3. Державне замовлення як засіб задоволення державних потреб.

Державне замовлення - це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності.

Державні замовники - Верховна Рада України, центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи - головні розпорядники коштів державного бюджету.

Виконавці державного замовлення - суб'єкти господарювання усіх форм власності (резиденти або нерезиденти), які виготовляють чи поставляють товари (роботи, послуги) для задоволення пріоритетних державних потреб.

Державні замовлення є інструментом задоволення державних потреб.

Пріоритетні державні потреби - це потреби України в товарах, роботах і послугах, необхідних для розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування державних органів, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.

Перелік видів продукції (робіт, послуг), необхідних для забезпечення державних потреб, визначається Кабінетом Міністрів. Цей перелік формується на підставі політики державних пріоритетів, досліджень кон’юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків, завдань макроекономічних планів (програм). Він може включати: озброєння; військову техніку; будівництво найважливіших державних об’єктів; розвиток систем зв’язку та інформатики; перевезення вантажів та пасажирів різними видами транспорту; фундаментальні наукові дослідження; забезпечення приросту запасів корисних копалин; продовольство; забезпечення функціонування установ соціальної сфери та органів державного управління і т. ін.

Держава виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

4. Політика у сфері земельних відносин. Земельний кадастр. Земельний кодекс україни. Форми власності й господарювання на землі.

Як правило, державна земельна політика визначається як діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, спрямована на раціональне використання та охорону землі, забезпечення продовольчої безпеки країни і створення екологічно безпечних умов для господарської діяльності та проживання громадян.

Державну земельну політику в Україні можна вважати такою, що перебуває у стадії становлення та на цей час не відповідає повною мірою європейським і світовим критеріям і вимогам належного управ­ління земельними ресурсами. Додатковим свідчен­ням неналежного стану державної земельної політики може слугувати її негативна оцінка громадянами кра­їни, які добре обізнані, зокрема, з перебігом і наслід­ками й досі не завершеної земельної реформи

До інституційного забезпечення державної полі­тики відносять насамперед нормативно-правову базу (програмні документи, законодавчі та інші нормативні акти) та організаційну структуру (державні органи різного рівня, на які покладаються відповідні управ­лінські функції). Першорядна роль відводиться також фінансовому забезпеченню заходів, визначених згада­ними програмними документами.

На цей час в Україні загалом створені інституційні основи забезпечення процесів формування та реаліза­ції земельної політики. Однак, у цій сфері існує ряд проблем.

• Відсутність стратегії розвитку земельних від­носин, використання та охорони земель.

• Проблеми Земельного кодексу України.

• Недоліки в організаційному забезпеченні процесів формування та реалізації земельної політики.

• Відсутність належної системи реєстрації земель і нерухомості.

• Брак бюджетного фінансування заходів

• Неефективне використання бюджетних коштів

• Та багато інших.

Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагентство України) є центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності.

Основними завданнями Держземагентства України є:

1) реалізація державної політики у сфері земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності;

2) внесення Міністрові пропозицій щодо формування державної політики у сфері земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності.

Державний земельний кадастр - єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами.

Геоінформаційна система - інформаційна (автоматизована) система, що забезпечує збирання, оброблення, аналіз, моделювання та постачання геопросторових даних.

Державний земельний кадастр ведеться з метою інформаційного забезпечення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб при: регулюванні земельних відносин; управлінні земельними ресурсами; організації раціонального використання та охорони земель; здійсненні землеустрою; проведенні оцінки землі; формуванні та веденні містобудівного кадастру, кадастрів інших природних ресурсів; справлянні плати за землю.

Державний земельний кадастр базується на таких основних принципах:

• обов'язковості внесення до Державного земельного кадастру відомостей про всі його об'єкти;

• єдності методології ведення Державного земельного кадастру;

• об'єктивності, достовірності та повноти відомостей у Державному земельному кадастрі;

• внесення відомостей до Державного земельного кадастру виключно на підставі та відповідно до цього Закону;

• відкритості та доступності відомостей Державного земельного кадастру, законності їх одержання, поширення і зберігання;

• безперервності внесення до Державного земельного кадастру відомостей про об'єкти Державного земельного кадастру, що змінюються;

• документування всіх відомостей Державного земельного кадастру.

Ведення Державного земельного кадастру здійснюється шляхом:

• створення відповідної державної геодезичної та картографічної основи, яка визначається та надається відповідно до цього Закону;

• внесення відомостей про об'єкти Державного земельного кадастру;

• внесення змін до відомостей про об'єкти Державного земельного кадастру;

• оброблення та систематизації відомостей про об'єкти Державного земельного кадастру.

Державний земельний кадастр ведеться на електронних та паперових носіях. У разі виявлення розбіжностей між відомостями на електронних та паперових носіях пріоритет мають відомості на паперових носіях.

Об'єктами Державного земельного кадастру є: землі в межах державного кордону України; землі в межах території адміністративно-територіальних одиниць; обмеження у використанні земель; земельна ділянка.

державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера;

геоінформаційна система - інформаційна (автоматизована) система, що забезпечує збирання, оброблення, аналіз, моделювання та постачання геопросторових даних;

геопросторовий об'єкт - об'єкт реального світу, що характеризується певним місцеположенням на Землі і визначений у встановленій системі просторово-часових координат;

геопросторові дані - набір даних про геопросторовий об'єкт;

індексна кадастрова карта (план) - картографічний документ, що відображає місцезнаходження, межі і нумерацію кадастрових зон і кварталів та використовується для присвоєння кадастрових номерів земельним ділянкам і ведення кадастрової карти (плану);

кадастрова зона - сукупність (об'єднання) кадастрових кварталів;

кадастрова карта (план) - графічне зображення, що містить відомості про об'єкти Державного земельного кадастру;

кадастровий квартал - компактна територія, що визначається з метою раціональної організації кадастрової нумерації та межі якої, як правило, збігаються з природними або штучними межами (річками, струмками, каналами, лісосмугами, вулицями, шляхами, інженерними спорудами, огорожами, фасадами будівель, лінійними спорудами тощо);

кадастровий номер земельної ділянки - індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування;

режимоутворюючий об'єкт - об'єкт природного або штучного походження (водний об'єкт, об'єкт магістральних трубопроводів, енергетичний об'єкт, об'єкт культурної спадщини, військовий об'єкт, інший визначений законом об'єкт), під яким та /або навколо якого у зв'язку з його природними або набутими властивостями згідно із законом встановлюються обмеження у використанні земель.

Земельний кодекс України (ЗКУ) — основний нормативно-правовий акт земельного законодавства України, ухвалений Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року.

Земельний кодекс України є кодифікованим нормативним актом (законом) яким регулюються земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю, збереження та відтворення родючості ґрунтів, поліпшення природного середовища, охорони прав фізичних і юридичних осіб на землю тощо.

Земельний кодекс України складається з десяти розділів (поділені на глави та статті), розмежованих за сферою регулювання:

Розділ перший. Загальна частина.

Розділ другий. Землі України.

Розділ третій. Права на землю.

Розділ четвертий. Набуття і реалізація права на землю.

Розділ п'ятий. Гарантії прав на землю.

Розділ шостий. Охорона земель.

Розділ сьомий. Управління в галузі використання й охорони земель.

Розділ восьмий. Відповідальність за порушення земельного законодавства.

Розділ дев'ятий. Прикінцеві положення.

Розділ десятий. Перехідні положення.

212 статей.

1)Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 ЗКУ).

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на:

- поверхневий (ґрунтовий) шар;

~ водні об'єкти;

- ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Це право розповсюджується на простір, що знаходиться

- над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих і інших будівель і споруд.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки можуть бути громадяни (іноземці та особи без громадянства) та юридичні особи.

Громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі:

- придбання за договором купівлі - продажу, дарування, обміну, іншими цивільними правочинами;

- безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

- приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

- прийняття спадщини;

- виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути приватними власниками земельних ділянок несільськогосподарського призначення на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності в межах населених пунктів та поза ними. Вказані особи можуть набувати права власності на земельні ділянки за цивільними правочинами, шляхом їх викупу та прийняття спадщини. Якщо іноземець чи особа без громадянства успадковує земельну ділянку сільськогосподарського призначення, то вона протягом року підлягає відчуженню.

Юридичні особи, що засновані громадянами України або юридичними особами можуть набувати у приватну власність земельні ділянки для здійснення своєї підприємницької діяльності у разі:

а) придбання за цивільними правочинами;

б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

в) прийняття спадщини;

г) виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати права приватної власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів і поза ними у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Суб'єктами права комунальної власності на земельні ділянки є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. В комунальній власності можуть перебувати:

- землі загального користування населених пунктів (бульвари, вулиці, майдани, проїзди, шляхи, набережні, парки, пляжі, сквери, тощо);

- землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

- землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

- землі лісового та водного фонду в межах населеного пункту;

- земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Вказані землі не можуть передаватися у приватну власність. Територіальні громади набувають право власності на ці землі у разі:

а) передачі їм земель державної власності;

б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

в) прийняття спадщини;

г) придбання за цивільними правочинами;

д) виникнення інших підстав передбачених законом.

Суб'єктом права державної власності на землю є держава, від імені якої виступають відповідні органи державної влади.

У державній власності перебувають усі землі України крім земель комунальної та приватної власності:

- землі атомної енергетики та космічної системи;

- землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

- землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

- землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

- земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

- земельні ділянки зон відчуження та безумовного відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Держава набуває права власності на землю у разі:

а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

б) придбання за цивільними правочинами;

в) прийняття спадщини;

г) передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

д) конфіскації земельної ділянки.

Закон надає право бути власниками земельних ділянок в Україні іноземним державам для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Земельні ділянки можуть перебувати у спільній частковій чи спільній сумісній власності відповідно до вимог статей 86-89 ЗКУ.

Стаття 86. Спільна власність на земельну ділянку

1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

2. Суб'єктами права спільної власності на земельну ділянку можуть бути громадяни та юридичні особи, а також держава, територіальні громади.

3. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку

1. Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам.

2. У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

а) подружжя;

б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

в) співвласників жилого будинку.

3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

5. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.