7. Екзистенціалізм.

Однією з провідних течій суспільної думки ХХ ст. став екзистенціалізм, який обгрунтовував ідею унікальності людського життя, зосереджуючи увагу на окремій особистості, її місці у світі, духовності і, зокрема, на проблемах людини, що потрапила у складний вир подій і втратила контроль над своїм життям. Екзистенціалісти намагались з’ясувати, як жити людині, що втратила будь-яку віру у можливість змін на краще, перед реальністю суспільних катастроф. На думку Мартина Хайдегера (1889-1976), лише опинившись на межі життя і смерті можна збагнути справжній смисл і значимість життя. Саме в такі моменти людина відкидає всі хибні цілі та ідеали, більшість з яких були нав’язані деформованими суспільними цінностями. У зв’язку з цим, екзистенціалісти намагаються виявити негативні сторони впливу суспільства на окрему людину.

На становлення екзистенціалізму суттєво вплинули ідеї данця Сьорена К’єркегора та німця Едмунда Гесерля. Сьорен К’єркегор(1813-1855) під „екзистенцією” розумів особисту правду окремої людини. У своїй концепції, вчений критикував сучасне суспільство, в якому окремі люди розчинились у безликій „громадськості”, для якої характерний тотальний конформізм, коли всі одностайно відстоюють те, у чому насправді нічого не розуміють. На основі цього К’єркегор обґрунтував думку, що більшість є неправдивою, а правда завжди в меншості.

Киянин Лев Шестов(Шварцман)(1866-1938) вважав, що головним джерелом усіх жахіть у житті виступає «страшна влада» необхідності, яку визначають логічно доведені істини, які у свою чергу насправді виступають засобами управління і панування. Тому вчений закликав до звільнення від очевидного і загальноприйнятого, які обмежують людину як вільну і творчу істоту.

Французький вчений Жан-Поль Сартр (1905 - 1980) розглядав свободу, як прокляття, для людини, через що вона змушена постійно робити свій вибір і нести за це відповідальність. Людина не в змозі зняти з себе відповідальність, мотивуючи це тим, що вона „змушена” підпорядковуватись певному порядкові речей у суспільстві, а тому роблячи свій вибір, вона розчиняється у людській масі, стаючи знеособленою частинкою натовпу, потопаючи при цьому у брехні.

Ще один француз Альбер Камю (1913 - 1960) розкривав абсурд, який абсолютно панує у звичайних буденних вчинках більшості людей, а тому намагався переконати, що необхідно спробувати вирватись із цього безглуздя навіть тоді, коли не знаєш куди.

Іспанець Ортега-і-Гасет (1883 - 1955) поділив людей на: духовну аристократію і бездуховний плебс. Даний поділ вчений не пов’язував із соціальними класами, оскільки духовні якості напряму не пов’язані з соціальним середовищем, в якому з’являються люди. До аристократії він відносив носіїв духовних цінностей, таких як Розум і Мужність, а до плебеїв тих хто орієнтується на чуттєві насолоди. На думку мислителя, суспільство перебуває у гармонійному, збалансованому стані, коли аристократія контролює низькі і необмежені бажання бездуховної більшості. Ортега-і-Гасет стверджує, що в Європі активізувались люди натовпу, відбулось своєрідне „повстання мас”, втрата аристократією лідерства у суспільстві і як наслідок деіндивідуалізація, заперечення духовних цінностей і чеснот, панування „масової культури”, поширення аморальності і, як наслідок, - повсюдне насилля. У зв’язку з цим, вчений пропонує свою ідею суспільного ідеалу, яким є аристократичність. З позиції іспанця, аристократ – це людина, яка висуває високі вимоги до себе, на відміну від людини маси, що являє собою людину-споживача. Самодисципліна є тим внутрішнім стрижнем, який формує духовну стійкість аристократа. Люди еліти - це люди енергії, найкращі з людей, які народжують і утверджують найкращі ідеї. Ці люди складають хребет суспільства. Зі зникненням аристократії, суспільство розпадається і гине.