1.3. Соціальне здоров’я, як елемент соціальної політики

Загальновідомо, що на здоров’я людини впливають не тільки ті або інші люди, але і суспільство в цілому. Такі поняття, як соціалізація, лідерство, гуманність, конфліктність, у всіх на слуху, але що конкретно вони виражають і як впливають на розвиток особи і суспільства.

В даний час в психології розвивається новий напрям - психологія здоров’я , з’явилася реальна можливість для психологів внести свій внесок до оздоровлення нації.

Здоров’я - стан живого організму, при якому організм у цілому і всі органи здатні виконувати свої життєві функції. Охорона здоров’я громадян - одна з функцій держави. У світовому масштабі охороною здоров’я займається Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ). В Україні державним органом, що опікується здоров’ям громадян є Міністерство охорони здоров’я України.

Визначення поняття «здоров’я» є фундаментальною проблемою сучасної медико-біологічної науки. Оскільки це поняття має багато аспектів і обумовлене багатьма чинниками, то вимагає для свого розв’язання комплексного підходу. Всі добре уявляють собі, що «здоров'я - добре, а хвороба — погано». Пояснити сутність здоров’я складніше, ніж сутність хвороби. Саме тому однозначного, прийнятного для всіх визначення поняття «здоров’я» поки що не існує. В преамбулі Статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) говориться, що здоров'я - це не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів, а стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя. Проте повне фізичне і душевне благополуччя може визначати лише ідеальне здоров'я, яке практично не зустрічається.

Вважається, що здоров’я – це нормальний стан організму, який характеризується оптимальною саморегуляцією, повною узгодженістю при функціонуванні всіх органів та систем, рівновагою поміж організмом та зовнішнім середовищем при відсутності хворобливих проявів. Тому основною ознакою здоров’я є здатність до значної пристосованості організму до впливів різноманітних чинників зовнішнього середовища. Завдяки цьому здоровий організм може витримувати значні фізичні та психічні навантаження, не тільки пристосовуючись до дії екстремальних чинників зовнішнього середовища, але й повноцінно функціонувати в цих умовах. Таким чином, здоров’я доцільно розглядати і як здатність організму активно та повноцінно пристосовуватись до змін оточення. Можна сказати, що здоров’я – це здатність організму перебувати в рівновазі з оточенням.

Багато хто з вчених розглядає здоров’я як форму життєдіяльності організму, яка забезпечує йому необхідну якість життя і максимально можливу за даних умов його тривалість. Зрозуміло, що здоров’я – це похідне від численних впливів на організм, у тому числі природно-кліматичних, соціальних, виробничих, побутових, психологічних чинників, способу життя і т.ін.

Можна також сказати, що здоров’я – це функціональний стан організму людини, який забезпечує тривалість життя, фізичну та розумову працездатність, достатньо високий рівень самопочуття, а також відтворення здорового потомства.

Стан здоров'я не є чимось статичним. Це динамічний процес, а, отже, стан здоров'я може покращуватись або погіршуватись. Кожна людина являє собою відкриту динамічну систему, тому існує широкий діапазон поняття «здоров'я» — від абсолютного здоров'я до граничних із хворобою станів.

Узагальнюючи всі наведені вище визначення поняття «здоров'я», доцільно сказати, що під здоров'ям треба розуміти процес збереження і розвитку біологічних, фізіологічних, психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності при максимальній тривалості активного життя.

Загального, прийнятного для всіх показника, за яким можна було б визначити рівень здоров’я чи його якість немає. Результати будь-яких аналізів, дані будь-яких обстежень мають значний діапазон коливань в залежності від статі, віку, конституційного типу, функціонального стану організму, географічних та метеорологічних особливостей місця проживання, характеру та інтенсивності праці, способу життя, особливостей харчування та багатьох інших чинників. Функціональний стан організму та показники його діяльності змінюються у тої самої людини навіть протягом декількох годин (одразу після пробудження і після вставання з ліжка, до прийому їжі та після її прийому і т.ін.).

Показниками фізичного здоров'я є індивідуальні особливості анатомічної будови тіла, досконале (за нормою) фізіологічне функціонування організму в різних умовах спокою, руху, довкілля, генетичної спадщини, рівень фізичного розвитку органів і систем організму.

Показники психічного здоров’я є індивідуальні особливості психічних процесів і властивостей людини, наприклад, збудженість, емоційність, чутливість. Психічне життя індивіда складається з цілей, потреб, інтересів, мотивів, стимулів, установок, уяви, почуттів тощо. Психічне здоров'я пов’язане з особливостями мислення, характеру, здібностей людини.

Показники духовного здоров'я є духовний світ особистості, сприйняття духовної культури людства, освіти, науки, мистецтва, релігії, моралі, етики. Свідомість людини, її ментальність, життєва само ідентифікація, ставлення до сенсу життя, оцінка реалізації власних здібностей і можливостей у контексті власних ідеалів і світогляду – все це обумовлює стан духовного здоров'я.

Показники соціального здоров'я пов'язане з економічними чинниками, стосунками індивіда з структурними одиницями соціуму (сім’єю, організаціями), з якими створюються соціальні зв’язки: праця, відпочинок, побут, соціальний захист, охорона здоров’я, безпека існування тощо. В загальному вигляді соціальне здоров'я детерміноване характером і рівнем розвитку, які притаманні головним сферам суспільного життя в певному середовищі – економічній, політичній, соціальній, духовній. Ці складові тісно взаємопов'язані, вони в сукупності визначають стан здоров'я людини. В реальному житті майже завжди спостерігається інтегрований вплив цих складових.

Принципові положення і напрями розбудови здорової соціальної політики у будь-якій країні, що прагне досягти кращих світових зразків, повинні узгоджуватися із сучасними загальновизнаними поглядами і вимогами світової спільноти щодо формування соціального здоров’я. Такі положення в основному викладені в Оттавській Хартії 1986 року і особливо розгорнуті в Аделаїдських рекомендаціях 1988 року, які були прийняті Другою міжнародною конференцією з пропаганди здорового способу життя, котра власне й була присвячена проблемі розбудови здорової політики. Конференція визначила, що формування в суспільстві сприятливої для здоров`я політики є першим з п`яти найважливіших комплексів (груп) заходів щодо формування соціального здоров’я, оскільки саме здорова політика визначає суспільну атмосферу, в якій можуть бути ефективними чотири інші групи заходів (створення сприятливих середовищ, навчання персональним навичкам, підсилення активності громад, переорієнтація служб охорони здоров`я).

Політика формування соціального здоров’я вимагає:

• цілеспрямованих зусиль усіх професійних політиків, інших державних і громадських діячів, працівників, що причетні до підготовки і прийняття управлінських рішень стосовно прогнозування наслідків цих рішень і дій для індивідуального і суспільного здоров`я;

• поєднання таких зусиль у спільні дії всіх творців політики в усіх галузях діяльності, на всіх ієрархічних рівнях державної структури і громадських організацій, їх зважання на наслідки своїх рішень;

• прагнення суспільства до формування в свідомості усіх творців політики, інших людей, причетних до цього процесу, керівного імперативу відповідальності за стан громадського та індивідуального здоров`я, створення механізму підзвітності політиків, аналізу їх діяльності з точки зору ефективності для здоров`я в усьому розмаїтті його цілісного розуміння - фізичного, психічного, духовного, соціального

Політика формування соціального здоров’я широко використовує засіб поєднання різноманітних взаємодоповнюючих підходів до спільних заходів і скоординованих дій будь-яких державних чи недержавних структур і організацій. Виходячи з особливостей ситуації, така політика застосовує законодавчі і фіскальні заходи, оподаткування та організаційні зміни в інтересах здоров`я.

Доцільним компонентом політики формування соціального здоров’я є виявлення перешкод для здорових політичних рішень і розробка засобів їх усунення.

Важливим компонентом цієї політики є також прагнення до полегшення політикам здорового вибору, демонстрація шляхів пошуку оптимальних рішень, сприятливих для здоров`я людей. Адже здоровий політичний вибір часто-густо не буває найлегшим тому, що він, як правило, потребує компромісу поміж міркуваннями економічної вигоди і вигоди для здоров`я.

У результаті політика формування соціального здоров’я в широкому значенні веде до прибутків та справедливості, сприяє вирівнюванню умов та можливостей, створенню обставин, за яких постачання товарів та надання послуг відповідає інтересам здоров`я людей, середовище стає чистішим і приємнішим для життя. Фактично, політика формування соціального здоров’я є соціальною політикою за своїм змістом.

Але усі положення загальновизнаних у світі документів є принциповими, не диференційованими до умов конкретної країни, регіону, громади тощо. Передбачається, що розробники здорової соціальної політики адаптуватимуть загальносвітовий досвід до конкретних місцевих умов. Зрозуміло, що соціальна політика формування соціального здоров’я є складовою частиною тієї соціальної політики взагалі, яка здійснюється в тий чи іншій країні. З огляду на це, визначитися розібратися в тих особливостях соціальної політики, що притаманні сучасній суспільно-політичній і економічній ситуації, що склалася в Україні в ході трансформаційного процесу останнього десятиліття.

Сьогодні є тисячи людей в Україні, що ведуть здоровий спосіб життя, але їхнє відношення до власного здоров'я не є узвичаєною у суспільстві нормою, скоріше, це становить виняток,ніж норму. Нормою у нас в країні є турбота про здоров'я тільки тоді, коли здоров'я погіршується і починаються хвороби. Тобто для того, щоб здоровий спосіб життя став нормою для більшості людей необхідні значні соціальні зміни, тобто зміни в соціальній політиці.

У стабільних ситуаціях соціальна політика покликана стимулювати всебічний розвиток людського потенціалу суспільства, поширення ефективних засобів і зразків економічної поведінки, розвиток соціальних галузей господарства, зростання якості життя населення і захищеності соціально уразливих прошарків.

Але в період глибоких соціальних перетворень функції соціальної політики змінюються. По-перше, суспільствам, що трансформуються, доводиться не стільки сприяти підвищенню, скільки протистояти спаду людського потенціалу, деградації соціальних галузей економіки, збільшенню знедолених груп і прошарків. По-друге, до традиційних функцій соціальної політики додається нова - сприяння збереженню і підвищенню соціально-інноваційного потенціалу суспільства, розширенню соціальної бази реформ, забезпеченню зацікавленої участі громадян у перетворенні суспільних відносин.

Рівень соціально-інноваційного потенціалу відбиває спроможність і готовність суспільства до радикального перетворення власного устрою, своїх основних інститутів і, відповідно, соціальної структури. Коли цей потенціал невисокий, будь-які спроби реформування системи наштовхуються на опір суспільства, буксують і, зрештою, вироджуються. Тим часом, інноваційний потенціал суспільства зазнає впливу багатьох чинників і його підтримка на належному рівні потребує спеціальних зусиль. Найбільш важливу роль тут відіграє довіра громадян до політичних інститутів, зниження якої призводить до відчуженості суспільства від влади, неприйняття її ідей, закликів і дій, що унеможливлює успішний розвиток реформ.

На жаль, українські політики 90-х років були далекими від розуміння соціальних механізмів реформ. Вони робили із суспільством усе, що вважали за потрібне, розглядаючи загострення соціальних проблем лише як прикру перешкоду реалізації “прогресивних” макроекономічних задумів. Їхня економічна стратегія не передбачала продуманої соціальної політики. Тому в соціальній сфері України, по суті, реалізувалися лише побічні наслідки асоціальних реформ економіки. Стихійний характер соціальних процесів руйнівним чином вплинув на соціально-інноваційний потенціал українського суспільства. Сталося масове розчарування в демократії, знизився рейтинг довіри до головних політиків і інститутів влади, масові групи стали сприймати реформи як щось нереальне і вороже своїм інтересам, поширилися соціально-протестні рухи. Готовність громадян України конструктивно брати участь у соціальній трансформації суспільства істотно знизилася.

У зв'язку з вищевикладеним доцільно виокремити три завдання соціально-управлінської діяльності.

Перше – перетворення соціальних стосунків у сфері праці і зайнятості, найбільш важливих для базового прошарку суспільства. Йдеться про активну боротьбу з безробіттям, про розширення і реальне забезпечення соціально-економічних прав трудящих як у державному, так і в приватному секторах господарства, про створення необхідних умов для поступового формування соціально-партнерських відносин між працею і капіталом.

Друге завдання полягає у створенні сприятливих інституціональних умов для розвитку конструктивної і легітимної підприємницької діяльності у реальній і соціальній сферах економіки, так само як у структурах громадянського суспільства. Причому особливо важливо сприяти залученню до цієї діяльності представників базового прошарку з метою надання їй масового характеру.

Третє і найбільш складне завдання пов’язане з необхідністю зміни характеру реформаторської й управлінської діяльності правлячого прошарку у бік її легітимизації і демократизації. Необхідно відновити колективну і персональну відповідальність представників влади за зміст та ефективність прийнятих рішень, за їх прямі і непрямі наслідки, поступово знищувати корумпованість державного апарату, домагатися реального розподілу влади і бізнесу, створювати систему незалежного правосуддя, особливо вести боротьбу з економічною злочинністю.

Без розв’язання цих завдань відновити довіру населення до влади неможливо. Але одних таких заходів недостатньо. Щоб повернути довіру громадян, влада повинна якісно змінити свої відносини із суспільством, зокрема, виступити з відвертим аналізом і оцінкою помилок і злочинів, яких вона припустилася. Чи є в сучасному політичному прошарку сили, спроможні на розв’язання цих задач, виявить час.

В умовах соціально орієнтованої ринкової економіки утвердження принципів справедливості здійснюється завдяки реалізації заходів соціальної політики. Соціальна політика — це діяльність державних і громадських інститутів, суспільних груп та окремих осіб (суб’єктів соціальної політики), спрямована на реалізацію соціальних потреб людини, що забезпечують її життєдіяльність і розвиток як соціальної істоти на основі принципу соціальної справедливості за беззастережного дотримання її громадянських прав та свобод.

У конкретнішому визначенні соціальна політика являє собою комплекс соціально-економічних заходів держави, місцевих органів влади, підприємств, організацій, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень. Її мета — забезпечити гідний рівень життя, який виражається у певній кількості та якості споживчих благ і послуг, починаючи з «первинних», що задовольняють потреби працівників у продуктах харчування, одязі, засобах пересування, підтримки здоров’я і закінчуючи найскладнішими потребами, пов’язаними із задоволенням духовних, моральних, естетичних запитів. Головним у соціальній політиці є обов’язок держави гарантувати законодавчо, соціально й економічно нормальні для даного історичного періоду умови, які забезпечують самостійне життя, свободу вибору життєвого шляху, сфери діяльності, відповідальність за свої дії, «плату» за рівень особистого добробуту і становища у суспільстві. Соціальна політика повинна будуватись на основі взаємної відповідальності та взаємних обов’язків держави й населення. В умовах нестабільного розвитку економіки вона має бути адекватною стану розвитку економіки, сприяти стабілізації виробництва та забезпечувати мінімально необхідні стандарти життєвого рівня населення.

Головним завданням соціальної політики є досягнення відповідності цілеспрямованої діяльності системи, її соціально-політичних інститутів, що є суб’єктами такої політики, соціальному розвитку згідно з вимогами об’єктивних закономірностей суспільного прогресу. Іншими завданнями можна вважати забезпечення чіткого функціонування суб’єктів соціальної політики, узгоджуваної діяльності різних її елементів, формування їх оптимального співвідношення та підтримання необхідних пропорцій між ними.

Стратегічним завданням соціальної політики є запобігання негативним соціальним явищам, недопущення зниження добробуту широких верств населення та забезпечення зростання інтегрального показника людського розвитку.

Серед актуальних і невідкладних завдань соціальної політики Уряду України провідне місце має належати питанням удосконалення системи заробітної плати, забезпечення її органічної залежності від кінцевих результатів праці самих працівників і підприємств у цілому; забезпечення регулюючої функції мінімальної заробітної плати; вдосконалення міжвідомчих і міжкваліфікаційних співвідношень заробітної плати, усунення деформації та необґрунтованих відмінностей в оплаті; упорядкування системи оплати праці в організаціях і установах бюджетної сфери.

Важливе місце серед завдань соціальної політики належить створенню нових економічно доцільних робочих місць, особливо в тру­донадлишкових районах та галузях, і формування державного замовлення на проведення громадських робіт з метою пом’якшення безробіття. Їх розв’язання сприятиме підвищенню рівня життя населення, поліпшенню матеріального становища й умов життя пра­цівників та скороченню кількості малозабезпеченого населення.

Держава та її органи є центральним, але не єдиним суб’єктом соціальної політики. Її роль значною мірою підкріплюється роллю безлічі інститутів (елементів) громадянського суспільства, яким держава делегує широкий спектр функцій. Особливість ролі держави полягає в її відповідальності за соціальну стабільність у суспільстві, усталеність соціального стану громадян, їхніх родин, соціальних груп, проведення політики прогресивного розвитку суспільства. Це зумовлено самою природою держави як єдиного політичного та правового суб’єкта, що володіє усім спектром владних повноважень.

Принциповою умовою існування соціальної держави у сучасному світі є наявність розвинутих структур громадянського суспільства, що передбачає діяльність у суспільстві вільних асоціацій, соціальних інститутів, соціальних рухів і т. ін., наявність безлічі самостійних суб’єктів господарювання та організацій самоврядування, реалізацію прав і свобод особи, забезпечення її недоторканності та безпеки. Крім держави й інститутів громадянського суспільства, суб’єктами соціальної політики можуть виступати корпорації (підприємства, організації) та сама особистість.

Звичайно ключовим механізмом реалізації соціальної політики в умовах соціальної держави є соціальне страхування (обов’язкове та добровільне), яке доповнюється низкою соціальних гарантій та послуг з боку держави та громадських організацій. Проте страховий механізм захисту населення, і насамперед працездатного, в Україні тільки-но започатковується і це ускладнює соціальний захист громадян. До цього слід додати високий рівень безробіття, різке скорочення функцій захисту державою сім’ї і громадян, що викликало не тільки обвальне падіння рівня життя значної частини населення, а й деформацію колишніх соціальних норм і гарантій.

Сутність соціального захисту і шляхи його досягнення. В умовах переходу до регульованої ринкової економіки значно зростатиме армія безробітних, втрачатиметься впевненість у завтрашньому дні тощо. Це вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємства.

Соціальна політика сучасної держави — комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень тощо.

Основні принципи проведення соціальної політики:

• захист рівня життя через застосування різних форм компенсації від підвищення цін і проведення індексації;

• надання допомоги найбіднішим сім'ям;

• надання доомоги у разі безробіття;

• здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих;

• розвиток освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави;

• проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації.

Відповідно до статті 23 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідними для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї та право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин.

Щоб забезпечити такий захист, держава насамперед мусить у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки. Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та самі наймані працівники — їх профспілкові організації.

Соціальне страхування — найважливіший елемент системи соціального захисту населення, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування здійснюються шляхом відрахувань від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У СІЛА, наприклад, з цією метою із заробітної плати найманих працівників вилучається 7,5%. У Швеції соціальні фонди формуються повністю за рахунок держави. В Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати робітника. Коштами цих фондів управляють спеціальні ради, до складу яких входять представники трудящих і підприємців.

Програми працевлаштування та перекваліфікації — важлива ланка соціального захисту населення. У виконанні цих програм беруть участь держава та підприємці. Щорічно американські фірми витрачають на такі програми до ЗО млрд. дол. Держава витрачає на перекваліфікацію працівників більшу частину відповідних коштів. Щоб створити нові робочі місця, держава бере на себе також виконання таких громадських робіт, як будівництво шляхів, каналізації, водоводів тощо. Під час економічної кризи вона збільшує капіталовкладення у державні підприємства. Програма працевлаштування реалізується також через пільгове оподаткування компаній, які створюють робочі місця.

У загальнонаціональному масштабі сучасна держава з метою зменшення армії безробітних намагається регулювати заробітну плату на такому рівні, щоб темпи її зростання були нижчими від зростання продуктивності праці. Для цього проводять «політику доходів», активну кредитно-грошову політику тощо. «Політику доходів» запроваджують приватні фірми, домагаючись, щоб рівень продуктивності праці випереджав зростання оплати робочої сили.

В Україні законодавчу основу програми захисту населення при переході до соціальне орієнтованої ринкової економіки закладено в Законі України «Про зайнятість» і Державній програмі зайнятості. Ця програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня зайнятості, вдосконалення її структури та підтримки рин-КУ (з цією метою поступово формуватиметься ринок житла, вдосконалюватиметься інфраструктура ринку праці, посилюватиметься мобільність робочої сили та ін.), зміну стРУктури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з неперспективних у перспективні галузі та збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробицтва, підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного рівнів робочої сили. Ставиться завдання створення додаткових робочих місць у західних областях (де є надлишок робочої сили), формування держзамовлення на проведення громадських робіт з метою поліпшення навколишнього середовища, розвитку мережі шляхів та створення соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної підготовки та перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тих громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди та ін.); формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною технікою центрів зайнятості, створення інформаційно-довідкової системи зайнятості населення тощо). Проте цей закон не виконується.

Регулювання заробітної плати залежно від сфер діяльності та професій, форм власності є важливим елементом програми соціального захисту населення. Так, у розвинутих країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в державному секторі. Соціальним законодавством встановлюються права й обов'язки зайнятих у державному апараті, військовослужбовців, виборних осіб. Як правило, у США та інших країнах Заходу заробітна плата в державному секторі нижча, ніж у приватному, але робітники і службовці державного сектора мають значно більше гарантій, вищі соціальні виплати тощо.

Виникла суперечність між тим, що декларується, і реальною соціальною політикою: декларуються одні цінності, а кошти виділяються зовсім на інші. Виникають різноманітні негативні соціальні явища.

Одним з негативних прикладів неузгодженості дій різних соціальних галузей може слугувати нове для України соціальне явище “діти вулиці”.

Проблема дітей вулиці в Україні виникла не одразу, а поступово наростала. У процесі реформування політичної й економічної систем за останні 10 років склалася соціально-економічна ситуація, одним із наслідків якої стало значне збільшення числа дітей вулиці. Тривалий час суспільство і держава не надавали належного значення цьому явищу. Саме тому, за станом на сьогодні, дітей вулиці, з одного боку, не існує у системі цінностей держави і суспільства, а з іншого – факт їхньої фізичної наявності приховувати далі неможливо.

17 жовтня 1997 року Указом Президента України затверджені "Заходи щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків". У цьому державному документі визначено завдання міністерств, відомств, Кримської республіканської, обласних, Київської і Севастопольської міських держадміністрацій з попередження соціального сирітства, поліпшення умов для розвитку, виховання, навчання, соціальної адаптації, матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, що залишилися без батьківського піклування. Цим документом також встановлено заходи щодо створення нормативно-правового забезпечення охорони прав таких дітей. У згаданому документі основними причинами збільшення чисельності дітей-сиріт, загострення проблеми соціального сирітства названі такі явища як падіння престижу сім’ї, погіршення її матеріальних і житлових умов, збільшення кількості дітей, народжених поза шлюбом, і батьків, що ведуть асоціальний спосіб життя.

Український інститут соціальних досліджень за підтримки ЮНІСЕФ дослідив причини виникнення соціального явища “діти вулиці". На підставі контент-аналізу відповідей експертів - керівних працівників різних міністерств і відомств були визначені основні причини виникнення соціального явища "діти вулиці". Зіставлення отриманих відповідей із причинами, виявленими під час опитування безпосередньо дітей вулиці, дозволяє створити майже повну картину появи дітей вулиці як соціального явища. Опитування експертів - спеціалістів з проблеми дитячої безпритульності, дає можливість більш детально, ніж це викладено у вищезгаданому документі, виявити причини значного збільшення кількості дітей вулиці.

Причини актуалізації проблеми дітей вулиці, висловлені експертами, при аналізі були розподілені на 7 блоків.

1. Погіршення матеріального становища значної частини населення України. Погіршення економічної ситуації в країні призвело до значного збільшення числа сімей, що перебувають за межою бідності. За даними Українського інституту соціальний досліджень майже 70% сімей самоідентифікують рівень свого матеріального добробуту "нижче середнього". Збідніння і зубожіння населення не могло не позначитися на дітях: значно зменшилися витрати сімей на них, усе більше сімей використовують дитячу працю для вирішення загальносімейних матеріальних проблем. Експерти зазначають, що найбільш важке матеріальне становище серед сімей, що мешкають у селах і невеликих містах, де заробітна плата не виплачується роками. Проте за даними МВС найбільша кількість дітей вулиці зосереджена не в цих населених пунктах, а в обласних центрах і у великих містах. Отже, економічний добробут сімей є важливим, але не визначальним чинником виходу дітей на вулицю.

2. Збільшення незайнятих дітей і підлітків. Збільшення незайнятих роботою або навчанням дітей і підлітків можна розглядати як результат двох, на перший погляд, незалежних тенденцій: зменшення рівня зайнятості серед підлітків і невиконання Закону про загальну середню освіту. У зв'язку з послабленням вимог до загальної середньої освіти в Україні збільшився відсоток дітей, котрі не одержують не тільки середньої, але навіть незакінченої середньої освіти. Послаблення контролю з боку працівників шкіл за відвідуванням дозволяє дітям, формально перебуваючи у школі, насправді безконтрольно знаходитися на вулиці. Значна частина випускників неповної середньої школи, які раніше продовжували навчання у професійно-технічних училищах, через скорочення прийому до ПТУ, не можуть бути залученими до навчального процесу. Водночас відповідно до Кодексу законів про працю діти у віці до 16 років не можуть бути працевлаштовані. Крім того, зростання збільшення рівня безробіття серед працездатного населення зменшує шанси дітей і підлітків знайти роботу. Таким чином значна кількість дітей залишилися поза школою і поза роботою одночасно, що безумовно, сприяє їхній маргиналізації, і як наслідок, збільшується ймовірність їхнього виходу на вулицю.

3. Економічна експлуатація дитячої праці з боку дорослих, зокрема, залучення до жебракування, шахрайства, злочинів тощо Представники Міністерства внутрішніх справ, працівники кримінальної міліції у справах неповнолітніх професійно заявляють, що процесом жебракування, дитячого злодійства, шахрайства керують дорослі, які, економічно експлуатуючи дітей, одержують свої нетрудові доходи. Тобто у зв'язку з маргиналізацією населення великих міст зростає частка дорослих - організаторів економічної експлуатації дітей. Безумовно, проблематичною є можливість виживання дитини на вулиці без підтримки старших (дорослих або старших дітей).

4. Ослаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей. Ослаблення виховної функції сім'ї. Експерти не змогли однозначно визначити причини ослаблення відповідальності батьків за виховання й утримання дітей. Проте цей факт є очевидним і потребує додаткового вивчення. Не менш актуальною є проблема жорстокого ставлення до дітей у сім'ях, що також потребує вивчення.

5. Загострення суперечностей і конфліктів між дітьми і батьками, внаслідок чого дитина іде з дому. Експерти, що брали участь у дослідженні, підтверджують, що останнім часом чим більше на вулицю виходять діти із зовнішньо благополучних сімей. Саме у таких ситуаціях необхідно, щоб батькам і дитині вчасно було надано соціальну і психологічну допомогу, що дасть можливість скоригувати внутрішньосімейні взаємини.

6. Послаблення роботи по організації дозвілля дітей за місцем навчання і місцем проживання. Формально причиною послаблення роботи по організації дозвілля серед дітей і підлітків є економічна криза в країні: багато гуртків і клубів закрито через скорочення штатів керівників гуртків і вихователів. Проте це не єдина причина погіршення такої роботи. Донедавна школи були місцем позашкільної роботи з дітьми. Нині усю позашкільну роботу практично згорнуто, хоча об'єктивних передумов цьому, крім внутрішньовідомчих розпоряджень, немає. В Україні недостатньо активно працюють дитячі громадські об`єднання, діяльність яких спрямована на організацію дозвілля і роботу у позаурочний час. Через комерціалізацію дитячого дозвілля, включаючи фізкультуру і спорт, організовані форми відпочинку стали недоступними для дітей із малозабезпечених сімей.

7. Формування засобами масової інформації іміджу насильства і "легкого" життя. Експерти вважають, що у засобах масової інформації створено образ молодої людини, котра не докладаючи значних зусиль, може багато чого досягти у житті. Чимало є фільмів про вуличних дітей із щасливим кінцем. Засобами масової інформації зведені в культ насильство і "легкий" спосіб життя. Притому для пропаганди сексу і насильства у телезасобах масової інформації надаються найбільш зручні для більшості аудиторії часи і найбільш популярні канали. Передачі, присвячені формуванню здорового способу життя, у багатьох випадках створюються недостатньо кваліфікованими спеціалістами, у невдалий час. Тому, під враженням ЗМІ діти виходять на вулицю для пошуку нових відчуттів – "як у кіно". Навіть підвищений зараз інтерес до дітей вулиці не відбиває адекватно наявну ситуацію. Існує дві крайніх позиції стосовно дітей вулиці:

· діти вулиці - зло, що треба викорінювати;

· діти вулиці - жертви, котрим треба допомогти.

Реально про дітей вулиці йдеться тільки у гостросюжетних статтях, а власно соціальне явище не вивчено і у суспільстві не сформовано відповідне ставлення до нього. Потребує комплексне вивчення цієї проблеми як з боку мотивації поведінки дитини, так і з боку реакції на цю поведінку членів сім'ї, родичів, суспільства. Потрібні зусилля різних міністерств і відомств. Місцеві органи виконавчої влади повільно вирішують проблеми дітей вулиці. Це пояснюється тим, що їм не вистачає коштів для роботи позашкільних закладів, бракує кваліфікованих спеціалістів, які могли б займатися цією складною соціальною проблемою. От і слугує проблема існування дітей вулиці як приклад відсутності міжвідомчої кооперації у вирішенні соціальних проблем.

Крім того, загальнодержавні програми соціального змісту часто-густо залишаються значною мірою декларативними, бо не отримують відповідного ресурсного забезпечення. Відомство, що визначене у такій програмі провідним, залишається сам на сам з проблемою фінансування, що робить загальнодержавну програму фактично галузевою, послабляє взаємоузгодженість дій різних відомств. Наприклад, є програма поліпшення охорони здоров'я у межах Мінохорони здоров`я, є програма здоров`я межах Держкомспорту, але кошти на їх реалізацію практично не виділяються.

Взагалі, деякі значимі соціальні проблеми (сирітство, алкоголізм, дитяча злочинність, дитяча проституція) розглядаються як індивідуальні проблеми тих, кого вони стосуються безпосередньо. Виняток становлять собою проблеми безробіття і міграції, що однозначно сприймаються державою як соціальні.

Наша країна відійшла від централізованої схеми формування соціальної політики, що діяла за радянські часи, отже, за логікою, ми повинні дійти до децентралізованої схеми.

Інтеграція в європейське співтовариство примушує враховувати наявний досвід розробки соціальної політики, особливо в західноєвропейському регіоні. У країнах Європейського Союзу організація соціального захисту досить різноманітна. Проте є принципи, спільні для всіх країн, тим більше, якщо межують одна з одною.

Наукою перспективи розвитку соціальної політики в Україні поки що вивчаються недостатньо. Підтвердженням цьому є те, що дотепер не визначена навіть модель, до якої у своєму розвитку повинна прийти країна.

Наприклад, стратегічними цілями соціальної політики України у “Державній програмі соціальної політики на 1997-2000 роки” визначаються:

· поліпшення матеріального добробуту та умов життя людей;

· забезпечення зайнятості населення, підвищення якості і конкурентноспроможності робочої сили;

· додержання конституційних прав громадян на працю, соціальний захист населення, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;

· переорієнтування соціальної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються сім'ї, жінкам, дітям і молоді;

· вплив на демографічну ситуацію у напрямі зниження смертності населення, особливо дитячої;

· значне поліпшення соціальної інфраструктури.

Виходячи з цих цілей, в Україні формується значною мірою південноєвропейська модель з центром тяжіння на сім`ю, хоча одночасно, як і раніше, основне навантаження щодо реалізації соціальної політики бере на себе держава, тобто утворюється скандинавська модель.

Цікаво, що ситуація, яка зараз склалася в Україні, трохи нагадує етап, вже пройдений Західною Європою - основна увага приділяється вирішенню економічних проблем, а завдання по оздоровленню соціальних відносин вважається елітою як другорядне. Історія запевняє у ризикованості подібної розстановки пріоритетів.

Зараз загальновизнано, що у фінансуванні соціальної роботи зацікавлена як держава з метою стабільності суспільних відносин, так і окремі особи - представникі фінансової і владної еліти з метою збереження свого суспільного і майнового статусу. Природно, що ефективність витрат залежить від якості тієї соціальної політики, що провадиться у певному суспільстві. Але соціальна політика, як свідчить світовий досвід, часто-густо запізнюється із вирішенням деяких соціальних проблем, інколи прогнозується помилково, інколи не встигає за реаліями життя або залежить від втручання суб`єктивного людського чинника конкретних політиків. Тоді недоліки політики намагається виправити соціальна робота.

Соціальна робота на індивідуальному рівні усуває проблеми, не вирішені соціальною політикою на рівні суспільства; формулює проблеми, що необхідно вирішувати соціальній політиці, розробляє методи, адекватні вимогам часу і місцевих умов. Притому урахування цих умов буває визначним чинником ефективності роботи, адже соціальна робота запроваджується не абстрактно в державі в цілому, а конкретно в певній громаді, спільноті.

Зараз у роботі з міськими громадами особлива увага приділяється потребам конкретних груп. Маються на увазі представники етнічних меншин, якщо вони опиняються в найменш сприятливих економічних і соціальних умовах. У якості соціальних груп, що потребують особливої турботи, виділяються жінки і люди з обмеженими можливостями (інваліди, особи похилого віку, нужденні). Громадськість турбує проблеми злочинності і наркоманії, особливо серед молоді. Провина за це, у всякому разі часткова, звичайно покладається на найближче соціальне оточення, впливаючи на яке нерідко намагаються боротися з проявами даного роду. Стан таких девіантних груп може ускладнитися стигматизацією і гнобленням у системі соціальних стосунків через відповідні соціокультурні стереотипи і забобони. Слід зазначити, що соціокультурний тиск посилюється тим, що існуюча соціальна структура дає явні переваги людям, що уже опинилися в більш вигідному економічному і соціальному становищі.

Аналіз соціальних проблем на рівні конкретної громади і тих підходів до їхнього розв’язання, що склалися в соціальній роботі останнім часом, виявив, наскільки сильна тенденція розглядати громади як складовий елемент соціальної організації і саме через нього вирішувати глобальні проблеми соціальної нерівності і дезінтеграції. Це принципова теза з позицій оздоровлення суспільства, тому що теорія формування соціального здоров’я розглядає окремі спільноти (місцеві громади) як головну рушійну силу, потенціал і середовище для розробки і впровадження будь-яких здорових ініціатив. Саме тут, у місцевій територіальній громаді можливо реально відчути і оцінити результати впровадження здорової державної і громадської політики.

Аделаїдська конференція 1988 року з питань здорової громадської політики підтвердила погляд світового співтовариства на таку політику як явище, що характеризується чітко визначеною стурбованістю проблемами здоров`я та справедливості в усіх галузях людської діяльності, відповідальністю за вплив будь-яких чинників на здоров`я людей. Головна мета політики формування здорового способу життя населення - створити сприятливе середовище, в якому люди могли б жити здоровим життям, зробити вибір поведінки людей на користь здоров`я, як мінімум - можливим, а як максимум - найлегшим. Головна ознака, за якою визначається, здорову чи нездорову державну і громадську політику провадить країна - якою мірою урядові сектори (галузі), чия діяльність пов`язана з сільським господарством, промисловістю, освітою, засобами інформації, торгівлею тощо, беруть до уваги здоров`я населення як визначальний чинник планування і реалізації своєї роботи. Політика вважається здоровою тоді, коли чинник здоров`я населення береться урядовими структурами до уваги не меншою мірою, ніж чинник економічної вигоди.

Отже, значною проблемою формування соціальної політики є непідготовленість державних працівників, які займаються реалізацією соціальної політики. Поглиблення економічної кризи протягом останнього десятиліття сформувало стійкі стереотипи мислення і поведінки державних службовців. Аналіз опитування депутатів районних і міської рад міста Києва, проведення фокус-груп з управлінцями дозволяють дійти висновку, що середньоукраїнському державному службовцю притаманні такі якості:

1. Переконаність у безперспективності середньо- і довгострокового соціального планування.

2. Песимізм щодо реальності виконання затверджених на різних рівнях соціальних програм.

3. Абсолютизація проблем бюджетного дефіциту.

4. Абсолютизація ролі “перших” осіб у вирішенні практично всіх соціальних проблем.

Отже, соціальне здоров'я пов'язане з економічними чинниками, стосунками індивіда з структурними одиницями соціуму (сім’єю, організаціями), з якими створюються соціальні зв’язки: праця, відпочинок, побут, соціальний захист, охорона здоров’я, безпека існування тощо. В загальному вигляді соціальне здоров'я детерміноване характером і рівнем розвитку, які притаманні головним сферам суспільного життя в певному середовищі – економічній, політичній, соціальній, духовній. Ці складові тісно взаємопов'язані, вони в сукупності визначають стан здоров'я людини. В реальному житті майже завжди спостерігається інтегрований вплив цих складових.