6. Критична теорія (Франкфуртська школа).

У середині ХХ ст. у західній соціології значного впливу набули ідеї критичної теорії, які розвивались представниками франкфуртської школи (Вільгельм Райх, Герберт Маркузе, Еріх Фромм). Прихильники цього напрямку намагались поєднати вчення Карла Маркса і Зигмунда Фройда. Зокрема, «франкфуртці» звертали увагу на негативні наслідки всеосяжної раціоналізації суспільного життя, що призвело до розриву єдиної природи на антагоністичні сфери – соціальних відносин і природи, духовності і тілесності, емоційності і раціональності. Як наслідок, пригнічення «нижчої» тілесності і масове параноїдальне захоплення ідеєю панування всіх над всіма. Одним із засновників цього напрямку став уродженець Галичини Вільгельм Райх(1897-1957), який, вивчаючи природу фашизму, дійшов висновку, що в його основі лежить придушення сексуальності(лібідо), а тому був переконаний, що розширення рамок її свободи має стати ліками від соціального танатосу .

На думку німецько-американського вченого Герберта Маркузе (1898-1979), основою сучасної цивілізації є формування значною мірою штучних потреб, які спрямовують людину до безперервної гонитви за засобами їх задоволення. Як наслідок, руйнується людська індивідуальність та особистість, а людина перетворюється у зомбовану істоту з механістичним мисленням і поведінкою. При цьому в гонитві за все новими матеріальними благами губиться мораль, співчуття, душевність у людських стосунках. Фактично, для сучасного етапу розвитку Заходу стало характерним тотальне координування життям людей засобами маніпулювання їх потребами. Г.Маркузе вважав, що виходом із глухого кута, в який потрапило сучасне суспільство має стати сексуальна революція, яка повинна переорієнтувати соціум із закабалюючої людину праці на Ерос(бог кохання і дружби, головна в’яжуча сила всесвіту), на радість і задоволення.

На думку іншого вченого даної школи Еріха Фромма (1900-1980) суспільний розвиток веде до все більшої індивідуалізації і свободи особистості. Проте свобода породжує у людини відчуття одинокості, власної незначимості, нікчемності, при цьому з’являється невпевненість, безсилля, сумнів, тривога і страх. Як наслідок – прагнення втекти від свободи. Реалізація цього прагнення проявляється у мазохістсько-садистських установках, тобто прагненні підпорядковуватись одним і панувати над іншими. Відповідно до того, яка тенденція переважає, формується два типи особистості: мазохістський тип прагне підпорядкування абсолютній владі сильної особистості, а садистський – прагне максимальної влади, тотального панування, придушення всього навколо і, як наслідок, деградацію. На основі цього Е. Фромм обґрунтовує причини встановлення тоталітарних режимів у різних країнах. Вчений також протиставляє два способи існування людей: через володіння і через розвиток. Коли людина орієнтується на володіння, тоді вона прагне все і всіх перетворити на свою власність, що породжує процеси руйнування (від людських стосунків до миру у суспільстві і між народами). А при орієнтуванні на розвиток, людина прагне наповнювати своє життя все глибшим емоційним та інтелектуальним змістом, що можливе при безперервному всебічному розвитку себе та свого оточення. На думку Е.Фромма, саме людям розвитку належить заслуга у прогресі людства і його майбутнє вчений пов’язує з утвердженням їх цінностей. При цьому найвищою цінністю мислитель вважає вміння любити. Любов у його розумінні є сенсом людського існування і виступає основою буття. Опановуючи мистецтво любові, людина поступово змінює життєві орієнтації і спрямовує своє життя у напрямку безкорисливості, жертовності і людяності.

Тема №3