politologiya_pit (1)

48-49. Можна розказувати про кредит від МВФ, допомогу ЄС і так далі. і тоді виходить, що захід не розвалює українську економіку, а навпаки.МВФ створено з метою регулювання валютних відносин між країнами, тобто є з 1-єї сторони контролером валютної поведінки а з ін.. джерелом фінансування дефіцитів платіжних балансів державю. Зовнішнє фінансування Укр. Здійснюється в основному МВФ. Етапи: 1994-1995- гіперінфляція було надано фін допомогу у вигляді системної трансформ. Позики на суму 764млн. для підтримки балансу Укра. 1995-1998 Укр отримала кредит за програмою»Стенд бай» 1.8 млд дол.. для підтримки курсу нац.. валюти. 1998-2004 розририла фінансування до 2.6 млд дол.. 2004-2005 обрана програма»Стенд бай», країна мала право отримати кредит. 2014 Починає вести системні відносини з МВФ. Отож фінансові структури зацікавлені в розвитку економіки Укр а не її розвалі.

50. За Боденом влада держави - постійна й абсолютна. Це вища і незалежна влада як усередині країни, так і у відносинах із закордонними державами. Вище носія суверенної влади тільки Бог і закони природи. Суверенітет Ж. Боден розумів як незалежність держави від Папи Римського, від церкви, від іншої держави. Суверенітет як верховна влада дає права: 1. Видавати і скасовувати закони. 2. Оголошувати війну й укладати мир. 3. Призначати вищих посадових осіб. 4. Здійснювати верховний суд. 5. Милувати. 6. Чеканити монету. 7. Установлювати еталони міри і ваги. 8. Стягувати податки. Державу Боден визначав як правове управління багатьма родинами і тим, що в них є загальне на основі суверенної влади. Держава - це правове управління згідно зі справедливістю і законами природи. Правом воно відрізняється від зграї розбійників чи піратів, з якими не можна укладати союзів. Держава - сукупність родин, а не окремих осіб. Сім'я - основа й осередок держави. У сім'ї Ж. Боден розрізняє три види владних відносин: 1. Подружні. 2. Батьківські. 3. Панські. У наш час вчення Жана Бодена досить актуальне. По-перше: Суверенітет притаманний тільки державі, як невід'ємна якість верховної влади в країні. По-друге: Суверенітет - необмежений, він або є, або його немає, його не можна обмежити. По-третє: Суверенітет -неподільний. Проте сучасне розуміння державного суверенітету дещо ширше. У сучасному розумінні суверенітет - це виняткове право здійснювати владу у певній державі (рідше — на окремій території, над окремою групою осіб) незалежно від будь-кого. Розділяють три види суверенітету: - державний; - народний; - національний.Державний суверенітет проявляється у властивості державної влади самостійно видавати загальнообов’язкові для всіх членів суспільства правила поведінки, визначаючи і забезпечуючи єдиний правопорядок, права і обов’язки громадян, посадових осіб, державних, партійних, громадських організацій і органів. Існує повний, формальний і частково обмежений суверенітет. Формальний суверенітет юридично і політично проголошений, а фактично, в силу поширення на нього впливу інших держав, які диктують свою волю, не здійснюється.

51. Фашизм — різновид політичного режиму, концепція, а також радикальна авторитарна імперіалістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни й панування. Започаткував Муссоліні. Ознаки: - фашисти зазвичай мають тверду позицію проти будь-якого розділу зв'язку політичних поглядів на лівий-правий спектр, вважаючи його недостатнім для опису своїх переконань. - обґрунтування переваги і обраності однієї, обраної в силу цього панівної нації (під нацією, як і під державою, розуміється один індивід (як правило, масштабів культу особи), або їх невеличка група, що триває історично і об'єднаних однією ідеєю сильної особистості, мілітаризму, тоталітаризму, постійної війни, і панування) дискримінація стосовно інших «чужорідних», «ворожих» націй і національних меншин, класів, рас, індивідів, груп індивідів (бо можуть мислитись лише в державі), суспільств,партій, профспілок і тд.. Антиіндивідуалізм. Особиста позиція в колективі, наприклад, національного характеру, етнічного, расового або соціальних класів, або щодо організацій громадянського суспільства — пригнічується; - утвердження насилля і терору з метою придушення політичного противника і будь-яких форм інакодумства; Нижче наведене висловлювання Ренана, Муссоліні вважає передфашистським: «Розум, знання — продукти Людства, але це химера — бажати розуму безпосередньо для народу і через народ»; «Для існування Розуму зовсім немає необхідності, щоб він був загальним надбанням». Позитивне ставлення до насилля. - насадження режиму, заснованого на принципах тоталітарно-корпоративної державності, однопартійності та вождизму. Фашизм можна розглядати як крайню форму колективізму; - заперечення демократії та відкритості влади; - мілітаризація суспільства, створення воєнізованих формувань, і війна як обов'язок. Фашизм рясно користується популістською термінологією: заклики до героїчних масових сил, щоб відновити славу минулого, і вимагає вірності єдиному лідеру, який, як правило, досягає масштабів культу особи. - проти ліберальних доктрин. Фашистське розуміння «влади» не має нічого спільного з поліцейською державою. Комунізм — політична ідеологія, заснована на ідеї суспільної власності на засоби виробництва, суспільства загальної рівності та свободи, безгрошового забезпечення товарами та послугами. Ознаки: - Безкласовий стан суспільства; - Перехідний лад соціальної організації суспільства, в якому панує державна власність на засоби виробництва та планова економіка, за умов широкої низової демократії робітничого класу ("диктатура пролетаріату"). - Теоретична концепція майбутнього безкласового суспільства, бездержавної суспільної організації, що ґрунтується на спільному володінні засобами виробництва. Він виходить з принципу: «від кожного — за здібностями, кожному — за потребами». - Політичне утопічне вчення та програма політичних партій і рухів, що безпосередньо походить з цієї концепції. Тому основні відмінності фашизму та комунізму полягають в тому, що фашизм передбачав класове сусп-во, а комунізм - безкласове, комунізм - демократію, фашизм - заборону власної думки. Але я думаю, що не все так просто. Тому що фіг там була свобода слова при комунізмі. І культ вождя був, хоча це якраз особливість фашизму. І як приклад - сучасна діяльність Комуністичної партії, яка забезпечує бойовиків зброєю. і підтримує розкол України. і є винною у смерті уукраїнських військових, тому її діяльність зараз більше нагадує фашизм.

52. Комплектація кадрів державної служби передбачає низку систем: патронатну, систему оцінки заслуг, закриту, відкриту. Система заслуг у свою чергу включає такі підсистеми: кадрову систему, яка ґрунтується на призначенні державного службовця на основі публічно-правового принципу і передбачає встановлення ієрархічного порядку посад, їх залежність від освітніх рівнів (вона існує в усіх країнах Європи, за винятком Нідерландів та Бельгії); найману систему, що існує в Нідерландах, Бельгії та Данії, передбачає контрактний спосіб набору на державну службу, заміщення будь-якої посади сторонніми кандидатами на основі спеціального тестування, більшу свободу і відповідальність начальників служб за кадрову політику свого персоналу порівняно з кадровою системою; змішану систему — ґрунтується на поєднанні кадрової та найманої систем і застосовується в більшості країн Європи, поряд із названими системами.

53. Політична еліта — це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контр-еліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконання політичних рішень. Основними концепціями еліт є моністична та плюралістична. Моністична концепція еліт сформульована у працях В. Парето, Р. Міллса, П. Бірнбаума. За Парето вона є однорідною; усвідомлює, що є прошарком, відокремленим від суспільства, об'єднана спільністю соціального походження та досвіду, відзначається солідарністю при захисті власних інтересів. Має зверхність над масами, що виявляється у таких елітарних психологічних якостях, як енергійність, мужність, доброчесність. Втрата елітою цих якостей призводять до її занепаду. Всередині еліти відбуваються зміни (так звана циркуляція еліт), під час яких вона допускає у свої ряди нових членів і тим самим зберігає своє панування або чинить опір структурному і кадровому оновленню, що призводить до революцій. Міллс намагається охарактеризувати американську політичну еліту, яка на його думку, складається з трьох груп: політичної верхівки (президент, його радники, вища адміністрація); економічної верхівки (керівники транснаціональних корпорацій); військової верхівки (командування та стратеги Пентагону). Кожна з цих груп є частиною єдиної уніфікованої та згуртованої владної еліти. За Бірнбаумом еліта є закритою соціальною групою, яка передає своє становище із покоління в покоління через механізм соціалізації — сімейне виховання та систему середньої і вищої освіти.. Прихильники плюралістичної теорії еліти критично ставляться до розуміння керівної еліти як однорідного прошарку, якому властиве самовідтворення. Вони вважають, що у суспільстві існують багато політичних еліт, які змагаються між собою за владу. Найвідомішим представником цієї концепції є Р. Даль, Р. Арон. Даль, досліджуючи функціонування влади на рівні міста, дійшов висновку, що вона проходить шлях від абсолютної олігархії до функціональної поліархії. У зв'язку з цим він виділив три періоди владної трансформації протягом століття, при яких змінюють одна одну різні еліти: 1) період влади патриціїв, коли керують авторитетні і багаті люди; 2) період підприємців, коли управління здійснюють представники великого бізнесу, котрі мають гроші, але не мають високого престижу; 3) період влади «екс-плебеїв», коли керують вихідці із нищих верств населення, переважно етнічних меншин, істотними рисами яких є не багатство, а високий соціальний престиж і популярність. Арон вважає, що чіткого розмежування між цими групами — «правлячими категоріями» — немає, можливий взаємний перехід між ними або навіть одночасне перебування у багатьох із них. Р. Арон робить висновок, що поліархія є невід'ємною рисою демократії як своєрідного результату суперництва різних правлячих груп між собою. Саме завдяки демократії, на думку Р. Арона, жодна з правлячих груп не може тривалий час здійснювати керівництво державою. Отже, спільним для цих концепцій є визнання еліти як правлячої меншості, що має перевагу над більшістю завдяки своєму багатству, соціальному престижу, компетентності, політичній активності і здатності відтворювати себе через механізми соціалізації (сімейне виховання й елітарну освіту). Основна відмінність між цими концепціями полягає в тому, що прихильники моністичного підходу до оцінки еліти наголошують на її однорідності, замкнутості, горизонтальній мобільності (переміщення можливе лише в межах елітних груп) та її непідконтрольності з боку більшості навіть при демократичних інститутах.

54-55. Націоналізм це - 1. а. Відданість нації, патріотизм; б. Надмірний, вузький чи егоїстичний патріотизм, шовінізм. 2. Вчення, що національний інтерес, безпека більш важливі, ніж інтернаціональні міркування. 3. Оборона національної незалежності. З вищезазначеного можна зробити висновок, що націоналізм — специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика. Насправді всі держави побудовані на національній основі. Націоналізм не можна, по-перше, трактувати однозначно негативно, як це робив марксизм-ленінізм; по-друге, це є поняття позитивне в цілому, якщо не ототожнювати його з шовінізмом, тим більше з нацизмом. І якщо розрізняти націоналізм поневоленого народу, який бореться за своїх людські і національні права, від націоналізму імперського, який поневолює переможені народи і є шовінізмом – різновидом націоналізму найнегативнішого. Отже, імперсько-шовіністичний націоналізм - це ідеологія, спрямована на завоювання, поневолення та позбавлення свободи інших народів. Націоналізм фашистського типу можна назвати нацизмом. Учені ототожнюють нацизм на практиці як одну з форм ультраправої політики. Ультраправі теми нацизму включають аргументи, що окремі люди мають право домінувати над іншими, і суспільство повинне за допомогою чистки позбавлятися від нижчих верств. Детальніше нацизм описується у книзі А. Гітлера "Моя боротьба".

56. Варто віділіті наступні прінціпові Відмінності между парламентськиїх и Президентський системами влади: 1. У парламентській Системі власти глава Уряду и его кабінет підзвітні перед законодавчо Владом, залежався від довіри парламенту и могут буті відправлені у відставку при вісловленні їм вотуму недовірі. За презідентської системи влади президент обірається на встановлений констітуцією Термін и при звічайній обставинні НЕ может буті відправленій у відставку путем вінесення Йому вотуму недовірі парламентом. ВІН прізначає уряд. 2. Презіденті обіраються путем прямого народного Голосування, або через колегію віборніків, а прем'єр-міністрі обіраються парламентами. Однак Варто пам'ятати, что процес такого Вибори может мати різноманітні форми. 3. Третя фундаментальна відмінність має особливе значення для країн перехідного періоду, Які перебувають в процесі побудова демократичних держав. У парламентській Системі Правління виконавча влада є Колективний чі колегіальною, у тієї годину як у Президентський системах Правління влада є одноособовою, неколегіальною. У суто парламентських системах стійбище прем'єр-міністра в Уряді может сильно відрізнятіся, починаючі від велічезної ПЕРЕВАГА до фактічної рівності з іншімі міністрамі, альо при цьом всегда зберігається відносно високий ступінь колегіальності при прійнятті РІШЕНЬ. На протівагу цьом, члени Уряду в Президентський системах влади є позбав Радника чі підлеглімі президента. Слід Зазначити, что найбільш Важливі решение у парламентських системах власти повінні прійматіся всім складом кабінету Міністрів, а не позбав прем'єр-міністром. Навпаки, у Президентський системах Правління найбільш Важливі решение могут прійматіся президентом за узгодженням, без узгодженням, чі даже усупереч пораді Уряду.

57. Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень, що зокрема передбачає з'єднання в руках президента повноважень глави держави і глави уряду. Термін «президентська республіка» говорить сам за себе: президент грає в республіці домінуючу роль. Основними її ознаками є: • чіткий поділ законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, а взаємини між ними будуються на базі принципу так званих «стримувань і противаг»; • президент — глава держави і виконавчої влади; • принцип парламентської більшості при формуванні уряду не діє; президент самостійно, з мінімальною участю парламенту, формує «уряд», що відрізняється від звичайного уряду тим, що воно не є органом, який приймає колегіальні рішення; • рішення приймає президент; • політична відповідальність уряду перед парламентом відсутня; • президент одноосібно керує виконавчою владою, посада прем'єр-міністра не передбачається; • президент несе відповідальність тільки в порядку імпічменту і може бути усунутий з посади. Президентсько—парламентська республіка — форма правління, вид змішаної республіки, за якої глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом (Росія, Франція, Україна).

58. Структурно-функціональний аналіз дає можливість розглядати політику як деяку цінність, систему, що має складну структуру, кожний елемент якої має певне призначення і здійснює специфічні функції, спрямовані на задоволення відповідних потреб системи. Елементи структурно-функціонального підходу до явищ, подій політичного життя суспільства є в працях Платона і Аріс-тотеля, Гоббса, Спінози, Руссо, а також Дюркгейма, Малиновсь-кого, Радкліфф-Брауна. В сучасній системній формі структурно-функціональний метод використовується соціологічною школою (Парсонс, Мертон та ін.) Якщо ж структурний елемент підходу належить до будь-якої організації людського співжиття: сім'ї, громадським об'єднанням, суду, різноманітним комісіям, законодавчим органам та ін., то функціональний співвідноситься з діяльністю організацій і зовнішнім ефектом її впливу. Суть структурно-функціонального підходу полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що належить досліджувати, і визначенні їх місця і значення, функцій. В усіх соціальних концепціях, де суспільство розглядається системно, в тому чи іншому вигляді присутній і структурно-функціональний підхід. Метод біхевіоризму передбачає дослідження реальної поведінки суб'єктів політики незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка надходить від інших. Тут аналізується поведінка, зумовлена не певними цінностями, нормами, а ситуацією. Тобто, за теорією біхевіористів, від політика можна очікувати будь-якої дії залежно від ситуації. Наприклад, патріот може бути корупціонером, а колишній злочинець - чесним політиком, якщо одна ситуація стимулює попит на корупційні дії, а інша ці дії обмежує або взагалі виключає. Отже впровадження цього методу в наукових дослідженнях дає змогу зняти маску лицемірства з політиків і показати їхні реальні дії.

59. Однією з найбільш поширених форм правового імунітету виступає недоторканність, яка може поширюватися як на індивідуальних суб'єктів, так і колективних (юридичних осіб). Складність аналізу недоторканності полягає в тому, що цей термін однаково може використовуватися як щодо осіб, так і щодо предметів матеріального світу. Так, в Конституції України проголошується і гарантується, по-перше, принцип забезпечення права на свободу та особисту недоторканність Значення терміна “недоторканність” полягає в тому, що це “гарантія від усіх посягань з боку будь-кого, закріплена в законі” або “те, що не можна псувати, знищувати, паплюжити через значимість та важливість” Деякі науковці пропонують ввести таке поняття, як “обмеження недоторканності”, відносно осіб, які наділені імунітетом. Ця пропозиція обґрунтовується тим, що існування принципу презумпції невинуватості, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, в деяких випадках суперечить правовому імунітету Звернемо увагу на недоторканність дипломатичних агентів, дипломатичних представництв і співробітників консульських установ. До дипломатичного агента не можуть бути застосовані ніякі запобіжні заходи, в тому числі затримання або арешт, яка б процедура їх отримання не супроводжувала. Враховуючи те, що рішення про попереднє ув'язнення в Україні приймається виключно в судовому порядку, що повністю відповідає прийнятим зобов'язанням про забезпечення недоторканності консульських установ, затримання як короткочасний запобіжний захід, який пов'язаний з обмеженням волі, може обиратися трьома категоріями осіб: органом дізнання, слідчим, суддею, що по відношенню до консульської посадової особи не відповідає вимогам обмеження особистої свободи інакше як за умови винесення рішень компетентними судовими органами.  Посадові особи міжнародних організацій, за традицією, тенденції якої проглядаються під час аналізу змісту міжнародних конвенцій, користуються меншим обсягом правового імунітету порівняно з дипломатичними агентами, за виключенням Генерального секретаря ООН та його заступників, членів Міжнародного суду ООН, яким надані дипломатичні імунітети.

60. Американська система державного управління характеризується такими ознаками: 1) державне управління ґрунтується на президентській формі правління і бінарній партійній системі; 2) пріоритет права та індивідуалізму у відносинах між державою і суспільством, застосування принципу: законодавство, управління і судочинство; 3) несумісність адміністративно-управлінських посад з іншими посадами; 4) жорсткий механізм стримувань і противаг; б) децентралізація влади у прийнятті політичних рішень; 6) обмежене втручання держави в економічну та соціальну сфери; 7) найменший державний сектор економіки (складає 10 % від національного господарства) і найменші державні витрати (20 % від ВВП); 8) екстраполяція принципів і методів приватного бізнесу на державне управління; 9) висока мобільність і конкурентність працівників державної служби; 10) високий ступінь контролю керівників над підлеглими; 11) високий ступінь свободи і відповідальності управлінців за прийняття рішень; 12) відкрита наймана система набору і підбору на державну службу. Японське державне управління грунтується на монархічній формі правління і партійній системі з домінуванням останньої. Для нього характерними є: 1) суспільна ієрархія, шанобливість, покірність і схильність до добровільного підпорядкування; 2) повільне просування по службі, його залежність не від особистого успіху, а від послуху і певного вікового цензу; 3) збереження пожиттєвого найму, відданість корпорації, корпоративним цінностям вважається позитивною рисою і всіляко заохочується в управлінській діяльності; 4) груповий принцип ухвалення рішень і груповий контроль; б) національне регулювання економіки, яке передбачає заохочування конкуренції між підприємствами; 6) наявність сильних протекціоністських заходів у сільському господарстві та поміркованих в промисловості; 7) найнижчий рівень соціального державного забезпечення, перекладання цієї функції на сім'ю; 8) в Японії існує закрита система у формуванні управлінських кадрів, яка не передбачає вузької спеціалізації, а загальну підготовку і особисті якості. Європейська модель державного управління має всі форми державного правління, за винятком президентської, і ґрунтується, як правило, на партійній системі обмеженого політичного плюралізму. Для неї характерні закрита система державної служби (за винятком Великої Британії), кадрова, наймана і змішана системи набору державних службовців. На відміну від США державне управління тут має більший обсяг повноважень у економічній і соціальній сферах, що виражається у великому обсязі державних податків і державних видатків (30— 45 % від ВВП). Еліта на вищих рівнях державної служби має високий престиж.

61. Сучасний неоконсерватизм є більш модернізаційним, ніж традиційним, його умовно можна розділити на англосаксонський, який більше змикається з неолібералізмом у соціальноекономічній політиці, і християнськодемократичний — близький у соціальноекономічній сфері з соціалдемократією. Однак у інших сферах суспільного життя ці два види неоконсерватизму відстоюють ідеї твердого правового і морального порядку, розумного обмеження людини в ім'я збереження здорових начал національного буття, меритократичного (аристократичного) державного управління. Лібералізм умовно можна розділити на такі напрями: класичний лібералізм, соціальний лібералізм, неолібералізм, лібертаризм. Неолібералізм грунтується на вченнях М. Фрідмана і Ф. Хайєка. Представники цього напряму критикують державне регламентування економіки як економічно неефективне, що породжує безладдя і корупцію, відстоює ідеї повної приватизації і ринкових саморегуляторів. Неолібералізм розглядає державне регулювання економічних і соціальнокультурних процесів як у комуністичній, так і соціалліберальній інтерпретації як дві форми «конструктивістської єресі».

62. Етнос — це стійка культурна спільнота, котра має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні культурні та психологічні риси, що сформувалися впродовж століть. державне утворення, яке шляхом воєн мобілізує різні групи в єдиний етнос. Основним засобом мобілізації етносу на воєнні дії був страх перед чужинцями. Він мав найбільший ефект на рівні етносвідомості, оскільки проводив різку межу між «ми» і «вони». Існує два способи утворення етносу: об'єднання та поділ. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого — утворюється внаслідок сектантського розколу або етнічного розпаду, при якому одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільнотою. Нація — це етно-політична спільнота, яка має спільні територію, громадянську культуру, економіку, правову і політичну системи. До її складу входять усі громадяни, незалежно від етнічного, соціально-класового походження, релігійної належності. Перший спосіб формування нації грунтується на тому, що централізована держава, ядро якої становить аристократична етнічна верства, об'єднує у собі інші регіони, етнічні групи, поширюючи на них єдину державну юрисдикцію, цінності, формуючи єдиний національний ринок.

63. Етнос — це стійка культурна спільнота, котра має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні культурні та психологічні риси, що сформувалися впродовж століть. Важливим елементом етносу є спільна історична територія, де проходив процес його становлення і розвитку. Для етнічної ідентифікації більше має значення символічний зв'язок з територією, ніж реальний факт проживання на ній. У свідомості членів етносу вона сприймається, насамперед, як священна земля предків, визначних релігійних і політичних діячів. Якщо навіть члени етносу перебувають у діаспорі, то довго зберігають у пам'яті символічні образи цієї землі. До основних елементів етносу також відносяться такі психологічні й культурні явища, як історична пам'ять, мова, релігія і держава. Однією з основних категорій етнополітики є нація. Територіальна концепція, що є власне західною, виділяє такі основні елементи нації, як спільна територія, спільна громадянська культура, спільні економіка, правова і політична системи. Нація включає ті самі системні елементи, що й етнос, але деякі з них розуміються по-іншому. Скажімо, спільна історична територія в структурі етносу, як уже зазначалося, має символічний зміст, а в структурі нації — тільки реальний (тобто не може бути нації без території)

64. Політологія як наука про політику вивчає певні закономірності та тенденції політичного життя. Законам політичного життя не властиві такі ж стійкість і необхідність, як законам природи. Політичні закономірності — це стійкі й необхідні зв'язки між політичними явищами і процесами, на підставі яких можна прогнозувати майбутні політичні події. Однак про достовірність цього передбачення не можна стверджувати з такою точністю, як на підставі природного закону.

65. Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідеологічними орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висуває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетними завданнями для соціал-лібералів є рішуче здійснення економічних реформ як основи для поліпшення добробуту людей і зміцнення державності. Вони розглядають державу як інструмент забезпечення правових умов для гідного життя і безпеки людини, а не як найвищу цінність. У попередній Верховній Раді України цей напрям репрезентували групи «Реформи», «Єдність», Міжрегіональна депутатська група. соціал-ліберальні партії (лівоцентристські) — ЛПУ, НДПУ, СДП. Політичні сили консервативного спрямування ще не сформувалися, оскільки немає соціально-класової структури, яка б сповідувала цінності європейського консерватизму (власності, сім'ї, релігії, чіткого порядку). Тому часто консерватизм українських партій тяжіє до консервування віджилих структур і способів взаємодії. У попередній Верховній Раді України неоконсерватори були репрезентовані фракціями «Державність» і «Народний Рух України». Вони мали прихильників у інших фракціях, зокрема в «Реформах», «Центрі».