24.4. Географія окремих галузей хімічної промисловості
Підприємства гірничої хімії розмішуються в районах видобування корисних копалин, які використовуються як хімічна сировина. Сірку видобувають у Новому Роздолі (Львівська область), кам'яну сіль — у Слов'янську, Артемівську (Донбас) і Криму. Поклади калійної солі розробляються у Калуші (Івано-Франківська область) та в Стебнику (Львівщина).
Коксохімічна промисловість — комплексо-утворююча галузь основної хімії—розвинута в Донбасі і Придніпров'ї.
Основними центрами виробництва азотних добрив є Дніпродзержинськ, Запоріжжя, Алчевськ, Горлівка, Лисичанськ, Сіверськодонецьк. Вони розмішуються в районах коксохімічного виробництва. Друга група підприємств спрямована на споживача і знаходиться в районах видобутку природного газу та на трасах газопроводів — Черкаси, Рівне, Одеса.
Калійні добрива виробляють у Калуші та Стебнику.
Заводи, що виробляють фосфорні добрива, зосереджені в районах високого сільськогосподарського освоєння і знаходяться в таких містах, як Вінниця, Одеса, Суми, Костянтинівка і Маріуполь. У Маріуполі використовують відходи "Азовсталі".
До провідних галузей основної хімії країни належить виробництво сірчаної кислоти. Основними центрами цієї галузі є Костянтинівка, Суми, Рівне, Новий Роздал, Дніпродзержинськ.
Виробництво соди розміщується біля родовищ кухонної солі і ропи солоних озер, оскільки це дуже матеріаломістка галузь—у Слов'янську, Лисичанську, Красноперекопську (Крим). Каустичну соду виробляють у Калуші.
Хімія органічного синтезу має широку сировинну базу, але в основному використовує нафту і газ. Основні центри галузі — Запоріжжя, Луцьк, Донецьк (пластмаси), Київ, Черкаси, Чернігів, Житомир, Сокаль (хімічні волокна), Шостка Сумської області (фото- і кіноплівки), Сімферополь (лаки й фарби), Рубіжне Луганської області (барвники), Кременчук, Херсон, Лисичанськ, Бердянськ (нафтохімія), Дніпропетровськ, Біла Церква (шини), Київ, Лисичанськ, Біла Церква, Суми, Запоріжжя, Одеса, Харків тощо (виробництво гумотехнічних виробів).
Найбільшого розвитку і територіального зосередження хімічна промисловість набула в Донбасі, Придніпров'ї та Передкарпатті.
24.5. Проблеми і перспективи розвитку
Хімічна промисловість України, як і решта галузей промисловості, за радянських часів розвивалася, задовольняючи насамперед потреби Москви. Тому її структура нині не зовсім відповідає потребам народного господарства України. Крім того, у спадок від командно-адміністративної системи нашій державі дісталися підприємства здебільшого із застарілим устаткуванням і малоефективними очисними спорудами. Тому розвиток хімічної промисловості України за ринкових відносин все більше буде залежати від вирішення екологічних проблем. Для поліпшення становища потрібні кошти і значні організаційні заходи.
Хімічна промисловість України має великі перспективи для розвитку, які ґрунтуються на наявності природної сировинної бази, великих інших галузей господарства, чия продукція може бути використана як вторинна сировина, практично необмежених потребах у цій продукції, особливо в агропромисловому комплексі. Як показує світовий досвід розвитку господарства, вирішити ці проблеми можна лише в системі ринкової економіки.
Постійно буде вдосконалюватися і галузева та територіальна структура хімічної промисловості. Закономірно зростатиме питома вага виробництва мінеральних добрив, хімії органічного синтезу та нафтохімії. Є перспектива розвитку і у гумоазбестової промисловості. Натомість зменшуватиметься частка коксохімічного виробництва та випуск сірчаної кислоти.
У територіальному аспекті певний перерозподіл виробництва буде відбуватися у Передкарпаття та на південь країни.
АПК
Становлення та розвиток агропромислового комплексу (АПК) відображає природно-історичний процес розвитку продуктивних сил, економічних, технологічних та організаційно-технічних відносин у сільському господарстві та взаємозв'язаних з ним галузях і сферах господарської діяльності. Формування АПК є закономірним результатом агропромислової інтеграції — зміцнення взаємозв'язків і органічного поєднання сільського господарства та суміжних галузей, які його обслуговують, постачають йому ресурси і доводять його продукцію до споживача.
Основою агропромислової інтеграції є розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперації виробництва. В результаті від сільського господарства відокремлюється низка функцій: виробничо-технічне та агрохімічне обслуговування, меліоративні роботи тощо. Нині більшу частину (близько 90%) матеріально-технічних ресурсів сільського господарства виробляють у промисловості.
Зв'язки сільського господарства з іншими галузями стають складнішими і різнобічними, від їх організації і надійності дедалі більше залежать ефективність виробництва. Отже, виробництво, перероблення і реалізація сільськогосподарської продукції є справою АПК як економічної та організаційної цілісності.
АПК — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом продукції сільського господарства, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача.
У ринковій економіці сукупність відносин і зв'язків галузей АПК становить систему агробізнесу.
Слід розрізняти народногосподарський АПК, що охоплює відповідні галузі в масштабі країни, і регіональні АПК у межах області, району тощо. В народному господарстві України АПК посідає значне місце. Його головна функція полягає у виробництві сільськогосподарської продукції, її переробці в продовольчі та інші товари споживання, у доведенні їх до споживача. Крім того, АПК виконує інші важливі соціально-економічні функції: по-перше, робить внесок у національний дохід країни, що сприяє збалансованості вартісних, грошово-валютних пропорцій у народному господарстві; по-друге, зберігає та підвищує родючість грунтів, забезпечує екологічну рівновагу в навколишньому природному середовищі; по-третє, послідовно поліпшує умови праці та побуту сільського населення, здійснює комплекс заходів щодо покращення умов здобуття освіти, торговельного, культурно-побутового і медичного обслуговування у сільській місцевості. Завдання полягає в тому, щоб створити для сільських працівників такі умови життя та праці, які б перетворили працю селянина на престижну.
АПК виконує притаманні йому функції за наявності науково обгрунтованої галузевої структури, до якої входять три основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничо-технічне забезпечення (тракторне і сільськогосподарське машинобудування, виробництво мінеральних добрив, капітальне будівництво в АПК тощо); 2) безпосередньо сільське господарство; 3) галузі, що забезпечують заготівлю, транспортування, переробку сільськогосподарської продукції і доведення її до споживача (легка, харчова, м'ясна, молочна, борошно-круп'яна і комбікормова галузі, торгівля продовольчими товарами).
У структурі АПК України перша сфера становить 12,5%, друга — 48,5%, третя — 39%. При цьому за останні роки дещо зменшилася питома вага сільського господарства за рахунок збільшення частки переробних галузей. Це закономірний процес, притаманний АПК розвинутих країн, де на сільське господарство припадає лише 10% продукції АПК.
У складі АПК важливе місце належить його інфраструктурі, яка забезпечує загальні умови розвитку виробництва та життєдіяльності людей: це шляхово-транспортне господарство, матеріально-технічне обслуговування, складське і тарне господарство, галузі соціального обслуговування. При цьому слід виділити виробничу інфраструктуру, яка власне обслуговує виробництво, і соціальну, що забезпечує загальні умови життєдіяльності людей (житло, культурно-побутове обслуговування, торгівля, громадське харчування тощо). Відповідні ланки інфраструктури є в кожній з трьох зазначених сфер АПК.
Невід'ємною частиною АПК у ринковій економіці є також банки, біржі, кредитні установи й науково-консультативні фірми, страхові компанії, експертні об'єднання та ін.
У ринковій економіці сукупність відносин і зв'язків аграрного сектора становить систему агробізнесу, яка формується в Україні. Поняття "система агробізнесу" в західній економічній літературі включає сектор економіки, що забезпечує поставку необхідних ресурсів для сільського господарства, саме сільське господарство, сектор зі зберігання, переробки та упакування продукції галузі, а також з доведення продукції до споживачів. В 1995 році колишній заступник міністра сільського господарства США Дж. Девіс у пращ" "Поняття агробізнесу" визначив агробізнес як суму всіх операцій на фермах, зі зберігання, переробки й розподілу сільськогосподарської сировини та предметів споживання, створених з неї. Отже, поняття агробізнесу за своєю сутністю, на перший погляд, тотожне звичному для нас поняттю АПК. Однак аналіз свідчить, що структура системи агробізнесу в країнах з розвинутою економікою істотно відрізняється від структури АПК в Україні.
Відмінності полягають, по-перше, у співвідношенні об'єктів підрозділів, що входять до системи агробізнесу та АПК; по-друге, у рівні розвитку інфраструктури агробізнесу та АПК; по-третє, у системі зв'язків між структурними елементами системи агробізнесу та АПК. Наприклад, питома вага сільського господарства в кількості зайнятих працівників і вартості основних виробничих фондів в АПК України перевищує третину, в той час як у країнах з розвинутою ринковою економікою питома вага цього підрозділу в системі агробізнесу не перевищує 10 —15 %. Кінцева продукція агробізнесу є результатом взаємодії всіх трьох сфер, міжгалузевої кооперації. Оптимальне співвідношення вартості продукції трьох сфер агробізнесу в розвинутих країнах становить: 25—30%; 10-15%; 50-55%.
Найбільшим є агробізнес США, на який припадає близько 19% валового національного продукту і майже 20% усіх зайнятих у країні. При цьому частка власне сільського господарства в усьому агробізнесі становить всього 10%. Таке співвідношення закономірне: чим більше розвинутий агробізнес, тим нижча частка вартості продукції, виробленої в самому сільському господарстві.
Крім функціональної, галузевої та територіальної структур, АПК має також складну організаційно-економічну структуру, вдосконалення якої спрямовано на розвиток багатоукладної економіки на селі. У сфері АПК діють державні, колективні, корпоративні, орендні підприємства, але необхідно сприяти формуванню й технічному оснащенню товарних фермерських і селянських господарств.
Значне місце в АПК належить особистому підсобному господарству населення, де виробляється четверта частина валової продукції сільського господарства (особливо картоплі, овочів, м'яса, молока, яєць тощо).
Серед нових форм господарювання значну роль починають відігравати агропромислові комбінати та об'єднання, агрофірми, агроконсорціуми, акціонерні товариства, різні форми кооперації, виробничі та науково-виробничі системи тощо.
Отже, на сучасному етапі різні форми господарювання мають функціонувати на основі рівноправності усіх форм власності на землю та інші засоби виробництва при добровільному виборі селянами тієї чи іншої форми господарювання. У прийнятих законах України про власність, про землю, про оренду, про селянське (фермерське) господарство тощо закладено певні правові передумови для реформування аграрних відносин, що має сприяти створенню багатоукладної економіки АПК.
8. Регулювання діяльності великих виробничо-фінансових утворень (ПФГ, холдингів, концернів, ТНК тощо).
8,1 Найбільш поширеними формами організаційних формувань об´єднання капіталу в Україні виступають фінансово-виробничі групи, тобто об´єднання юридично самостійних компаній, що формуються за допомогою фінансових методів, і насамперед - участі в акціонерному капіталі. Створення об´єднання підприємств є одним з найважливіших напрямів реструктуризації підприємств усіх форм власності. Таке об´єднання повинно відповідати чинному законодавству і забезпечувати захист вітчизняних товаровиробників та прибутковість їх діяльності.
Основними різновидами фінансово-виробничих груп є концерни, корпорації, фінансові групи (в яких холдингові функції виконують банки), фінансові угрупування (в організаційному відношенні - менш чітко оформлені об´єднання), холдингові об´єднання, промислово-фінансові (в Україні) та фінансово-промислові групи (в Росії). Часто компанія, маючи формальний статус корпорації, холдингу, консорціуму або концерну, діє за принципом промислово-фінансової диверсифікації та, по суті, виконує функції промислово-фінансової групи.
Фінансово-промислові групи (ФПГ) - це диверсифіковані багатофункціональні структури, створені на основі об´єднання капіталів промислових підприємств, кредитно-фінансових установ та інших господарських суб´єктів з метою максимізації прибутку, підвищення ефективності виробничих і фінансових операцій, посилення конкурентоздатності на внутрішньому і зовнішньому ринках, зростання економічного потенціалу як усієї групи в цілому, так і кожного з її учасників.
У сучасних умовах розвиток таких груп стає одним із основних напрямів розвитку світової економіки.
Останнім часом посилюється мотивація підприємств до входження в ФПГ. Такі наміри пов´язані з можливістю забезпечити контроль над підприємствами з метою налагодження вигідних технологічних і господарських зв´язків. Багатьох господарських суб´єктів приваблює перспектива спільної реалізації пріоритетних загальнонаціональних програм, отримання необхідної державної підтримки, освоєння довгострокових і перспективних інвестиційних проектів. ФПГ, які охоплюють промислові підприємства, дослідні організації торговельні фірми, банки та інші структури, засновані на внутрішніх договірних відносинах, стали своєрідним каркасом ринкової економіки багатьох країн.
Підприємства, що входять до складу ФПГ пов´язані між собою численними зв´язками з приводу фінансової, виробничої, збутової та іншої діяльності.
Існує багато інструментів інтеграції підприємств у ФПГ. До основних механізмів консолідації капіталу можна віднести такі:
а) холдингова форма управління акціонерним капіталом групи;
б) довірче управління головним підприємством акціями учасників групи;
в) взаємне володіння акціями учасників ФПГ;
г) довгострокові фінансові зв´язки;
д) спільне відкриття акціонерної компанії (головного підприємства; торгового дому тощо).
Холдинговий механізм групової організації є домінуючим у створенні й функціонуванні багатьох зарубіжних ФПГ як на національному, так і транснаціональному рівні. Досить часто холдинг виступає як компанія, яка володіє контрольним пакетом акцій учасників групи і визначає завдяки цьому її стратегію.
Система участі в капіталі гарантує головному підприємству здійснення контролю над дочірнім підприємством, але цей контроль в основному має стратегічний характер. Механізм узгодження інтересів учасників групи визначають такі юридичні документи:
• угода з фінансових питань, що регулює інвестиційну і дивідендну політику підприємств на наступний фінансовий рік;
• договір про єдине управління, де чітко визначено, які функції делегуються керівництву головного підприємства, тобто централізуються, а які виконуються децентралізовано, кожним учасником самостійно.
Об´єднання промислового і фінансового капіталів стає важливою умовою створення ефективно діючого механізму інвестування і міжгалузевого переливання капіталу, встановлення раціональних технологічних і коопераційних зв´язків, прискорення НТП. Через створення ПФГ розв´язуються проблеми забезпечення надійних поставок і збуту продукції послаблення хвилі неплатежів, налагодження взаєморозрахунків між їх учасниками - тобто проблеми, що є істотними для нашої економіки. Крім того, об´єднання до груп промислових, фінансових, торговельних, страхових та інших організацій створює умови для реалізації державних програм, підвищення конкурентоспроможності, звуження сфери впливу тіньової економіки, посилення керованості економіки в цілому. Підприємницькі групи є доцільними також у справі боротьби із зарубіжними конкурентами і запобігання захопленню вітчизняних фірм іноземцями.
Отже, завдання, що вирішується в процесі створення ФПГ в Україні, полягає в тому, щоб максимально використати позитивні моменти діяльності подібних структур і послабити негативні (і перш за все - можливе підвищення рівня монополізації економіки).
На впровадження в економічну практику такої форми господарювання спрямовано Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні», введений в дію з 21 травня 1996 р.
Принципово важливим є те, наскільки прийнятий документ про ПФГ в Україні відповідає своїй суті, чи відіграє він стимулюючу роль у процесах інтеграції та перегрупування промислового, банківського і торговельного капіталів.
Ринкову цінність визначеної цим законом структури не можна назвати досить високою, оскільки за своїми організаційними цілями вона набирає форми консорціуму, хоча, в принципі, за системою взаємовідносин між учасниками це має бути холдинг. Останній як одна з форм об´єднання підприємств реалізує право на управління на вищому рівні, ніж право на власність, і є динамічнішою структурою, ніж ПФГ-консорціум. Крім того, встановлення (згідно із законом) строків існування ПФГ наперед фактично означає приреченість цієї структури на ліквідацію після закінчення строку реалізації затвердженої виробничої програми. Таким чином, ПФГ не можуть скласти реальної конкуренції на світовому ринку.
Для цього, по-перше, необхідним є механізм узгодження експортної спрямованості ПФГ і державних програм при зміні ринкової кон´юнктури, а він сьогодні відсутній. Виходом з ситуації могло б стати встановлення своєрідної шкали державних пріоритетів тих чи інших сфер економічної діяльності.
По-друге, за цих умов взагалі здається недоцільним прийняття окремого закону щодо ПФГ. Добровільне об´єднання легальних підприємств не потребує спеціального закону. У законодавствах більшості країн такий закон відсутній, а натомість існують суворі антимонопольні закони, що обмежують монополію на ринку основної продукції. В юридичних законах повинні відображатися ті явища і процеси, які випливають з дії об´єктивних економічних законів, а не суб´єктивних факторів. ПФГ - це, в першу чергу, ознака економічної інтеграції суб´єктів підприємницької діяльності, а не їх особливого юридичного статусу. Інтеграційні процеси дістають своє вираження у формі холдингів, концернів і ФПГ, діяльність яких може регламентуватися іншими нормативними документами, положеннями та установчими договорами, а в разі транснаціональних ПФГ - і міждержавними угодами. З огляду на це, доцільно внести зміни до законів «Про підприємство» і «Про підприємництво», «Про банки і банківську діяльність», «Про господарське товариство» — з тим, щоб створити для всіх організаційно-правових структур рівні умови економічної інтеграції.
По-третє, надто зарегламентованим є, на нашу думку, передбачений законом механізм державно-монополістичного регулювання процесів створення ПФГ. Зареєструвати її дозволяється лише за умови існування державної програми, затвердженої Верховною Радою України. Рішення про створення ПФГ приймає Кабінет Міністрів України, який затверджує генеральну угоду про спільну діяльність її суб´єктів по виробництву кінцевої продукції, вичерпний перелік її найменувань, строк функціонування групи та ін. Уразі закінчення строку дії державної програми, в рамках якої функціонувала ПФГ, Кабінет Міністрів України повинен своїм рішенням ліквідувати її.
По-четверте, як показує практика, міцними і ефективними стають переважно ті проекти великих реорганізацій, ініціатором яких виступає банк, а не група промислових підприємств, хай навіть і дуже потужних.
Участь банку в справах промислового підприємства автоматично підвищує рейтинг останнього. Як правило, іноземний капітал орієнтується саме на такі підприємства. А тому факт участі в їх роботі вітчизняного банку є умовою залучення іноземних інвестицій. У високорозвинутих країнах для інвестування у великі проекти створюються навіть об´єднання банків. Саме таке розуміння взаємодії банківського і промислового капіталів закладено і до законодавства Російської Федерації щодо формування ФПГ.
Український же закон з цього приводу передбачає збереження діючих технологічних зв´язків у промисловості та принижує роль банківського капіталу. З нього навіть не походить сама необхідність залучення банківського капіталу до промисловості, а наявність банку в складі учасників групи передбачається лише як можлива. Переставлення слів у назві «ПФГ» замість «ФПГ» має істотне значення: це дійсно приведення форми у відповідність із змістом.
Не можна визнати нормальним явище, коли держава заявляє про свою підтримку курсу ринкових перетворень і одночасно стримує розвиток такого важливого ринкового інструментарію, як банки. Проте саме від налагодження дій держави і банків залежить їх готовність переорієнтуватися з інфляційно-спекулятивного курсу на курс промислового інвестування, на обслуговування галузей, здатних до розширення виробництва товарів і надання послуг. Адже сьогодні склалася парадоксальна ситуація, коли при гострій нестачі фінансування промислових підприємств і катастрофічному скороченні інвестицій в економіку є величезна кількість вільних коштів, які вивозяться за кордон, обертаються у спекулятивних операціях і навіть резервуються у банках. Проведення активної політики інтеграції банківського і промислового капіталів у формі створення ПФГ і стимулювання виробничих інвестицій здатне було б подолати цей бар´єр.
Світовий досвід показує також, що подолання інвестиційної кризи можливе лише за умови концентрації капіталу - шляхом як злиття банків, так і створення об´єднань банків і промислових підприємств. За своєю потужністю український банківський капітал значно поступається не тільки перед Заходом і Росією, але й перед рядом інших країн СНД. Тільки 2 українських банки входять до сотні великих банків СНД. Але ж малопотужні банки, при обмеженні їх кількості у складі ПФГ неспроможні будуть реалізувати серйозні інвестиційні проекти. А відсутність умов для повноцінного входження банків до складу цих груп призведе до формування їх навколо індустріальних структур і появи звичайних промислових об´єднань.
По-п´яте, найгостріші дискусії в процесі обговорення цього законопроекту в парламенті стосувалися статей про надання суб´єктам ПФГ пільг (на думку значної кількості депутатів, економічно необґрунтованих). Дійсно, в міжнародній практиці пільги щодо оподаткування, зменшення ставки обов´язкових резервів для комерційних банків учасників ПФГ, а також надання пільгових кредитів і права, головної компанії як єдиного платника податків при фінансуванні аналогічних суб´єктів господарської діяльності не застосовуються. У ринкових умовах головне - це опора на власні сили, пошук внутрішніх резервів (і в тому числі - фінансових).
Але ж в Україні формування і діяльність ПФГ передбачаються за специфічних умов і в особливому режимі функціонування. Такі групи створюватимуться державою і виключно для виконання державних програм. Оскільки в цьому випадку до складу ПФГ входитимуть не тільки державні підприємства, але й підприємницькі структури, то взаємовідносини між ними і державою повинні були б регламентуватися договорами і що важливо, на взаємовигідних ринкових умовах.
З метою відповідного стимулювання створення ПФГ (тобто стимулювання реалізації державних програм) у законі доцільно було б передбачити окремі пільги для них у рамках чинного законодавства і загальної стратегії економічної реформи. Визначення загальнодержавних пріоритетів дозволило б створити для окремих таких груп спеціальні умови - згідно з потребами держави.
Для забезпечення інвестиційної привабливості проектів ПФГ варто було б запровадити:
• державне страхування таких проектів від некомерційних ризиків;
• надання податкових пільг на прибуток, який реінвестується в цих проектах;
• звільнення учасників ПФГ від податку на цінні папери, що випускатимуться під реалізацію їх проектів, якщо останні відповідають пріоритетам державної промислової політики;
• застосування прискореної амортизації основних фондів учасників ПФГ у разі направлення амортизаційних коштів на інвестиції.
Оцінюючи Закон України «Про промислово-фінансові групи в Україні» в цілому, можна стверджувати: надії, що покладалися на нього як на нормативний акт, здатний відкрити шлях інтеграційним процесам в економіці України, не справдилися, його остаточний варіант значно звузив коло потенціальних суб´єктів ПФГ і передбачив жорсткі «правила економічної гри». Закон дозволяє залучити лише вузьке коло інтересів і можливостей, притаманних природі фінансово-промислових об´єднань. Взагалі, з точки зору господарських структур, зарегламентованість організаційної процедури створення ПФГ, обмеженість сфер їх діяльності та обсягу продукції, відсутність відповідних пільг роблять їх створення, тобто реєстрацію, недоцільною.
Не виключено ситуацію, при якій розвиток реальних фінансово-промислових об´єднань піде поза прийнятими законом нормами і правилами і без використання терміна «ПФГ».
На відміну від російського варіанта, коли як формальні, так і неформальні фінансово-промислові структури набирають великого розмаху, в Україні орієнтація на створення аналогічних структур виражена поки що слабо.
Водночас як у засобах масової інформації, так і в ділових колах, широкого розголосу набувають процеси офіційного створення транснаціональних фінансово-промислових об´єднань, переважно - російсько-українських.
Державні структури України розглядають створення спільних виробничо-технологічних комплексів як форму відновлення взаємовідносин між господарськими суб´єктами на новій правовій основі, яка б відповідала потребам взаємовигідного співробітництва в ринкових умовах. Активна участь України в економічному співробітництві з Росією та іншими країнами СНД стає одним з найголовніших зовнішньоекономічних пріоритетів нашої держави.
Проте відновлення технологічних зв´язків між господарськими структурами, які історично склалися на території колишнього СРСР, набуває характеру певної кампанії. Мабуть, на рівні не тільки підприємств, але й державних органів, недостатньо усвідомлюються як складність, так і непередбачуваність наслідків цих процесів. Адже відновлення коопераційних зв´язків між підприємствами не означає відновлення господарської ситуації та забезпечення благополуччя їх трудовим колективам.
По-перше, відновлення (так би мовити, суцільне) всіх зв´язків суперечить курсові структурної політики нашої держави, мета якої полягає в поступовій переорієнтації економіки з частини народногосподарського комплексу колишнього СРСР на високорозвинутий самостійний комплекс, який би відповідав сучасному стану ринкового середовища, вимогам ефективного використання ресурсів, соціальної переорієнтації економіки і формування ефективної експортної бази.
По-друге, налагодження співробітництва між господарськими структурами відбуватиметься за інших соціально-економічних, політичних, ідеологічних та юридичних умов і не в рамках однієї держави, а на міждержавному рівні. Суспільна власність на засоби виробництва, суспільний характер виробництва, розподіл за працею, плановий характер соціалістичної економіки формували відповідні інтереси, серед яких провідна роль належала загальнодержавним (держави СРСР), і відповідну поведінку носіїв цих інтересів - суб´єктів державного управління (органів державного управління, службових осіб, трудових колективів).
Зміна умов, поява нових держав, зрушення у формах власності викликали поляризацію інтересів, відповідну поведінку суб´єктів господарювання і управління, ускладнивши процес узгодження їх інтересів.
Процес узгодження інтересів (а саме він є ключовим у створенні життєздатних структур) передбачає вихід на три можливі ситуації: повна гармонізація інтересів (досягти чого практично важко) і підпорядкування (повне або часткове) інтересів одного суб´єкта інтересам інших у випадку, коли одна з сторін намагається використати труднощі другої. Це типовіша ситуація. Саме її треба брати до уваги, вступаючи в партнерські відносини. А оскільки носіями інтересів завжди виступають люди та їх соціальні об´єднання, то процес узгодження інтересів і контроль за їх реалізацією повинні здійснюватися представниками всіх зацікавлених структур і рівнів управління. Особливо актуальним це є для рівня державного управління. Створюючи спільні російсько-українські ФПГ, треба подумати, чи варто це робити тільки заради того, щоб зберегти робочі місця і «запустити» виробництва. Перш за все, необхідно визначити міру задоволення інтересів усіх рівнів управління, кожного учасника групи; з´ясувати, в якій сфері діяльності доцільно поступитися своїми інтересами, а в якій - виграти; порівняти можливі варіанти комбінації груп господарських суб´єктів.
При формуванні спільних з Росією ПФГ необхідно також мати на увазі ту особливу роль, яку вона відводить таким групам. У їх створенні Росія вбачає зростання впливу на економіку інших країн. «Замкнувши» підприємства колишніх республік СРСР на свої головні підприємства, вона зможе не тільки контролювати їх діяльність, але й, використовуючи недосконале законодавство, «перекачувати» на себе прибутки від їх діяльності.
Таким чином, повертаючись до питання про ставлення владних структур нашої держави до розвитку банківської справи в Україні, можна констатувати: стримування інтеграції банківського і промислового капіталів створює умови, що ведуть до перетворення України на регіон дешевої робочої сили, до втрати ринків збуту і посилення її економічної залежності.
Для того, щоб ФПГ стали каталізатором реформ, місцем формування високотехнологічного і конкурентоспроможного комплексу, здатного забезпечити економічну незалежність і національну безпеку України, потрібна цілеспрямована державна політика. Особливо необхідним є кваліфіковане обгрунтування з боку держави створення транснаціональних ПФГ.
Про загальні масштаби і динаміку всього процесу, пов´язаного з розвитком ФПГ, прямими іноземними інвестиціями та інтернаціоналізацією виробництва, можна судити на підставі того, що ТНК сьогодні - це приблизно 45 тис. материнських компаній і 280 тис. їх зарубіжних філій, які все більше впливають на всю систему міжнародних економічних відносин і світову економіку в цілому. Так, у 2001 р. обсяг продажу зарубіжних філій ТНК переважав увесь світовий експорт і становив 6,4 трлн. дол. Загальний обсяг активів зарубіжних відділень ТНК оцінюється приблизно у 9,0 трлн. дол.
Аналізуючи основні мотиви створення транснаціональних ФПГ слід виділити такі:
1) розвиток міжнародної спеціалізації і кооперування виробництва;
2) можливості підвищення ефективності й посилення конкурентоздатності спільні для всіх великих промислових фірм, які інтегрують у свою структуру постачальницькі, виробничі, науково-дослідні, розподільчі і збутові підприємства і пов´язані з ефектом масштабу і економією на витратах;
3) просування товарів на ринки інших країн;
4) використання науково-технічного потенціалу інших країн;
5) збільшення прибутковості об´єднання та зниження витрат. Завдяки міждержавній співпраці зниження витрат досягається у міру розширення виробництва. В цьому ж напрямі діють такі чинники, як обмін ноу-хау, відкриття прийнятних, з точки зору витрат, сировинних ринків тощо;
6) використання робочої сили зарубіжних країн;
7) забезпечення поставок сировини та енергоресурсів із-за кордону;
8) вигідне використання капіталу, що не знайшов достатньо прибуткового застосування всередині країни;
9) використання грошових ринків інших країн.
Найпоширенішими формами організаційних формувань об´єднання капіталу в Україні можуть бути фінансово-виборчі групи, тобто об´єднання юридично самостійних компаній, сформовані за допомогою фінансових методів (насамперед участі у акціонерному капіталі). Створення об´єднання підприємств є одним з найважливіших напрямів реструктуризації підприємств усіх форм власності. Таке об´єднання повинно в межах чинного законодавства забезпечувати захист вітчизняних товаровиробників та прибутковість їх діяльності.
Основними різновидами фінансово-виробничих груп є концерни, корпорації, фінансові групи (в яких холдингові функції виконують банки), фінансові угрупування (не так чітко оформлені в організаційному відношенні об´єднання), холдингові об´єднання, групи промислово-фінансові (в Україні) та фінансово-промислові (у Росії). Часто компанія, маючи формальний статус корпорації, холдингу, консорціуму або концерну, діє за принципом промислово-фінансової диверсифікації і, по суті, виконує функції промислово-фінансової групи (ПФГ).
У Законі України «Про промислово-фінансові групи в Україні» зазначено, що ПФГ є об´єднання, до якого можуть входити промислові та сільськогосподарські підприємства, банки, наукові та проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті отримати прибуток, які створюються за рішенням Уряду України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва та структурної перебудови економіки України, у тому числі програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції.
Наведемо основні особливості діяльності ПФГ в Україні:
• головним підприємством ПФГ є те, що виготовляє кінцеву продукцію, здійснює її збут, платить податки Україні та офіційно представляє інтереси ПФГ в Україні та за її межами;
• учасником ПФГ може бути підприємство, банк, наукова чи проектна установа або іноземна юридична особа, що виробляє проміжну продукцію або надає банківські послуги учасникам та головному підприємству ПФГ, та передбачає отримання прибутку;
• на банки-учасники ПФГ не поширюється обмеження щодо вкладення комерційних банків у статутні фонди інших підприємств та організацій у частині інвестування коштів у розробку, розвиток та модернізацію виробництва; придбані банками корпоративні права власності та інші майнові права зберігаються за ними після реорганізації та ліквідації;
• річний обсяг реалізації кінцевої продукції ПФГ має бути не меншим за еквівалент 100 млн. дол. США починаючи з другого року після створення ПФГ. Цей строк може бути продовжений у разі виробництва новостворених видів кінцевої продукції та продукції з тривалим циклом виробництва.
Функціонування ПФГ в Україні виявляє комплекс проблем корпоративного управління, а саме:
• вибір типу промислово-фінансового об´єднання;
• вирішення конфлікту інтересів учасників;
• вибір схеми управління реальними власниками;
• позбавлення синдрому «маленької людини».
Особливим мотивом інтеграції підприємств у єдину корпоративну структуру і є намагання скористатися потенційними плодами інтеграції без жорстокої централізації контролю над ресурсами. Проте більшість директорів підприємств намагаються уникнути концентрації акцій у руках великих зовнішніх інвесторів (у тому числі банків) під час розміщення акцій. Під впливом економічних умов ставлення до великих зовнішніх акціонерів еволюціонує в напрямку пошуку партнерів для взаємовигідного співробітництва.
Внутрішньогрупові відносини є «найвужчим місцем» ПФГ, що може призвести до негативних явищ, зокрема:
• неповної реалізації інтеграційного ефекту;
• збільшення «дистанції» між груповими проектами та їх практичною реалізацією;
• появи проблеми головного підприємства ПФГ, щодо реальних важелів впливу на підприємства-члени групи;
• відсутності стратегії спільної діяльності;
• дефіциту надійної та оперативної інформації про роботу підприємств.
Виявляється нова роль центральних компаній ПФГ як консультативних служб або «клубів директорів» з їх подальшою трансформацією у штаби стратегічного планування та координування фінансових потоків. Орієнтиром є перетворення компанії на основне товариство стосовно інших учасників групи, одним з основних напрямків дій якої має стати акумулювання капіталу для подальшого інвестування.
Можливі такі способи формування ПФГ в добровільному порядку або консолідацію пакету акцій:
заснування учасниками групи акціонерного товариства відкритого типу
передання цими учасниками (підприємствами та фінансово-кредитними установами) пакетів акцій, які перебувають в їх власності, у довірче управління одному з учасників групи
придбання одним з учасників групи пакетів акцій інших підприємств, а також інших установ та організацій, які стають учасниками групи
Узагальнений склад промислово-фінансової групи
Промислово-фінансові групи, концерни, холдинги, конгломерати та консорціуми, а також інші структури асоціативного типу, які базуються на внутрішніх договірних відносинах, є своєрідним каркасом економіки провідних індустріальних країн і світового господарства в цілому. Створення ПФГ в Україні сприятиме виявленню економічних пріоритетів, зміцненню господарських зв´язків, підвищенню міцності промисловості та розвитку фінансової сфери, підвищенню конкурентоспроможності українських підприємств і виходу їх на світовий ринок, розвитку підприємств стратегічної орієнтації шляхом їх інвестування та реструктуризації.
СТАТТЯ 8 питання
Відсутність прямого впливу на економіку зумовлює
необхідність корпоративної самоорганізації, а зокрема створення неурядових інституцій,
ринкових структур на зразок промислово — фінансових груп (ПФГ) і транснаціональних
компаній (ТНК). Формування ПФГ та ТНК відкриває нові можливості ефективнішого
використання капіталу, розвитку зовнішньоекономічної діяльності, розширення ринків
збуту продукції. Оскільки через деякі причини створення вищезгаданих структур не стало
поширеним явищем, це призвело до проникнення у ринковий простір України зарубіжних
ПФГ і ТНК. Передумов для створення ПФГ в Україні достатньо — це наявність наукового і
промислового потенціалу, кваліфікованих кадрів, запасів ресурсів.
Основними цілями утворення ПФГ є:
— розвиток і збереження єдиних виробничо-технологічних комплексів;
— створення фінансово-стійких організаційних структур, що здатні самофінансувати
структурні зміни;
— можливість здійснення міжгалузевої корпоратизації.
Промислово-фінансові групи (концерни, холдинги, конгломерати, консорціуми), інші
структури асоціативного типу є фундаментом економік індустріально розвинутих країн
світу. Утворення ПФГ в Україні дозволить використовувати потужності промисловості із
залученням ресурсів фінансової сфери, відновити та вдосконалити господарські зв’язки (як
всередині конкретної галузі, так і міжгалузеві) і як наслідок — забезпечення
конкурентоспроможності українських підприємств на світовому ринку.
Аналіз останніх досліджень і результатів. Питання трансформації підприємств
розглядали С.О. Іщук та Л.Ф. Кальніченко у статті “Методичні підходи до розробки
стратегії реструктуризації промислових підприємств. Пріоритетними завданнями, що
визначають мету внутрішньої реструктуризації є: удосконалення форм власності;
забезпечення інвестиційної привабливості; диверсифікація та модернізація виробництва;
вибір нового асортименту продукції; розробка детальних маркетингових програм;
проведення сертифікації; створення сучасної системи менеджменту тощо. Одним із
можливих шляхів зміни організаційної структури є створення промислово-фінансової групи
(ПФГ). Робиться основний наголос на удосконаленні самого процесу виробництва, не
враховуються фактори впливу зовнішнього середовища.
Описувались основні передумови створення ПФГ Г. Бабенко у статті “Створення ПФГ —
один із напрямків структурної трансформації промислового комплексу”. Тут проводиться
аналіз зарубіжного досвіду створення подібних структур за межами України та наведено
характеристику різного роду об’єднань за деякими ознаками (наявність юридичної особи,
засновницького договору, статуту, головного підприємства, апарату управління тощо).
Перспективам розвитку інтегрованих корпоративних структур (ІКС) в Україні
присвячені публікації Пасічник Т.О. Увага зосереджена на цілях та класифікації ІКС,
запропонованих Гарвардською бізнес-школою (за структурою власності, системою
корпоративного управління, прийняттям стратегічних рішень). Але поняття ПФГ є дещо
вужчим, тому потрібно враховувати їх особливості.
Постановка задач. Необхідно визначити основні цілі злиття промислового та
фінансового капіталів, визничити основні принципи функціонування із врахуванням
соціально-економічних умов розвитку України та законодавчо-нормативного забезпечення.
Виклад основного матеріалу. Промислово-фінансові групи можуть створюватися:
а) її учасниками на добровільній основі, або шляхом консолідації одним учасником
групи пакетів акцій інших учасників;
б) за рішенням Кабінету Міністрів України;
в) за міжурядовими угодами.
Об’єктивними критеріями і принципами утворення та функціонування державних
ПФГ є [3]:
— структурні.
Умовою ефективної діяльності промислово-фінансових груп є здійснення структурних
та технологічних зрушень, зміна форм власності, послідовна інвестиційна та фінансово-
кредитна політика;
— функціональні.
Суть їх полягає в орієнтації ПФГ на задоволення суспільних і державних потреб,
підвищенні ефективності виробництва, включаючи галузевий та регіональний аспекти;
— правосуб’єктні.
Визначаються органи, що мають повноваження власника об’єктів державної власнос-
ті, право прийняття рішень; високий ступінь структурно-функціональних взаємозв’язків у
межах технологічних та фінансово-виробничих систем, що вказують на необхідність
централізації управління такими системами та здійснення єдиної науково-технічної
політики на основі концентрації фінансових ресурсів;
функціональна __________спрямованість діяльності ПФГ на забезпечення потреб загально-
українського ринку.
Проаналізувавши можливості та основні принципи ПФГ, доцільно провести приблиз-
ну класифікацію за характером інтеграції, територіальною приналежністю, характером
ініціативи об єднання[3]:
1. За видом інтеграції:
• горизонтально-інтегровані (ПФГ, що об’єднують велику кількість підприємств, які
виробляють і поставляють на ринок однорідні та взаємозамінні товари);
• вертикально-інтегровані (ПФГ, що об’єднують підприємства та їхніх постачальників,
або споживачів);
• змішаного типу (диверсифіковані, конгломератні, моно- і багатопрофільні);
2. За організаційно-структурною ознакою ПФГ утворюються:
• за класичною ієрархічною схемою;
• на основі кооперації;
• на основі інверсійного принципу ієрархії.
3. За територіальною ознакою:
• регіональні;
• національні (тобто ПФГ, що функціонують на території однієї якоїсь країни);
• міжнародні (транснаціональні, багатонаціональні).
• 4. За характером ініціативи інтегрування ПФГ: добровільно, чи за рішенням органів
влади.
За кордоном ПФГ— це фінансово-індустріально-комерційний __________комплекс, що представляє
фінансово-промисловій конгломерат, у якому достатньо розвинуті як горизонтальні, так і
вертикальні зв’язки. Такий конгломерат може об’єднувати абсолютно різні сфери
господарювання. Наприклад, підприємства електротехнічної, хімічної, видобувної
промисловості, автомобілебудування, фінансових і торговельних компаній (ФПГ “Міцуі”). У
такий спосіб олігополістична фірма трансформується внаслідок конкурентної боротьби.
Перевагою у зміні статусу є залучення додаткового капіталу та вільне його переміщення
всередині групи, хоча відсутній єдиний виробничий процес створення кінцевої продукції.
Отже, пріоритетним є фінансовий аспект об’єднання. Тому, мабуть, помітною є різниця у
формулюванні назви. Згідно з українським законодавством основною метою утворення ПФГ є
випуск продукції. На цьому етапі розвитку економіки нашої держави це завдання є основним,
оскільки проблема передусім у невикористаних виробничих потужностях. Хоча потрібно
враховувати, що є достатньо мало фінансових інститутів, здатних вкласти капітал у
довгострокові проекти. Найпоширенішими є коротко- та середньострокові кредити.
В Україні частина кредитів, наданих суб’єктам господарювання, становить на сьогодні
трохи більше 9 % від валового внутрішнього продукту, тоді як в країнах Центральної і
Східної Європи — 50—60 %. Власний капітал українських банків зараз ледве перевищує 6
% від ВВП. Тим часом у більшості країн перехідної економіки цей показник наближається
до 40 %, а у розвинутих — до 80 % і вище. Хоча останнім часом об’єми кредитування
комерційними банками дещо зросли, розрахунки показують, що такими темпами для
досягнення оптимальних параметрів кредитування реальної економіки потрібно 30 років. З
іншого боку помітне пожвавлення реального сектора економіки України в 2000—2001 рр., що
вплинуло на зниження рівня банківських відсоткових ставок, дає змогу надіятися на
фінансування інвестиційних проектів всередині країни.
Та хоча рівні економічного розвитку кожної конкретної країни є достатньо
диференційовані, основні завдання об’єднання промислового та фінансового капіталу є
схожі. Цілі зарубіжних конгломератів розраховані на достатньо великий проміжок часу та
вдосконалення самої структури управління, що можливо лише за наявності конкретного
досвіду. Наприклад, можна перерахувати та проаналізувати завдання, які ставлять перед
собою японські компанії, об’єднуючись у групи.
Отже, завдання полягають ось у чому [4]:
• неможливість адекватної відповіді на зміну зовнішнього середовища в межах одного
підприємства;
• можливість шляхом групування підвищити потенціал підприємства;
• диверсифікація виробництва;
• необхідність переходу від стратегії розвитку окремих підприємств до стратегії
групування у зв’язку зі зростанням тиску з боку суспільних структур і юридичних обмежень;
• створення системи розподілу ризику на випадок можливих змін у середовищі розвитку;
• необхідність подолання застою в управлінні кадрами;
• освоєння закордонних ринків;
• прискорення демократизації керування, підвищення трудової мотивації;
• використання фірм, що групуються, у майбутньому як місць навчання персоналу;
• інше.
Помітно, що незважаючи на особливості японських об’єднань, мета створення та
функціонування є та сама, що і в українських промислово-фінансових груп. Хоча таке, як
“використання створених фірм, як навчальних центрів” можливим буде лише при досить
потужному розвитку ПФГ в Україні та їх популярності.
Хоча засади створення та принципи функціонування є подібні, є певні особливості
українських ПФГ, а саме:
— тимчасовий характер (реалізація державної програми), наслідком є використання
застарілих коопераційних зв’язків на основі договорів, а не формування нових ринкових
структур;
— головне підприємство втрачає право на будь-які пільги в оподаткуванні, відповідно
до чинного законодавства України. Будь-якому підприємству невигідно позбавлятись
податкових пільг заради статусу головного підприємства договірного об’єднання без прав
юридичної особи;
— підприємство може бути головним підприємством тільки однієї ПФГ;
— участь у ПФГ лише одного банку. Це значно обмежує інвестиційні можливості
групи, оскільки один банк може не мати достатнього обсягу фінансових ресурсів;
— недостатньо ініціативи підприємств для об’єднання у ПФГ, продукція повинна
належати до пріоритетної галузі економіки та відповідати цільовій державній програмі;
— не передбачається участь некомерційних, безприбуткових ___________організацій.
Позитивним моментом є зняття обмежень у розмірі обсягу реалізації кінцевої продукції
ПФГ (згідно з Указом Президента України “Про окремі питання створення ПФГ”). Це суттєво
спрощує умови створення і функціонування ПФГ. Важливо, при розробці законодавчої бази
враховувати аспекти участі іноземних партнерів (створення транснаціональних ПФГ). Це
форма залучення значних обсягів іноземних інвестицій та можливості впровадження передових
технологій. Для цього потрібні також і державні гарантії.
Іноземні інвестиції поки що не відіграють значної ролі, але обсяги надходжень прямих
іноземних інвестицій в економіку України мають тенденцію до зростання. За розрахунками
експертів обсяг необхідних іноземних інвестицій в економіку України становить понад 40
млрд. дол. США, у тому числі для металургії — 7; машинобудування — 5,1; транспорту — 3,7;
хімії і нафтохімії — 3,3. Аналіз свідчить, що обсяги надходжень іноземних інвестицій в
економіку України набагато нижчі від дійсної потреби в них. Накопичений обсяг прямих
іноземних інвестицій в розрахунку на душу населення в Україні на 01.01.1999 р. становив
лише 40,5 дол___________. США (в Угорщині, наприклад, цей показник — 192, Польщі — 135, Чехії —
117, Росії, — 67, в Казахстані — близько 430 дол.). Іноземні інвестиції вкладені більш, ніж у
6,5 тис. підприємств України, з яких 78 % — спільні підприємства. Досвід свідчить, що
іноземні інвестиції надходять туди, де активно здійснюється внутрішнє інвестування
економіки країни, тобто відбувається сполучення зовнішніх інвестицій із внутрішніми.
Тому вкрай важливим для України є спрямування зусиль насамперед на пошук резервів
внутрішніх інвестиційних ресурсів держави.
Висновки. У наших економічних умовах найоптимальнішою організаційною формою
ПФГ є форма відкритого акціонерного товариства, яка б включала підприємства-
засновників та створену ними центральну компанію. Ця форма є вигідною тому, що
підприємства-учасники зберігають самостійність та несуттєво обмежуються повноваження
керівників. В Україні є підстави для розвитку різноманітних типів ПФГ: на основі великого
банку, на основі підприємств технологічного ланцюга за участю банку, консорціумів — для
реалізації конкретних інвестиційних проектів; регіональних ПФГ, міждержавних ПФГ.
Необхідно враховувати, що в умовах фінансової кризи ПФГ, які створені у формі
конгломерату і не мають жорсткої холдингової форми управління не здатні швидко
реагувати на зміни у зовнішньому середовищі. Для того, щоб ПФГ виправдала мету свого
створення, потрібно враховувати усі фактори — як внутрішні, так і зовнішні.
Пріоритетними сферами прикладення капіталу ПФГ і ТНК є шляхові структури,
газосховища і термінали, гірничодобувна і металургійна промисловість, хімічна галузь,
військово-промисловий комплекс, зв’язок та мережі комунікацій, засоби масової
інформації, авіаційна і суднобудівна промисловість, об’єкти сільськогосподарської
діяльності. У галузі співпраці українських та російських підприємців запропоновано
створити транснаціональну ПФГ для добудови Рівненської та Хмельницької АЕС.
У майбутньому капітал ПФГ і ТНК буде спрямовуватись у ті галузі, де ймовірне
впровадження нових технологій, державна підтримка, можливості збуту продукції на
внутрішньому і зовнішньому ринках.