11.4. Державне регулювання рівня та якості життя населення

Рівень і якість життя — інтегровані показники соціально-економічного розвитку країн. Для визначення рівня життя в різних країнах експерти використовують поняття індекс розвитку людського потенціалу, або скорочено — індекс людського розвитку (ІЛР). Цей показник запропонований ООН у 1990 р. як інтегрована оцінка рівня цивілізованості країни. Індекс людського розвитку має такі три складові: 1) тривалість життя населення; 2) рівень освіти; 3) обсяг ВВП на душу населення. Задані граничні значення для кожного показника: тривалість життя — 25—85 років; рівень освіти — 0—100 % (кількість років, які провів в режимі навчання після 15 років "середній громадянин"); ВВП — від 200 до 4000 дол. США. Низьким при цьому вважається ІЛР, менший за 0,5, високим — 0,9—1. Економічна комісія ООН, оцінюючи життєвий рівень населення Європи, надає перевагу такому показнику, як кількість товарів та послуг, які населення змогло отримати. Еталонна величина складає 100 %. Рівень життя населення — ступінь задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб людей. Поняття якість життя конкретизує категорію "рівень життя (ІЛР)". В ООН було запропоновано комбінований показник — індекс якості життя, який характеризує: рівень освіти; медичного обслуговування; тривалість життя; ступінь зайнятості населення; його платоспроможність; доступ до політичного життя тощо. Конкретними показниками є: кількість автомобілів, телефонів, квадратних метрів житла, лікарняних ліжок тощо на одну людину (на тис. населення), якість медичного обслуговування, рівень шуму (децибел), швидкість руху в години пік та ін. З метою забезпечення нормального рівня життя держава визначає розмір прожиткового мінімуму. В Україні його визнано базовим державним соціальним стандартом. При аналізі прожиткового мінімуму розрізняють: ^ фізіологічний мінімум вартість товарів та послуг, необхідних для задоволення тільки основних фізіологічних потреб, причому протягом відносно короткого періоду, практично без придбання одягу, взуття, інших непродовольчих товарів; соціальний мінімум (бюджет мінімального достатку) — мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб. Це вартість товарів та послуг, які суспільство визнає необхідними для збереження прийнятного рівня життя. Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача. Кошик споживача — вартість стандартного набору товарів та послуг масового вживання середнього споживача в конкретній країні в певний час Світова практика широко використовує і таку категорію, як індекс вартості життя — індекс роздрібних цін спеціального набору товарів і послуг, що входить в бюджет середнього споживача (споживчий кошик) і становить його прожитковий мінімум.

“Рівень життя” є складною та системною соціально-економічною категорією, яка відображає сукупність відносин та умов, що визначають життєдіяльність та розвиток людей [11]. Якість життя – ступінь відповідності умов і рівня життя науково обґрунтованим нормативам або визначеним стандартам [15, с. 240]. Під якістю життя розуміють також задоволеність населення життям з точки зору широкого набору потреб та інтересів [3, с. 462]. Рівень та якість життя характеризує досягнутий на певний проміжок часу в суспільстві ступінь задоволення різноманітних потреб населення, що є предметом соціального захисту – необхідного елемента функціонування будь-якої розвиненої держави, який слугує основною складовою соціально-розвинутої держави, адже його предметом є людина та можливості її всебічного розвитку. Гідний рівень якості життя всіх категорій населення потребує запровадження та дотримання високих соціальних стандартів, що є однією з основних функцій соціального захисту населення. Рівень життя постійно змінюється і залежить від стану економіки. На сьогодні визначальним чинником, що впливає на рівень життя українського населення, є економічна ситуація, що склалася в країні сьогодні, системний аналіз якої дає змогу зрозуміти реальну масштабність макроекономічних диспропорцій, що виникли внаслідок гіперінфляційних потрясінь, і які в умовах кризової стагнації економіки призвели до значних втрат життєвого рівня населення України [11]. Відомо, що рівень та якість життя населення є показником результативності соціальної політики держави. Проте соціальна політика України базується переважно на категорійних принципах надання допомоги (без перевірки доходів). Обсяги допомоги, які надаються на виключно адресних засадах (з перевіркою доходів одержувачів) становлять менш ніж 1% від загальних видатків на соціальний захист[6]. Цей показник є надто малим порівняно з країнами ЄС, де він становить 12-15%. Нині Україна опинилася за межами економічного та соціального прогресу. Відсутня збалансованість між економічним зростанням та соціальними видатками і неспроможність національної економіки повністю забезпечити всі зобов’язання держави, що дуже перешкоджає ефективному соціальному розвитку. Більшість нормативних актів у сфері соціального захисту та соціального забезпечення прийняті у різний час і нерідко є суперечливими. Крім того, чинне законодавство України встановлює набагато більше різноманітних видів пільг, виплат та послуг у соціальній сфері, ніж це передбачено Конституцією або міжнародно-правовими зобов’язаннями нашої держави. Доволі часто держава бере на себе додаткові зобов’язання у сфері соціального захисту та соціального забезпечення, які часто не дають жодного соціального чи економічного ефекту, крім встановлення привілеїв для представників 3певних професій або окремих соціальних груп, тому що для цього немає в країні необхідних ресурсів [1].До речі, розміри різноманітних видів допомоги в Україні є невисокими, у більшості випадків вони не сягають розміру прожиткового мінімуму, а сім’я, яка належить до найбіднішого населення, одержує менше допомоги, ніж середньостатистична сім’я. Останні дані підтверджують той факт, що Україна перебуває серед країн з високим рівнем бідності. На сьогодні низка питань відносно подолання бідності залишаються невирішеними. Все це свідчить про гостроту проблеми бідності українського населення, офіційним визнанням чого слугує Указ Президента України “Про невідкладні заходи з подолання бідності” № 274/2010 від 26 лютого 2010 р. На виконання Плану організації реалізації зазначеного нормативного акта розроблено проект Закону України “Про затвердження Загальнодержавної програми подолання та запобігання бідності в Україні на 2010-2015 роки” [16; 18].Також слід звернути увагу на те, що на сьогодні в Україні висока питома вага пенсійних виплат у державних видатках та у ВВП, що обумовлено високим рівнем демографічного старіння населення, низьким віком виходу працівників на пенсію та можливістю дострокового набуття пенсійного права [7]. Як показує світова практика,вирішенням аналогічної проблеми є перехід на умови індивідуалізації пенсійних рахунків, зменшення пільгових умов призначення пенсій, підвищення пенсійного віку відповідно до демографічної ситуації, стимулювання подовження періоду трудової активності. Прийняття рішення щодо цих питань є складним завданням, однак в Україні вже сьогодні треба приймати рішення, щоб запобігти невідворотній ситуації в майбутньому [13, с. 6]. Тому підвищення пенсійного віку в Україні є неминучим, оскільки в Україні найнижчий пенсійний вік, баланс Пенсійного фонду від’ємний, кількість пенсіонерів збільшуватиметься, кількість населення в Україні зменшуватиметься. Пенсійний фонд і взагалі пенсійна система в Україні потребуютькардинальної реформи. Тому владою пропонується пенсійна реформа, яка включає

поступове запровадження трирівневої пенсійної системи:

перший рівень – солідарна система;

другий рівень – загальнообов’язкова накопичувальна система;

третій рівень – добровільна недержавна система пенсійних заощаджень. Це передбачено Програмою економічних реформ на 2010-2014 рр. Трирівнева пенсійна система дасть змогу розподілити між трьома її складовими ризики, пов’язані із змінами в демографічній ситуації (до чого більш чутлива солідарна система) та з коливаннями в економіці і на ринку капіталів (що більше відчувається у накопичувальній системі). Такий розподіл ризиків дозволить зробити пенсійну систему більш фінансово збалансованою та стійкою, що застрахує працівників від зниження загального рівня доходів після виходу на пенсію і є принципово важливим та вигідним для них [7].

Але одним з найважливіших залишається питання оплати праці, що є основним показником забезпечення матеріального добробуту працездатного населення України.

Невиважена політика у сферах ціноутворення і заробітної плати призводить до подальшого зниження рівня життя українського населення, знецінення мотивації трудової діяльності, підсилює соціальну напруженість і стихійні тенденції в розвитку суспільства. Рівень соціальної захищеності українського населення є низьким порівняно зі стандартами розвинутих країн не стільки через слабку соціальну спрямованість державних витрат, скільки через низький рівень оплати праці. Втрата системи безплатного розподілу житла, перехід до платних освітніх послуг, багатьох послуг охорони здоров’я ще більше посилюють роль саме оплати праці в забезпеченні добробуту людей.

Як зазначають експерти, кожному третьому мешканцю України заробітної плати не вистачає для придбання необхідних життєвих потреб, а кожний другий працездатний мешканець України працює на умовах вторинної, третинної зайнятості, одержуючи доходи в тіньовому секторі економіки, які не оподатковуються [8, с. 173]. Вплив держави на регулювання оплати праці здійснюється переважно через установлення розміру мінімальної заробітної плати, умов і розмірів оплати праці працівників установ й організацій, що фінансуються з бюджету, керівників державних підприємств. Протягом 2009 р. розмір мінімальної заробітної плати збільшувався кілька разів, і до кінця року мінімальна заробітна плата сягнула рівня прожиткового мінімуму для працездатних осіб – 669 грн. Зростання мінімальної заробітної плати в грудні 2009 р. порівняно з груднем 2008 р. становив 11%. У 2010-2011 рр. розмір мінімальної заробітної плати також поступово підвищувався. Відповідно до законів України “Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати” від 20 жовтня 2009 р. № 1646-VI та “Про Державний бюджет України на 2011 рік” від 23 грудня 2010 р. № 2857-VI місячний розмір мінімальної заробітної плати на 1 січня 2011 р. сягнув 941 грн, на 1 квітня 2011 р. –960 грн, на 1 жовтня 2011 р. становитиме 985 грн, а на 1 грудня 2011 р. – 1004 грн [12]. Найважливішим пріоритетом соціальної політики є підвищення рівня життя всіх верств населення. З цією метою держава робить послідовні кроки стосовно забезпечення зростання доходів громадян. З метою забезпечення нормального рівня життя держава визначає розмір прожиткового мінімуму. В Україні його визнано базовим державним соціальним стандартом. Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача. Кошик споживача – вартість стандартного

набору товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Із затвердженням Закону України “Про Державний бюджет України на 2011 рік”набули чинності нові соціальні стандарти, які закладаються при розрахунку розміру державних соціальних допомог – прожиткові мінімуми. Протягом 2011 р. передбачено збільшення прожиткового мінімуму для всіх категорій осіб. Слід зазначити, що Законом № 1646 прожитковий мінімум для працездатних осіб за всіма періодами 2011 р. передбачений рівними розмірами мінімальної заробітної плати (див. таблицю) [10].

Таким чином, було зрівняно мінімальну заробітну плату з тим рівнем, який влада вважає мінімальним, щоб прожити місяць. Але це досить суперечно, враховуючи сьогоднішні темпи зростання цін. Навряд чи можна забезпечити підтримання життєдіяльності організму людини, яке досягається за рахунок харчування, тому що на сьогодні офіційний рівень прожиткового мінімуму зростає темпами, в кілька разів нижчими, ніж реальні ціни на продовольчі товари. Розрахунки політиків знову відстають від реального життя. За даними Рахункової палати, за минулий рік прожитковий мінімум номінально збільшився тільки на 2,2%, однак з урахуванням індексу споживчих цін реально знизився на 7,2%. У структурі витрат громадян, які отримують дохід на рівні прожиткового мінімуму, близько 80% становлять продукти харчування. Зрозуміло, що цих коштів не може бути достатньо для проживання, якщо гречка виросла в ціні на 300%, а овочі – на 70-100% [9].5

Отже, не дивлячись на те, що прожитковий мінімум із року в рік зростає, він ледве забезпечує первинні або фізіологічні потреби людини та практично ігнорує соціальні потреби, які є невід’ємною складовою гідного життя.

Аналіз показників прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати свідчить про те, що система соціального захисту та соціального забезпечення в Україні не відповідає європейським стандартам. Незважаючи на зростання цих показників, їх співвідношення залишається далеким від стандартів Європейської соціальної хартії (переглянутої), відповідно до вимог якої мінімальна заробітна плата повинна становити не менше ніж 2,5 прожиткового мінімуму [14, с. 91].

Соціальні потреби найбільш соціально незахищених категорій населення в Україні задовольняються недостатньою мірою: високий рівень бідності, особливо у сім’ях із дітьми та сім’ях з інвалідами або непрацюючими особами працездатного віку, свідчить про недостатню ефективність механізмів соціальної підтримки з боку держави найбільш соціально незахищених категорій населення [14, с. 100-101].