Становлення соціології політики[ред. • ред. Код]

До початку XX ст. в частині світу, де відбувалася модернізація, відбувся перелом в розвитку знань про суспільство. В загальній соціології він відбувся до Першої світової війни, їй тепер треба було відповідати на зрослу масовізацію суспільства і наростання ролі суспільних низів (наприклад, виникнення масових політичних партій). Наслідком стала активна диференціація соціологічних досліджень, в тому числі поява соціології політики.

Серед родоначальників соціології політики виділяється Макс Вебер. Поряд із його типологією соціальних дій та концепцією розуміючої" соціології, піонерним (особливо для політичної соціології) є методологічний канон «свобода від цінностей» (Wertfreiheit), який відобразив реакцію Вебера на небезпечну для науки і суспільства залученість вчених, аналітиків (не кажучи вже про політиків) в різні політичні акції. Основним пунктом веберівської соціології політики є пошук причин відмінності європейських суспільств від інших відомих. В соціології влади він шукає відмінності і взаємозв'язки між трьома основними сферами життя: між сферою влади, економіки та цінностей.

Для соціології політики головне значення має аналіз Вебера існуючих залежностей між владою і її легітимацією. Центральне поняття політичної соціології Вебера є «панування» (Herrschaft), яке він відрізняє від влади, що заснована на економічній силі. Панування — таке співвідношення між керуючим і керованим, при якому перший може нав'язувати другому свою волю шляхом обов'язкових наказів. Аналізуючи цю проблему, Вебер виходив із конструювання трьох ідеальних типів «традиційного панування», «харизматичного» та «легального». Два перших були необхідні соціологу для показу відмінності панування в Європі від панування легального.^[5]

Разом з тим, у соціологічному аналізі політичних процесів зберегла свою актуальність теорія політичних еліт, представлена у працях італійського політолога і соціологаВільфредо Парето, а також соціолога і економіста Гаєтано Моска. Одна з центральних ідей цієї теорії полягає в тому, що неорганізованою більшістю населення тієї чи іншої країни править політична еліта, складова свого роду політичний чи правлячий клас. Цьому класу чуже оновлення свого персонального складу за рахунок поповнення з інших верств населення. Саме через замкнутість, відсутність припливу свіжих сил відбувається занепад культури, знижується активність, втрачається політична гнучкість. Наслідками деградації правлячої політичної еліти стають забуття загальнонаціональних інтересів у системі управління суспільством, застійні явища у вирішенні політичних завдань, що неминуче обумовлює політичні та соціальні конфлікти.^[6]

Сучасний етап[ред. • ред. Код]

Новий етап у розвитку політичної соціології пов'язаний з подіями Першої та Другої світової війни, а також революцією в Росії. Він формувався в міру того, як громадська думка освоювала проблему змін у світі. Стало ясно, що не «великі теорії», а предметні, в тому числі емпіричні, дослідження конкретних сфер суспільства визначають магістральний шлях суспільного розвитку. Тому з початку 20-х років відбувається становлення серед наук про суспільство самостійних політичної соціології та політичної науки.^[7]

Також політична соціологія реагувала на суспільні події другої половини XX ст. Держава переставала розглядатися виключно як орган панування класів, як орган пригнічення. Розширювався соціально-політичний простір для дії громадянського суспільства. До кінця XX ст. більшість об'єднань, держав бачили свою опору в громадянському суспільстві. Виборці стали формально основними суб'єктами політичних рішень. Стало зрозуміли, що XX ст. — період народних мас.

Звідси, набирали нового рівня дослідження громадської думки і електоральної поведінки, діючих в політиці суб'єктів, партій (Моріс Дюверже), рухів політичних груп. Від соціологічного опису деталей політичного процесу вчені йшли до аналізу політичних систем, в тому числі аналізу компоративного. Аналізувалися проблеми політичних конфліктів (Сеймур Ліпсет). Успіхи соціальної психології збагатили уявлення про політичну поведінку людей, про інтереси індивідів та їх груп. Це дало змогу знаходити шляхи їх задоволення, способи політичного контролю. Накопичення даних антропології дозволило підійти до освоєння нового рівня соціологічних проблем політичної культури (Габріель Алмонд).

Також в рамках соціології політики відбувалося осмислення світових змін XX ст. Важливим було формування теорій індустріального, а пізніше постіндустріального суспільства, модернізації, модерну, постмодерну, глобалізації, світ-системи. Перехід від концепції до концепції відбувався кожні 10-15 років (зокрема, від теорій еволюціонізму до модернізації, а зрештою до глобалізації/світ-системного аналізу). Через наростання глибини і темпу залучення в світову політику колишніх європейських колоній, осмислювалися проблеми їхнього розвитку та трансформації (постколоніальні студії).^[8]