Анкета — інструмент отримання емпіричних даних

Величезна роль у підвищенні якості техніки збирання первинної інформації приділяється правильному складанню інструментарію, серед видів якого головним єсоціологічна анкета (або опитувальник). Анкета (з латинської—"розслідування") є також однією з умов одержання об´єктивно значущих результатів різного роду опитувань населення. Тому розробці анкети соціологи надають особливого значення.

Створенню анкети передує тривалий етап розробки програми соціологічного дослідження, тому що до анкети закладаються не тільки гіпотези, але й сформульовані задачі, які необхідно буде розв´язати в ході проведення соціологічного дослідження. Перекласти основні положення науки на питання, що адресуються до респондентів, —дуже складна процедура, що потребує всебічних знань у галузі соціології, соціальної психології, математики, соціолінгвістики тощо.

Для чого ж необхідний такий переклад? Зазвичай існують великі розходження в наукових термінах і повсякденній мові людей, тому різні поняття матимуть для простих людей і вчених неминучі інтерпретації.

Інформація, закладена в гіпотезах, як правило, носить абстрактний характер і утруднює відповіді опитуваних на ті чи інші запитання. Часто респондент не може дати об´єктивну інформацію, тому що події, які цікавлять соціолога, застаріли, і опитуваний їх погано пам´ятає, або вони не мали для нього істотного значення. На відповіді в анкеті можуть вплинути також особистісні відношення між опитуваним і соціологом, рівень довіри до останнього. Людина також може спотворити відповіді в анкеті виходячи з міркувань престижу або через некоректність питань, що задаються. Можуть бути й інші обставини, що призводять до деформації відповідей на питання соціологічної анкети.

Таким чином, при розробці анкети соціологічного дослідження трапляються об´єктивні труднощі, які соціолог неодмінно повинен собі чітко уявляти. Якщо не враховувати особливостей формулювання питань в анкеті, то навіть при дотриманні всіх інших вимог щодо організації соціологічного дослідження можна одержати помилкові результати.

У процесі перекладу дослідницьких (програмних) питань у анкетні мета соціологічного дослідження стає все менш ясною. Тому часто виникають розбіжності між соціологами і замовниками дослідження. Однак учені-соціологи вважають, що чим краще проект анкети, тим менше зрозумілою є тема дослідження для читачів, опитуваних чи замовника. Але саме в цьому і полягає висока майстерність соціолога, що бажає одержати об´єктивні відповіді. Результатом оцінки роботи соціологів повинен бути не сам інструментарій (тобто анкета), а науковий звіт. Недарма говорять, що хитрим має бути не опитувальник, а сам інтерв´юер.

Соціологічна анкета, як правило, починається зі вступної частини, тобто звернення до респондента, у якій описується мета дослідження, характер використання результатів, а також спосіб заповнення анкети. Далі йде основна частина анкети, що містить відповідні блоки запитань до опитуваних (респондентів), і заключна частина або паспортичка, у якій подаються демографічні зведення про опитуваних.

Питання в анкеті, як вже зазначалося, можуть бути різних видів (див. рис.22.2). Вони

бувають відкритими чи закритими. У першому випадку опитуваний сам формулює свою відповідь на поставлене соціологом запитання. Наприклад: "Як Ви провели свій вихідний день?" Відповіді: "ходив у кіно", "проводив час дома з дітьми", "був на вечірці" і т.д.

Відповіді на закриті питання, сформульовані соціологом, являють собою певне "меню" для вибору опитуваного. Наприклад, "як Ви ставитеся до ліберально-демократичної партії?" Відповіді: "позитивно", "схвалюю лише деякі з установок", "негативно", "ставлюся до неї байдуже".

У цьому випадку опитуваний позначає той варіант відповіді, що найбільше відповідає його установкам. Рис.22.2. Види питань соціологічної анкети Структура і послідовність питань у соціологічній анкеті, власне кажучи, являють собою установку соціолога на розвиток комунікації з опитуваним: пробудження інтересу, завоювання довіри, підтвердження впевненості опитуваних у своїх можливостях, подальша підтримка бесіди тощо. З цієї точки зору соціологічні анкети повинні бути коректними і контактними, тому що завдяки правильній постановці питань збільшується імовірність одержання надійних зведень, підвищується якість соціологічних даних.

Добре опрацьована анкета, як правило, може бути заповнена опитуваним протягом не більш ЗО хвилин. Далі, як показує практика, настає психологічний поріг стомлюваності, і увага до заповнюваної анкети істотно знижується. Однак існують і інші погляди на це питання. Зокрема, вважається, що чистий час, який потрібно для заповнення анкети, це не саме головне. Дослідники повинні думати про те, на які питання опитувані будуть відповідати охоче, які питання чи малюнки їх зацікавлять, а які ні. Інтерв´ювання має справляти на опитуваного гарне враження, тому для цього існують так звані розважальні, буферніта ігрові запитання, що підтримують інтерес респондента до заповнення анкети.

Нарешті варто пам´ятати, що думки й оцінки людей дуже мінливі і часто піддаються коливанням. Щоб уникнути перекручування отриманих даних, найкраще використовувати стислі строки для проведення опитування й обробки соціологічної інформації.

Резюме

1. Соціологічне дослідження — система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур, пов´язаних між собою єдиною метою заради отримання достовірної інформації про явище або процес, що вивчаються, тенденції і суперечності їхнього функціонування й розвитку для використання в практиці соціального управління різноманітними галузями суспільного життя.

2. Залежно від характеру одержуваного знання соціологічні дослідження поділяються на методологічні (знання про знання) і неметодологічні (знання про досліджуваний предмет). Крім того, в соціології здійснюються не тільки наукові (фундаментальні) чи емпіричні (прикладні), а й змішані дослідження, в яких вирішуються як наукові, так і прикладні завдання. Поряд з цим слід розрізняти суто соціологічні й соціальні дослідження. Перші покликані вивчати закономірності функціонування і розвитку різноманітних соціальних спільнот, характер та засоби взаємодії спільної діяльності людей. Соціальні дослідження (на відміну від соціологічних) поряд з формами виявлення дії соціальних законів і закономірностей передбачають вивчення конкретних форм і умов соціальної взаємодії людей — економічних, політичних, демографічних тощо. Тому за своєю суттю вони є комплексними і проводяться на стику наук, тобто це соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-демографічні дослідження.

3. Будь-яке соціологічне дослідження у загальному вигляді складається з трьох стадій, кожна з яких може становити самостійне дослідження. Перша стадія — методологічна — пов´язана з розробкою програми дослідження. Друга стадія — емпірична — пов´язана з отриманням первинної емпіричної інформації, її опрацюванням і аналізом, що дає змогу будувати теоретичне знання та формулювати практичні рекомендації. Третя стадія — теоретична — пов´язана з отриманням теоретичного знання, наприклад, побудовою типології явищ чи процесів, формуванням та розвитком соціологічних теорій тощо.

4. Соціологічне дослідження незалежно від його типу (або виду) поділяється на чотири взаємопов´язаних етапи: 1) підготовку дослідження; 2) збирання первинної соціологічної інформації (тобто певних даних, що потребують подальшого опрацювання й аналізу); 3) підготовку та опрацювання інформації; 4) аналіз отриманої інформації, підбиття підсумків дослідження та розробку відповідних висновків і рекомендацій.

5. Програма соціологічного дослідження, без якої неможливе його якісне проведення, є стратегічним документом наукового пошуку, теоретико-методологічною основою всієї сукупності процедур дослідження, що здійснюються соціологом. Вона включає: 1) визначення проблеми, об´єкта і предмета дослідження; 2) попередній системний аналіз об´єкта дослідження; 3) характеристику мети і завдань дослідження; 4) інтерпретацію та операціоналізацію основних понять; 5) формулювання робочих гіпотез; 6) визначення стратегічного плану дослідження; 7) складання плану вибірки; 8) опис методів збирання соціологічних даних; 9) опис схеми аналізу та подання даних.

6. Серед основних методів соціологічних досліджень виділяють такі: 1) метод аналізу документів; 2) метод опитування; 3) метод спостереження; 4) метод експерименту, які, у свою чергу, поділяються на окремі види залежно від специфіки та особливостей збирання соціологічної інформації під час проведення соціологічного дослідження.

7. Головним інструментом збирання соціологічної інформації є анкета (опитувальник), яка складається ізвступної частини, тобто звернення до респондента; далі йде основна частина, що містить відповідні блоки питань до опитуваних; і заключної частини або паспортичка, у якій подаються демографічні дані про респондентів.

30. Аналіз документів як метод збору соціологічної інформації

Аналіз документів - один із найпоширеніших методів збору соціологічної інформації, що за популярністю поступається лише опитуванню. Особливо часто цей метод використовується разом з іншими: опитуванням, спостереженням, експериментом.

У деяких галузях соціології, наприклад' промисловій, демо­графічній соціології, соціології масової комунікації, соціології праці, соціології міжнародних відносин та інших використан­ня цього методу для здобуття емпіричних знань є визначальним.

Метод аналізу документів - це сукупність методико-тех-нічних процедур і прийомів для отримання емпіричної інфор­мації, вилученої з документальних джерел. Під документом у соціології розуміють спеціально створений людиною пред­мет для зберігання та передання інформації. Інформація може бути зафіксована за допомогою букв, цифр, стенографічних знаків, малюнків, фотографій, звукозапису тощо.

За способом технічних засобів фіксування розрізняють документи: письмові (рукописи й усі види друкованої про­дукції),іконографічні (відео-кіно-фотодокументи, картини, гравюри),фонетичні (розраховані на слухове сприйняття), електронні(пов'язані з використанням Інтернету).

Залежно від статусу документа виокремлюють:

• офіційні документи - створені юридичними чи посадо­вими особами: урядові постанови, заяви, ділова кореспонден­ція, протоколи судових органів, фінансова звітність, плани, звіти тощо;

• документи особистого походження - матеріали, які містять біографічні відомості, офіційні матеріали, що за­свідчують особу їх власника, його права, обов'язки тощо.

Залежно від авторства документа вирізняють:

• особистісні документи (листи, характеристики, мемуарні матеріали, щоденники, автобіографії);

• безособистісні документи (архівні матеріали, дані преси, протоколи зборів).

Залежно від мотивації створення документів розрізняють:

• спровоковані документи (відгуки на книгу; відгуки на кон­курс, оголошений в газеті або в електронних ЗМІ; шкільний твір);

• неспровоковані (особисті документи, створені за ініціа­тивою самих авторів: листування, щоденники, звертання до органів управління).

Методи аналізу документів поділяються на неформалі-зовані (традиційні) та формалізовані (контент-аналіз).

Неформалізовані (традиційні) методи аналізу містять звичайне (через розуміння) сприйняття тексту та засновані на загальних логічних операціях: аналізі, синтезі, порівнянні, визначенні, оцінюванні, осмисленні. Недоліки цього методу: можливість суб'єктивізму, залежність від суб'єктивного світо­сприйняття дослідника, інтуїтивність отримання інформації, зміщення інформації внаслідок особливостей уваги, пам'яті тощо.

Формалізований (контент-аналіз) - це переведення в кількісні показники масової текстової інформації з наступним її статистичним опрацюванням. Він застосовується в тих випадках, коли виникає потреба в опрацюванні великих масивів документальних джерел, недосяжних для інтуїтив­ного аналізу. Суть методу полягає в переведенні в кількісні показники текстової інформації через пошук у текстах пев­них ознак, рис, властивостей.

Процедура контент-аналізу розпочинається з виділення смислових одиниць аналізу, що потім відшуковують у тек­стах і переводять у кількісні показники. 

Смисловими одини­цями можуть бути:

• поняття - наприклад, за частотою використання понять ("опозиція", "багатопартійність", "права людини", "громадян­ське суспільство" можна отримати знання, в якій мірі джерело інформації орієнтоване на демократію);

•  судження, висловлені в реченнях, абзацах, фрагментах текстів, темах статей, назвах радіопередач, телешоу;

•  імена історичних осіб, політиків, назви країн, держав­них інститутів;

• цілісна суспільна подія, офіційний документ, факт, випадок. Наступним кроком у здійсненні контент-аналізу є виділення одиниць рахування.

Одиниці рахування - це кількісна характеристика смисло­вої одиниці аналізу, що фіксує регулярність, з якою вживається в тексті смислова одиниця. Інколи смислові одиниці аналізу й одиниці рахування є тотожними.

Базові засади методу контент-аналізу були ґрунтовно роз­роблені американськими соціологами Т. Ласвелом і Б. Берель-соном - представниками Колумбійської школи в соціології.

Відомо, що в роки Другої світової війни американські соціо­логи на підставі проведеного контент-аналізу відкритої преси надали американському урядові практичні рекомендації щодо найбільш вдалого для США часового терміну відкриття другого фронту.

У сучасних умовах контент-аналіз широко використо­вується для вивчення преси, радіо, телебачення та підвищення ефективності їхнього впливу на індивідуальну й масову свідо­мість. Значні можливості має цей метод при вивченні проб­лем міжнародного життя, електоральних процесів у країні.

Метод контент-аналізу є засобом вивчення особистих до­кументів, листів населення до різних державних інституцій. Надзвичайно великі резерви цей метод виявляє в політичних дослідженнях при вивченні політичних програм партій, рухів, відеозаписів мітингів, зборів, з'їздів тощо. Створені сучасні комп'ютерні програми значно полегшують процес обробки інформації, отриманої методом контент-аналізу, надаючи їй форми, зручної для подальшого використання.

31. Сім’я як соціальний інститут. Типологія і функції сім’ї.

Як уже зазначалося, сім’я як соціальний інститут є об’єктом теоретичного соціологічного аналізу на макрорівні. Такий аналіз дає змогу з’ясувати типи сім’ї і шлюбу в різних культурах, їх зв’язок з іншими соціальними інститутами та системами, визначити функції сім’ї і з’ясувати, наскільки функціонування сім’ї і спосіб її життя відповідають потребам суспільства.

При цьому вивчаються не конкретні сім’ї, а зразки сімейної поведінки, притаманні певним культурам чи соціальним групам, аналізуються основні ролі членів сім’ї, ефективність їх виконання, суспільні функції сім’ї, причини та наслідки недостатньої реалізації цих функцій за різних культурно-історичних умов, соціальний механізм зміцнення сімейних норм та цінностей, співвідношення з ними реальної поведінки членів різних типів сімей тощо.

Включаючись у ціннісно-нормативну систему суспільства, сім’я виступає як соціальний інститут, своєрідний ціннісно-нормативний комплекс, за допомогою якого регулюється й контролюється поведінка членів сім’ї, визначаються їхні соціальні ролі та статуси.

Контроль може бути формальним і неформальним, здійснюватися як стосовно відносин подружжя (між чоловіком і дружиною), так і стосовно батьківства (між батьками і дітьми). Якщо порушення сімейних норм має епізодичний характер, не призводить до розпаду сім’ї, відмови від батьківства, то такі відхилення від нормативної поведінки контролюються громадською думкою, за допомогою неформальних санкцій з боку родичів, друзів, товаришів по роботі тощо. Коли виникають постійні сімейні конфлікти, які призводять до розлучення, тоді державно-правові органи (суди) визначають права та обов’язки колишнього подружжя щодо користування майном, виховання дітей тощо.

Зміст діяльності сім’ї розкривається в її функціях. Під функціями сім’ї вчені розуміють спосіб прояву активності, життєдіяльності сім’ї та її членів спрямованої на вдоволення базисних потреб суспільтва і ідивідів.

Оскільки сім’я взаємодіє, з одного боку, із суспільством, а з іншого — з окремими особами (членами сім’ї), то й ті функції, які вона виконує стосовно суспільства, називають суспільними функціями, а ті, які виконуються щодо окремих членів сім’ї, — індивідуальними. Суспільні функції зв’язані з потребою суспільства в інституті сім’ї, а індивідуальні — з потребами особи, що належить до сімейної групи.

Функції сім’ї — історичні, зумовлені соціально-економічним станом суспільства. Під впливом еволюції суспільства змінюються їх характер та ієрархія.

Із сімейних функцій є одна важливіша, вона найбільшою мірою характеризує сім’ю як соціальний інститут і наявна в усіх суспільствах без винятку. Це репродуктивна функція, яка полягає у відтворенні населення, дітонародженні і духовно-моральному відтворенні людини в сім’ї. Вона має соціальний характер, оскільки не обмежується біологічним розмноженням, а передбачає відтворення людини, яка б відповідала сучасному рівню суспільства.

Розрізняють багатодітну, середньодітну і малодітну сімейну орієнтацію. Нині в Україні переважає малодітна орієнтація. Близько половини сімей мають двох дітей, третина — одну, десята частина — жодної дитини. Багатодітні сім’ї становлять менше ніж три відсотки загальної кількості.

Кількість народжуваних дітей в Україні за останнє десятиріччя зменшується щороку.

Низька ефективність репродуктивної функції української сім’ї настійно потребує запровадження відповідної демографічної політики.

Демографічна політика — це система соціальних заходів, спрямованих на формування бажаної демографічної поведінки населення: насамперед регулювання процесів дітонародження, сприяння його зростанню.

Це можуть бути заходи, що безпосередньо стимулюють народжуваність, — надання жінкам одноразової заохочувальної грошової допомоги, тривалішої післяпологової відпустки з оплатою і т. д., а можуть бути й опосередковано стимулюючі заходи — піднесення життєвого рівня, зміцнення здоров’я, розвиток сфери обслуговування, поліпшення житлових умов тощо.

Репродуктивна функція безпосередньо зв’язана із функцією регулювання і контролю сексуальної поведінки людини в суспільстві. Сексуальні потреби людини, потяг до протилежної статі є біологічними інстинктами. Тому регуляція і контроль сексуальних відносин здійснюється в усіх суспільствах, хоч сексуальна потреба ніколи не проявляється у чистому вигляді, оскільки її зміст детермінується культурними нормами і стандартами, які людина засвоює з дитинства.

Окрім типів сім’ї в соціологічному аналізі використовується термін структури сім’ї. Сім’я упорядковує свої сексуальні відносини завдяки тому, що законодавство, статева мораль (традиції, звичаї, настанови, соціальний контроль тощо) приписують хто з ким і за яких умов повинні вступати в статеві стосунки.

І. Кон описав різні типи культур (залежно від панівних норм статевої моралі), серед яких визначив дві основні: антисексуальну (репресивну) і просексуальну (толерантну). Прикладом антисексуальної репресивної культури може бути середньовічна християнська мораль, згідно з якою сексуальність ототожнювалася з гріхом. У суспільствах, які дотримувалися такої моралі, статеве життя допускалося тільки у шлюбі. Прикладом суспільства просексуальної толерантної культури може бути Полінезія, де сексуальність і еротизм активно заохочуються. Сексуальні проблеми находять свій вираз у танцях, піснях, їх вільно обговорюють. Позашлюбні зв’язки в суспільствах з такою культурою не засуджуються. Прояв сексуальності в юнацтва вважається нормальним явищем.

Культури більшості людських суспільств розташовані між цими двома полюсами. Проте, якою б не була статева культура, суспільство обов’язково регулює й контролює сексуальну поведінку людей, підтримуючи і стимулюючи ті відносини між партнерами, які сприяють утворенню сім’ї і відповідають демографічній політиці держави.

Цікаво, що в більшості суспільств спостерігається так званий «подвійний стандарт», згідно з яким громадська мораль більш поблажливо ставиться до позашлюбних зв’язків чоловіків, ніж жінок. Соціобіологи пояснюють цей феномен, посилаючись на різні стратегії сексуальної поведінки чоловічих і жіночих особин. У світі тварин самці намагаються запліднити якнайбільше самок, тоді як моногамна орієнтація самок сприяє збереженню та виживанню потомства. Проте соціологи вбачають у «подвійному стандарті» пережитки патріархальної моралі, відлуння колишньої соціальної нерівності статей.

Ще одна дуже важлива функція інституту сім’ї, яка зв’язана з репродуктивною функцією, — функція соціалізації, що полягає в навчанні, і догляді за дітьми, їх соціальному захисті. Реалізація функції соціалізації відбувається через цілеспрямований вплив на людину з метою формування певних моральних і фізичних якостей, звичок, навичок, установок, цінностей, прищеплення відповідних зразків і норм поведінки. Сімейне виховання — це засіб первинної соціалізації особи, залучення її до складних соціальних зв’язків і взаємодій суспільного життя. Виконуючи цю функцію, сім’я забезпечує спадкоємність у розвитку культури, збереження цінностей та трудових навичок. Сімейна функція виховання була й залишається актуальною на всіх етапах розвитку суспільства, не зважаючи на те, що вихованням дітей займаються і державні установи.

Проте із часом відбувається певна трансформація виховної функції сім’ї — формується нова система цінностей, стандартів і норм поведінки. Так, знову посилюється роль релігії і церкви у вихованні людини.

Поряд з виховною функцією важливою є рекреативна функція, яка сприяє розвитку особистості членів сім’ї. Ця функція набуває особливого значення за умов загального соціального напруження, збільшення стресових ситуацій у сфері професійної діяльності, у побуті. Відтак збільшується значущість психологічної терапії, емоційної стабілізації. Сім’я — це поєднання родинних, подружніх, батьківських і дитячих почуттів. Вона є тим життєвим осередком, де людина знаходить позитивні емоції, розуміння, заспокоєння, знімає психологічне напруження, душевно оздоровлюється, задовольняє потребу в особистому щасті, коханні.

Водночас сім’я виконує комунікативну функцію, тобто задовольняє потребу людини у духовному спілкуванні, яке грунтується на взаєморозумінні і взаємопідтримці.

Сім’ї властива функція первинного соціального контролю, реалізація якої передбачає здійснення моральної регламентації поведінки членів сім’ї у спілкуванні та взаємодії одного з одним.

Нині за умов глибокої економічної кризи особливої значимості набула економічна функція сім’ї. Вона актуальна передовсім щодо старих батьків — пенсіонерів, які нині перебувають у скрутному економічному становищі і потребують матеріальної допомоги від інших членів сім’ї. Пенсійні виплати настільки малі, що не забезпечують навіть мінімального прожиткового рівня.

За умов ринку докорінно змінюється економічний аспект сімейного життя — набувають особливого значення проблеми родинної економіки. Родинна економіка — це сукупність різних видів сімейної економічної та фінансової діяльності, які забезпечують задоволення потреб членів сім’ї (приватне домашнє господарство, формування й витрачання сімейного бюджету тощо).

Відомий американський економіст, лауреат Нобелівської премії 1992 р. Г. Беккер, вивчаючи родинну економіку, стверджує, що поведінка людей у сфері особистого життя підлягає дії загальних законів економіки. В основі родинної економіки лежать потреби сім’ї. Вони мають тенденцію до постійного зростання, але сімейний бюджет є об’єктивним обмежником сімейного споживання. Тому члени сім’ї в реальних витратах постійно мають ураховувати можливі джерела й обсяги доходів. Невідповідність між потребами та можливостями їх задоволення — основна проблема родинної економіки.

Кожна сім’я сама вирішує, як їй використовувати свій сімейний бюджет. Проте німецький економіст-статистик Е. Енгель виявив і описав закономірність, що отримала на честь автора назву «закону Енгеля». Суть її в тім, що зі зростанням доходів сім’ї питома вага витрат на їжу знижується, на непродовольчі товари, житло й комунальні послуги — залишається (в основному) без змін, на задоволення культурних та інших соціальних потреб — зростає. Це пояснюється тим, що чим більш нагальною є потреба, тим меншою мірою її задоволення залежить від величини доходу. Отже, за питомою вагою витрат сім’ї на їжу не можна судити про рівень її добробуту. У розвинутих країнах частка сімейних витрат на їжу значно менша, ніж у слаборозвинутих.

У соціологічному аналізі використовуються такі економічні характеристики сім’ї, як її склад та структура, якість помешкання (кількість кімнат, житлова площа, зручність розташування, наявність побутових вигóд), наявність предметів побутового та культурного призначення, власного транспорту, будинку, присадибної ділянки, господарства тощо.

Із формуванням ринкових відносин збільшуватиметься можливість маневрування грошовими коштами. Сім’ї матимуть вільний доступ до банківських кредитів та інших видів позичок, а відтак матимуть можливість придбати (побудувати) комфортний будинок чи дачу, автомобіль високого класу, сучасну побутову техніку тощо. Це все забезпечує самоповагу людини, її задоволення власним життям, що, у свою чергу, позитивно позначатиметься на стабільності сім’ї та й суспільства в цілому.

32. Відмінності між традиційною і сучасною сім’єю.

Аналіз літературних джерел показує, що психологи, хто з проблемами сучасної сім'ї надають великого значення її особливостям і відмітним ознаками проти сім'єю традиційної.

Шнейдер виділяє такі особливості сучасної сім'ї [12]:

- сім'я почала менше за чисельністю;

- сучасна сім'я менш стабільна;

- зменшилася кількість сімей, де глава чоловік;

- сім'я почала менш дружної,т.к. батьки та дорослі діти, брати і воліють жити окремо;

- значно більше (проти недавнім минулим) людей неузаконивают відносини, чи взагалі живуть одні.

Відповідно до переліченими сучасними особливостями сім'їТорохтий виділяє такі її категорії [12, з. 98 - 99]:

· за кількістю дітей: бездітні,однодетние,…, члени багатодітних сімей;

· за складом і структурі сім'ї: повна, неповна,многопоколенная, сім'я повторного шлюби й т.д.;

· на кшталт сім'ї: авторитарний іегалитарний;

· про особливості сімейного побуту, укладу: сім'я – «віддушина»,детоцентрическая сім'я" і т.д.;

· по однорідності соціального складу: однорідні і неоднорідні сім'ї;

· за якістю відносин, атмосфері у сім'ї і стану психічного здоров'я: благополучна, неблагополучна тощо.;

· за рівнем кооперації спільної прикладної діяльності:коллективистская, індивідуалістична тощо.

· по сімейному стажу; географічною ознакою тощо.

На цей час склалися розмаїття різноманітних форм існування сучасної сім'ї [12, з. 100 - 101].

1. Шлюб з урахуванням чесного контракту. У цих сім'ях дружини ясно представляють мети шлюбу. Для таких сімей характерна свобода відносин.

2. Шлюб з урахуванням нечесного контракту. Для таких шлюбів характерна одностороння вигода, тобто. комусь із партнерів вигідний шлюб.

3. Відносини з примусу. Форма шлюбу, виключає вільні стосунки держави й джерело якої в тому, що перший чоловік «бере в облогу» іншого, а той, частіше у силу життєвих обставин, погоджується на компроміс.

4. Відносини – ритуал. Ці відносини будуються на виконаннісоциально-нормативних установок. Це шлюб без кохання, і без розрахунку, а лише проходження певним громадським стереотипам.

5. Відносини – любов. Такий шлюб грунтується на взаємній згоді і взаємній довірі.

Хоч якою форми і категорії не ставилася сім'я, її обов'язково характеризують певні процеси, які включають аспекти психологічної діяльності, коло спілкування, особливості емоційних контактів, соціально-психологічні цілі й індивідуально-психологічні потреби її.Психологами вивчаються всі разом, і з них окремо.

33Проблеми, тенденції та перспективи розвитку сім’ї та шлюбу в Україні.

Сім'я тісно пов'язана із суспільством, вона є його активним елементом. Кожний член сім'ї входить в різні соціальні об'єднання, в різні соціальні групи. Водночас сім'я впливає на стосунки в суспільстві й на всі процеси соціального життя. Сім'я як соціальний феномен пройшла складний шлях історичного розвитку. Історично змінювались типи й форми сім'ї, ролі чоловіка та дружини, методи виховання дітей тощо. Зміни, які відбуваються у сучасних суспільства зачепили й інститут сім'ї. Можна визначити наступні тенденції розвитку сучасної сім'ї: збільшення кількості розлучень; збільшення кількості неповних сімей та дітей, народжених поза шлюбом; зниження рівня народжуваності; зменшення середньої тривалості шлюбу; відкладання часу вступу до шлюбу; збільшення кількості самотніх людей, які не одружуються; зменшення кількості повторних шлюбів; проживання подружніх пар без оформлення шлюбу; зміна відносин між дітьми та батьками (вони стали більш гнучкими, рухливими та рівноправними).

Зазначені тенденції певною мірою притаманні й розвиткові сім'ї в Україні. За даними Всеукраїнського перепису 2001 р. в Україні все більше поширюється однодітна сім'я. Майже дві третини українських родин (62,4%) мають сьогодні лише одну дитину, у кожній третій родині — двоє дітей, а сімей з трьома і більше дітьми лише 6,3%. Кожна десята українська родина є неповною. Причому більше таких сімей проживає в місті (12%), в селі – відповідно, менше (6,9%). У більшості неповних родин (88,5%) дітей виховує мати. Збільшується кількість дітей народжених матерями без реєстрації шлюбу (16,7% від загальної кількості новонароджених). Ці явища значною мірою зумовлені погіршенням економічних умов існування. Моніторингове обстеження, проведене Інститутом соціології НАН України 2003 p., показало, що практично половина українських родин (46%) відносять себе до "злиденних або бідних". Зубожіння населення унеможливлює реалізацію господарсько-побутової функції сім'ї. Більшість сучасних сімей не можуть задовольнити свої побутові потреби, зокрема забезпечити дітям культурний розвиток, відпочинок, оздоровлення.

Відсутність умов для своєчасного становлення економічної самостійності змушує молодь взяття шлюбу та народження дітей відкладати до кращих часів. Наприклад, 2/5 опитуваних вважають, що "заводити зараз дітей безвідповідально". У зв'язку з цим набувають поширення неупорядковані форми статевих стосунків, що в свою чергу негативно впливає на сімейно-шлюбну орієнтацію, порушує репродуктивне здоров'я жінок, призводить до "вимушених шлюбів", безшлюбного материнства.

Таким чином, у нашому суспільстві можливості реалізації функцій сім'ї вкрай обмежені. Сім'я в Україні потребує серйозної уваги і допомоги.

Шлюб сьогодні не є умовою регулярних статевих стосунків між статями та основою економічної діяльності. Сьогодні його пробують замінити різними альтернативними формами співжиття. Очевидно, що останні будуть існувати й надалі. Однак, не дивлячись на всі негативні тенденції шлюб та сім'я залишаються усталеними інституціями суспільного життя.

Для вирішення кризових тенденцій сучасної сім'ї наша держава проводить відповідну сімейну політику. Зокрема, найбільш актуальними напрямками сімейної політики сучасної української держави є визначення заходів, спрямованих на зміцнення інституту сім'ї, підвищення рівня шлюбності та запобігання дестабілізації сімей, розлученням, нарощення її соціального потенціалу, створення сприятливих умов для її функціонування як одного з основних агентів соціалізації особистості.

34Теорії молоді в соціологічному знанні (Дж.Кері, П.Бурд’є, Е.Еріксон, Х.Ортега-і-Гассет, Г.Маркузе).

Проблеми молоді, її освіти, виховання, соціального становлення, участі у суспільному житті перебувають у центрі уваги і на стику різних наук. Соціологія відносить їх до найважливіших. Зважаючи на те, що соціальний портрет молоді формується під впливом різноманітних суспільно-політичних і соціальних чинників, соціологія виявляє інтерес до того, яку роль відіграватимуть для молоді певні соціальні цінності, норми моралі, традиції тощо. Цими ж питаннями переймається ювентологія (наука про різноманітні особливості молоді) — складова сучасної науки про людину. Соціальне самопочуття молоді є одним з головних показників розвитку суспільства, а проблема формування її свідомості — однією з провідних у соціології. Для того щоб формування молоді відбувалося адекватно суспільним процесам, необхідно визначити її роль і місце в суспільстві, з'ясувати її труднощі та проблеми. Серед них є традиційні — кохання, дружба, пошуки сенсу життя, створення сім'ї тощо. Вирішення багатьох^ проблем залежить від факторів соціального життя. Йдеться про вибір професії, життєвого шляху, самовизначення, професійну мобільність тощо. Не менш актуальними є здоров'я, освіта молоді, спілкування її з дорослими й однолітками. Вивчаючи молодіжні проблеми, неможливо обходитися простим констатуванням позитивних чи тривожних фактів життєдіяльності молодих людей. Потрібен глибокий системний аналіз буття молоді, чим і покликана займатися соціологія молоді. СОЦІОЛОГІЯ МОЛОДІ — галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу. Соціологія молоді функціонує на трьох рівнях — загальнометодологічному, спеціально-теоретичному та емпіричному, що дає змогу дотримуватися єдності вихідних методологічних понять, операційних визначень стосовно історичного змісту та емпіричних індикаторів. На перших двох рівнях відбувається науково достовірне визначення молоді з урахуванням конкретно-історичних умов її існування і розвитку; обґрунтування сутнісних специфічних особливостей цієї спільноти, які зумовлюють відмінність молоді від інших соціальних груп і спільнот суспільства; з'ясування об'єктивних і суб'єктивних чинників, що визначають якісну своєрідність молодого покоління. Емпіричний рівень функціонування соціології молоді на основі накопиченого матеріалу та нової соціологічної інформації сприяє поглибленому розумінню молодіжних проблем, розкриттю їх тісного зв'язку з проблемами суспільства, переслідує мету оперативного реагування на нові явища в молодіжному середовищі та прогнозування їх розвитку. У західних країнах соціологічний інтерес до молодіжної проблематики посилювався у періоди загострення так званих «молодіжних» проблем — значний сплеск злочинності, наркоманії, кризові явища у сфері праці (безробіття), освіти, прояви політичного, національного екстремізму тощо. Від соціології суспільство жадало рекомендацій, соціальних технологій, які б могли допомогти йому у вирішенні цих проблем. Тому головна увага спрямовувалася передусім на практичне розв'язання проблеми, а теоретичний аспект здебільшого ігнорувався. Внаслідок цього у деяких західних країнах соціологія молоді не має самостійного наукового статусу, вона більш пов'язана із соціальною практикою, ніж із теорією. В Україні склалася подібна ситуація, хоча причини цього дещо інші: насамперед нехтування реальними молодіжними проблемами у колишньому Радянському Союзі, недостатня увага до них в сучасних умовах; «нормативний» підхід до вивчення соціальних процесів у молодіжному середовищі, який панував у суспільних науках, коли певні прогресивні вияви, явища, притаманні окремим прошаркам молоді, приписувались усій молоді країни; розгляд молоді винятково як об'єкта впливу з боку соціальних інститутів. Це спричинило недорозвинутість теоретичних засад соціології молоді, особливості соціологічних досліджень молодіжних проблем на сучасному етапі. Предмет соціології молоді охоплює такі аспекти: — вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності в суспільстві; — аналіз стану та динаміки ціннісних орієнтацій молоді; — вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних та естетичних інтересів і позицій; — вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді; — визначення поняття «молодь» та встановлення її вікових меж; — вивчення механізму формування свідомості молоді, співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, які впливають на свідомість і поведінку людини; — дослідження взаємодії поколінь і визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи; — вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії. Об'єкт соціології молоді — молодь, тобто велика соціально-демографічна група, яку виділяють на підставі сукупності вікових характеристик, особливостей соціального стану, соціально-психологічних особливостей. Функціями соціології молоді є: — методологічна — забезпечує розробку наукових засад для сучасної соціологічної молодіжної концепції та формування на цій основі сильної державної молодіжної політики; — теоретико-пізнавальна — полягає у виробленні специфічного понятійно-категоріального апарату, дослідженні сутнісної характеристики молоді як особливої соціально-демографічної спільноти; — прогностична — виявляє себе у дослідженні актуальних економічних, правових та соціальних проблем молоді, виробленні коротко- і довгострокових прогнозів їх розвитку; — практична — пов'язана з виробленням сучасних методик комплексного вивчення молодіжних проблем, встановленням ефективних механізмів, забезпеченням тісного зв'язку дослідницьких інституттів, лабораторій з державними і громадськими структурами, що працюють з молоддю; — управлінська — реалізується через науково обґрунтовані методи та форми діяльності державних, громадських установ щодо регулювання соціальних процесів у молодіжному середовищі. Вивчення молодіжних проблем відбувається за багатьма напрямами, у різноманітних сферах життєдіяльності: праці, навчанні, сім'ї, неформальних організаціях, під час дозвілля, що передбачає активний обмін інформацією з іншими зацікавленими науками. Наприклад, демографія виявляє тенденції кількісних змін молоді у структурі населення, рівень народжуваності, смертності, співвідношення кількості молодих чоловіків і жінок тощо. Разом із соціологією молоді вона досліджує проблеми вікових меж, вікової дискримінації, зміни поколінь, специфіки соціального статусу молоді, що перебуває у перехідному стані, послідовність життєвих подій. Психологія досліджує вікові особливості свідомості та поведінки молоді, вікові зміни у структурі особистості, процес акселерації, динаміку інтелектуального, емоційного розвитку тощо. Соціальна психологія розкриває специфіку механізмів спілкування, формування контактних груп, зміни соціальних ролей. Педагогіка визначає можливості та засоби виховання і навчання молодої людини, засвоєння нею необхідної інформації, залучення молоді до різноманітних видів діяльності. Молодіжні проблеми вивчають також соціологія праці, соціологія освіти, соціологія шлюбу і сім'ї, соціологія виховання, соціологія девіантної поведінки. Ці галузі соціологічного знання досліджують молодь в окремих сферах її життєдіяльності. їх дані допомагають скласти повнішу картину молодіжних проблем, процесів, явищ. Соціологія молоді не тільки запозичує здобуті ними знання, а й інтегрує їх у цілісну систему, завдяки чому перебирає на себе функції цілісного системного аналізу молодого покоління у соціальній структурі, політичному, економічному, соціальному й духовному житті суспільства. Основні поняття соціології молоді Визначення поняття «молодь» важливе не тільки для вироблення єдиного підходу до встановлення вікових меж молоді, а й для з'ясування сутності молоді, її місця у соціальній структурі суспільства, соціальних показників, які відображають специфіку її соціального статусу. Найчастіше при цьому вдаються до використання вікових ознак як найголовнішого параметра, що характеризує молодь як певну соціально-демографічну групу. Нерідко розглядають молодь як перехідну фазу від соціальної ролі дитини до соціальної ролі дорослого. Інколи її визначають як соціально-демографічну групу, що перебуває в процесі соціалізації. Відповідно найважливішими її характеристиками є не стільки вікові параметри, скільки соціальні показники процесу соціалізації. Конкретнішим є поділ молоді на внутрішні групи за соціально-професійними та віковими ознаками у взаємодії з їх духовним світом і поведінкою. Такий підхід дає змогу адекватніше аналізувати окремі контингенти молоді під час емпіричних соціологічних досліджень. У вітчизняній соціології молодь трактується як соціальна спільнота, що посідає певне місце в соціальній структурі суспільства і набуває соціального статусу в різноманітних соціальних структурах (соціально-класові, професійно-трудові, соціально-політичні тощо), має спільні проблеми, соціальні потреби та інтереси, особливості життєдіяльності тощо. Дискусійним і дотепер є питання вікової періодизації молоді. Згідно з найпоширенішою точкою зору віковими межами молоді вважається період від 16 до 30 років. Існують й інші погляди на вікові межі молоді: 11—25, 15—28, 16—24 роки тощо. Останнім часом нижньою межею молодіжного віку вважається 14, верхньою — 35 років. В основу цієї точки зору (14— 35 років) покладено тезу про «продовження юності», збільшення часу входження у соціальне життя. Розширення загальноприйнятих у 60—70-ті роки XX ст. вікових меж молоді від 16—30 до 14—35 років відображає об'єктивні процеси в розвитку людства. З одного боку, життя все наполегливіше висуває завдання більш ранньої соціальної зрілості молоді, залучення її до трудової практики на ранніх етапах життя, з іншого — розширюються межі середнього і старшого віку, тривалість життя загалом, подовжуються терміни навчання та соціально-політичної адаптації, стабілізації сімейно-побутового статусу. Учені дискутують щодо понять, які розкривають сутність спеціальної соціологічної теорії молоді.Йдеться насамперед про такі поняття, як «становлення молоді» (І. Кон, Є. Головаха), «вибір професії», «професійне самовизначення», «професійна мобільність» (В. Осовський, Л. Шпак, Л. Аза, О. Вишняк, В. Шуб-кін), «становлення молодого спеціаліста» (О. Якуба, Д. Зюзін) тощо. Сучасні суспільні процеси різко змінили соціальне, матеріальне і політичне становище молоді, тому поняття, що характеризували молодь колишнього суспільства («соціальний портрет молоді», категорії «потреби», «поведінка», «діяльність»), потребують сучасного аналізу, переосмислення та уточнення. Предметом наукового аналізу стали соціально-психологічні особливості, розвиток інтересів та потреб молодих людей. На думку багатьох учених, соціально-психологічний розвиток молоді характеризується нерівномірністю, напруженістю, наявністю і повторюваністю конфліктних ситуацій. Вважають, що вона, порівняно із старшими поколіннями, є нетерпимішою, гостріше реагує на суперечності дійсності, не так жорстко «вписана» у суспільство, мобільніша, швидше засвоює нове. її характеризують і підвищена вимогливість, критичність до старших поколінь, недооцінка об'єктивної зумовленості досвіду старших за віком, переоцінка власної здатності до самостійної діяльності. Саме в молодості динамічно формуються соціальні мотивації, самоаналіз і швидкість реакції, проте значно менше, ніж у дорослому віці, турбують безпека близьких і відповідальність за них. У західній соціології також немає єдності щодо тлумачення поняття «молодь» та встановлення її вікових меж. В англомовній соціологічній, філософській та психологічній літературі найпоширенішим є термін «юність» як фаза між дитинством і дорослістю особи. Багато дослідників вважає, що юність — це статус з невизначеною провідною лінією, яка відповідно зумовлює й невизначену, безладну поведінку. Період юності охоплює вікові межі від 11—12 до 18 років. У західних джерелах використовують й інші дефініції щодо визначення молодіжного віку. Найбільш уживаний термін «тінейджер» — юнаки і дівчата віком від 13 до 19 років. Ці вікові межі дещо не збігаються з межами юнацького віку, який виражає незрілість, колективний стиль (групова поведінка, належність до певного напряму моди, музики, літератури тощо). У працях західних авторів також простежується тенденція до розширення вікових меж юності. Зазначається, що нині час між становленням особи дитини і особи дорослого є значно тривалішим, внаслідок чого досягненням статусу дорослості, яке раніше відбувалось у 18 років або раніше, можна вважати 25— ЗО років, особливо для вихідців з так званих «середнього» і «вищого» класів. Серед методів дослідження молодіжних проблем найуживанішими є систематичні спостереження, інтерв'ювання та анкетування, тестування, аналіз особистих щоденників, біографічних описів, творів, у яких відображається процес формування і розвитку молодої людини. Але через розпорошеність і відомчу відокремленість науково-дослідних установ, які вивчають молодь та її проблеми, ще й досі не вироблено єдиної методики вивчення молоді, відсутні серйозні міждисциплінарні дослідження, сучасна молодіжна концепція. Це спричиняє певний розрив між теоретичним та емпіричним напрямами аналізу проблем молоді, збільшення кількості аматорських досліджень. Молодіжна проблематика у вітчизняній соціології Вітчизняна соціологія молоді, як і світова, розглядає молодь як компонент соціальної структури суспільства, зосереджується на вивченні особливостей її інтеграції у професійну структуру, умов здобуття освіти, специфіки молодіжної мобільності, становища молоді на ринку праці. Значно менше уваги вона приділяє проблемам молодіжної субкультури, стосункам між поколіннями, ціннісній свідомості, політичній орієнтації, життєвим стратегіям тощо. Тривалий час дослідники, що вивчали проблеми української молоді, працювали спочатку як російські, потім — як радянські соціологи. Природно, що історія вітчизняної соціології молоді розвивалась відповідно до обставин, що супроводжували розвиток російської і радянської соціології, тому їй притаманні як позитивні наробки, що були досягнуті за тих часів, так і всі негативні тенденції, що характеризують підходи до молоді як об'єкта соціологічного дослідження. Окремі дослідження молодіжних проблем з'явилися ще наприкінці XIX — на початку XX ст. і пов'язані з дослідженням проблем молодіжної сім'ї, сімейної соціалізації, проблем студентства та молоді, що навчається, вивчення матеріального становища і побуту студентства, використання неповнолітніх у сфері праці тощо. Перший етап формування вітчизняної соціології молоді охоплює 20—ЗО роки XX ст. Загалом він був пов'язаний з розвитком управлінської діяльності партійних, радянських і громадських організацій і мав чіткий прикладний напрям. У ці роки до вивчення молоді зверталися педагоги, соціологи, психологи. Було опубліковано до 300 праць про молоде покоління, проведені численні соціологічні дослідження, проаналізовані учнівські твори, листи до редакцій газет, особисті щоденники, автобіографії та інші документи, що відображали реальні досягнення і труднощі, різноманітні проблеми молоді тих часів. Найглибші дослідження були проведені Л. Вигот-ським, М. Рубінштейном, О. Колодною та ін. Деякі з них починали свою діяльність до 1917 p., що дало змогу їм, порівнюючи результати досліджень, виявити зміни в поведінці та свідомості молодих людей. Важливе значення у цей період приділялося працюючій молоді, яка мала істотну питому вагу у трудових ресурсах країни (кожний п'ятий працюючий на виробництві, сільському господарстві був віком від 14 до 22 років, причому 28 млн. молодих людей проживало у сільській місцевості, а 4 млн. — у містах ). Особливого значення надавалось вивченню робітничої молоді, джерел поповнення робітничого класу, мотивів обрання професії, інтересів і потреб, проведення вільного часу, поглядів молоді на тогочасні проблеми. Дослідники відзначали нерівність, суперечливість свідомості та поведінки молодих людей в різноманітних сферах соціального життя. Загалом тодішні дослідження були спрямовані на вивчення процесу формування нового покоління, але через негативне ставлення до соціології всі вони так і залишилися на рівні цікавих, багатих на статистичний матеріал соціологічних концепцій. Ще й досі цей матеріал належно не осмислений. Наступний період у розвитку соціології молоді починається з середини 60-х та закінчується у 80-ті роки. На тлі загального політичного потепління і пов'язаного з ним відродження соціологічних досліджень відбувається формування соціології молоді, яка здебільшого переймається вивченням громадської думки молоді з актуальних тогочасних проблем. Посилення інтересу до молодіжної проблематики було пов'язано також з націленістю на виховання молоді у комуністичному дусі. Тоді й була висунута та обґрунтована ідея комплексного дослідження людини у єдності всіх ступенів її життєвого циклу. Певне значення для вироблення соціологічної теорії молоді мала праця І. Кона «Соціологія особистості», в якій були визначені особливості юності. У наступні роки він досліджував проблеми юнацького віку, розвитку молодіжної свідомості, значення дружби та кохання у формуванні особистості, процесу становлення духовного світу молодої людини. Значна увага в ці роки приділялась комуністичному вихованню, професійному становленню, ставленню молоді до праці, соціалістичному змаганню. З одного боку, це свідчить про жорсткий ідеологічний вплив на соціологію з боку партійних структур, а з іншого — про орієнтацію її на соціальне замовлення. Проте в ці роки з'явилися й академічні соціологічні дослідження, які мали на меті об'єктивний аналіз молодіжних проблем і стали реальним підґрунтям для подальшого формування соціології молоді. Головну роль у цьому відіграли такі наукові соціологічні школи: — Київська — дослідження ціннісних орієнтацій робітничої молоді (Л. Аза, В. Піддубний, А. Ручка); мотивів трудової активності (В. Тихонович); престижу професій і проблем соціально-професійної орієнтації (В. Чорноволенко, В. Осовський, В. Паніотто); — Новосибірська — дослідження життєвих планів випускників середніх шкіл і можливостей їх реалізації, особливостей життєвого шляху молоді, потреб ринку праці у зіставленні з освітнім і професійним потенціалом молоді, нерівності життєвих шансів різних прошарків молоді (В. Шубкін); — Свердловська — дослідження молодіжних проблем у зв'язку з відтворенням соціальної структури суспільства, міжпоколінних соціальних переміщень, впливу вищої освіти на формування соціальної структури суспільства, проблем соціального розвитку молоді, соціальних відмінностей між окремими генераціями (Ф. Філіппов, М. Руткевич); — Ленінградська — соціально-психологічні дослідження молодіжної проблематики, психологічних особливостей молодіжної спільноти, особливостей соціалізації і становлення молодої людини, дослідження молодіжної субкультури, проблем студентської молоді (В. Лісовський, С. Іконнікова); — Естонська — дослідження регіональної диференціації процесів життєвого самовизначення молоді у межах різноманітних національно-територіальних спільнот, змін у соціальному становищі певних молодіжних когорт, особливостей інтеграції молоді у соціальну структуру, традиційних молодіжних сфер життєдіяльності: сім'я, освіта, праця, соціальна і професійна мобільність, міграційні процеси і життєві цінності (М. Тітма). У 90-ті роки розпочалася нова хвиля інтересу українських вчених до молодіжної проблематики. Активізувалися дослідження у різноманітних напрямах, до них була залучена значна кількість наукових колективів. В основному наукові дослідження розгорталися в координатах соціологічної теорії молоді, структурую-чись за такими напрямами: економічні проблеми молоді (І. Лукінов, Ю. Пахомов, В. Урчукін); особливості формування трудових орієнтацій та життєвих планів різноманітних її соціально-демографічних категорій (Л. Аза, О. Вишняк, Є. Головаха, В. Матусе-вич, В. Осовський, М. Чурилов); підготовка молоді до праці в умовах реформи загальноосвітної професійної школи, об'єктивні та суб'єктивні чинники трудової активності молоді, її політична інформованість та суспільно-політична активність, тенденції й проблеми побуту, дозвілля молоді (О. Вишняк, М. Чурилов, С. Макеєв, В. Піча); життєве самовизначення молоді; формування молодого спеціаліста (О. Якуба, А. Анд-рющенко); соціальна зрілість молоді (О. Якуба, Т. Старченко, І. Пустельник, Н. Черниш), проблеми життєвого самовизначення, досягнення життєвого успіху (Л. Сохань, Є. Головаха, О. Балакірева, І. Марти-нюк, В. Очеретяний). Український науково-дослідний інститут проблем молоді зосередив свою діяльність на фундаментальних і пошукових дослідженях проблем молоді, аналізі та прогнозуванні ситуації у молодіжному середовищі, встановленні та налагодженні зв'язків з організаціями в Україні та за її межами, які працюють у сфері молодіжної проблематики. Інститут підготував статистичний довідник «Молодь України», інформація якого охоплює основні сфери життєдіяльності юнаків і дівчат. Але економічна та соціальна криза наприкінці XX ст. ускладнила функціонування як загальнотеоретичної, так і галузевої соціології. За відсутності фінансування майже не проводяться масштабні дослідження, які б могли з'ясувати молодіжні проблеми в умовах трансформації політичної, соціально-економічної систем. Значно скоротилась кількість дослідних центрів, проблемних лабораторій з вивчення сучасної молоді. Останнім часом загострилося чимало молодіжних проблем, серед яких найголовнішими є: — низький рівень життя, безробіття і значна економічна та соціальна залежність від батьків; — шлюбно-сімейні проблеми (високий рівень розлучень, сімейних конфліктів); — низька народжуваність — вже протягом трьох з половиною десятиліть в Україні зберігається рівень народжуваності, який не забезпечує навіть відтворення поколінь; — матеріальна незабезпеченість, відсутність умов для поліпшення житлових умов; — поганий стан здоров'я і зростання рівня соціальних відхилень (злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція); — втрата ідеалів, соціальної перспективи, життєвого оптимізму. Постійно скорочується питома вага молоді щодо всього населення. В Україні за останні десять років її кількість знизилася з 22 до 20%. За всіма прогнозами, ця тенденція триватиме і надалі. Вирішення цих проблем потребує розробки і втілення у соціальну практику державної молодіжної політики, яка повинна бути зорієнтована на створення нової системи професійної підготовки молоді з урахуванням тенденцій сучасного соціально-економічного буття, потреб ринку праці, подолання відчуження молоді від політичних та суспільних процесів. Але на рубежі XX—XXI ст. ефективній молодіжній політиці стали на заваді: дефіцит соціально-економічних ресурсів, які б могли бути використані для вирішення молодіжних проблем; зниження життєвого рівня молоді, що спричиняє песимізм, соціальну апатію; невідповідність рівня професійної підготовки молоді реальним потребам суспільства; слабка консолідованість молодіжного руху. Головними структурними ланками такої політики повинні стати заходи щодо вдосконалення системи освіти молоді, формування та реалізації її соціальних та економічних інтересів, участь у політичній діяльності, реалізації духовних запитів і потреб. У зв'язку з цим нового значення набуває соціологія молоді як спеціальна наука, що вивчає закономірності формування розвитку і відтворення молодого покоління.

35. Молодь як соціальна група. Місце та функції молоді в суспільстві

Конкретнішим є поділ молоді на внутрішні групи за соціально-професійними та віковими ознаками у взаємодії з їх духовним світом і поведінкою. Такий підхід дає змогу адекватніше аналізувати окремі кон­тингенти молоді під час емпіричних соціологічних до­сліджень.

У вітчизняній соціології молодь трактується як со­ціальна спільнота, що посідає певне місце в соціальній структурі суспільства і набуває соціального статусу в різноманітних соціальних структурах (соціально-кла­сові, професійно-трудові, соціально-політичні тощо), має спільні проблеми, соціальні потреби та інтереси, особливості життєдіяльності тощо.

Дискусійним і дотепер є питання вікової періодиза­ції молоді. Згідно з найпоширенішою точкою зору ві­ковими межами молоді вважається період від 16 до 30 років. Існують й інші погляди на вікові межі молоді: 11—25, 15—28, 16—24 роки тощо. Останнім часом нижньою межею молодіжного віку вважається 14, верхньою — 35 років. В основу цієї точки зору (14— 35 років) покладено тезу про «продовження юності», збільшення часу входження у соціальне життя. Роз­ширення загальноприйнятих у 60—70-ті роки XX ст. вікових меж молоді від 16—30 до 14—35 років ві­дображає об’єктивні процеси в розвитку людства. З од­ного боку, життя все наполегливіше висуває завдання більш ранньої соціальної зрілості молоді, залучення її до трудової практики на ранніх етапах життя, з іншо­го — розширюються межі середнього і старшого віку, тривалість життя загалом, подовжуються терміни навчання та соціально-політичної адаптації, стабіліза­ції сімейно-побутового статусу.

Молодь, як соціальна група, виокремилася приблизно з часів індустріальної революції. Це продукт збільшення перехідного періоду від дитинства до дорослої людини, що пов’язано з ускладненням розподілу праці і виробничих процесів. Другим важливим чинником виокремлення молоді виявилося спричинене фабричною системою виробництва відокремлення домашньої оселі від роботи, коли перехід у статус дорослої людини пов’язаний з відходом від родинного дому і досягненням незалежної позиції на ринку праці, а також із виникненням спеціальної системи навчання, що дає можливість набути формальних навичок і кваліфікацій. Освітні функції, таким чином, переходять від їхнього традиційного носія – сім’ї до школи. Отже, історично й соціологічно, молодь як соціальна група – продукт докорінних трансформаційних змін взаємостосунків у тріаді сім’я – школа – робота.

Молодь, як особлива соціальна група постійно знаходиться у фокусі досліджень соціологів, оскільки, саме вона є чуйним індикатором змін, що відбуваються, і визначає в цілому потенціал розвитку суспільства. Від того, наскільки вивчений світ цінностей сучасної молоді, її установки, життєві плани, багато в чому залежить ефективність заходів, що розробляються, у області освіти, у сфері праці і зайнятості. Не зрозумівши суспільства, в якому живе молодь, не зрозуміти самої молоді і її специфічних проблем. Не зрозумівши молоді даного суспільства, не спіткати всіх його, зокрема загальних, суперечностей і проблем, а тим більше, не розкрити майбутнього цього суспільства.

Суспільні проблеми по суті багато в чому беруть свій початок від молоді і в цьому сенсі є молодіжними. Це означає, що дослідження молоді поза суспільством в цілому є абстрактним, неповним і багато в чому безглуздим. На цій підставі будується широко поширена помилка, що жодних особливих проблем молоді не існує, є проблеми суспільства, і їх треба вирішувати. Якщо ми вирішимо проблеми суспільства – вирішимо і проблеми молоді.

Сучасний стан українського суспільства відображає об’єктивну необхідність розглядати молодь, як невід’ємну частину соціальної системи, що виконує особливу роль в процесі розвитку людства. Молодь, як органічна частина суспільства на кожному етапі його розвитку виконує інтеграційні функції, об’єднуючи і розвиваючи досвід попередніх поколінь, сприяючи соціальному прогресу. При цьому важливою функцією молоді є трансформація з минулого в майбутнє культурної і історичної спадщини всього людства в умовах природного розвитку соціальної системи. Таким чином, молодь є рушійною силою процесу розвитку суспільства, потребуючої участі всіх елементів соціальної системи в її формуванні і напрямі процесу розвитку по шляху прогресу.

Молодь необхідно розглядати як самостійну систему усередині загальної соціальної системи, визначаючи внутрішні і зовнішні взаємозв’язки елементів цих систем залежно від конкретних функцій. Оптимальна взаємодія всіх елементів соціальних систем суспільства в цілому неминуче служить цілям позитивного розвитку людства і прогресу.

На порозі XXI в. людство зіткнулося з тим, що світ став дуже складним, складність дуже швидко наростає. Збувається прогноз                    О. Тоффлера, висловлений ще на початку 1970-х років: “Випустивши на свободу сили новизни, ми штовхаємо людей в обійми незвичного, непередбачуваного. Тим самим піднімаємо проблеми адаптації на новий і небезпечний рівень, бо недовговічність і новизна утворюють вибухову суміш. Жити в прискореному темпі означає випробовувати на собі дію безперервних змін: Неконтрольоване прискорення змін в науці, техніці і соціальному житті підриває сили індивіда, необхідні для ухвалення розумних, компетентних рішень, що стосуються його власної долі”. Виявляються межі людських можливостей. Тому проблеми стійкого розвитку неможливо розглядати ніяк інакше, як тільки виходячи зі всіх процесів, які відбуваються з людиною, поколінням, конкретним суспільством і всім людством. На вістрі цих проблем – молодь – особлива частина суспільства, соціальний феномен.

Молодь – це об’єктивне суспільне явище, виступаюче завжди як велика специфічна вікова підгрупа. Молодь – частина суспільства. Одним словом, ключем до пізнання природи молоді є діалектика цілого і частини.Молодь є дзеркалом, в якому відображається та соціальна дійсність, в умовах якої вона живе. Якщо з молодіжного середовища пробиваються порочні втечі, якщо в цьому середовищі з’являються проблеми, то це перш за все вина соціального середовища. З молоддю може відбутися тільки те, що вже відбулося з суспільством; молодь, така, яким є суспільство, що виростило її.

Молодь – частина різних класів і соціальних шарів, націй, вона їх продукт і засіб їх відтворення, що припускає соціологічний підхід, тобто розгляд молоді як частини суспільства і, отже, вивчення їх у взаємозв’язку, взаємозалежності, взаємодії; дослідження молоді в статиці (стан в даний, конкретний історичний момент), в динаміці (розвиток в часі, в ході історії, порівняно з минулими молодими поколіннями). При цьому вивчаються, по-перше, психічний, фізичний і соціальний розвиток молоді, по-друге, її положення (статус) і роль в суспільстві з погляду економічних, політичних, соціальних і духовних умов її навчання, праці, побуту, відпочинку, дозвілля, соціального просування і т.п., а також стимулів для її саморозвитку.

Молодь – явище конкретно-історичне, тобто продукт історії і певної культури і в той же час їх рушійна сила і чинник змін, соціальна цінність. Сучасне життя вимагає кардинальної зміни вікової самосвідомості суспільства як наслідки фантастичних змін в економіці і виробництві під впливом науково-технічної революції, зміни стилю і характеру у всіх сферах суспільного життя. Необхідне нове розуміння молоді як самоцінної стадії вікового, духовного і соціального розвитку. Молодість – не службово-підготовча фаза вікового розвитку, як вважалося століттями, а головне джерело сьогоднішніх змін. Правильне розуміння суті молоді, грамотна молодіжна політика – це умова прориву суспільства в майбутнє. Де молодь і грамотна робота з нею – там успіх. Навпаки, дорослість сьогодні нерідко збитковіша, чим молодість, оскільки обтяжена догмами вчорашнього дня, застарілим досвідом, втратою до сприйнятливості нового.

Молодь – свого роду соціальний акумулятор тих трансформацій, які завжди поступово (день за днем, рік за роком) і тому непомітно для загального погляду відбуваються в глибинах суспільного життя, вислизаючи від уваги більшості. Це критичні погляди і настрої відносно існуючої дійсності, нові ідеї і енергія, які особливо потрібні у момент корінних реформ. Як носій величезного інтелектуального потенціалу, особливих здібностей до творчості (підвищені чуттєвість, сприйняття, образність мислення, і т.п.), молодь – прискорювач впровадження в практику нових ідей, ініціатив, нових форм життя, бо за природою вона супротивник консерватизму і застою. Таким чином, молодіжний вік сьогодні – це поняття не стільки демографічне, скільки соціальне і політичне. Цінність молодості в сучасному світі збільшується і у зв’язку з розширенням термінів освіти, професійної підготовки, необхідної в умовах науково-технічної революції. В молодості людина легко набуває основних знань, умінь і навиків. Необхідність безперервної освіти дорослих, періодичного оновлення не тільки знань, але часто і важливих принципових установок професійної діяльності (що легше дається молодим) викликає у людей зрілих і немолодих цілком з’ясовне небажання відповідати новим вимогам.

Молодь – це найбільш здорова фізично частина населення, це життєва сила суспільства, згусток енергії, нерозбещених інтелектуальних і фізичних сил, що вимагають виходу. За рахунок цих сил життя суспільства може бути жваве. Не можна не віддавати собі звіту і в тому, що принципово нові типи машин і устаткування, новітні технології, системи управління, які складають основні чинники інтенсифікації економіки, можуть бути створені тільки людьми нового, нетрадиційного типа мислення.

36 . Політична влада: основні соціологічні характеристики

Соціологія політики є однією з галузей соціологічного знання, яка вивчає взаємозв'язки між суспільством і державою, суспільством і політичними інститутами, соціальні механізми влади, механізми впливів у суспільстві. В соціологічних словниках і науковому посібнику «Соціологія: наука про суспільство» (Харків: 1996) соціологія політики визначається як галузь соціології, що досліджує взаємовідносини політичної сфери з іншими сферами життя суспільства, політичних інститутів — з іншими соціальними інститутами.

На перший погляд соціологія політики і політологія (знання про політику) можуть видатись тотожними науковими дисциплінами, оскільки обидві вивчають політику і політичне життя суспільства, політичні процеси, політичні події і політичні суб'єкти з їх сутнісними характеристиками. Однак насправді це дві самостійні науки. Спробу розмежувати їх зробили американські дослідники Р.Бендікс та С.Ліпсет. Висновок полягає у наступному: «Наука про політику (тобто політологія) виходить з держави і вивчає, як вона впливає на суспільство, в той час як політична соціологія виходить з суспільства і вивчає, як воно впливає на державу, тобто на формальні інститути, що служать розподілу і здійсненню влади». Хоча цей висновок доволі схематичний і спрощений, все ж він дає уяву про специфіку саме соціологічного дослідження політичної сфери.

Взагалі ж політика — настільки багатоманітний феномен, що він досліджується багатьма соціогуманітарними науками. Політологія вивчає політику як цілісний об'єкт і внутрішні, притаманні лише їй закономірності владних відносин. Філософія досліджує політику як феномен світового розвитку і компонент людської цивілізації. Юриспруденція (або науки про право) займається вивченням галузі правових і державних норм та інститутів на їх стику. Історію цікавлять питання послідовно-хронологічного збирання й опису емпіричних фактів про розвиток політичних інститутів і ідей. Психологія звертається до тонкої матерії психологічних механізмів і стереотипів політичної поведінки людей. Соціологія ж аналізує вплив соціального середовища на політичну сферу в цілому. Тому можна вважати, що соціологія політики утво-

рилася на межі таких двох загальних наук, як соціологія І політологія. Маючи практично один і той же об'єкт дослідження, ці науки використовують відмінні методи, стратегію і тактику досліджень політичного життя і політичної сфери суспільства.

Інші дослідники вважають, що в широкому сенсі політологія включає політичну соціологію і вони співвідносяться як ціле і частина. Політичну соціологію цікавлять найперше взаємодії індивідів, соціальних спільнот і соціальних інститутів з огляду влади і впливів. Яким чином соціальні процеси знаходять свій вияв у політичних структурах, як здійснюється інституціо-налізація соціальних рухів, які політичні впливи необхідні для підтримання соціальної стабільності і розв'язання політичних конфліктів, якими є найбільш оптимальні канали політичного самовиразу для спільнот різного роду, якими є соціальні підстави переходу від одного політичного порядку до іншого — ці та інші питання складають предмет соціології політики.

Отже, предметом соціології політики є соціальні механізми влади і впливів у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Власне вивчення механізмів перетворення соціального в політичне, зокрема механізмів формування з соціальної спільноти політичного суб'єкта, і вирізняє соціологію політики з-поміж інших політологічних дисциплін, таких, як політична економія (яка досліджує характер впливу економічних процесів на політичні структури) чи політична екологія (яка вивчає, в який спосіб деградація довкілля пов'язана з політичними процесами і впливає на них).

Соціологія політики має також свої власні об'єкти: події, процеси, суб'єкти політичної сфери. Водночас вона досліджує й ті об'єкти, які є в економічній, політичній і духовній сферах суспільства. Саме тому вона виходить за межі політології. Прикладом може бути соціологічний опис економічних суб'єктів, які виступають на політичній арені з метою чинити вплив на органи влади (як от страйки шахтарів з їх вимогами до уряду), або контент-аналіз політичної символіки якогось національного руху.

Надзвичайно важливою категорією соціології політики є «політичний суб'єкт». Це поняття допомагає зрозуміти механізм перетворення соціального в політичне. Політичним суб'єктом може стати окрема людина (якщо вона бере

участь у голосуванні на виборах, входить до політичної партії тощо), соціальна спільнота (наприклад, нація, яка виборює самостійну державу), соціальний інститут (наприклад, армія тої чи іншої країни, яка здійснює державний переворот).

Російський соціолог В.Амелін вважає основними ознаками політичного суб'єкта три наступні:

• здатність приймати політичні рішення;

• здатність реалізувати ці рішення у політичній практиці або контролювати їх реалізацію;

• спроможність нести відповідальність за свої рішення.

Він же пропонує розрізняти політичні суб'єкти за рівнем їх активності та соціальної підтримки. У першому випадку вирізняються політичні суб'єкти-генератори політичних відносин (тобто ті, що виробляють політичні рішення або ідеї) та носії цих відносин (тобто ті, що лише реалізують ззовні поставлені цілі). У другому випадку поділ йде на політичних суб'єктів-лідерів (які мають широку соціальну базу і підтримку багатьох людей, партій тощо) та звичайних громадян (які представляють лише самих себе). Отже, якщо соціологію можна визначити як спосіб вивчення суб'єктів загалом, то соціологію політики — як спосіб вивчення суб'єктів (людей, соціальних спільнот та соціальних інститутів) у політиці.

Що ж таке політика? Для одних — це яскраві політичні лідери, талановиті керманичі держави, які дбають за інтереси і потреби народу. Для других — це нескінченні двобої політичних партій, інтриги, політичні ігри, нехтування моральними нормами заради оволодіння владою. Для третіх — це безліч різноманітних організацій і закладів, де кожний чиновник претендує на право управляти людьми. Всі ці неоднозначні судження свідчать про складність і багатоманітність такого соціального явища, як політика, зумовлюють широкий спектр його визначень. Вітчизняні соціологи зазначають, що політика — це відносини, що включають згоду, підкорення, панування, конфлікт і змагання між соціальними спільнотами, людьми і державами. Соціологія політики вивчає проблеми влади, політичних прав і свобод з точки зору конкретної людини, соціальних спільнот, прошарків і груп, громадських об'єднань і організацій, політичних партій тощо.

У навчальному посібнику «Соціологія: наука про суспільство» підкреслюється, що політика є особливим видом регуляції соціального життя, який виникає на певному ступені розвитку людства у зв'язку з поглибленням соціальної диференціації. Розподіл праці, виникнення приватної власності, поглиблення етнічних, професійних, поселенських відмінностей приводить до того, що з'являються соціальні групи з різними, а то й несумісними інтересами. Для їх регуляції вже не досить норм моралі, звичаїв, традицій. Задля збереження цілісності спільноти або суспільства в цілому та їх нормального функціонування стають необхідними більш жорсткі нормативні регулятори, які підтримуються вже не всезагаль-ним осудом і засудженням, а силою і примусом.

Для характеристики політичних явищ і процесів соціологія використовує цілу низку понять. Найбільш широким з них є «політична сфера», яке включає всі явища політичного характеру, простір, де протікають політичні процеси. Якщо політика — це специфічний вид діяльності людей, пов'язаний з утвердженням права індивідів, груп і спільнот на управління суспільством, на владу, то політична сфера — це той простір, в межах якого політика здійснюється. Як зазначає відомий харківський соціолог О.Якуба, структура політичної сфери розкривається через поняття політичної свідомості, норм, організацій, закладів, політичних відносин. На її думку, а також на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних соціологів, центральним поняттям, яке зв'язує всі інші, є поняття влади. Це зумовлено тим, що боротьба за завоювання влади та її здійснення виступає змістом політики, її основою. М.Веберу, який вводить до наукового обігу багато положень соціології політики, належить визначення політики як прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади (чи йдеться про відносини між державами, чи усередині держави, чи між групами людей). Інший відомий соціолог Р.Арон також визначає політику як боротьбу за владу та пов'язані з нею переваги.

37. Соціологія сучасної держави

Соціологія держави — це галузь соціології політики, яка вивчає проблеми походження, розвитку і функціонування державної влади, її вплив на соціальні процеси, що відбуваються в політичному житті суспільства.

Ця галузь соціології політики досліджує походження, розвиток і функції держави, типи і форми держав у їх взаємозв'язку з соціально-економічним ладом, склад, структуру і функції державного апарату.

Якою б держава не була за розмірами, формою правління чи територіальним устроєм, вона, з одного боку, виявляє волю домінуючої частини населення, що користується і розпоряджається державною владою, з другого боку виконує ряд важливих функцій (правову, організуючу, захисну тощо), які життєво необхідні всьому суспільству, входять в сферу політичних інтересів будь-якого члена суспільства.

Держава — це форма відносин між людьми, що створюється для забезпечення життєдіяльності суспільства в цілому і здійснення політичної влади домінуючою частиною населення в соціально-неоднорідному суспільстві з метою збереження його цілісності, безпечного існування, задоволення загально соціальних потреб.

Держава як соціально-політичний інститут виникла в період розпаду первіснообщинного родоплемінного ладу, її розвиток тривав протягом тривалого історичного періоду.

Сутність держави досить змістовно відбивається в її характерних ознаках, серед яких можна виділити:

• територія – відокремлена кордонами частина земної кулі, на яку поширюється суверенітет держави і в межах якої населення перетворюється у громадян;

• публічний характер влади, що втілюється в державно-правових інститутах, відокремлених від населення, має призначення здійснювати політичну владу та регулювати соціальні відносини;

• суверенітет – політико-правова властивість держави, що виявляється в її верховенстві, незалежності, єдності;

• механізм держави, тобто система органів і організацій, що створюються державою для реалізації її функцій і завдань;

• правові норми — загальнообов'язкові правила поведінки, які розробляє і охороняє держава і які визначають сфери соціальних відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов'язковими на рівні суспільстві і визначають можливі покарання за порушення цих встановлених правил;

• система податків — платежів обов'язкового характеру загальнодержавного чи місцевого значення, що встановлюються для утримання державного апарату, а також для виконання загальносоціальних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо. Існують різні погляди на походження держави. На протязі всього періоду розвитку соціально-політичної думки виникли ряд теорій, які по різному пояснюють походження держав. Серед них можна виділити:

• теологічну теорію, за якою поява держави — це Божа воля;

• патріархальну теорію, згідно якій влада правителя в державі є продовженням влади батька в сім'ї;

• договірну теорію, яка доводить, що держава — результат договору між людьми, за яким одні погодилися підкорятися іншим, аті, в свою чергу, зобов'язалися захищати перших;

• психологічну теорію, прихильники якої доводять, що держава виникає в результаті психологічних особливостей різних людей, серед яких деякі мають психологічну потребу панувати над іншими, а деякі, ті, що не відзначаються сильною психологічною волею, потрапляють під вплив перших;

• насильницьку теорію, згідно з якою держава виникає як результат насильницького захоплення одного племені іншим;

• марксистську теорію, за якою держава виникає разом з поділом суспільства на класи;

• космічну теорію, яка трактує державу як вид суспільно-політичної організації, принесений з космосу розумними істотами.

Держава як суспільно-політична організація покликана виконувати такі функції як:

1. За соціальним значенням державної діяльності:

• основні (оборона країни, захист правопорядку, законності, охорона прав і свобод громадян);

• додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але сутності держави не розкривають (наприклад, зміцнення збройних сил у складі функції оборони країни).

2. За сферами діяльності:

• внутрішні — регулювання політичного, економічного і духовного життя, соціальний захист населення, охорона та раціональне використання природних ресурсів, сприяння розвитку освіти і науково-технічного прогресу;

• зовнішні — оборона країни, підтримання міжнародного миру, забезпечення співробітництва з іншими народами та ін.

3. За тривалістю та здійсненням їх у часі:

• постійні, що здійснюються протягом усього часу існування держави;

• тимчасові, що здійснюються протягом певного періоду існування держави.

4. За сферами здійснення:

• політичні;

• економічні;

• соціальні;

• гуманітарні та ін.

Ці функції в різні періоди розвитку держав виконують не однаково важливу роль.

Окремим предметом у сфері соціологічних досліджень держави є її форма. Кожна держава характеризується певною формою, яка визначає процес організації та здійснення державної влади. Форма держави поєднує три елементи: державне правління, державний устрій, політичний (державний) режим.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада.

Розрізняють такі політичні режими:

• тоталітарний, що характеризується відвертою терористичною диктатурою, насильством, злочинними діями проти свого народу, прийняттям недемократичних законів тощо;

• авторитарний, за якого вся повнота влади зосереджується в руках небагатьох людей, чиї закони і розпорядження носять антидемократичний характер, часто характерним є прийняття фіктивних законів, методом завоювання довіри мас є брехливі обіцянки;

• демократичний, за якого вся влада зосереджена в руках народу.

Форма правління — це організація верховної влади, порядок утворення її органів, їх взаємовідносини з населенням.

Існують такі форми правління як монархія і республіка. В монархії державна влада зосереджена в руках однієї особи (монарха) і передається спадково; в республіці всі верховні державні органи обираються на певний строк. В свою чергу, монархії поділяються на абсолютні, де влада монарха є необмеженою, конституційні, де влада монарха обмежується конституцією, парламентські, в яких владу монарха обмежують органи законодавчої влади, обрані народом; республіки поділяються на парламентські, де більшими повноваженнями в прийнятті державних рішень користується законодавчий орган влади, президентські, в яких перевагу має глава держави і призначений ним уряд, парламентсько-президентські, де спостерігається рівновага в прийнятті державних рішень між законодавчими і виконавчими органами державної влади.

Державний устрій — це територіальний устрій держави, характер взаємовідносин між складовими частинами, а також кожної із них з державою в цілому. За територіальним устроєм держави поділяються на:

• прості (унітарні), на території яких, як правило, немає жодних автономних утворень;

• складні, які в свою чергу поділяються на федерації, де існують автономні утворення, в яких діють закони і розпорядження як всієї держави, так і ті, що прийняті місцевими органами влади; конфедерації — тимчасово утворені державні об'єднання шляхом добровільного злиття кількох незалежних держав; імперії — складні держави, утворені насильницьким приєднанням до держави інших територій, що входять до її складу з моменту приєднання і підпорядковуються їй.

Важливим предметом досліджень соціології держави є аналіз взаємовідносин держави і суспільства. На ґрунті подібної взаємодії в сучасній західній соціології сформувалась теорія громадянського суспільства.

Громадянське суспільство — поняття, що використовується для позначення всіх існуючих у суспільстві неполітичних відносин тієї сторони життєдіяльності суспільства й окремих індивідів, що перебуває поза сферою впливу держави, за межами директивного регулювання й регламентації [2, с. 171]. В основі громадянського суспільства лежить життя індивідів як приватних осіб, система вільно встановлюваних ними зв'язків і відносин, розмаїття властивих їм інтересів, можливостей і способів їх виразити, здійснити. При тоталітаризмі громадянське суспільство скорочується до мінімально можливих розмірів. Розвиток громадянського суспільства передбачає утворення правової держави, покликаної захищати й здійснювати інтереси й права громадян. Прийнято вважати, що необхідними передумовами такого суспільства є ринкова економіка із властивим їй різноманіттям форм власності; множинність незалежних політичних сил; суспільна думка, що недирективно формується; вільна особистість із розвиненим почуттям власної гідності.

Держава, що виникає на основі громадянського суспільства є його офіційним вираженням. Тут єдність індивідуального і загального реалізується в єдності й взаємозв'язку індивіда й держави через громадянське суспільство. Останнє має механізм саморегуляції, що дозволяє людині реалізувати свою двоїсту природу як індивідуальної так і соціальної істоти. Воно сприяє згладжуванню протиставлення людини людині за соціальним походженням, релігійним, національним і іншим розходженням. Поступово усвідомлюються не тільки власні егоїстичні інтереси, але й інтереси різних груп. Такі інтереси не можна реалізувати безпосередньо, тому вони опосередковано виражаються у формуванні громадських організацій: профспілок, політичних партій, масових рухів і т.д.

Громадянське суспільство має потребу в державі як офіційному виразникові спільних інтересів. Оскільки така держава виражає спільні інтереси і будує свою діяльність виходячи із загальних потреб народу, вона є дійсно демократичною не тільки за зовнішніми проявами, але й по суті. Демократична державна влада заснована на балансі інтересів усього суспільства і його окремих складових. Вона виконує суспільно значимі функції, які делегуються державі, оскільки не можуть бути виконані іншими структурними елементами громадянського суспільства.

Інтегрування суспільства на основі певної ідеології, національної ідеї або ідеї лідерства (або в чистому вигляді, або в їхній комбінації) не створює діючих інструментів його саморегуляції й самофункціонування. Спроби інтеграції суспільства на ідеологізованій основі приводять до появи тоталітарної держави. Поява ідеологізованого тоталітаризму неминуче веде до придушення паростків громадянського суспільства.

38 Політична партія (від лат. — частина, група) — це ідеологічна організація, яка об'єднує найактивнішу і найбільш організовану частину соціальної спільноти, виражає і захищає інтереси цієї спільноти і здійснює практичну роботу для їх задоволення.

Партії з'явилися порівняно недавно, у XVIII ст., у часи боротьби буржуазії за обмеження влади монархів, коли ті, хто хотів набути владу і вплив у суспільстві, повинні були забезпечити собі певну підтримку мас. Законними формами, а також засобами вираження інтересів різних груп виборців, — і стали партії.

Діяльність перших протопартій спочатку сприймалася як джерело кризи і "розколу" суспільства. Тому ставлення до них було переважно негативним. Наприклад, Томас Гоббс вважав головним завданням держави боротьбу проти партій як організацій, які є носіями злочинних намірів проти держави. Тільки поступово прийшло усвідомлення, що утворення політичних партій обумовлене соціальною диференціацією суспільства, його соціально-класовим розшаруванням — тому багатопартійність є природним станом для суспільства. Становлення політичних партій як необхідних елементів політичної структури суспільства відображало процес прилучення до політики щораз ширших верств населення, які усвідомлюють спільність своїх інтересів.