомості, проведений вище, дає змогу підійти до визначення цього поняття. В окремих науках, що вивчають свідомість та

53

Тема 13

філософію, це поняття розглядається в різних ракурсах. Так, у фізіології свідомість визначають як процес переробки інформації, що надходить у мозок. У психології розглядають свідомість як вищу інтегрувальну форму психіки, як результат суспільно-історичних умов формування людини у трудовій діяльності, під час спілкування з іншими людьми. У філософії зустрічається уявлення про свідомість як нову якість психічної діяльності, вираз дійсності у формах культури, тобто в неприродних формах, витворених людством у процесі історичного розвитку (поняттях, ідеях, категоріях, нормах культури). Складний феномен свідомості передбачає такі засади – розвинутий мозок, родовий спосіб життя, мову, і головне – зв’язок з діяльністю. Це виявляється у функціях свідомості, єдність яких забезпечує людині особливий статус її буття.

Питання 2. Аналіз та оцінка основних концепцій походження свідомості

Проблема походження свідомості має найрізноманітніші тлумачення. Проте остаточно вирішити цю проблему філософія та інші науки не можуть. Водночас сучасні концепції походження свідомості дають можливість пояснити різні властивості свідомості. До таких концепцій належать: релігійна, космічного походження, еволюційна, трудова та субстанційна. Проаналізуємо основні переваги та недоліки кожної з них:

1.Релігійна концепція стверджує, що свідомість вклав у людину Бог під час створення світу. Позитивним моментом цієї концепції є те, що вона пояснює вихід свідомості за межі природного, її зв’язок з абсолютним, вищим. Цю концепцію важко спростувати і водночас довести за допомогою наукових аргументів. Вона залишає поза розглядом зв’язок свідомості з людським організмом, соціальністю, інформацією.

2.Концепція космічного походження свідомості існує у двох різновидах: а) “теорія панспермії” – насіння (“сперма”) живого розсіяне в космосі, і за сприятливих умов спричиняє виникнення свідомості; б) теорія єдиного інформаційного поля наголошує на тезі: усі процеси світу інформативні і свідомість – один із проявів цих процесів. Цього не можна заперечити, проте свідомість не зводиться до інформації. Ця теорія не здатна пояснити наявність

усвідомості людських переживань, прагнень людини до вищих цінностей.

54

Свідомість та пізнання

3.У концепції еволюції в інтерпретаціях послідовників Ч. Дарвіна (1809– 1882) наголошується, що психіка і людська свідомість виникають внаслідок боротьби за існування та пристосування до умов довкілля. Позитивним моментом такого підходу є те, що вона виявляє роль живої природи у вдосконаленні організації видів живих організмів. Проте сучасна генетика заперечує можливість змін організмів лише через пристосування; вони повинні відбутися на генетичному рівні. Крім того, палеонтологія свідчить, що люди сучасного анатомічного типу та різні людиноподібні істоти, яких еволюціоністи вважають нашими предками, жили пліч-о-пліч вже два мільйони років тому.

4.Трудова концепція прагне довести, що свідомість виникла внаслідок розвитку праці і мови, які стимулювали перетворення мозку мавпи в людський.

Іхоч ця концепція має численні підтвердження в археології і палеоантропології, проте суперечить законам генетики. Генетики доводять, що від маніпуляцій з предметами людська рука утворитися не може. Трудова ж концепція стверджує, що розвиток руки призводить до виникнення свідомості.

5.Концепція активно-діяльного самопородження свідомості людини або субстанційна розглядає свідомість як виявлення субстанційної засади світу – духу, або ідеї, або світового розуму. Оскільки дух – це рух, енергія, ця концепція певною мірою пояснює динамізм процесів буття. Обґрунтовує вона і такі характеристики свідомості, як самосвідомість і трансцендентність, тобто наявність в глибинах свідомості моментів абсолютного. Проте і ця концепція не пояснює усіх властивостей свідомості, зокрема співвідношення субстанційних характеристик свідомості та її внутрішніх станів та зусиль.

На основі розгляду зазначених концепцій можна виділити такі провідні чинники виникнення та функціонування свідомості:

−загальнокосмічний чинник, що засвідчує принципову спорідненість процесів свідомості із усім багатством космічних явищ та процесів;

−трансцендентальний чинник, який можна віднести як на рахунок зв’язку людської свідомості із абсолютним, так і на рахунок проявів у ній ознак субстанційності; цей чинник проявляє себе у здатності свідомості продукувати абсолютні, еталонні виміри сущого, а також у її певній самовладності, саморефлексивності, у її прагненні та здатності виходити за усі та усілякі межі, включати всеможливий зміст у своє наповнення;

55

Тема 13

−інформаційний чинник – людська свідомість здатна “знімати” з будьякого сущого його внутрішні та зовнішні форми, переводячи це суще в процес формальних співвідношень та комбінаторик; а це означає, що людська свідомість здатна опановувати та оперувати “чистою інформацією”;

−природно-біологічний чинник вказує на те, що свідомість пов’язана із психікою, а остання – із загальними умовами та особливостями розвитку нашої планети; нарешті, надзвичайна пластичність людського організму, його чутливість, багатоелементність тощо також постають реальними моментами функціонування та проявів свідомості;

−психологічний чинник дає змогу осмислювати свідомість як в аспекті внутрішнього самоврегулювання людиною своїх життєвих дій та процесів, так

ів її єдності із людською тілесністю, нейрофізіологією та життєвою енергетикою;

−соціально-діяльний (або окремо – соціальний та діяльний) чинник пов’язаний із тим, що людська свідомість вписана в історичний досвід людства та значною мірою – в історичний досвід розвитку людської діяльності; в елементарному своєму виявленні свідомість постає як здатність людини поводитись із речами культури в людський спосіб, уміти їх використовувати та принаймні відтворювати;

−культурно-історичний чинник; культуру часто виводять із поняття культу, а отже, із прагнення до вищого, священного, вічного, – культура вбирає все це у свій зміст, а тому для свідомості вона постає, з одного боку, мірою її творчих самовиявлень, а з іншого, – вічним джерелом прилучення до сфери найперших та найвищих життєвих сенсів;

−антропологічний чинник дає змогу побачити свідомість у специфічно людських вимірах та окресленнях, наприклад, в окресленнях статевих її проявів, в окресленнях людського страждання та прагнення, людського здоров’я та хвороби, норми та патології у психіці, містичних самозаглиблень, видінь та марень тощо;

−індивідуально-особистісний чинник формування свідомості фіксує її єдність із життям та біографією конкретної людини, із подіями такого життя, індивідуальними особливостями та характеристиками цієї людини, її здібностями, перевагами та вадами тощо.

56

Свідомість та пізнання

Лише врахування усіх зазначених чинників може врятувати нас від однобічних та спрощених підходів до розуміння, оцінки, трактувань свідомості, відкриє шлях до її належного цінування. Свідомість постає своєрідним перехрестям, де поєднуються сили та тенденції, що діють через взаємодію конкретних часткових форм сущого та еволюцію окремих форм життя та сили і тенденції світового цілого. Звідси випливає вихідна суперечність людської свідомості: вона, звичайно, постає свідомістю кожної конкретної людини, але водночас виходить далеко за межі обслуговування суто індивідуального людського життя, сягаючи, наприклад, рівня таких питань, як початок світу загалом, сенс життя тощо. У реальному людському житті це проявляється у тому, що людська свідомість вбирає у себе суспільно-історичні досягнення, знання, поняття, ідеї, а не лише індивідуальний життєвий досвід. Так само, як людина не є суто біологічною істотою, так і її свідомість не може бути зведена до її природних передумов — психіки тварин. У формуванні свідомості визначальну роль відіграла не біологічна еволюція, а діяльність людини як суспільної істоти. Тому свідомість не можна розглядати як дуже досконалий інстинкт. Можна сказати, що лише тоді, коли долається інстинктивна дія, починається свідомість. Бо з появою свідомості з’являється принципово нове мотивування та регулювання діяльності. А це означає, що свідомість пов’язана з принциповою зупинкою довільної течії психічних актів, із появою у психіці нових систем оцінок реальності, від яких вибудовується і нова система орієнтацій у дійсності. Бо, наприклад, поняття як форму знання та мислення можна застосовувати не лише до тих речей, що їх ми знаємо та бачили, а й до тих, яких і не бачили, і не знаємо, і які ще, може, і не існують. Це пов’язано з тим, що поняття фіксує не лише істотні характеристики речей, а й спосіб вибудовування ідейного змісту образів цих речей у людському інтелекті, адже речі існують самі по собі, а в людській свідомості треба способом, відомим свідомості (інакше це не буде знання), вибудувати інтелектуальну конструкцію, яка дасть змогу певні речі ідентифікувати, розуміти, використовувати, створювати та прогнозувати. Усе це стає можливим за умови, що ми перебуваємо не у стані чуттєвого сприйняття речей, а у стані руху мислення від якихось початкових пунктів до результату. Тобто свідомість як така повинна розпочинатись із певного (для себе) вихідного пункту. Згідно із твердженнями багатьох дослідників (Р. Декарт, Дж. Лок, І. Кант, Ґ. Геґель,

57

Тема 13

Т. Бредлі, Г. Кассірер, М. Гайдеґґер та ін.) таким вихідним, першим (і абсолютним) початковим пунктом для здійснення будь-яких інтелектуальних операцій свідомості постає межа буття та небуття. Історично це означає, що власне людське усвідомлене буття розпочинається з періоду здійснення спеціальних поховань людини. Тут уперше суцільність потоку реальності розтинається; з’являється точка відліку для будь-чого. У міфології цей абсолютний пункт відліку представлено різними уявленнями про виникнення світу. У логіці понять ми завжди намагаємося у міркуваннях про будь-яку річ визначити, з чого ця річ починається, без чого вона неможлива. Отже,

свідомість як предметна, змістовна свідомість — це оперування поняттями, а останні потребують інтелектуального конструювання від певного початкового пункту. Тому і в індивідуальному розвитку особи відлік її життєвої історії переважно розпочинається з того моменту, коли людина усвідомила себе, тобто зафіксувала щось як початкове (переважно у формі “Я”), а потім стала приєднувати до того початку подію за подією, але не механічно, а вибірково, з певними оцінками та значеннями. Отже, свідомість — це самодіяльний, самостворювальний процес вписування окремих подій, явищ, вражень, відчуттів у тотальне (єдине, всеохопне) поле інтелектуального предметного конструювання. Так функціонує індивідуальна свідомість, так функціонує історична самосвідомість людства, так функціонує наукове пізнання. Тому в міркуваннях про свідомість ми повинні вести розмову про маніфестування у її функціонуванні водночас і глибинних потенцій буття, Космосу, і неповторних миттєвостей людської індивідуальної історії, а не лише про вітальні процеси пристосування або виживання. У цьому сенсі окремі люди мислять загальнолюдським способом, хоча мислять при цьому про обставини унікального життя. Звідси й виникає логіка — наука про єдині норми, правила та форми мислення. На цій основі здійснюється також і людське спілкування як перехрещення процесів ототожнень та розрізнянь.

Питання 3. Поняття пізнання та його види. Рівні та форми пізнання

Закономірності процесу пізнання досліджує розділ філософії, який називається “гносеологія” (давньогрец. “гносис” – пізнання; “логос” – вчення, теорія). Теорію пізнання називають також епістемологією (давньогрец. “епістема” – знання, наука; “логос” – вчення). У європейській традиції

58

Свідомість та пізнання

“епістемологія” – це теорія наукового знання. Епістемологія – це галузь філософії, яка більшою мірою властива некласичній філософії.

У класичній теорії пізнання вихідними є поняття суб’єкта та об’єкта пізнання. Процес пізнання здійснюється не свідомістю самою по собі, а людиною з усіма її життєвими проблемами. Наділена свідомістю людина, що живе в суспільстві і перетворює світ, і є суб’єктом пізнання. Об’єкт пізнання – це частина будь-якої реальності (природної, соціальної, психічної тощо), що потрапила в коло пізнавальної діяльності людини. Суб’єкт та об’єкт не тільки співвідносні, а й невіддільні. Пізнання в гносеології являє собою взаємодію суб’єкта і об’єкта. Засновник німецької класичної філософії І. Кант довів, що пізнання залежить не стільки від об’єкта, скільки від суб’єкта, що не може бути об’єкта пізнання, якщо немає суб’єкта. При цьому об’єкт пізнання має дві ознаки: а) не зливається повністю з пізнавальними актами суб’єкта; б) володіє елементами буттєвої самовладності.

Важливим для теорії пізнання є запитання про можливості людського пізнання. При з’ясуванні цього питання мають місце такі гносеологічні позиції:

–оптимізм – віра у всевладність пізнання (Ґ. Ґеґель);

–агностицизм – заперечення можливості пізнання сутності дійсності (І. Кант);

–скептицизм – сумнів у позитивних можливостях пізнання.

Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має такі основні аспекти: 1) інформативний, в якому пізнання виступає як процес здобування знань; 2) діяльний, або вольовий аспект пізнання, тобто прагнення проникнути в реальність, оволодіти нею; 3) смисловий аспект, тобто бажання досягти найважливішого для людини стану досконалості. Внаслідок цього пізнання не зводиться до якогось одного з аспектів взаємодії свідомості та дійсності. Існує кілька видів пізнання, тобто кілька різних способів отримання знань та уявлень про дійсність:

∙життєво-досвідне пізнання здійснюється у безпосередньому процесі життєдіяльності, має несистемний, стихійний характер, обмежене життєвим досвідом, проте є стартовим майданчиком для усіх інших видів пізнання;

∙наукове пізнання – це теоретичне систематизоване і спеціалізоване, що виходить за межі стихійного життєвого досвіду;

59

Тема 13

∙художньо-мистецьке пізнання на відміну від наукового, яке прагне до логічного конструювання та вилучення суб’єктивного, щільно пов’язане з індивідуальними переживаннями, здійснюється не в поняттях, а в образах. Інформацію, що міститься в художньому образі, неможливо перевести в абстрактне мислення, оскільки образ є взаємодією свідомих і несвідомих елементів психіки. Митець у своїх уявленнях, фантазіях може випередити наукове пізнання;

∙релігійно-містичне пізнання окреслює джерела своїх відомостей як божественне об’явлення, особливе просвітлення. Таке пізнання було притаманне деяким духовним вчителям і пророкам;

∙екстрасенсивне пізнання – це отримання інформації телепатами, екстрасенсами з якихось незвичних джерел. Природа цього пізнання для науки поки що не зрозуміла.

Із давніх часів теорія пізнання виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу – чуття та мислення, які неможливі одне без одного. Немає “чистої” чуттєвості, яка була би вільною від впливу мислення. Своєю чергою, мислення (раціональне пізнання) отримує свій зміст з чуттєвих даних. Чуттєве пізнання має свої особливості, які дають змогу виділити його як окремий рівень. Воно здійснюється за допомогою органів відчуття (зору, слуху, дотику тощо), має безпосередній характер і репрезентує дійсність з боку її значущості для людини. Це пізнання має такі недоліки: а) відчуття мають свій поріг, бо не все ми чуттєво сприймаємо; б) відчуття мінливі, нестійкі, відносні, обмежені ситуацією; в) не містить критеріїв, щоб розмежувати істотне та неістотне. Чуттєве пізнання здійснюється у трьох взаємопов’язаних формах: відчуттях, які фіксують окремі властивості речей (світле, темне, тепле тощо); сприйняттях, що як синтез окремих відчуттів дають цілісний образ предмета; уявленнях, що відтворюють образ поза безпосереднім контактом з предметом. Раціональне (або логічне) мислення – це другий рівень пізнання, на якому відрізняють істотне від неістотного, фіксують зв’язки і відношення, сягають таких рубежів, які не дані у чуттєвому пізнанні, відтворюють всезагальні, необхідні, істотні властивості явищ дійсності. Проте логічному мисленню не вистачає повноти “діалогу” з дійсністю. В абстракціях дійсність спрощується, зводиться до схем, шаблонів, в яких загальне, істотне відривається від одиничного. Формами логічного мислення є поняття, які фіксують істотні

60