politologiya_pit (1)

26. Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.  Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов´язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права. Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх. Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм». Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою, її не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху. Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії. Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний зв´язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транспорту, охорони здоров´я, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі. Концепція самоврядного соціалізму, її у 70—80-х роках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це активізує громадян, професійні спілки, громадські організації, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм передбачає політичну демократію: багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократією, складовими якої є права людини, свобода друку, свобода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави. Концепція економічної (промислової) демократії. Розроблена у повоєнний період соціал-демократичними партіями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізується через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція). Основним методом соціал-демократичної політики вважають реформу як певне коригування соціально-економічної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного функціонування суспільства. Такі реформи неминуче приведуть до демократичного соціалізму. Реформування має спиратися на ідеологію та політику соціального партнерства. Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні «ін´єкції» в економіку з боку приватного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її налаштованність на конструктивну, творчу діяльність.

27.Модернізація — перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом XVI-ХХ ст. Згідно з сучасними теоріями модернізації, розвинутою може вважатися та країна, яка має значний рівеньіндустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основупрогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу у структурінаселення; суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних». Згідно з теорією модернізації сучасне, розвинуте суспільство творить таку економічну структуру, яка сприяє розвитку і використовує досягнення науки і техніки для підвищення продуктивності праці і заможності суспільства. З'являється сітка банків, доріг, комунікацій. Послаблюється роль релігійних і родових інститутів, на зміну традиціоналізму суспільного життя приходить раціоналізм. Постмодернізація приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Формування нового типу суспільства, що має іншу матеріальну базу і навіть інші ментальні характеристики, ніж модерне.  Постмодернізація розвинених суспільств передбачає відмову від акценту на економічну ефективність, бюрократичні структури влади, науковий раціоналізм, що були характерні для модернізації, і знаменує перехід до гуманнішого суспільства, де більший простір надається самостійності, різноманіттю та самовиразу особистості Пост модернізація ставить проблему продукування знань, інформації. Зростає інтерес до навчання, що підвищує престиж освіти, прагнення до оволодіння спеціальними навичками, пов'язаними з сучасними соціальними технологіями. 

28) Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), високим ступенем корумпованості владних структур, поєднанням правових і насильницьких форм примусу, дуже низьким ступенем легітимності загалом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігархо-демократичною, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридично механізмом стримування і противаги. Сутність особистої влади в Україні здебільшого проявляється як влада мітингового вождя («борця за народні інтереси») або як влада господарника («дбайливого батька»), котрий турбується про народні інтереси. Ці види особистоївлади грунтуються на злюмпенізованих патерналістських стереотипах. В таких випадках особиста влада, як правило, грунтується на мафіозному принципі особистої відданості «батьку» і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конкурентній боротьбі здобути перемогу. За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверхню спливає справжній стан її міжкланових відносин. В умовах недорозвинутості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції і громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела формування і розподілу влади.

29) Стосовно розуміння предмета політології виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу залучають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Зокрема, у французьких та італійських посібниках термін "політологія" застосовується для позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського суспільства. У англо-американській традиції відповідна дисципліна називається "порівняльним правлінням".  Політологія в моністичному значенні має два аспекти: етатистський (державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних із функціонуванням державних інститутів; кратологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

30) Поліархія у Р. Даля — це демократія в дії. Поліархію він розглядає як процес наближення до демократії. Оскільки поліархія — це стан реальної політичної дійсності, то він вибирає і критерії поліархічності тієї чи іншої системи. Такими критеріями в нього є ступінь опозиційності чи конкурентності еліт і рівень участі населення при їх виборі. Для того, щоб досягти поліархії, всі громадяни повинні: а) формулювати свої уподобання; б) висловлювати свої побажання співгромадянам і урядовцям; в) змушувати урядовців розглядати свої вимоги і таким чином контролювати процес прийняття політичних рішень. Таким чином, Даль дає досить розгорнуту характеристику сутності поліархії. Зокрема, він пише: Поліархія — політичний порядок, який відзначається у найза-гальнішому вигляді двома масштабними характеристиками: громадянські права на­дані порівняно високій частині дорослих, а самі ці права дають можливість прояв­ляти незгоду і шляхом голосування усувати вищих посадових осіб від управління... Якщо конкретніше, ... то поліархія є політичний порядок, який спирається на сім основних інститутів, і всі вони повинні діяти, щоб система могла бути визнана саме поліархією.

31. Розподіл державної влади — правова теорія та принцип, згідно з якими державна влада повинна бути поділена на три незалежні одна від одної (але при необхідності контролюючі одна одну) гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Деякі європейські держави, а також Тайвань, законодавчо відокремлюють контрольну, екзаменаційну, юридичну а також засновницьку та виборчу гілки. Запропонована Джоном Локком. Термін увів французький філософ просвітитель Шарль-Луї де Монтеск'є в таких своїх працях, як «Персидські листи» (1721), «Про дух законів» (1748). Принцип поділу влади був уперше закріплений у Конституції США 1787 p., Декларації прав людини і громадянина 1789 р. у Франції, потім у Конституції Франції 1791 р. Розподіл влад — важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загально — людської культури. Соціальна цінність розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої — небудь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості. Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові дії держави виконуються за дорученням представницьких органів державної влади і як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади навіть не у формально представницькому органі, а в руках апарату комуністичної партії і небачених зловживань владою. В основу принципу розподілу влад покладено поділ єдиної за своєю природою державної влади на відокремлені, взаємо врівноважені гілки, кожна з яких являє собою систему державних органів. Політичне обґрунтування поділу влади на три галузі («гілки») полягає в тому, щоб поділити і збалансувати державно-владні повноваження за принципом компетентності між різними державними органами, встановити взаємний контроль, унеможливити узурпацію влади — зосередження всіх повноважень або більшої їх частини у єдиному органі державної влади або в посадової особи і тим самим запобігти сваволі. Влада в демократичній державі у вигляді її трьох галузей (законодавчої, виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи «поділеною», влада в державі має залишатися цілісною, єдиною. Юридичне вираження єдності і гармонійності влади полягає в такому: органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань держави; різні органи держави не можуть диктувати одним і тим же суб'єктам за тих же обставин взаємовиключні правила поведінки. Цей принцип включає певну систему вимог: розподіл функцій і повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці; закріплення певної самостійності кожного органу влади під час здійснення своїх повноважень, неприпустимість втручання у прерогативи один одного та їх злиття; наділення кожного органу можливістю протиставити свою думку рішенню іншого органу держави та виключення зосередження всієї влади в одній гілці; наявність в органів влади взаємного контролю та неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом. Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг , яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил. Система стримування і противаг, з одного боку, сприяє співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів. Поділ влади — це лише один з багатьох елементів механізму демократичного здійснення державної влади і сам по собі не є гарантією демократії. Більше того, за незбалансованої системи стримувань і противаг жорсткий поділ влади може спричинити протистояння гілок влади. Особливої гостроти протистояння законодавчої та очолюваної главою держави виконавчої гілок влади набуває за президентської та змішаної форм республіканського правління у періоди так званого розділеного правління, коли президент і парламентська більшість представляють різні партійно-політичні сили. Іноді це протистояння доходить до відкритої збройної конфронтації, як це сталося, наприклад, у 1993 р. в Росії. Ефективність державної влади залежить не тільки від її поділу, а й від багатьох інших елементів механізму здійснення влади, які у своїй сукупності характеризуються поняттям«формадержави».

32 . Найбільш системного і глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В’ячеславаЛипинського, Степана Томашівського і Василя Кучабського. Теоретики українського консерватизму дотримувалися різних поглядів стосовно майбутньої форми держави. В. Липинський обгрунтував концепцію трудової легітимної монархії, С. Томашівський — клерикальної монархії, а В. Кучабський — мілітарної монархії. В. Липинський грунтовно висвітлив концепцію політики у праці «Листи до братів хліборобів». Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна грунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм, український консерватизм, релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом з гетьманом управління державними і суспільними сферами здійснює аристократія — кращі представники усіх класів і станів: промислового (фабриканти, інженери, робітники); хліборобського (поміщики, селяни, сільські робітники); фінансового і купецького (всі, хто живе з обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, яка також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократіїзаперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм — за класовими ознаками і націоналізм — за етнічними ознаками. Державницька концепція С. Томашівського грунтувалася на ідеях особливої ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українського консерватизму; об'єднуючої національної ідеї; європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. В поглядах на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія — демократичною, якщо вона не є абсолютною. На думку С. Томашівського, майбутня українська держава повинна формуватися на основі автономії західноукраїнських земель, яка матиме власне законодавство, адміністрацію, освіту, армію. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства та Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління. На відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї «клерикальної монархії» та «легітимної трудової монархії», В.Кучабський називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття. В. Кучабський дотримувався ідеї «українського П'ємонту», виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким «П'ємонтом», на його думку, могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови.

33. Соціальна держава - це правова держава розвиненого цивільного суспільства, що , з'єднуючи у своїй діяльності принципи волі й рівності, соціальної справедливості, надкласовості, реально забезпечує соціально-економічні права людини. Соціальна держава й правова держава - єдине ціле в тому розумінні, що соціальна держава це сторона правової держави., тобто держави реальних прав людини, серед яких є соціально-економічні права (право на працю, справедливі умови праці, соціальне забезпечення, гідну людину прожитковий мінімум і ін.), забезпечення реальності яких - завдання соціальної держави. Соціальна держава - надкласово, у тому розумінні, що воно спрямовано на організацію нормального життя й розвитку всього суспільства в цілому, воно захищає права, волі, законні інтереси всіх його громадян, народів, є знаряддям зняття соціальної напруженості в країні. Соціальна держава - це держава розвиненого цивільного суспільства (создающего матеріальні блага ,інші цінності ), що є умовою існування й розвитку соціальної держави, розвинена цивільне суспільство як би зворотна сторона соціальної держави, останнього без першого не буває. Соціальна держава нівелює невиправдані соціальні розходження, забезпечує гідні умови існування своїх громадян, соціальну захищеність населення, беручи участь у виробництві й розподілі економічних благ, воно втручається у вільну економічну діяльність ( в інтересах усього суспільства в цілому). Соціальна держава сприяє формуванню в країні т.зв. «середнього класу» ( частина суспільства, що забезпечена в тій мері, коли не відчувається потреба в необхідному, але й не багата настільки, що це викликає в малозабезпечених верств населення намір до розділу їхньої власності). Соціальна держава – це держава, основним завданням якої є створення умов і відповідальність за реалізацію так званих прав людини “другого покоління”, тобто соціальних, культурних та економічних. Це положення, як видається, є, безперечно, центральним у сучасній концепції соціальної держави – адже держава, в якій реально не забезпечені вищеназвані права і яка навіть не прагне до цього, однозначно не може називатися соціальною. Соціальна держава може бути визначена в своєму конкретному та загальному значенні як держава, котра передовсім зобов’язана сприяти самостійності та відповідальності кожного індивіда за свої дії і , крім того, надавати соціальну допомогу тим громадянам, які не з власної вини не можуть визначати або нести відповідальність за власний добробут.

35. Джеррімендерінг - довільна демаркація виборчих округів з метою штучної зміни співвідношення політичних сил в них і, як наслідок, в цілому на території проведення виборів. Джерримендеринг порушує рівність виборчих прав громадян (принцип рівного представництва: рівну кількість депутатів від рівної кількості виборців). Рідше джерримендеринг застосовується для згладжування нерівності в адміністративному розподілі країни. Джеррімендерінг широко застосовується в країнах з мажоритарними виборами в парламент і сильною партійною системою (зокрема, США). Щоб у парламент потрапила максимальна кількість «своїх» депутатів, виборців опозиційної партії концентрують у кількох округах, а в інших роблять невелику, але впевнену перевагу своєї партії. Для цього створюють округу з нерівним кількістю виборців, а також округу химерної територіальної форми. „Джеррімендерінг” – „нарізка” округів, покликаної забезпечити концентрацію в одних округах виборців, які підтримують певну політичну партію чи кандидата і розпорошення електорату, що підтримує політичних конкурентів, між декількома виборчими округами з тим, щоб у жодному з таких округів вони не мали підтримки більшості виборців. Якщо знати конкретне розміщення різних соціальних груп, інакше, політичну організацію суспільства, то є всі необхідні дані для того, щоб нарізати сітку округів у своїх інтересах: скоротити вплив одних груп на результати виборів для надання переваг іншим. Потенційна несправедливість, закладена у цю виборчу систему, яскравіше проявляється у поєднанні з особливими способами нарізки виборчих округів, яку отримала назву «виборча географія». Мета «виборчої географії» у тому, щоб зробити голос більш консервативного сільського виборця вагомішим, ніж голос міського виборця, створивши сільській місцевості більше виборчих округів із меншим кількістю виборців, ніж у містах. Через війну, при однакової кількості виборців, що у міського та сільського місцевості, у вищій може бути створено в 2—3 рази більше округів. Основними принципами джеррімендерінгу є: в регіонах, де твоя власна партія особливо міцна, намагайся стримувати величину округа настільки, наскільки дозволяють закони, а регіонах, де сильні інші партії збільшувати величину виборчого округу. Незважаючи на суворі правила, що існують на сьогоднішній день, практика показує, що при бажанні і наявності якісної статистики з географії суспільства можна маніпулювати нарізкою округів при повному дотриманні формальних правил.

36. Хоч політичні партії і покликані в першу чергу представляти інтереси певної групи людей, але на сучасному етапі розвитку українського суспільства роль політичних партій часто набуває іншого характеру, а саме не вирішення першочергових найбільш важливих актуальних загальнонаціональних питань і проблем, а часто лобіювання інтересів окремих особистостей, бізнесових груп, різних політичних еліт, вирішення другорядних проблем. Організаційна структура українських партій не відповідає сучасному розумінню партії як політичного підприємства в умовах функціонування конкурентного політичного ринку, а скоріше нагадує напівтіньову, напівзакриту структуру для обслуговування інтересів вузьких кіл бізнесових та політичних угруповань. Через ці обставини українські партії набули таких характерних рис, як переважання принципів авторитарного або демократичного централізму у внутрішньопартійному житті, поєднання представницьких, арбітражних і виконавських функцій на рівні партійного керівництва, відсутність фахового партійного апарату, який би володів сучасними політичними технологіями, відсутність цивілізованого механізму формування партійного лідерства, непрозорий механізм розподілу партійних фінансів, залежність партійного лідера від владних і бізнесових структур .Така організаційна структура не сприяє припливу в партійні ряди ініціативних, високоінтелектуальних та моральних кадрів, не забезпечує постійної циркуляції і оновлення кадрового потенціалу політичних партій .

37…Розглянемо коротко проблему: Україна - Захід. Як уже згадувалось, Україна посідає ключове місце на євразійському просторі і фактично контролює основні транспортні коридори між двома цивілізаціями і в широтному, і в меридіанному напрямах. Тим часом політика Заходу до України в перші роки її існування як незалежної держави була не менш суперечливою і непослідовною, ніж політика України до Заходу. В певних аспектах вона залишається такою і на сучасному етапі. Причини цього явища полягали і в повільності формування на Заході нової стратегії до посткомуністичних країн, і в традиційній та дуже шкідливій звичці Заходу дивитися на пострадянський простір "очима Москви". Водночас Росія створювала у світового співтовариства імідж України як "авторитарно-націоналістичного", "безвід повід аль-но-неокомуністичного" режиму. Євразійська модель, євразійський шлях залишається сьогодні найбільшою реальною загрозою для України головно з трьох причин: По-перше, євразійство (у розмаїтих своїх версіях,- як «етноінтеграційних», так і у відверто експансіоністських, інкорпоративних, реставраційних) все більше і більше стає трохи чи не офіційною геополітичною доктриною Кремля: адже євразійські стратегеми і гасла є досить зручними для маскування імпер-шовіністичної природи «реінтеграційних» потуг московського режиму. По-друге. Україна дійсно усе ще перебуває в орбіті потужних (подекуди навіть і переважних, домінантних) цивілізаційних, інформаційно-комунікативних та лінгвокультурних впливів реального (побутового, «масового») євразійства. Це вдало використовується сьогодні Москвою для посилення свого контролю над Україною: контролю інформаційно-комунікативного, контролю соціально-психологічного, контролю просторово-ареального (особливо над великими міськими агломераціями зі змаргіналізованою та зросійщеною людністю), контролю загальноцивілізаційного. У цьому контексті великі міста України яко «melting pot» (плавильний казан) денаціоналізації не лише продовжують спонтанно самовідтворювати зросійщене лінгвокультурне довкілля, де майже не залишається функціонального простору для дійсного розгортання живої української культури, але й посилюють (через употужнення російськомовних інформаційних потоків) русифікаційний тиск на всю українську націю. Вони стають, по суті, тим ерозійним чинником, що розмиває навіть і ті малі цивілізаційні початки українства та ті невеличкі культурні плацдарми в містах, що їх вдалося було захопити українській культурі ще на початку дев'яностих років. По-третє, подальше перебування України (як культури і як цивілізації) у спільному євразійському конгломераті означає лише (і це цілком закономірно і неминуче!) подальше розєвропеювання України, оскільки євразійство — і як ідеологія та історіософія і як геостратегія та реальна геополітична праксеологія), ба навіть і як сам менталітет і сам спосіб життя — є фундаментально антизахідницьким. Тому органічна європеїзація України вкупі із реальною цивілізаційною злукою з євразійським конгломератом є або цілком «шизоїдною», так званою «двохвекторністю» (і на схід, і на захід), або ж безглуздим оксюморонним поєднанням на кшталт «дерев'яного заліза»…