politologiya_pit (1)

13.Політична система, як і економічна, правова, духовна, а також соціальнокласова системи, є підсистемою суспільства. Якщо істотною ознакою економічної системи є власність, правової — правові норми як регулятори суспільного життя, духовної — формування цінностей, відтворення особистості, адекватної цим цінностям, то істотна ознака політичної системи полягає у формуванні та здійсненні політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему. На відміну від інших систем, особливості політичної системи полягають у тому, що: поперше, вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства; подруге, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; потретє, визначає і репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; почетверте, забезпечує політичне та адміністративнодержавне управління суспільними процесами; поп'яте, сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; пошосте, формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля. Одні політологи поняття «політична система» ототожнюють з політичним режимом цієї системи, інші — з політичною організацією, треті значно розширюють обсяг і зміст поняття «політична система», включаючи до її структури елементи, які не можна вважати власне політичними. Загалом політична система — це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідного типу політичної культури.

14.Найвідомішою в політології є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний. Традиційний тип легітимності влади грунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада спадкоємця престолу. Харизматичний тип легітимності політичного панування грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств суспільства навколо особи політичного керівника для виходу з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням. Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітимності політичної влади в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників. Названі типи легітимності політичної влади реально не існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось одного.

15.Вільфредо Парето вважав, що Сама еліта, у свою чергу, ділиться на дві частини - ту, яка управляє суспільством, і неупраляющую еліту, зайняту переважно в науці та художньо-творчій сфері діяльності. Еліта відрізняється від решти населення перш за все своїми якостями: вміння переконувати людей, спираючись на людські почуття та емоції; здатність застосовувати при необхідності силу; високим ступенем самовладання; умінням використовувати для досягнення своїх цілей слабкості людей і ін Процес оновлення еліти відбувається регулярно, соціолог називає його циркуляцією. Еліта і є той шар, а її циркуляція - той механізм суспільства, який підтримує останнє в нормальному, функціонуючому стані. Циркуляцію еліти Парето вважає одним з основних законів існування людського суспільства. Концепція еліти у Парето виявляється що з теорією нелогічного дії, про що свідчить використання ним поняття «опадів» та їх класифікації для обгрунтування типології еліти. Основним станом суспільства, італійський соціолог вважав рівновагу. Його забезпечення - мета пануючої еліти яка заради цього може і повинна використовувати будь-які засоби. Парето любив повторювати афоризм італійського політичного мислителя Н. Макіавеллі: «Мета виправдовує засоби». На відміну від концепції нелогічного дії концепція еліт зробила великий вплив на подальший розвиток соціології. Вона дала можливість дослідити механізми влади з нових теоретичних позицій, звертаючись до психології людини і соціальних груп. Популярною була ідея соціолога про маніпулювання свідомістю груп людей за допомогою ідеологій, створюваних правлячими елітами і спрямованих на маскування та приховування справжніх їх намірів.

16.Марксизм виник у 40-х роках XIX століття. У цей час відбувалося загострення соціальних і економічних протиріч капіталізму, що породило потреба у створенні наукової теорії. Вже на самому початку творчої діяльності Маркс усвідомлює як своє покликання захист інтересів «бідної, політично та соціально знедоленої маси ...». Основні  ідеї політичної концепції: суб'єктом революції має стати сам пролетаріат, необхідність пролетаріату мати для завоювання влади власну політичну партію; можливість безпосереднього переходу від буржуазної революції до соціалістичної; необхідність особливого перехідного періоду від капіталізму до соціалізму і про дві фази комуністичного суспільства - соціалізм і комунізм; домінування класової боротьби в суспільному житті; висування на перший план класової боротьби як безпосередньої рушійної силу; класова боротьба між буржуазією і пролетаріатом; провідна роль пролетаріату в цій боротьбі: він виконував роль месії --здійснював революційний переворот у суспільстві, ліквідував експлуатацію людини людиною, остаточно знищував поділ на класи. "У цьому й складалася б всесвітньо - історична роль пролетаріату - його історичне призначення; ідею пролетарської демократії як виявлення волі більшості народу через примус незначного меншини. Підкресливши, що пролетаріатові для оволодіння політичною владою також необхідні демократичні форми, але для нього, як і всіх політичних форм, що демократія тільки засіб досягнення мети; пролетарська партія може стати провідною силою для пролетаріату за умови проведення нею рішучої і бескомпромісної ідеологічної боротьби з класовими супротивниками пролетаріату, і безперервної боротьби з будь-якими відхиленнями в середині партії.

17.Назвіть основні ознаки моделі державного управління перехідних суспільств. Для державного управління перехідних суспільств характерні такі ознаки: кланово-корпоративний, а не партійний принцип формування державних органів; зрощування бізнесу і політики, державного і приватного в державних установах і організаціях; залежність державних, політико-адміністративних органів від державного апарату; надмірна централізація прийняття державних рішень; нечіткість і розмитість меж компетенції державних органів, внаслідок чого існує дублювання їх функцій; малоосвічена, корумпована державна бюрократія; закрита кадрова система набору державних кадрів; просування по службі залежить не від професійних і особистих якостей, а від особистої відданості своєму начальству; відсутність ініціативи і ризику серед управлінських кадрів, мистецьке вміння імітувати бурхливу діяльність; високий ступінь корпоративності та клановості; а здатність сконсолідовано чинити опір змінам; зневажливе ставлення до мас.

18,19. Класифікуючи політичні режими можна використати підхід, запропонований французьким політологом Е. Шілзом, котрий розрізняє п'ять типів політичних режимів: політичну демократію (досить значна диференціація функцій і спеціалізація структур); опікунську демократію (основною метою є демократизація політичного суспільства, але влада сконцентрована в руках бюрократичної держави); модернізовану олігархію (передбачає відсутність або формальне існування демократичних інститутів, вся влада належить військовим чи бюрократичним клікам, проте режим намагається модернізувати економіку); тоталітарну олігархію (відрізняється від попередніх високим ступенем впливу держави на суспільство, сильною концентрацією влади, інтенсивною мобілізацією членів суспільства на участь в економічному житті); традиційну олігархію (династичні або сімейні режими, котрі негативно ставляться до будь- яких змін і схильні зберігати існуючий лад).

20,21. За Л. Ребетом, центральними пунктами в оцінці явища нації є держава і культура, а з психологічного боку – свідомість і воля. Суть нації проявляється в її соціальній психології: “Взаємовідносини між  зовнішніми і внутрішніми видами національного життя визначаються коловоротом між буттям, що народило ідею, та ідеєю, що творить буття.З цієї причини нації – це тривкі форми людського життя, і історично витворена соціальна і соціально-психологічна структура кожної нації має безпосереднє відношення до структури держави, в якій віддзеркалюється її характер. Держави що існують на засаді як національні держави, а держава і нація пов’язані між собою так, як пов’язана форма із змістом”. На думку Л.Ребета держава і нація пов`язані між собою так, як пов`язана форма зі змістом нація це передусім культурно-етнічна спільнота, що зорганізувалася також політично. Зокрема, Л.Ребет зазначає, що в українській історії слово “земля” виступало синонімом слова “держава”, оскільки “значення землі таке сильне, що досі стале місце помешкання на одній території вирішує державну приналежність, разом з якою назагал іде національна приналежність”. Варто звернути увагу, що роль території як визначального фактора змінювалась для різних історичних спільнот. Отже, наскільки нація створює власну державу, настільки держава творить націю.

22. Комунізм - Витоки цієї політичної ідеології беруть свій початок з комуналістських утопій Томаса Мора і Томмазо Кампанелли, знаходять свій розвиток у соціалістів-утопістів початку XIX століття — А. Сен-Сімона, Шарля Фур'є і Р. Оуена. Оформленням в чітку політико-ідеологічну концепцію комунізм завдячує К. Марксу та Ф.Енгельсу, а пізніше продовжувачу і втілювачу його ідей -- В.І. Леніну. В основу системи цінностей комунізму покладено пролетаріат - - найбідніший клас найманих робітників, “найреволюційніший клас суспільства”. Орієнтовані на цінності соціальної справедливості, рівності. Основоположники комуністичної теорії наголошують на тому, що економічні відносини як базисні в суспільстві визначають усі інші. Оскільки капіталізм ґрунтується на економічній несправедливості та експлуатації пролетаріату, котрий, за К. Марксом, єдиний створює присвоювану власниками засобів виробництва додаткову вартість, то він як суспільно-політична формація призводить до загострення внутрішніх протиріч і класової боротьби та має бути зруйнований шляхом пролетарських революцій. Комунізм як політична ідеологія та система організації суспільства має дві стадії розвитку -- першу (або нижчу) соціалізм, який готує матеріальні та соціальні передумови для виникнення вищої (або завершальної) стадії -- власне комунізму. Характерними ознаками цієї політико-ідеологічної системи є: -виключне панування суспільної (на першій стадії -- державної і колгоспно-кооперативної) власності на засоби виробництва; -централізоване планування й адміністративно-командне управління в економіці, спрямовані на максимізацію виробництва та кількісні показники при соціалізмі з метою створення бази матеріального достатку для запровадження комунізму; -регламентація з боку держави розподілу продуктів і послуг у суспільстві, відповідно до потреб його членів; -декларована рівність умов, що має забезпечити громадянам всебічний соціальний розвиток і необхідне отримання матеріальних і культурних благ; -прагнення нівелювати будь-які відмінності між соціальними класами, групами, а також націями. Крім того, комунізм дав поштовх для виникнення і трансформації різноманітних неокомуністичних та ультралівих течій, таких як маоїзм, троцькізм, сталінізм, ходжизм та інші. А посткомуністичну добу слід розглядати не тільки як період кризової невизначеності, а й як час усталення соціально-культурних форм життя. Починаючи з Нового часу (часу Модерну) — доби буржуазних революцій, усвідомлення історично визначальних незбігів між, зазвичай, свідомими — раціональними — суспільно значущими діями та вчинками людей («розумних істот») та непередбачуваними в жодному свідомому намірі наслідками їхнього спільного, колективного життя (як «політичних тварин») сформувалося в класичний (модерний) тип соціально-політичних теорій, взагалі політичної філософії. Її визначальна особливість, закладена вже часом Модерну, полягала у тому, що політична теорія від початку спрямовувалася на вирішення подвійного завдання. Перше — виявити раціональну структуру — сутність, загальний закон — соціальних рушійних сил і катаклізмів. Друге — створити таку систему політичних ідей, на основі яких можна було б надати колективним формам людського життя належної цілераціональності, свідомої передбачуваності. Відоме якраз з цієї доби гасло «знання є сила» у тогочасній політичній теорії відкриває свій справжній смисл тотальної волі до влади у формі проективного панування над суспільством на засадах раціонального контролю. Виникає система універсальних світоглядних упереджень, найзагальніших припущень, на яких ґрунтуються всі подальші емпіричні судження про побудову світу в цілому і, зокрема, про закономірності суспільного життя, чинники його розвитку та можливості його наукового осягнення. Головний напрям посткомуністичних перетворень суспільства, зв’язаний передовсім з ідеєю звільнення від тоталітаризму, викликав до життя реґіональну культурну плюралізацію суспільства.

23.Тлумачення терміна "квазі-еліта" (іноді її ще називають псевдоеліта) складне. Визначальними характеристиками квазіеліти це, перш за все, сакралізація, тобто наділення явищ, людей "священним" змістом, впровадження у суспільну свідомість низки потрібних постулатів. Для громадян таке обожнення влади обертається насадженням духу недовіри, страху, доносу, а водночас сліпою вірою в мудрість можновладців. Іншою характерною рисою квазіеліти є подвійність її свідомості. Свідчення тому - подвійні стандарти, які передбачають, що думати можна одне, а говорити інше .Наслідком подвійної свідомості і маневрів квазіеліти є виникнення подвійної істини - однієї для всього світу, а іншої - для самої квазіеліти. Квазіеліта - це соціальне, колективне явище. Для здійснення переходу до іншої, не ілюзорної, а реальної соціальної конструкції необхідне не тільки нове духовне формування народу, а й становлення істинної еліти. Квазіеліту ще інакше називають псевдоеліта, антиеліта, охлократична еліта. Квазіеліта — це група людей, яка займає провідні позиції в політичній системі, але не відповідає сучасній моделі елітарних рис, не здатна виконувати належним чином свої функції. Такі еліти компенсують свою професійну неспроможність, інтелектуальну вбогість активною демагогічною діяльністю, вміло використовуючи інстинкти і стереотипи натовпу у своїх користолюбних цілях.

24.Із появою перших держав на терит.Старод.Сходу(Єгипті,Месопотамії,Індії,Китаї) поали формуватися перші політичні уявлення та знання.Політична думка країн Старод.Сходу мала особливості: обґрунтовувала божественне походження влади, ототожнювала державну владу з владою царя або імператора, визнавала божественне втручання в управління державою і визначення людської долі, проголошувала верховенство етичних принципів над по­літичними, мала прикладний характер, тобто торкалися питань управлін­ня, а не структури і функцій політичних інститутів. ЄГИПТЯНИ вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра, який владарював над богами і людьми. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам – Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої – боги і фараони, підніжжя – народ. Між ними – жерці, знать, чиновники. Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо. ВАВІЛОНЯНИ залишили одну з найцінніших пам’яток східної політико-правової думки – Закони Хаммурапі. З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність. В Індії були поширені такі реліг. вчення: індуїзм, брахманізм ,буддизм. БУДДА- Його вчення зосереджено на особі, яку необхідно позбавити від постійних страждань. Заперечував теорію божественного походження каст і царської влади. Пропонував людям відмовитися від бажань і пристрастей, зробити своє життя непідвладним впливу середовища. Суспіл.-політ.устрій Індії поділявся на 4 касти:1)каста жерців(брахманів),2)каста воїнів(кшатріїв),3)каста ремісників,торговців,селян(вайші),4)каста рабів(шудрів). У Старод.Китаї існували релігійно-філософ.напрями: конфуціанство,школа легістів,даосизм. КОНФУЦІЙ -. Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є “сином неба”, його влада має божественне походження. Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів, був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності. МО ЦЗИ– засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. Мо Цзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей. Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави та управління. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі. ШАН ЯН – виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання (легізм). Стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися на основі єдиних, чітко визначених законів – “фа” (звідси китайська назва цієї школи – “фація”), які спираються на суворі покарання. Однак вони вважали,що законів повинні дотримуватися прості громадяни,а правителі повинні ц закони створювати. Засновником даосизму був філософ в 6ст.до н.е. Лао Цзи. Даосизти вважали ,що людина є частиною природи і заперечували існування держави як такої. Політична думка в Стародавній Греції і Стародавньому Римі ґрунтувалася на засадах індивідуальної свободи людини ,її громадянського обов’язку.Античні філософи досліджували форми держ.устрою,питання права,приватної власності. Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям, насамперед, творчістю “СЕМИ МУДРЕЦІВ” . СОЛОН ввійшов в історію як родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження. ДЕМОКРІТ – його вчення особливо вплинуло на розвиток політичної ідеології: про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, державу і закони як штучні утворення людей внаслідок природного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент “хорошої” держави. Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. СОКРАТ – вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану протии народу, – тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших – плутократією, а правління всіх – демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу. ПЛАТОН– суспільство повинно поділ.на 3 верстви:правителів,воїнів,торговців,ремісників і селян.Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Ідеальна держава Платона – це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один – найдостойніший), або аристократією – владою декількох кращих. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління – тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Платон заперечував не взагалі демократію як владу натовпу – охлократію. Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них.. АРІСТОТЕЛЬ –Займався проблемами походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей . Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об’єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. ПОЛІБІЙ–Історія державності – природний процес у межах циклу: царство – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Полібій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за протилежними ознаками: царство – з тиранією, аристократію – з олігархією, демократію – з охлократією. Найраціональніша форма держави – змішане правління царя, старійшин і народу .Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна одній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що забезпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад. МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН - Державу Цицерон визначає як справу, надбання. Звідси походить і її назва – республіка .Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом.. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

25.Конституція України - це Основний Закон України, закріпляючий фундаментальні положення організації й функціонування української держави й суспільстві. Конституція України прийнята вищим представницьким органом державної влади - Верховною Радою України, що є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України виражає суверенітет і волю українського народу, громадян України всіх національностей. Основний Закон України (Конституція України) - це нормативно-правовий акт, що володіє найвищою юридичною чинністю. Закони й інші нормативно-правові акти застосовуються на основі Конституції України й повинні їй відповідати. Таким чином, Конституція України є основою чинного законодавства української держави. Її норми перебувають у центрі системи права, забезпечують єдність і несуперечність норм права, закріплених у різних нормативно-правових актах. Конституція України гарантує можливість звернутися в суд для захисту конституційних прав і воль людини й громадянина, використовуючи для цього як юридична підстава винятково Конституцію України. Конституція України - нормативно-правовий акт, що закріплює не тільки норми, але й принципи права. Нормативні встановлення Основного Закону України мають не тільки регулятивний, але й установчий, програмний, політичний характер, що свідчить про те, що Конституцію України також необхідно розглядати і як політико-правовий акт-документ. Щодо процедури схвалення Конституції виявилися такі підходи: 1) узгоджений конституційний проект виноситься на референдум; 2) Конституція приймається двома третинами депутатського складу Верховної Ради; 3) для прийняття Конституції скликається конституанта, порядок формування якої визначається законом. Нова Конституція, яка була прийнята парламентом 28 червня 1996 року, закріпила цивілізовані стандарти прав і свобод громадян, принципи верховенства закону і поділу влади, визначила статус української держави як суверенної, демократичної, правової і соціальної. Однак як результат компромісу між гілками влади, а також політичними силами, Конституція не позбавлена ряду суперечливих моментів, особливо тих, що стосуються гарантій деяких соціальних прав громадян, статусу депутата, процедур імпічменту, розпуску парламенту, меж компетенцій між державними органами і органами самоврядування, затягування терміну реформування судової влади. У грудні 1994 р. Президент Л. Кучма вніс до парламенту проект конституційного закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», який після піврічних гострих дебатів був прийнятий шляхом Конституційного договору між двома гілками влади (законодавчою і виконавчою). Конституційний договір закріпив в Україні президентсько-парламентську модель державного правління, яка була узаконена чинною Конституцією. Конституційний договір вніс ряд істотних доповнень, спрямованих на зміцнення виконавчої вертикалі й обмеження прерогатив представницької радянської влади. Основні зміни щодо статусу органів влади, зафіксовані у Конституційному договорі, стосуються насамперед значного розширення прерогатив президентської влади. Президенту надаються повноваження, якими він не був наділений чинною Конституцією, а саме: —формування уряду — Кабінету Міністрів, призначення, а також увільнення Прем'єр-міністра й інших членів Кабінету Міністрів; —подання кандидатур для призначення Верховною Радою Голови Верховного Суду України, Голови Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України, Голови правління Національного банку України, а також суддів Верховного Суду України і Вищого арбітражного суду України; —призначення за поданням Міністерства юстиції України і погодженням з Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України суддів загальних та арбітражних судів; —призначення й увільнення (у випадку порушення Конституції і законів України) голів обласних і районних державних адміністрацій, а також позбавлення повноважень голів місцевого самоврядування; призначення всеукраїнського референдуму. Ці повноваження передбачають також, що для подолання президентського вето тепер потрібно дві третини, а не половина голосів фактичного складу Верховної Ради. Конституційний договір чіткіше визначав статус Верховної Ради як законодавчого органу на відміну від попереднього розпливчастого конституційного формулювання. Встановлена процедура парламентського вотуму недовіри урядові. Він може бути висловлений за таких обставин: у випадку незгоди Верховної Ради з програмою Кабінету Міністрів або несвоєчасного подання урядом проекту державного бюджету на парламентські слухання. Крім цього, встановлений термін (рік після прийняття парламентом урядової програми), протягом якого накладається мораторій на процедуру вотуму недовіри. Жорстка виконавча вертикаль виявляється і тоді, коли рішення органів місцевого самоврядування, а також їх голів (у випадку порушення ними Конституції і законів України) можуть бути призупинені головами адміністрацій відповідного рівня до їх вирішення в суді; коли рішення голів органів місцевого самоврядування у частині делегованих повноважень державної адміністрації можуть бути скасовані головами державних адміністрацій відповідного рівня. Крім цього, Конституційний договір закріпив статус змішаної мажоритарно-пропорційної виборчої системи. Згідно з його положеннями створено легітимну процедуру прийняття нової Конституції України, а саме: узгоджений між суб'єктами Конституційного договору конституційний проект може бути винесено на всенародний референдум.