buti vchitelem_posibnik_vstup do specialnosti

Уякій школі починали наші вчителі!

Устарому сільському будинку з чадними печами. Парт не було, ослонів не було, підручників, зошитів, олівців теж не було. Один буквар на весь наш перший клас і один червоний олівець. Ми принесли із собою з будинку табуретки, ослона, сиділи кружком, слухали вчителя, а потім він давав нам акуратно заточений червоний олівець, і ми, прилаштувавшись на підвіконні, по черзі писали палички. Рахунку училися на сірниках.

Учитель якось виїхав у місто і повернувся з трьома підводами.

На одній з них були ваги, а на двох інших шухляди з усіляким добром.

Столи й ослони зробили сільські мужики і плату за них не взяли, обійшлися магаричом, що, як я тепер догадуюся, виставив їм учитель на свою зарплату. Вчитель і фотографа вмовив до нас приїхати. І той зняв хлопців і школу нашу. Це чи не радість! Це чи не досягнення!

До весни зошити, виміняні на утильсировину, списалися, фарби змалювались, олівці зістругалися, і вчитель став водити нас до лісу і розповідати про дерева, про квіти, про трави, про річки і про небо.

Як він багато знав! І що кільця в дерева – це роки життя його, і що сірка соснова йде на каніфоль, і що хвоєю лікуються від нервів, і що з берези фанеру роблять, і що ліси зберігають вологу в ґрунті, а виходить, і життя річок.

Але і ми теж по-своєму знали ліс. Учитель слухав нас і учився. Ми навчили його копати і їсти корені сарапок, жувати модринову сірку, розрізняти за голосами пташок, звірів і, якщо він заблукав у лісі, як вибратися, розповіли.

Один раз ми пішли на Лису гору за квітами і саджанцями для шкільного двору. Піднялися до середини гори, присіли на камені відпочити і подивитися зверху на Єнісей, як раптом хтось з хлопців закричав:

-Ой, змія, змія!..

І усі побачили змію. Вона обвивалася навколо пучка кремових пролісків і, роззявляючи зубату пащу, злобливо сичала.

Ще і подумати ми нічого не встигли, як учитель відпихнув нас, а сам схопив ціпок і прийнявся молотити по змії і по пролісках. Нагору полетіли уламки ціпка, пелюстки від пролісків. Змія кипіла ключем і підкидалася на хвості.

-Не бийте через плече! Не бийте через плече! – кричали ми, але вчитель не чув нас. Він бив і бив змію, поки вона не перестала ворушитися.

Потім він приткнув кінцем ціпка голову змії й обернувся. Руки його

тремтіли. Весь він тремтів. Ніздрі й очі його розширилися, і весь він був білий.

Ми відшукали в каменях, обтрусили і подали йому кепку.

111

- Йдемо, хлопці, звідси, – сказав учитель. Ми посипалися з гори, а він йшов за нами й усе оглядався, готовий обороняти нас знову, якщо змія оживе і поженеться слідом.

Під горою вчитель зайшов у річку, попив з долонь води, побризкав на обличчя, утерся хусткою і запитав:

-А чому ви кричали, щоб я не бив гадюку через плече? Хіба не можна?

-Закинути ж на шию змію можна. Вона, зараза, така... Обів’ється навколо ціпка!.. – пояснили ми вчителеві, і хтось зненацька запитав:

-Так ви раніше-то хоч бачили змію?

-Ні. Уперше, – винувато посміхнувся вчитель. – Там, де я ріс, ніяких гадів не водиться. Я ж з Кубані. Там немає таких гір і тайги такої немає.

Ми стояли з відкритими ротами, слухали. От тобі і на! Виходить, нам

треба було обороняти вчителя. А ми!..

Пройшли роки. Багато років минули. А я таким от і пам'ятаю сільського вчителя: з ледве винуватою посмішкою, увічливого, соромливого, але завжди готового кинутися вперед і оборонити своїх учнів, допомогти їм у лихові, полегшити і поліпшити людське життя.

Астафьев В. Повести о моем современнике. —

М., 1972. —С. 96—101.

Біля класної дошки

Волосся у Ксенії Андріївни давно побіліло, але очі не вицвіли і були такі ж сині і ясні, як у молодості. І всякий, хто зустрічав цей рівний і світлий погляд, мимоволі веселішав і починав думати, що він, слово честі, не така вже погана людина і на світі жити, безумовно, варто. От які очі були в Ксенії Андріївни!

І хода в неї була також легка і співуча. Дівчатка зі старших класів намагалися перейняти її. Ніхто ніколи не бачив, щоб учителька заквапилася, поспішила. А в той же час усяка робота швидко робилась і теж немов співала в її вмілих руках. Коли писала вона на класній дошці умову задачі або приклади з граматики, крейда не стукала, не скрипіла, не кришилася, і учням здавалося, що з крейди, як з тюбика, легко і смачно видавлюється білий струмок, виписуючи на чорній гладі дошки букви і цифри. «Не поспішай! Не скачи, подумай спершу як треба!» – м'яко говорила Ксенія Андріївна, коли учень починав плутати в задачі або в реченні і, ретельно надписуючи і стираючи написане ганчіркою, плавав у хмарах крейдового диму.

Не заспішила Ксенія Андріївна й у цей раз. Як тільки почула тріскотню моторів, учителька строго оглянула небо і звичним голосом сказала дітям, щоб усі йшли до траншеї, виритої на шкільному подвір’ї. Школа стояла трошки осторонь від села, на пагорку. Вікна класів виходили до обриву над рікою. Ксенія Андріївна жила при школі. Занять не було. Фронт проходив зовсім недалеко від села. Десь поруч гримотіли бої. Частини Червоної Армії відійшли за ріку і зміцнилися там. А колгоспники

112

зібрали партизанський загін і пішли в ближній ліс за селом. Школярі носили їм туди їжу, розповідали, де і коли були помічені німці.

Учні ще не встигли сховатися в щілину, як на шкільний двір, перестрибнувши через невисокий палісад, забігли три запилених німці. Автомобільні окуляри зі стулчастим склом блищали на їхніх шоломах. Це були розвідники-мотоциклісти. Вони залишили свої машини в кущах. З трьох різних сторін, але усі разом вони кинулися до школярів і націлили на них свої автомати.

- Стій! – закричав худий довгорукий німець з короткими рудими вусиками, напевне начальник. – Піонірен? – запитав він.

Діти мовчали, мимоволі відсуваючись від дула пістолета, що німець по черзі сунув їм до облич. Але тверді, холодні стовбури двох інших автоматів боляче натискали позаду в спини і шиї школярів.

-Шнелер, шнелер, бістро! – закричав фашист. Ксенія Андріївна виступила вперед прямо на німця і прикрила собою учнів.

-Чого ви хочете? – запитала вчителька і строго подивилася в очі німцеві. Її синій і спокійний погляд знітив фашиста.

-Ну, ну, квапся, – примовляв він, – мі поспішаємо... – Він пригрозив пістолетом. – Два маленьких питання – і усе буде в порядку.

Дітей разом з Ксенією Андріївною вштовхнули до класу. Один з фашистів залишився сторожити на шкільному ґанку. Інший німець і начальник, загнали учнів за парти.

- Зараз я вам буду давати невеликий іспит, – сказав начальник. – Сидіти на місце!

Але хлопці стояли, скупчившись у проході, і дивилися, бліді, на вчительку. Ксенія Андріївна зробила крок уперед, підійшла до парт, обперлася обома руками на передню і сказала:

-Діти! Ця людина хоче, щоб ми сказали їй, де знаходяться наші партизани. Я не знаю, де вони знаходяться. Я там ніколи не була. І ви теж не знаєте. Правда?

-Не знаємо, не знаємо!.. – зашуміли хлопці. – Хто їх знає, де вони! Пішли до лісу – й усе.

-Ви зовсім кепські учні, –і спробував пожартувати німець, – не можете відповідати на таке просте питання. Ай, ай...

Він з робленою веселістю оглянув клас, але не зустрів ні однієї

посмішки. Діти сиділи строгі і насторожені. Тихо було в класі, тільки тужно сопів на першій парті Сеня Пічугин.

Німець підійшов до нього:

-Ну, ти, як звати?.. Ти теж не знаєш? Не знаю, – тихо відповів Сеня.

-А це що таке, знаєш? – І німець тикнув дулом пістолета в опущене підборіддя Сені.

-Це знаю, – сказав Сеня. - Пістолет-автомат системи «вальтер»...

-А ти знаєш, скільки він може убивати таких кепських учнів?

113

-Не знаю. Самі рахуйте... – буркнув Сеня.

-Хто таке! - закричав німець. – Ти сказав: самі рахуйте! Дуже прекрасно! Я буду сам рахувати до трьох. І якщо ніхто мені не сказати, що я просив, я буду стріляти спершу вашу вперту учительку. А потім – усякий, хто не скаже. Я починав рахувати! Раз!..

Він схопив Ксенію Андріївну за руку і рвонув нею до стіни класу. Ні звуку не вимовила Ксенія Андріївна, але учням здалося, що її м'які співучі руки самі застогнали. І клас загудів. Інший фашист негайно направив на дітей свій пістолет.

-Діти, не треба, – тихо вимовила Ксенія Андріївна і хотіла за звичкою підняти руку, але фашист ударив стовбуром пістолета по її кисті, і рука безсило упала.

-Алзо, отже, ніхто не знай з вас, де партизани, – сказав німець. – Прекрасно, будемо рахувати. «Раз» я вже говорив, тепер буде «два».

-Фашист став подіймати пістолет, цілячи в голову вчительці. На передній парті забилася в риданнях Шура Капустіна.

-Мовчи, Шура, мовчи, – прошепотіла Ксенія Андріївна, і губи її майже не рухалися. – Нехай усі мовчать, – повільно проговорила вона, оглядаючи клас, – кому страшно, нехай відвернеться. Не треба дивитися, діти. Прощайте! Учіться гарненько. І цей наш урок запам'ятайте...

-Я зараз буду говорити «три»! – перебив її фашист.

Іраптом, почувши пальбу на селі, з лісу вискочили що вистежували мотоциклистов партизани. Побачивши них, німець, що сторожив на ґанку, випалив у повітря, прокричав щось своїм товаришам і кинувся в кущі, де були заховані мотоцикли. По кущах, прошиваючи листи, зрізуючи гілки, хльоснула кулеметна черга червоноармійського дозору, що був на іншому березі...

Пройшло не більше п'ятнадцяти хвилин, і в клас, куди знову ввалилися схвильовані діти, партизани привели трьох обеззброєних німців.

До класу увійшла Ксенія Андріївна. Німці, що сиділи за передньою партою, з подивом подивилися на командира, що підхопився.

-Устати! – закричав на них командир. – У нас у класі заведено вставати, коли учителька входить. Не того вас, видно, вчили!

Іфашисти слухняно піднялися.

-Дозволите продовжувати наше заняття, Ксенія Андріївна? – запитав командир.

-Сидіть, сидіть, Широков.

-Ні, Ксенія Андріївна, займайте своє законне місце, – заперечив Широков, присуваючи стілець, – у цьому приміщенні ви в нас господарка. І я отут, ось за тією партою, уму-розуму набирався, і дочка моя тут вас... Вибачте, Ксенія Андріївна, що довелося цих нахаб у клас ваш допустити. Ну, раз вже так вийшло, от ви їх самі і порозпитуйте толком. Підсобіть нам: ви по-їхньому знаєте...

114

І Ксенія Андріївна зайняла своє місце за столом, у якого вона вивчила за тридцять два роки багато гарних людей. А зараз перед столом Ксенії Андріївни, поруч із класною дошкою, пробитою кулями, м'явся довгорукий рудовусий здоровань, нервово оправляв куртку, мукав щось і ховав очі від синього строгого погляду старої вчительки.

-Стійте як треба, – сказала Ксенія Андріївна, - що ви товчетеся? У мене учні так не тримаються. От так... А тепер будьте ласкаві відповідати на мої питання.

Ідовготелесий фашист, знітившись, витягнувся перед учителькою.

Кассиль Л.А. Собр. соч.: В 5 т. - М., 1966. —

С. 58-69.

П'ятнадцять рядків

Мельников супився: початок був легковажний.

-Сідайте, – дозволив він, знімаючи з руки годинник і кладучи його перед собою. – Ану, тихіше! У минулий раз ми говорили про маніфест 17 жовтня, про те, яким черствим і гірким виявився цей царський пряник, незабаром відкрито замінений батогом... Говорили про початок першої російської революції. Повторимо це, потім підемо далі. Сиром’ятников!

– викликав він, не дивлячись у журнал. Обличчя Сиром’ятникова виразило безмірний подив.

-Чого?

-Готовий?

-Більш-менш... Йти? – запитав він, немов радячись.

-І скоріше.

Сиром’ятников нагнувся, пошукав щось у парті і, нічого не знайшовши, пішов розгвинченою ходою до столу. Узяв зі столу вказівку і встав обличчям до карти європейської частини Росії початку нашого сторіччя, спиною до класу.

Пауза.

-Ми слухаємо, – відволік його Мельников від раптового захоплення географією.

-Виходить, так. – Сиром’ятников почухав указівкою. – Політика панів була боягузлива і вілоромна...

-Яка?

-Вілоромна! - переконано повторив Сиромятников.

-Віроломна. Тобто така, що ламає віру, зрадницька. Далі.

-Від страху за своє царське положення цар випустив маніфест. Він там наобіцяв народу райське життя...

-А точніше?

-Ну, волі всякі... слова, зборів. Усе рівно адже він нічого не зробив, що

обіцяв, – навіщо ж брехню-то переказувати?!

Мельников дивився на Наташу, вона давилася від реготу. (Наташа – Наталя Сергіївна, вчителька англійської мови, що була присутньою на уроці.)

115

Іу класу цей блазень мав успіх. Та й сам Ілля Семенович ледь утримував серйозність і під кінець таки не втримав.

-Потім цар показав свою мерзенну сутність і став правити по-старому, він пив робочу кров, і ніхто йому не міг нічого сказати...

Сміх у класі.

-Узагалі після Петра I Росії дуже не везло на царів – це моя особиста думка...

-От уліпиш йому одиницю, – сказав Мельников задумливо і з мимовільною посмішкою, – а потім з нього вийде Юрій Нікулін. І вийде, що я душив майбутнє нашого мистецтва...

Тепер у дошки – Костя Батищєв. Відповідає впевнено, спокійно:

-Замість рішучих дій Шмідт посилав телеграми Миколі II, вимагав від нього демократичних воль. Влада встигла опам'ятатися, стягла до Севастополя війська, і крейсер «Очаків» був обстріляний і підпалений. Шмідта стратили. Він постраждав від своєї політичної наївності і короткозорості. Користі від його геройства було небагато...

-Бідний Шмідт! – з гіркою усмішкою вимовив Мельников і закрив очі рукою. – Якби він міг передбачати цю посмертну сувору догану...

-Що, неправильно? – здивувався Костя. Мельников не відповів, у проході між рядами пішов до останньої парти, до Наташі. І вголос поскаржився їй:

-Весь час чую: «Жорес не розумів», «Герцен не зумів...», «Толстой недозрозумів...» Немов в історії орудувала компанія двієчників...

Івже іншим тоном запитав у класу:

-Хто може заперечити, додати?

Панічно зашелестіли сторінки підручника. Костя посміхався – чи то він був упевнений, що немає що ні заперечити, ні додати; чи то робив гарну міну при поганій грі.

-У підручнику про нього лише п'ятнадцять рядків, – помітив він чемно.

-У такому віці люди читають і інші книжки! – відповів учитель.

-Інші? Будь ласка! – не знітився, а, навпаки, розцвів Костячи. – "Золоте теля", наприклад. Там Остап Бендер і його кунаки працювали під синів лейтенанта Шмідта – розповісти?

Клас засміявся, Мельников – ні.

-В інший раз, – сказав він. – Ну, хто ж усе-таки додасть?

Генка підняв було руку, але спохватився, поглянув на Риту і руку

опустив: мабуть, вона витлумачить це як суперництво...

-П'ятнадцять рядків, – повторив Мельников Костикові слова. – Але ж це чимало. Від більшості людей залишається тільки тире між двома

датами...

Відверто дивлячись на одну Наташу, він запитав сам себе: – Що ж це

була за людина-лейтенант Шмідт Петро Петрович? – й сам відповів,

милуючись далеким образом: – Російський інтелігент. Розумник.

Артистична натура – він і співав, і чудово граюв на віолончелі, і малював...

116

що не заважало йому бути хоробрим офіцером, професійним моряком. А який оратор!.. Але головний його талант – це дар відчувати чуже страждання більш гостро, ніж своє. Саме з такого тіста робляться бунтарі і поети...

Зупинившись, Мельников послухав, як мовчить клас. Потім раптом посміхнувся, заіскрилися в нього очі:

-Знаєте, сорок хвилин провів він один раз у потязі з жінкою і закохався без пам'яті, навік – чи то в неї, чи то в образ, що сам видумав. Красиво закохався! Сорок хвилин, а потім були тільки листи, сотні листів...

Читайте їх, вони опубліковані, і ви не посмітите з зарозумілою нудьгою міркувати про помилки цієї людини!

-Але помилки-то були? – нерішуче вставив Костя, самовпевненість якого

сильно зменшилась.

Мельников оглянувся на нього і проговорив розсіяно, з відтінком досади:

- Ти сядь поки, сядь...

Незадоволений, але гордий Костя підкорився.

-Петро Петрович Шмідт був супротивником кровопролиття, – продовжував Мельников. – Як Іван Карамазов у Достоєвського, він відкидав загальну гармонію, якщо в її підставу покладена хоч одна замучена дитина... Усе не вірив, не хотів вірити, що мова кулеметів і картечі – єдино можлива мова переговорів з царем. Безкровна гармонія... Наївно? Так. Помилково? Так. Але я запрошую Батищева й

усіх вас не рубати зопалу, а відчути високу собівартість цих помилок!

...Слухає Наташа, і чомусь горять у неї щоки. Слухає клас. Багато хто схвильований.

- Послухай, Костя, – окликнув Ілля Семенович Батищєва, що вертів у руках зробленого з промокашки «голуба». – От почалося повстання, і не до Шмідта – до тебе, що жив шістдесят років тому, приходять матроси... Вони говорять: «Ви потрібні флотові». А ти знаєш, що бунт приречений, що ваш єдиний крейсер без броні, без артилерії, зі швидкістю вісім вузлів – не вистоїть. Як тобі бути? Залишити матросів одних під пушками адмірала Чухніна? Або йти й очолити заколот, і стояти на містку під вогнем, і напевно загинути...

-Без усяких шансів на успіх? – прищулився Костя, міркуючи. – А який сенс?

Його розсудлива тверезість викликала реакцію зовсім несподівану.

-Так йди ти зі своїм сенсом! – зло і голосно вибухнула Рита... І, побачивши місце, що пустує, у сусідньому ряду, пересіла від Кості туди.

-Черкасова!.. – обсмикав її Ілля Семенович, не зумівши, однак, додати своєму голосові достатньої строгості. Уважне око помітило б як Мельников і Наталя Сергіївна мало-мало, куточками губ посміхнулися один одному в цей момент.

117

Надя Огаришева, повернувшись до Ріти, показала їй великий палець.

-Отже, – Ілля Семенович підвищив голос, вимагаючи тиші, – було задане питання: який сенс у вчинку Шмідта, за що він загинув? Він сам пояснив це у своєму останньому слові на військовому суді. Так

пояснив, що навіть його конвоїри, ці два озброєних бовдури, відчули себе людьми і відставили гвинтівки убік...

Він дістав з портфеля книгу – вона називалася «Підсудні обвинувачують» – і, перегортаючи її в пошуках потрібної сторінки, знову проговорив задумливо:

- П'ятнадцять рядків...

Полонский Г. Доживем до понедельника. —

М., 1970. — С.42—49.

♦ Які професійно значимі якості відзначили б ви в цих учителів?

Практичне заняття №3

У чому специфіка педагогічного освіти (освіти освітян)?

Сьогодні авторам стандарту необхідно зрозуміти, що педагогічна освіта має свою специфіку, її зміст істотно відрізняється від професійної підготовки в будь-якому іншому вузі. Розходження — у предметі підготовки. Там, у тому числі й у класичному університеті, готують фахівця з однієї з окремих наук: філолога, філософа, історика, хіміка і т.д. У педагогічному — гуманітарія, людинознавця, що знає і здатен викладати одну або кілька наукових дисциплін. Тут його навчають розуміти людини у відносинах з природою, культурою, соціумом, іншими і самим собою, учать будувати свою професійну роботу за логікою становлення особистості.

Фундаментальність підготовки учителя визначається, по-перше, глибиною його пізнань про освіту як соціокультурний феномен, природа, структура і зміст якого описуються спектром гуманітарного (антропологічного) знання; по-друге, здатністю розуміти ціннісний зміст знання, обирати, інтерпретувати, самостійно конструювати навчальний модус обраної наукової дисципліни.

Підкреслимо: специфіка професійно-педагогічної фундаментальності

—у первинності загальної гуманітарної бази, що служить підставою для спеціальної підготовки, тоді як у спеціальному вузі загальнокультурна підготовка потрібна з метою особистісного розвитку фахівця вищого класу, його загальної ерудиції. Тому тут у принципі помилково задавати «загальнокультурний» блок стандарту ідентичним тому, що запропонований для спеціальних вузів. Тут комплексне гуманітарне знання

—професійна приналежність усіх педагогічних спеціальностей. У цьому зв'язку зрозуміло, що народження нових педагогічних спеціальностей —

118

культуролог, філософ, етик, соціолог, правознавець, політолог, юрист — закономірне і вчасне. Тому що, по-перше, вони базуються на комплексній гуманітарній підготовці. По-друге, людина, здатна викладати, тобто навчаючи виховувати, самостійно будувати навчальний модус відповідного знання, — принципово інший професіонал, ніж той, кого підготували в спеціальному вузі. По-третє, уведення нових педагогічних спеціальностей обґрунтоване радикальними змінами у суспільній свідомості і практиці, народженням різноманіття типів, рівнів, форм власності освітніх установ, появою ринку педагогічних професій, а також змінами запитів самої державної школи до підготовки сучасного вчителя...

Висновок...Усі ми повинні знати, що замовлення нації освіті визначається її домінантною потребою в існуванні, у розвитку себе, у збереженні духовному і фізичному. Тільки з цих позицій варто міркувати про цілі освітньої реформи в інтересах її замовника.

При цьому замовлення вищій педагогічній школі як ніяке інше обумовлене цілями національного самозбереження (безпеки). Мабуть, прийшла пора, призначаючи нового міністра освіти, наділити його повноваженнями міністра з надзвичайних ситуацій і визначити як «силовика», що захищає інтереси країни...

Валицкая А.П. Нужна ли России высшая педагогическая школа? // Педагогика. – 2000.

– № 4. – С. 6–7.

♦Якою мірою існуюча система професійно-педагогічної підготовки учителя відповідає концептуальним вимогам, викладеним автором?

♦Чи згодні ви з твердженням, що освіта на сучасному етапі вийшла на рівень збереження національної безпеки? Аргументуйте свою відповідь.

Проектування змісту педагогічного освіти: гуманістична парадигма

Пріоритетного значення сьогодні набуває проблема відновлення педагогічної освіти – її ідеології, змісту, технології.

Як вихідна система цінностей, ідеалів і цілей, ідеологія сучасного педагогічного освіти ідентифікує її як сферу духовного виробництва, продукт якої не просте присвоєння нових знань, нових цілей, нових цінностей і особистісних смислів, але і розкриття сутнісних сил педагога, його інтелектуального і морального потенціалу, його здатності вільно орієнтуватися у складних соціокультурних обставинах, не тільки обслуговувати наявні педагогічні технології, але і здійснювати інноваційні процеси, процеси творчості в широкому сенсі.

У цій системі координат вищу мету педагогічного освіти складають професійно-особистісний розвиток і саморозвиток учителя. Мова йде про розвиток і саморозвиток такого рівня внутрішньо детермінованої активності, за якого педагог може вчиняти незалежно від певних ситуацій і обставин, що складаються в його біографії, творити ці обставини, бути «автором» власного професійного життя і діяльності. <...>

119

Підсумковим результатом педагогічної освіти є формування в майбутнього вчителя професійної культури, що є системою загальнолюдської ідеї, професійно-ціннісних орієнтації і якостей особистості, універсальних способів пізнання і гуманістичних технологій педагогічної діяльності. Наявність такої культури дозволяє вчителеві занурюватися у внутрішній світ школяра, вивчати і діагностувати рівень розвитку вихованців, відкривати перед ними нові шари духовного життя людства. У світлі сказаного професійне становлення вчителя можна трактувати як самовизначення його особистості в культурі. <...>

Базові підстави професійної культури вчителя закладає зміст педагогічної освіти. Організуючи поліваріантний освітній простір вищої педагогічної школи, він включає оптимальний корпус ідей, цінностей, уявлень, способів пізнання, мислення, що дозволяють учителеві стати суб'єктом професійної діяльності. В основу розробки змісту педагогічної освіти повинні бути покладені наступні принципи:

універсальність — повнота набору гуманітарних дисциплін, що забезпечують базову підготовку в єдності з професійними і спеціалізованими освітніми програмами; інтегративність — міждисциплінарна кооперація наукових досліджень і

навчальних предметів, змістовна і структурно-функціональна єдність навчального процесу; цілісність картини світу, що відтворюється комплексом базових

дисциплін на основі єдності мети, взаємодоповнюваності змісту і єдності вимог; фундаментальність — наукова обґрунтованість і висока якість психолого-

педагогічної, соціогуманітарної і загальнокультурної підготовки; професійність — оволодіння різноманітними педагогічними технологіями; варіативність — гнучке сполучення обов'язкових базових курсів і додаткових дисциплін на вибір із широким спектром спеціалізованих навчальних предметів психолого-педагогічного і гуманітарнокультурологічного профілів, різноманіття алгоритмів навчання відповідно до індивідуальних можливостей студентів, вільний вибір обсягу, темпів і форм освіти; багаторівневість — підготовка на ступінях загальної, базової (бакалавр) і

повної (магістр) вищої освіти, аспірантура, різні форми післявузівського підвищення кваліфікації.

Виходячи з цих принципів, перша задача педагогічного вузу сьогодні полягає в тому, щоб запропонувати студентові системні знання про закономірні взаємозв'язки людини з природою, культурою, суспільством, державою, про процеси становлення особистості, що розвивається у світі цінностей, у ставленні до іншого і до самого себе. <...>

Педагогічний вуз орієнтує студента на професійну діяльність, предметом якої є людина. Тому фундамент професійної підготовки вчителя складає комплекс сучасних наукових знань про людину, його

120