2. Основні завдання державного регулювання апк: забезпечення продовольчої безпеки і формування продовольчих резервів держави, нарощування експортного потенціалу.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалась під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєздатність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумовлені державним регулюванням.

Потреба та особливості державного регулювання агропромислового комплексу визначаються низкою об`єктивних чинників:

1) різноманітність природно-кліматичних умов;

2) страхування діяльності сільськогосподарських підприємств;

3) непостійність цін і доходів в агропромисловому виробництві, що залежить від природних чинників і кон`юнктури ринку;

4) конкурентне середовище в сільському господарстві і високий ступінь монополізації в ресурсозабезпечувальних переробних сферах;

5) низька привабливість інвестування аграрного виробництва через специфіку відтворювального процесу;

6) потреба екологізації сільського господарства;

7) особливості формування соціальної інфраструктури села.

Масштаби регулювання, головно, залежать від рівня економічного і соціального розвитку господарства, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках. Світовий досвід виділяє наступні напрямки державного регулювання агробізнесу: 1) регулювання цін і фермерських доходів; 2) бюджетне фінансування; 3) кредитування; 4) оподаткування; 5) стабілізація ринку сільськогосподарської продукції.

В умовах, що склалися сьогодні в Україні, з метою розвитку АПК і країни в цілому, крім перерахованих вище напрямів, держава повинна:

1) підтримувати розвиток фермерства;

2) сприяти в реалізації продукції у межах квот і гарантованих цін, які запроваджують органи державної влади;

3) дотувати виробництво окремих видів продукції;

4) підтримувати розвиток аграрного підприємництва;

5) провадити антимонопольну політику;

6) забезпечувати підготовку кадрів, підтримувати розвиток аграрної науки, соціальної інфраструктури.

Результатом розвитку агропромислової інтеграції (АПІ) – синтезу сільського господарства і промисловості – є агропромисловий комплекс.

Агропромислова інтеграція – це органічне поєднання сільського господарства і галузей промисловості, транспорту, торгівлі тощо, які обслуговують сільське господарство, постачають ресурси і доводять його продукцію до споживача.

В наслідок розвитку агропромислової інтеграції, об`єднання і злиття порівняно самостійних ланок з виробництва і переробки сільськогосподарської сировини, доставки її до споживача формується агропромисловий комплекс (АПК). Він є складною виробничою системою. Структуру АПК характеризують за сферами діяльності, інтеграції спеціалізованих їх ланок і територіально.

Метою державного регулювання функціонування та розвитку агропромислового комплексу є забезпечення населення продуктами харчування, а також іншими товарами з сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин і багатоукладності економіки.

Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулювання розвитку АПК:

• визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні напрями спрямування інвестицій на його розвиток;

• регулює земельні відносини;

• здійснює заходи щодо стабілізації продовольчого постачання; здійснює підтримку пріоритетних галузей і сфер АПК через пряме бюджетне фінансування, механізм дотацій, цільове субсидіювання;

• сприяю здійсненню процесів роздержавлення, приватизації та розвитку нових форм господарювання;

• встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та сировини;

• здійснює індикативне планування розвитку АПК; регулює ціни на деякі види продовольства; визначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і механізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.

Цінове регулювання в сфері АПК здійснює департамент цінової політики Міністерства економіки України, у складі якого фунціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства.

Як і стосовно інших товаровиробників — Міністерство фінансів та Національний банк України встановлюють механізм фінансово-податкового і грошово-кредитного регулювання. Для цього використовують систему економічних важелів — податків і податкових пільг, диференційованих умов кредитування.

Центральною ланкою АПК є сільське господарство, призначене для задоволення потреб суспільства у продовольстві, а промисловості – в сировині.

Продовольство - харчові продукти необхідні для забезпечення життєдіяльності організму людини та її розвитку.

Продовольча безпека - соціально-економічний та екологічний стан в державі при якому всі її громадяни стабільно та гарантовано забезпечені продовольством в необхідній кількості, асортименті та відповідної якості.

Формування продовольчої безпеки - розробка і реалізація комплексу заходів науково-методологічного, політико-правового, соціально-економічного, екологічного, інформаційно-комунікаційного та організаційного характеру, спрямованих на формування продовольчої безпеки держави.

Продовольчий кошик - набір основних харчових продуктів у обсягах, що відповідають раціональним нормам їх споживання. До продовольчого кошика входять такі продовольчі товари: хліб і хлібопродукти, м'ясо і м'ясопродукти, молоко і молокопродукти, риба і рибопродукти, яйця, овочі, плоди та ягоди, картопля, цукор, олія рослинна.

Об'єктами продовольчої безпеки є людина, домогосподарство, регіон, держава.

Суб'єктами гарантування продовольчої безпеки є Президент України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки та оборони України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадяни України і об'єднання громадян, неурядові організації, виробники сільськогосподарської продукції та продовольства, суб'єкти сфери торгівлі, інші суб'єкти, діяльність яких пов'язана з формуванням продовольчої безпеки в державі.

Органи державної виконавчої влади несуть відповідальність за формування і реалізацію державної політики продовольчої безпеки, забезпечення ефективної координації діяльності органів виконавчої влади щодо питань, пов'язаних з формуванням продовольчої безпеки.

Виробники сільськогосподарської продукції та продовольства забезпечують виробництво якісних і безпечних продуктів для споживачів з наданням їм повної і зрозумілої інформації про продукти та їх харчові властивості.

Підприємства торгівлі харчовими продуктами забезпечують територіальну і фізичну доступність продовольства та дотримання інструкцій з безпеки харчових продуктів.

Науково-дослідні установи забезпечують формування і поширення знань з проблем гарантування продовольчої безпеки.

Засоби масової інформації підтримують заходи щодо підвищення обізнаності з питань безпеки харчових продуктів, прав споживачів, раціонального харчування.

Рекламні і маркетингові організації зобов'язані уникати недобросовісної реклами та нав'язування нездорових звичок у харчуванні.

Принципами формування продовольчої безпеки є:

• фізична та економічна доступність якісних та безпечних харчових продуктів для всіх категорій населення в кількості, що необхідна для активного і здорового життя;

• гарантування продовольчої незалежності держави;

• пріоритетність доступу всіх категорій населення країни до харчових продуктів вітчизняного виробництва;

• економічна обґрунтованість загальнодержавних потреб, пов'язаних із забезпеченням країни продовольством, достатність та стабільність запасів продовольства;

• своєчасність та адекватність заходів щодо формування продовольчої безпеки реальним і потенційним, внутрішнім і зовнішнім загрозам;

• забезпечення інтересів України у системі міжнародної продовольчої безпеки в умовах економічної інтеграції і глобалізації;

• інформаційне забезпечення та узгодженість дій органів державної влади щодо стану продовольчої безпеки.

Основними завданнями у сфері формування продовольчої безпеки є:

• забезпечення стійкої фізичної та економічної доступності харчових продуктів;

• дотримання високого рівня якості та безпеки харчових продуктів і сільськогосподарської сировини;

• динамічний розвиток усіх галузей аграрного сектора економіки держави, забезпечення високого рівня їх конкурентоспроможності;

• гарантування продовольчої незалежності держави;

• підтримання стабільності вітчизняного продовольчого ринку, зокрема шляхом формування стратегічних запасів основних харчових продуктів;

• здійснення активної зовнішньоекономічної діяльності;

• запобігання внутрішнім та зовнішнім загрозам продовольчої безпеки, мінімізація їх негативних наслідків;

• формування здорового типу харчування населення.

Державні продовольчі резерви створюються для запобігання дестабілізації продовольчого забезпечення населення. До державних резервів відносяться державний продовольчий резерв та запаси сільськогосподарської продукції, сировини і продовольства, придбані в рамках розміщення державного замовлення.

Функції формування державного продовольчого резерву забезпечують відповідні спеціалізовані установи, підпорядковані, підзвітні та підконтрольні Кабінету Міністрів України та центральному органу виконавчої влади з питань формування продовольчої безпеки держави.

Центральний орган виконавчої влади з питань формування продовольчої безпеки держави в межах своїх повноважень здійснює розподіл, розпорядження державними продовольчими резервами, виходячи з необхідності регулювання ринків продовольства для гарантування продовольчої безпеки.

Зовнішньоекономічні зв‘язки займають значне місце в системі агропромислового комплексу економічної діяльності України. В попередні роки не були досконалими механізми регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що в значній мірі вплинуло на експортний агропромисловий потенціал України. Пошук науково - обґрунтованих факторів підвищення ефективності експортно-імпортних операцій в АПК, визначення перспективних напрямів розвитку зовнішньої торгівлі, розробка механізмів регулювання зовнішньоекономічної діяльності АПК за останні роки набули особливої актуальності.

Україна має достатньо великий експортний потенціал у сфері агропромислового комплексу, але не може його реалізувати. Це можна пояснити тим, що Україна зіткнулась з надмірно жорсткою конкуренцією на міжнародних ринках і все це посилюється тривалою і глибокою кризою. Тим не менш, в Україні зберігаються передумови для закріплення позицій на міжнародних ринках і створення конкурентноздатної економіки – це перш за все, зручне географічне положення, щедрі природні ресурси, наука і достатньо ефективна система освіти, кваліфікаційна і відносно дешева робоча сила.

Проблема покращення експортного потенціалу України на сучасному етапі є дуже актуальною, так як на даний момент структура експорту далека від оптимальної. Обсяги експорту обмежені дуже вузькою номенклатурою товарів: зернові культури, м‘ясо, жири, молочні продукти, масла, насіння олійних культур. Питома вага цих товарів складає більше 65 % в загальних обсягах експорту. В той же час в АПК товарних видів продукції виробляється в 5 разів більше тих найменувань, які визначають формування експортного потенціалу. Шлях розвитку експортного потенціалу АПК до його відродження заключається у визначенні оптимальної, ефективної структури експорту.

На сучасному етапі підвищення ефективності використання експортного потенціалу, перш за все, стає важливою умовою інтенсифікації зовнішньоекономічної діяльності АПК. Створення умов для входження України в систему міжнародних господарських зв‘язків і використання переваг міжнародної торгівлі при вирішенні задач економічного розвитку держави за рахунок розширення об‘ємів, покращення структури та умов збуту вітчизняної продукції на зовнішніх ринках є метою нарощування експортного потенціалу. Основними задачами розвитку експортного потенціалу АПК повинні стати:

1. Диверсифікація ринків збуту вітчизняних агропромислових продуктів з метою підвищення ефективності експорту і зменшення залежності від традиційних споживачів. Зусилля України повинні бути направлені на освоєння нових регіональних ринків збуту та на збереження традиційних ринків.

2. Захист економічних інтересів держави від експорту продукції на демпінгових умовах, які є причиною втрати ринків збуту внаслідок антидемпінгових заходів і нееквівалентності товарообміну, а також захист внутрішнього ринку від надмірного вивозу продукції, дефіцит якої приводить до імпорту аналогічних товарів на невигідних умовах.

3. Розширення пропозиції продукції сільського господарства та харчової промисловості, виробництво яких перевищує внутрішні потреби та норми споживання і які можуть експортуватися на сприятливих для економічних інтересів держави умовах.

Комплекс основних заходів, які необхідно здійснити для забезпечення розвитку експортного потенціалу АПК:

ü Використання важелів податкового регулювання.

ü Докорінне покращення інформаційного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності.

ü Покращення правового регулювання у сфері зовнішньої торгівлі.

ü Удосконалення існуючої системи транспортних тарифів.

ü Фінансове сприяння вітчизняним експортерам.

Таким чином, можемо зробити висновки, що при формуванні механізму державного регулювання експорту та імпорту потрібно урахувати слабкості держави, нездатність підтримувати на належному рівні правову, виконавчу, платіжну і податкові дисципліни. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності АПК повинно сприяти зміцненню продовольчої безпеки країни й створенню сприятливих умов для зміцнення позицій України на світових ринках. Економічний протекціонізм повинен стати головним направленням державної політики України. Важливо підкреслити, що конкурентні переваги безпосередньо створюються товаровиробниками, а держава тільки створює відповідні умови для виникнення і покращення факторів цих переваг.