politologiya_pit (1)

89. Виборчі системи здатні вирішальним чином впливати на партійну систему країни, сприяючи великим, середнім або малим політичним партіям, стимулюючи збільшення або зменшення частки жінок, які беруть участь у політичному житті тощо. Виборча система як іманентний елемент політичної системи здатна впливати на стабільне функціонування політичної системи так само, як зміни у виборчій системі будуть неодмінно детермінувати зміни у самій політичній системі. Значення досвіду країн Західної Європи щодо застосування виборчих систем полягає не в тому, як відбуваються вибори (вони відбуваються відповідно до наперед визначених суспільством норм), а у напрацюванні стійких демократичних стандартів виборчих процесів та інститутів, на яких фактично базується ціла інституційна конструкція демократичних політичних систем. Вибори і виборчі системи не є формальним і закостенілим явищем, динаміка та гострота конкуренції, іманентні зміни персоніфікованого складу учасників та декларованих ними передвиборчих програм і стратегій, застосування нетрадиційних форм інформаційних технологій та все більша їх комерціоналізація не лише відкривають нові можливості, але і формують нові внутрішні виклики та загрози. Прикладом цього стало суттєве зростання рівня підтримки правих політичних партій у більшості європейських країн. Ми свідки також поступової універсалізації виборів на європейському континенті. Країни Європи нагромадили значний досвід та величезні знання щодо інституту виборів, сьогодні в них на порядку денному стоїть питання підвищення ефективності виборчого процесу, а також подальша раціоналізація та вдосконалення процесу проведення. При цьому спостерігається тенденція до запозичень і уніфікації.

90. Виборчий метр (простий коефіцієнт, квота Гера). Це найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Застосовується при визначенні кількості парламентських місць отриманих політичною партією на виборах організованих за пропорційною виборчою системою (виборча квота). Полягає у розділенні загальної кількості поданих по даному виборчому округу голосів (Х) на кількість мандатів, які належить розподілити (Y). Q=Х/Y. Застосовується у Мексиці, Тайвані та Південній Кореї. Квоту можна обчислювати у відсотках, поділивши 100 % на кількість депутатських місць, які обираються від певного виборчого округу. Використовуються різні методи визначення виборчого метра, причому деякі з них пов’язані з досить складними математичними підрахунками. Закон України “Про вибори народних депутатів” (cт. 96) передбачає, що виборчий метр обраховується за методом Гера (квота Гера). Стосовно виборів народних депутатів України ця формула набирає такого вигляду: В.М. = Х: 450. При цьому Х – це сумарна кількість голосів виборців, поданих за кандидатів у депутати, включених до виборчих списків партій (блоків), що подолали трьохвідсотковий загороджувальний бар’єр. Виконавши математичні дії, отримуємо кількість голосів або відсоток, який потрібно набрати, щоб одержати одне депутатське місце (виборчий метр). Однак, недоліком цієї квоти є те, що в житті практично неможливо визначити конкретну кількість місць, тому що пропорція одержаних місць поряд з цілими числами охоплює й частки, яким відповідають нерозділені депутатські місця. Для подолання цього недоліку застосовують метод найбільших залишків.

91. Політичні ідеї, що формувалися в Київській Русі у ІХ-ХІV ст., у княжу добу, закарбовані в творах визначних державних і церковнихдіячів, літописців. Митрополит Іларіон у "Слові про Закон і Благодать", Ярослав Мудрий у "Руській правді", монахи-літописці Нестор і Сильвестр у "Повісті минулих літ", Володимир Мономах у "Повчанні дітям" висвітлювали сутність, походження і легітимність влади, взаємовідносини світської і духовної влади, місце Русі серед держав світу. Мислителі Київської Русі розумілидержавну владу як відносини пануванняі підкорення, коли воля людей, що стоять на вершині ієрархічної суспільної драбини, рухає нижчими верствами суспільства з волі Божої та згоди людей на такий порядок у суспільстві. Основними ознаками влади вважалисправедливість – "правду" і примус – "силу". Влада, па їхню думку, забезпечує захист, порядок, справедливість та спасіння, і тому її слід визнавати її коритися їй. Походження державноївлади літописці пов'язувализпокликанням Рюрика, якого вважализасновником династії київських князів. Отримана в результаті договору між ним і народними зборами слов'янських племен влада повинна забезпечити надійний захист від нападу чужинців і ліквідацію міжусобиць. Договір між Рюриком – правителем знатного походження і представниками племен був не тільки актом вияву народноїволі, а її основою дляобґрунтування легітимності князівської влади, яка визначаласятакож "богообраністю" І "благословенністю". Сутність "богообраності"полягала в тому, що Бог ставив князя на владу через Церкву, а "благословенність" – у тому, що Бог оберігав увесь княжий рід, а через нього – всю землю Руську. Літописці обґрунтувалий інші аспекти легітимності: право на владу за заповітом чи волею попереднього князя згідно з між князівськими договорами, підтвердженими хресним цілуванням; право на владу, отримане згідно з народною волею, висловленою вічем. У зв'язку з тим, що поняття влади в політичній думці княжої доби часто ототожнювалося з владою князя, проблема ідеального правителя в ній посідала одне з провідних місць. Найбільш повно ідеал князя розкритий Володимиром Мономахом у "Повчанні дітям". Для нього ідеальний володар – мудрий, справедливий і милосердний, вірний слову, шанує духовних осіб, родичів, гостей, дбає про підданих. Центральною проблемою того часу були взаємовідносинисвітської і церковноївлади. Виділялися дні концепції: "богоугодного" володаря і князівського єдиновладдя. Представникамипершої концепції були Феодосій Печерськийі відомий літописець Нестор.Вони сформулювали ідею "духовного проводу над світською владою"; ідею необхідності захисту князем православної віри, сприяння її поширенню і процвітанню; ідею об'єднання київських князів навколо Церкви, ане навколо великокнязівського престолу; ідею божественної природи влади, її обов'язку творити богоугодні справи. Київський митрополит Іларіонвбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісностідержави, вважав, що Церкваповинна слугуватидержаві та її володареві, охороняючи загальнодержавний централізм. На думку мислителів КиївськоїРусі, народна воля, слабкість котрої полягала у надмірній свободі кожного з її носіїв, має бути обмежена волеюкнязя, який несе відповідальність як перед народом, так і перед Богом. Піддані повинні коритися владі, прагнути її опіки й заступництва.

92. Серед мислителів-полемістів тоді ж виділяється вихованець острозької школи філософ Христофор Філалет з Волині, який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Христофор Філалет відстоює соціальні свободи і зокрема, свободу совісті. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна, і стосовно «тіла» людини, тобто в земних, світських суспільно-державних справах, монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді. Звичайно ж, соціально-політичні погляди Христофора Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

93. Влада це "можливість виконання функцій заради й від імені суспільства", це "здатність змобілізувати ресурси суспільства" .Причому здійснення політичної влади як управління складається з двох головних аспектів: 1) процесу прийняття політичних рішень, який включає до себе здійснення певного вибору цілей і засобів діяльності, що пов´язані з боротьбою за владу або із здійсненням політичної влади; 2) процесу проведення в життя прийнятих політичних рішень, тобто послідовної діяльності політичного керівництва, спрямованої на мобілізацію ресурсів і засобів, залучення до цього процесу тих груп населення, які підтримують рішення і нейтралізація тих, хто їх не підтримує, тощо. А найбільш поширеними видами загальних політичних рішень є: - конституції і закони, які приймаються законодавчими органами держави і мають обов´язкове для всіх значення; - програмні і директивні документи владних політичних партій, які містять концепцію загальнополітичного розвитку, постановку загальних цілей, оцінку ситуації; - рішення, в тому числі законодавчі, які приймаються безпосередньо населенням шляхом референдуму.  Поняття "управління" за своєю соціальною природою та сутністю є доволі близьким до поняття "влада". Воно, як і влада, є іманентним людському суспільству, виникнення і розвиток якого зумовлюється потребою в упорядкуванні соціальних відносин та умов існування суспільного життя.

94. У рабовласницьких суспільстві вінікає власне «державне управління» - управління спільнімі праворуч ¬ ми, удовольствие частковий (групових) інтересів. Отже, управління як вид суспільної ДІЯЛЬНОСТІ вінікло в результаті необхідності узгодженням, под ¬ порядкування приватних, частковий інтересів більш загально інтересу - спільному. А Інтерес є визначальності, віхідною основою Влада і управління. Головне призначення держави Полягає в тому, щоб ке ¬ руваті суспільними справами. Будь-яка держава, як організація політіч ¬ ної влади в суспільстві, як соціальний и політичний інститут, проявляє себе у «зовнішніх» Стосунки самє через практичне Здійснення цієї влади. Дер ¬ жавна влада втілюється в ДІЯЛЬНОСТІ державних органів, Які у своїй сукуп-ності утворюють Механізм держави. політічного управління Неможливо системне функціону ¬ вання Суспільства, самє того его ВАЖЛИВО ськладової є державне управління, Яке співвідносіться з дерло як частковий и загальне. Держав ¬ НЕ управління входити до політічного управління, тоб Останнє є однозначно Ширшов. Доказ цього є ті, что політико-управлінські отношения вихо ¬ дять за Межі державного управління, торкаючи відносін підпорядкуван ¬ ня в других організаційніх структурах громадянського суспільства, что включені до політічного процеса. Если в цілому управління в суспільстві є загальною Політичною функцією, что реалізується через вла ¬ дно-організуючу діяльність з метою узгодженості суспільних інтересів для Досягнення Суспільно значимих Завдання, то державне управління можна Віднести до однієї з функцій держави, яка вносити у Цю діяльність орга ¬ нізуюче початок відповідно до визначених політічніх орієнтірів, принци ¬ пів, цілей, інтересів и врегульованим правовими нормами. В даний час поняття "муніципальне управління" та "місцеве самоврядування" часто використовуються як синоніми. У ряді країн муніципальним іменується лише міське управління. Проте у спеціальній літературі термін "муніципальне" нерідко застосовується і щодо інших видів місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування становлять елемент державної організації. Однак серед місцевих органів вони не займають верховного положення, оскільки багато функцій управління територіями вилучені з їх ведення, доручені агентам уряду, різних міністерств і пр. Місцеве самоврядування є особливим ланкою в державному механізмі, прилеглим у функціональному відношенні до апарату державної адміністрації. Органи місцевого самоврядування в силу їх виборності та офіційної ролі представників місцевого населення складають частину представницької системи. Їх діяльність в економічній і соціальній сферах має чимале значення для населення. В організації муніципальних органів бюрократичні початку виявляються не так різко, як в інших ланках державного апарату. Всі ці якості роблять виборне місцеве управління одним з підвалин демократії. Теоретичні основи місцевого управління вперше були розроблені ідеологами буржуазної революції, зв'язували його природу і роль з ідеями виборності місцевої влади та самоврядування громад. Принцип виборності місцевої влади відповідав ідеї представницького правління, висунутої на противагу феодальному абсолютизму. Концепція самостійності виборних муніципальних органів, їх незалежності від центру в керівництві справами міських і сільських громад відображала функції буржуазного місцевого самоврядування і відповідно визнання цих органів предметом самоврядування місць, що знаходяться поза сферою державних інтересів. Розвиток місцевого самоврядування при класичному капіталізмі . Розпочалося під знаком відступу від проголошених демократичних гасел свободи і рівності. По-перше, при формуванні муніципальних органів виборчий корпус був обмежений лише имущей частиною населення, власниками нерухомості. По-друге, муніципальні органи з метою підпорядкування місцевих і групових інтересів загальнодержавним ставилися під урядовий нагляд. Централістські тенденції поступово ставали переважаючими в муніципальній політиці партій та урядів. Втручання центру в місцеві справи посилювалося в міру того як розширювалися функції органів місцевого самоврядування у сфері освіти, комунального господарства та в інших областях. У XX столітті під тиском держави муніципальне управління частково втрачало риси дійсно місцевого самоврядування, вільного від втручання бюрократичного апарату центральної влади.

95. «Політична система». На наш погляд, терміни «політична система» і «політичний режим» характеризують політичне життя з різних сторін: якщо політична система відображає характер взаємозв'язку політики з економікою, соціальною, культурної і іншими сферами життя суспільства, то політичний режим визначає засоби і методи реалізації політичної влади. Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу. Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної (включаючи державну) влади в суспільстві.Різновидів політичних режимів незліченна множина. Але в політичних дослідженнях звичайно виділяють основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Розглянемо кожний з перерахованих режимів докладніше.

96. Політична система - це сукупність інстітутів та груп, Які формують и розподіляють політічну владу, здійснюють управління суспільними процесами, а такоже репрезентуються Захоплення питань комерційної торгівлі СОЦІАЛЬНИХ груп у рамках відповідного типу правової системи и ПОЛІТИЧНОЇ культури. Політична система Виконує Функції: Владніл-політічну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політічного життя, соціально-ПОЛІТИЧНОЇ модернізації, управління, правову. СУТНІСТЬ Владніл-ПОЛІТИЧНОЇ Функції зводіться до Формування механізму Використання и ПІДТРИМКИ ДЕРЖАВНОЇ власти відповідно до уровня ПОЛІТИЧНОЇ культури та інтересів Суспільства. Влада трімається на прімусі, ідеології и Довірі до неї народу, тоб легітімності. Функція національної інтеграції Полягає у здатності ПОЛІТИЧНОЇ системи Забезпечити Формування нації. Цею процес может здійснюватіся путем примусу, насильства або путем консолідації (что є характерною тенденцією Сучасності). Функція стабілізації соціально-політічного життя віявляється у здатності ПОЛІТИЧНОЇ системи Забезпечувати рівновагу между суспільними підсістемамі, що не допускаті ГОСТР конфліктів между соціальнімі суб'єктами. Такої рівновагі можна досягті або Завдяк жорстому контролю політічніх інстітутів суспільного життя, або путем узгодженням СОЦІАЛЬНИХ інтересів. Функція соціально-ПОЛІТИЧНОЇ модернізації зводіться до того, что політична система Забезпечує Перехід Суспільства від одного стану до Іншого через Реформування его інстітутів. Успіх цього процеса поклади від попередньої культури, реформаторського потенціалу ПОЛІТИЧНОЇ еліті, а такоже геополітічніх чінніків. Функція управління передбачає наявність ПРОФЕСІЙНОГО апарату управління, Який функціонує на Рівні як державних органів, так и Громадському інстітутів. Висока Ефективність політічного управління забезпечується через високий професіоналізм працівніків апарату, розвинення правовий контроль и Жорсткий конкуренцію между політічнімі елітамі. Правова функція Полягає в тому, что політична система формує право и функціонує у его рамках. Правотворчу функція ПОЛІТИЧНОЇ системи поклади від здатності суб'єктів політічного процеса віробіті Такі правила гри, Які б забезпечувалі спріятліві умови для економічного, СОЦІАЛЬНОГО розвітку, тверді Гарантії прав и свобод громадян.Правова система — це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання. Структуру правової системи становлять такі елементи: • суб'єкти права — фізичні особи, організації та юридичні особи; • правові норми та принципи; • правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи; • правосвідомість та правова культура; • законність та правопорядок як результат взаємодії зазначених елементів.

97. Основні риси тоталітаризму були виділені в роботах Х. Арендт «Витоки тоталітаризму» (1951), З. Бжезинського «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956). На думку А. Арендт, відмінними рисами тоталітаризму є наявність державної ідеології і терор як засіб утвердження і зміцнення політичного панування, реалізації ідеології, яка проголошується єдино правильною в трактуванні законів розвитку суспільства. «Тоталітарна людина», на думку Ханни Арендт, є атомізований, відчужений індивід, представник «маси», що об'єднується в колективні соціальні тіла за допомогою насильства і тотальної ідеологічної маніпуляції. Ідеальною моделлю тоталітарного режиму вона вважала нацистський концтабір, у якому в людини руйнувалися звичайні мотиви поведінки, мораль, а потім, через голод і тортури, нормальні психічні і тілесні реакції. Ознаки тоталітаризму Бжезинського: 1) Офіційна ідеологія, що заперечує попередній порядок і покликана згуртувати громадян для побудови нового суспільства. 2) Монополія на владу єдиної масової партії, що будується за олігархічною ознакою й очолюється харизматичним лідером. 3) Система терористичного поліцейського контролю. 4) Партійний контроль за всіма засобами масової інформації; 5) Всеосяжний контроль за збройними силами. 6) Централізований контроль за економікою і система бюрократичного управління економічною діяльністю.

98. Стосовно розуміння предмета політологи виділяють два підходи: плюралістичний і моністичний. Прихильники плюралістичного підходу включають до політології різні дисципліни: історію політичних і правових учень, політичну соціологію, політичну філософію, політичну географію. Прихильники моністичного напрямку розглядають політологію як окрему галузь дослідження зі специфічними методами. Так, у французьких та італійських посібниках термін «політологія» застосовується на позначення дисципліни, яка вивчає політичні режими, інститути, елементи громадянського суспільства. У англо-американській традиції відповідна дисципліна називається «порівняльним правлінням». Політологія в моністичному значенні включає два аспекти: етатистський(державознавчий), який охоплює коло проблем, пов'язаних з функціонуванням державних інститутів; краніологічний, що вивчає владні відносини на всіх рівнях суспільства.

99. Найбільш системного і глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В'ячеслава Липинського, Степана Томашівського і Василя Кучабського. Консерватизм, за В. Липинським, — це утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних приборкати анархію і свавілля, і, нарешті, релігійний етос — основа становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу. Державницька концепція С. Томашівського грунтувалася на ідеях особливої ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українського консерватизму; об'єднуючої національної ідеї; європеїзації українського руху з опорою на власні (особливо в Галичині) традиції. В поглядах на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління, вважаючи, що республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія — демократичною, якщо вона не є абсолютною. На відміну від С. Томашівського і В. Липинського, які у своїх державотворчих концепціях спиралися на ідеї «клерикальної монархії» та «легітимної трудової монархії», В. Кучабський називав свою концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття. В. Кучабський дотримувався ідеї «українського П'ємонту», виходячи з того, що завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лише на певній території. Таким «П'ємонтом», на його думку, могла стати Галичина, в якій склалися для цього найсприятливіші умови. Народництво, ідеологія і рух інтелігенції різночинця, що панували на буржуазно-демократичному етапі визвольної боротьби в Росії (1861—95) і інтереси селянської демократії, що відображали. Сполучаючи радикальну буржуазно-демократичну антифеодальну програму з ідеями утопічного соціалізму, Н. одночасно виступало і проти пережитків кріпацтва, і проти буржуазного розвитку країни. З моменту зародження в Н. намітилися дві тенденції — революційна і ліберальна. У 60—80-х рр. революційні народники різними дорогами прагнули до селянської революції. З середини 1880-х рр. ліберальне Н., що раніше не грало істотної ролі, стало пануючим напрямом. Н. вичерпало свою революційність і було ідейно розгромлене марксизмом. З початку пролетарського етапу провідна роль у визвольному русі перейшла до робітника класу на чолі з марксистсько-ленінською партією. В русі Н. брали участь представники багатьох національностей Росії, ідеологія Н. своєрідно заломлювалася в умовах різних національних районів країни.

100. Партія виборців - Термін запропонований Шарло для характеристики сучасних масових партій. Виникає як механізм, що має на меті поєднати широкі маси виборців із робітничого та дрібнобуржуазного середовища з існуючою системою буржуазної демократії, що стає можливим в результаті зростання загального життєвого рівня населення. Основною метою партії є не збільшення кількості своїх членів, а здобуття голосів виборців. Сьогодні для досягнення цього завдання вже не досить функціонування виборчих комітетів. Сучасна виборча партія для досягнення своїх цілей повинна мати відповідний апарат, що керує діяльністю партії та здійснює пропагандистсько-агітаційну роботу. Тому її організаційна структура є більш розвиненою, ніж партії-комітету, але ще не такою, як партії-громади. Часто партійний апарат є повністю фаховим і здійснює функції менеджерів виборчої кампанії. Прагнення здобути підтримку виборців змушує дану партію здійснювати пропагандистсько-агітаційну діяльність на зразок партії-громади. У робітничої партії вона запозичує типові техніки масової обробки свідомості – мітинги, маніфестації тощо. Проводить навчання партійних керівників. Навіть створюються близькі до партії громадські організації, однак робиться це в менших масштабах, ніж у партіях-громадах. Виборчим цілям підпорядковуються й ідейно-програмні засади діяльності партії. Мова йде про те, щоб основні програмні принципи партії привертали увагу максимального числа виборців, нікого не відштовхували, давали кожній суспільній групі можливість віднайти щось привабливе для себе. Конкуренція кількох виборчих партій в одній країні приводить до стирання програмно-ідеологічних відмінностей між ними. Виборча боротьба набирає швидше характеру змагання двох команд, ніж двох політичних концепцій. Виборчі партії — це сучасні буржуазні партії. Масові партії (партії масової мобілізації)- термін запропонований Дюверже для характеристики партій зовнішнього походження. Вебер називав масовий тип партії ”дітьми демократії”, продуктом загального виборчого права і необхідності залучення та організації мас на виборах. Для масових партій важливою є її організаційна структура. Незважаючи на спільність походження, у своєму розвитку масові партії змогли набути найрізноманітніших форм. Тут можна розрізняти три основні моделі масових партій, які мають свої специфічні особливості: соціал-демократична, комуністична або ленінська і фашистська. До них можна віднести також деякі християнсько-демократичні партії (т.зв. народні партії). Неробітничі партії рідко коли мають структуру масових партій. Більшість буржуазних партій мають кадровий характер. Однак, потреби масової демократизації, зумовлені активізацією широких соціальних верств, змушують всі політичні партії вдосконалювати свою організаційну структуру, щоб мати можливість контролювати і постійно впливати на найбільшу кількість членів партії. Масові партії, маючи значну суспільну підтримку, опанували виборчий ринок, стабілізуючи партійну систему. Поява масової партії, стверджує Сарторі, стала “критичним чинником, який змінює природу партійної системи і спричиняє структурну її консолідацію”. Початок цього етапу в Європі припадає на 1860-1880 рр. Перехід цей від попереднього етапу є поступовим, а тому важко окреслити чітко його межі. Перші сучасні масові партії - це консервативна та ліберальна партії Великобританії (Див. Торі та віги) та соціал-демократичні партії континентальної Європи. Приблизно в цей же час розпочинається ІІІ етап формування політичних партій США та Австралії. В інших державах його початок збігається з початком ХХ ст. У той час стирається виразна різниця між британськими політичними партіями та політичними партіями континентальної Європи.

101. партії - це організовані політичні сили, які об'єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з певної кількості цілей та для участі в органах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог. Належать до первинних суб'єктів політики . До вторинних суб'єктів політики належать групи тиску, які включають всі об'єднання громадян (профспілки, промислові й торговельні асоціації, культурологічні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, а обстоюють власні інтереси при здійсненні політики. Різновидом груп тиску є лобістські групи.

102. Найважливішим суб'єктом і носієм політичної компетентності є політична й адміністративно-управлінська еліта. Компетентністю володіють конкретні люди, які входять в елітну групу, тому про компетентність групи як цілого можна судити по компетентності її членів, по їх умінню координувати свої дії, що стосуються стратегічних і тактичних моментів у політичному управлінні, по їх розумінню відповідальності за прийняття політичних рішень.