politologiya_pit (1)

38. Соціальну революцію завжди здійснюють люди (класи, суспільні прошарки). Своїми діями вони й визначають її хід. Звідси є підстави стверджувати, що рушійною силою соціальної революції є найбільш свідомі, передові й прогресивні на даний час класи чи верстви суспільства. Такими, для кожної із історичних епох, були прогресивно налаштовані: аристократія, буржуазія та пролетаріат (робітничий клас у союзі з біднішим селянством), які відповідно здійснили феодальні, буржуазні та соціалістичні революції. В кожну історичну епоху вони рухали революційний процес. Концепція світового революційного процесу виступала теоретичною основою зовнішньої політики СРСР та його союзників, насамперед по Організації варшавського договору. Ставка у ній робилася на протиборство з капіталістичними державами, передусім США та їх союзниками по НАТО. Надавалася всебічна, у тому числі й воєнна, підтримка національно-визвольній боротьбі, як одній з «революційних сил» сучасності. Наявність у СРСР і США величезних арсеналів ядерної зброї робила протиборство двох світових систем особливо небезпечним. Світ балансував на грані термоядерної війни. Величезні матеріальні засоби відволікались СРСР для підтримки соціалістичних держав та країн «соціалістичної орієнтації*».  Небезпека нової світової, тепер уже термоядерної, війни примусила керівників СРСР висунути ідею мирного співіснування двох світових соціально-економічних систем, переходу від воєнного протистояння і конфронтації до мирного суперництва в економічній сфері. Однак мирне співіснування не поширювалося на національно-визвольний рух і боротьбу робітничого класу в капіталістичних країнах, що створювало можливість СРСР продовжувати надавати підтримку цим «революційним силам» сучасності, у тому числі через комуністичні партії.     Завершенням еволюції теорії світового революційного процесу було висунення М. С. Гобрачовим ідеї нового політичного мислення, яка, виходячи з існування реальної загрози знищення людства у світовій ракетно-ядерній війні, передбачала спільну для всіх держав відмову від застосування сили чи погрози силою у сфері міжнародних відносин, перехід до правових, договірних стосунків між усіма державами світу.   Марксистська концепція світового революційного процесу певною мірою відображала реальні процеси розвитку міжнародних відносин у XX ст., хоча відбувалось це у вкрай ідеологізованій формі. Ознайомлення з нею допомагає зрозуміти зовнішню політику СРСР та його союзників. Розпад світової системи соціалізму й самого СРСР позбавили цю концепцію сенсу і зробили її надбанням історії.

39.. Стабілізаційна діяльність політичної системи полягає у її здатності з'ясовувати причини різноманітних конфліктів (класових, групових, міжетнічних, міжпартійних, міждержавних), попереджати їх поглиблення, знаходити вихід із конфліктних ситуацій шляхом досягнення компромісів, становлення консенсусу. Закономірністю політичної системи, за Д. Істоном, є прагнення до рівноваги, тобто забезпечення врівноваженості підсистем. Така рівновага може забезпечуватися або шляхом жорсткого контролю суспільного життя за допомогою політичних інститутів, або шляхом узгодження соціальних інтересів. Для стабільності політичної системи потрібні такі умови: - наявність механізмів досягнення і збереження постійної рівноваги суспільнополітичного життя; - своєчасне випередження і витіснення у політичній системі елементів, що порушують її нормальне функціонування; - постійне оновлення внутрішніх структур системи; - зв'язок внутрішньополітичних елементів із світовим політичним життям; - посилення універсальної і глобальної адаптивності системи. Функція соціальнополітичної модернізації. Суть її зводиться до того, що політична система реформує усі сторони суспільного життя. Якщо політична е літа не наділена відповідним реформістським потенціалом, то перехід від однієї системи до іншої супроводжується затяжними катаклізмами, стагнаційними процесами, постійним відтворенням старих структур, способів мислення і поведінки. Вибір шляхів модернізації суспільного життя, пошук особливих (саме для цієї нації) варіантів розвитку залежить від того, наскільки інститути політичної системи виявляють здатність до самооновлення, рішуче поривають з віджилими традиціями.

40. Основою політико-правової концепції Жан-Жака Руссо була ідея народного суверенітету; вважається, що саме він надав найточнішого визначення поняттю, саме його вважають основоположником теорії народного суверенітету. Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. Цей період характеризується станом свободи і рівності всіх. Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права. Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився від прав, що належали йому раніше. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній ним законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у такій державі, де законодавцем виступає народ. Руссо виділяє дві важливі ознаки народного суверенітету – невідчужуваність і неподільність. Відчуження суверенітету народу на користь окремих осіб або керівних органів, так і його розподіл між окремими частинами народу, згідно із поглядами Руссо, означало б заперечення суверенітету, як загальної волі народу. У концепції Руссо є важливим те, що він заперечує необхідність наявності правителя і тих, ким правлять. Саме Жан-Жак Руссо  інтерпретував поняття народного суверенітету, зміст якого за визначеними ознаками аналогічний до сучасного. Його концепція стала «доктриною» періоду Великої французької революції.

41. Конфуціанство-це передусім морально-етичне вчення, яке намагалося відповісти на питання про те місце, яке кожна людина займає в світі. У цьому і важливість цього вчення, оскільки, як я вже не раз відзначав у своїй роботі, на вченні Конфуція будувалося життя кожної китайської родини протягом майже двадцяти століть. Спираючись на традиційні погляди, Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави. Держава трактується ним як велика сім'я. Завдання своє він бачив у виробленні умов, за яких суспільство, організоване в державу, досягне гармонії, а отже, і добробуту. Зразком для Конфуція служила сім'я в тому вигляді, в якому вона вийшла з родового суспільства. У ній суворо дотримувалося підкорення молодших старшим, норми поведінки та обов'язки кожного були чітко регламентовані, старший в роді був її головою, розпоряджаючись сімейної, господарської, релігійним життям цього осередку суспільства. Всі члени сім'ї були пов'язані спільними заняттями, загальним культом предків, кровнородственной зв'язком, що забезпечувало монолітність колективу. Свій ідеал держави Конфуцій мислив близьким до цього типу. У центрі вчення стоїть фігура «благородного мужа» («цзюньцзи») - ідеального представника правлячого стану, діяння якого відповідно до чеснотами, вихованими їм у собі, за допомогою вчення Конфуція, забезпечують загальне благо. Конфуцій робить поступку, ймовірно, аристократії, кажучи, що «вищий»-той, хто «знає» від народження, інші ж, щоб бути корисними суспільству, повинні пройти підготовку вчителем. Влада імператора («сина Неба») уподібнюється влади, де молодші залежать від старших. Зображувана Конфуцієм соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей: «темні люди», «простолюдини», «низькі», «молодші», повинні підкорятися «благородним мужам», «кращим», «вищим», «старшим». Тим самим Конфуцій виступав за аристократичну концепцію правління, оскільки простий народ повністю відмежовувався від участі в управлінні державою. Щоправда, його політичний ідеал полягав у правлінні аристократів чесноти і знання, а не родової знаті і багатих, так що належить їм, ідеальна конструкція правління відрізнялася від тогочасних соціально-політичний реалій і завдяки цьому мала певний критичним потенціалом. Але в цілому для Конфуція і його послідовників, незважаючи на окремі критичні зауваження і судження, характерне швидше примиренське і компромісне, ніж критичне ставлення до існували тоді порядків. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взаємовідносини на засадах доброчесності. Цей заклик насамперед звернений до правлячих, оскільки дотримання ними вимог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі у поведінці підданих. Відкидаючи насильство, Конфуцій говорив: «Навіщо, керуючи державою, вбивати людей? Якщо ви будете прагнути до добра, то і народ буде добрим. " «Коли багатства розподіляються рівномірно, - зазначав він, - то не буде бідності; коли в країні панує мир, не буде небезпеки повалення (правителя). »Відкидаючи бунти і боротьбу за владу, Конфуцій високо оцінював блага громадянського миру. Негативно ставиться Конфуцій також і до зовнішніх воєн, до завойовницьких походів китайських царств один проти одного або проти інших народів («варварів»). Не відкидаючи в принципі самі гегемоністські претензії китайських правителів, Конфуцій радив їм: «людей, що живуть далеко і не підкоряються», необхідно «завоювати за допомогою освіченості і моралі». «Якби вдалося їх завоювати, - додавав він,-серед них запанував би світ.» Ці культуртрегерського і світоглядні мотиви надалі нерідко використовувалися китайськими правителями в якості морального прикриття своїх завойовницьких акцій і підпорядкування своєї влади інших народів. Негативне ставлення Конфуція до позитивних законів (фа) пояснюється їх традиційно наказательние значенням, їх зв'язком (на практиці і в теоретичних уявленнях, у правосвідомості) з жорстокими покараннями. Разом з тим Конфуцій не відкидав повністю значення законодавства, хоча останньому він приділяв лише допоміжну роль. Істотну соціально-політичну та регулятивну навантаження у вченні Конфуція несе принцип «виправлення імен» (Чже хв). Мета «виправлення імен» - привести «імена» (тобто позначення соціальних, політичних і правових статусів позначення соціальних, політичних і правових статусів різних осіб і груп населення в ієрархічній системі суспільства і держави) у відповідність з реальністю, позначити місце й ранг кожного в соціальний системі, дати кожному відповідне йому ім'я, щоб государ був государем, сановник-сановником, батько-батьком, син-сином, простолюдин-простолюдином, підданий-підданим.

42. Легісти — юристи, правники, котрі обіймали посади королівських радників. Розробляли та впроваджували римське право, яке вони протиставляли праву звичайному. Особливе значення набули у Франції в XIII ст. Легісти — вихідці з міських станів, займали адміністративні та судові посади в державному апараті; зіграли велику роль в процесі централізації Франції. Легістами іноді називають також філософів-„законників“ Китаю, див фацзя . Серед політичних учень Стародавнього Сходу у IV ст. до н.е. вирізнялися конфуціанська і легістська концепції політики. Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за легістами, мало грунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями. Легістська модель держави була антиподом конфуціанської. Конфуціанська формула "держава для народу" здавалася легістам вершиною безглуздя. Держава, на їхню думку, призначена не "служити" народу, а бути для нього вуздечкою. Яким чином має вона виконувати цю свою функці?Навести порядок у розпаскудженому суспільстві можна лише завдяки каральним заходам, освяченим законом. Закони мають бути єдиними для всіх, окрім монарха, ясна річ, воля якого ніким і ніколи не контролюється. Складати закони слід у загальнодоступній формі, щоб вони були зрозумілими навіть останньому дурневі. Щоб закони працювали, їх слід по можливості узгодити з існуючими нормами звичаєвого права. Закони не підлягають критиці, їх належить лише сліпо виконувати. Шан Ян пропонував страчувати тих, хто посмів би не те критикувати — хвалити законодавство. Соціальною опорою деспотичної держави, на думку легістів, мала бути общинна верхівка, яка жадала влади та почестей. Держава повинна задобрити її рангами знатності й узаконенням купівлі-продажу землі. Чиновники-легісти не палали любов’ю до гордовитих аристократів. Вони домагалися ліквідації станових привілеїв, заміни спадкових рангів рангами знатності, що їх надаватиме цар за заслуги перед державою. Легісти воліли мати справу з навіки заляканим народом, щоб ним легше було керувати. Вони рекомендували володареві запровадити в державі кругову поруку, систему доносів, тотальне шпигунство за населенням, чинити судову розправу за найменше правопорушення. Особливу увагу пропонувалося приділяти профілактиці соціальних негараздів, бо "якщо в країні вже виникла смута і (володар) хоче навести порядок, він лише посилить безладдя". Легістські рекомендації у сфері політики та юриспруденції були такими моторошними, що їх ще стародавні китайці назвали "диявольськими". Таким чином, легісти вперше сконструювали завершену модель військово-деспотичної держави і, за словами Л. С. Переломова, "піднесли уніфікацію мислення та загальне одуріння народу до рангу державної політики". Вчення легістів обстоювало інтереси чиновництва в умовах політичного всевладдя родової аристократії. Воно прагматичне за своєю суттю і може здатися на перший погляд реалістичним, принаймні набагато життєвішим за конфуціанську доктрину. Насправді ж воно не менш утопічне від конфуціанства: по-перше, легісти недооцінили роль чиновництва у деспотичній державі. Проголосивши примат закону над морально-етичними нормами, вони охорону законності поклали на чиновників, яких рекомендували вербувати не обов’язково з людей професійно підготовлених, зате неодмінно із сліпо відданих монархові. Проте, як показало життя, саме чиновники першими порушували закони, які вони мали проводити в життя, ставали над законом, перетворювалися на самостійну політичну силу. По-друге, економіка "по-легістсь-ки" (одержавлена) часто-густо не спрацьовувала, бо їй було протипоказане волюнтаристське втручання з боку держави. По-третє, марними виявилися силкування легістів знищити культуру, перетворити людей на бездумних виконавців чужої волі. Голе насильство, запропоноване лепетами, було неспроможне виконувати місію соціального регулятора вже тому, що воно суперечило самій природі людини, неминуче породжувало в суспільстві протидію і тому не сприяло соціальній стабільності.

43. Можна зробити висновок, що расовий чинник не може бути самодостатнім у визначенні характеру українського народу, ураховуючи значний відсоток росіян і вихідців зі змішаних сімей у Південно-Східній Україні. Межове, пограничне культурно-історичне буття українського народу між західноєвропейською й східноєвропейською цивілізаціями як глибинне порогове явище створило українця – людину миттєвої зміни настрою з роздвоєністю психологічної вдачі на жіночо-природне й чоловічо-вольове начало, що ідентифікує народ, який звик існувати на розломі цивілізацій. Ця обставина суттєво впливає на багатовекторну зовнішньополітичну орієнтацію Української держави, яка формально спрямована на Захід, але й не сходить з російського Сходу. Важливе значення у формуванні українського національного характеру має соціопсихічний чинник – перевага селянства в соціальній структурі українства. На підставі аналізу досліджень І. Мірчука, Ф. Колеси, Д. Донцова, Т. Шевченка дисертант доходить висновку, що історичні обставини, які тривалий час зумовлювали перевагу селянства (відсутність української аристократії, купецтва, буржуазії тощо) у соціальній структурі суспільства, у переломні моменти історії були суттєвою перешкодою у створенні централізованої держави як основної умови існування локальної цивілізації. Це стимулювало виникнення розбрату та анархічного індивідуалізму як домінантних психологічних рис народу, традиційну його відчуженість від державної влади. Розглядаючи вплив культури на формування національного характеру, зазначимо, що О. Кульчицький указував на належність українського народу до європейського культурного кола, а Д. Чижевський узагалі заперечував вплив візантійської культури. Більш урівноважено цю проблему вирішував О. Пріцак, указуючи на належність України до східноєвропейського культурного світу, з чим можна в цілому погодитись. На засадах аналізу теми серця у творчості Г. Сковороди, П. Куліша, Т. Шевченка, О. Кульчицького, Б. Цимбалістого, П. Юркевича автор доходить такого висновку: інтровертність українського національного характеру, зосередження на світові внутрішніх психічних переживань, діяння за покликанням серця (кордоцентризм) ідентифікує український народ як народ сентиментальний, чутливий, схильний до пісенної меланхолії. Це перешкоджає реалізації політичного курсу Української держави стосовно інтеграції України в західноєвропейську цивілізацію, створену на засадах раціоналізму й прагматизму. На підставі аналізу концепцій М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі, К. Ясперса, Й. Хейзенги та інших дослідників доходимо висновку щодо тенденції становлення глобальної вселюдської цілісності в разі збереження спадкоємності цивілізаційного розвитку в поєднанні з існуванням унікально одиничного, регіонально особливого, що породжує розмаїття суперечливих диференціацій, відмінностей в їх постійній боротьбі, у результаті якої гинули окремі цивілізаційні форми, але все-таки виживала цивілізація загалом.

44 .Конституція Пилипа Орлика була передовим у тогочасному європейському суспільстві, де панували абсолютистські монархії, державницьким актом. Він визначав Україну як станову республіку на чолі з вибраним гетьманом. Конституція стала важливою підвалиною подальшого розвитку української державницької думки, символом боротьби за створення незалежної Української держави. Українська Конституція випередила час. її було прийнято тоді, коли французькі та англійські просвітителі лише починали розробляти гуманістичні ідеї та загальногромадянські принципи. Вона ввібрала в себе творчі й наукові здобутки тогочасної політичної і правової думки Європи і має повне право називатися першою демократичною конституцією світу. Бендерська конституція продовжила процес конституціоналізму в козацькій Україні, започаткований українсько-польсько-російськими договорами і гетьманськими статтями. Особливе її значення полягає в тому, що тут здійснено спробу не лише визначити права й обов'язки гетьмана і старшини у майбутній Українській державі, а й узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який склався на основі соборності, звичаєвого права і військової демократії від часів Київської Русі й до початку XVIII ст. Автори Конституції не зробили якихось концептуальних відкриттів, не створили нових державних моделей, не проголосили невідомих до них правлінських принципів, а досить творчо підійшли до досвіду своїх пращурів; вперше у письмовій формі виклали те, що було апробовано практикою і прижилося саме в Україні. Похвально, що цей внесок вони зробили, засвоївши досягнення європейської політико-правової думки - визнавши природні свободи і права людини, натуральні права народу, договірне походження держави, необхідність обмеження абсолютної влади монарха. Тут віддзеркалено відомі від часів Афін та Рима політичні права громадян, найголовнішими серед яких є право на службу у війську, на участь у громадському житті, на частку в загальнонародній власності, на обіймання виборних посад в державі, захист особистих і майнових прав у суді, на приватну власність, станові привілеї, право усунути від влади тирана. Головною причиною його фіаско стало не прагнення до справжньої незалежності України, а зафіксоване на папері намагання віддати її під черговий чужоземний протекторат. Не козацький парламент, а Карл XII затвердив і став гарантом української Конституції. А кримського хана і турецького султана - вікопомних вороги українського люду - названо "найсвітлішими їхніми милостями". Створивши 300 років тому першу Конституцію в Європі, Україна майже три століття не мала справжньої свободи.

45.У тексті документа її автори називають територію держави Малою Руссю, Військом Запорозьким, Україною. Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження були значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. Основні положення Гадяцького договору: Україна в складі Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств під назвою “Руське князівство” разом з Польським королівством і ВКЛ входила до “єдиної і неподільної Речі Посполитої” на рівних правах;  влада гетьмана визнавалася довічною, а по його смерті стани українського суспільства обирали чотирьох претендентів, з-поміж яких король призначав нового гетьмана;  утворювалися місцеві органи влади за польським зразком; відновлювалися суд і судочинство а також адміністративно-територіальний устрій, що існували до 1648 року; Руське князівство не мало прав на самостійні зносини з іншими державами; сенаторські посади мали обіймати особи православного віросповідання; дозволялося відкрити окремий монетний двір для карбування грошей із зображенням спільного короля; кількість збройних сил мала становити 60 тис. козаків і 10 тис. найманців; відновлювалося велике землеволодіння, кріпацтво, усі повинності які існували до 1648 р.; козацтву гарантувалися давні права та привілеї , а по 100 козаків з кожного полку, за поданням гетьмана, отримували від короля шляхетство; на території Руського князівства скасовувалася церковна унія, проголошувалася свобода православного та католицького віросповідання, православному митрополиту і 5 владикам надавалися постійні місця в спільному сенаті Речі Посполитої; польські і литовські війська не мали права перебувати на території Руського князівства, за винятком надзвичайних ситуацій, але ва такому разі вони переходили в підпорядкування гетьмана; окремим пунктом оговорювалося існування двох університетів: Києво-Могилянської академії, урівняної в правах з Краківською, і новоствореної вищої школи зі статусом університету; по всій території держави дозволялося засновувати колегії та гімназії з правом викладання по-латині; проголошувалася повна свобода друку (у тому числі в питаннях, дотичних релігії), аби друкована продукція не містила випадів проти особи короля. Конституція прав і вольностей запорозького війська Пилипа Орлика 1710 р. містила основні засади конституціоналізму: розмежування влад, визначення повноважень вищих державних органів. Подальший розвиток політико-правової та конституційної думки на Україні тісно переплітається з історією нашої держави. На думку як вітчизняних, так і зарубіжних фахівців, це була перша європейська конституція у сучасному її розумінні.

46. Східна деспотія була породжена порівняно низьким рівнем розвитку суспільства, скутістю особистості при наявності міцної сільської громади з нерозвиненістю товарно-грошових відносин і пануванням релігійної ідеології, а також необхідністю керувати великими масами населення, що проживало на великих територіях, і проводити великі громадські роботи. Східна деспотія характеризується найвищим рівнем централізації влади, вся повнота якої зосереджувалася в одній особі (фараона, імператора). Глава держави володіючи, як світської (законодавчої, виконавчої, військової, судової), так і релігійної владою. Особистість глави держави обожнювався, його воля і влада мали релігійний, сакральний характер і були незаперечності. Веління глави держави здійснювалися за допомогою громіздкого, складного марудного бюрократичного апарату. Людина цінувався невисоко, навіть будучи формально вільним, він був «рабом порядку», релігії, традицій. Східна деспотія - наслідок раннього стану суспільства і, зокрема, панування общинних відносин. Східна деспотія могла зосередити сили народу на вирішенні найважливіших завдань - створення іригаційних систем, веденні військових дій. Але вона ж гальмувала розкріпачення особистості, часом деформувала суспільні цілі і була однією з причин «застійного» характеру розвитку країн Стародавнього Сходу. Викладена характеристика східної деспотії є, однак, лише узагальнене зображення реального. Східна деспотія типова для багатьох державних утворень країн Сходу. Але, наприклад, в імперії Маур'їв (Давня Індія) ряд рис деспотії був відсутній. Та й в історії Єгипту мали місце випадки гострих конфліктів світської і духовної влади, повалення фараона жрецтвом. А основні ознаки тоталітарних режимів такі: - диктатура однієї партії; - зрощення партій і держави; - панування партійної та державної еліти; - непомірне звеличення (культ) особи вождя; - контроль партії і держави над економікою; - політичний контроль; - втручання в приватне життя громадян; - репресії і переслідування. Провівши паралелі та порівнявши основні ознаки тоталітаризму та східних деспотій, знайдемо багато схожого. Отже східні деспотії можна назвати тоталітарними режимами.

47. Деякі дослідники вважають, що Китай є, можливо найбільш ефективним перехідним суспільством. Збереження там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи не спростовує, на їхню думку, цього висновку. Швидкий підйом економіки Китаю на основі розширення ринкових відносин та приватного й недержавного секторів свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економіки на тлі кризи традиційних перехідних суспільств. Безперечно, китайський досвід має й матиме вплив на сусідні середньоазіатські держави. З цього погляду можна говорити про виникнення поряд із постсоціалістичними перехідними економіками також квазісоціалістичних перехідних економік. Такий попередній опис і класифікація перехідних економік як регіону світової економіки створюють передумову для визначення цього типу економічних систем, з'ясування його змісту, проблематики, перспектив розвитку. Важливою метою аналізу є визначення місця і функцій перехідних економік у світовій економіці, зокрема в інтенсивних процесах глобалізації та інтернаціоналізації, що розгортаються у світі. Перехідними ми називаємо такі економіки, які перебувають у процесі великомасштабних змін, що ведуть до іншої, стабільної економіки.