Німецька класична філософія

Німецька класична філософія охоплює порівняно короткий період – з другої половини XVIII по першу половину XIX ст. І хоча вона не являла собою цілісного напрямку, проте її характеризує певна тематична єдність, загальні ідейно-теоретичні корені, наступність у постановці і вирішенні проблем. Центральною темою німецької класичної філософії є людина. Видатні її представники – І. Кант, І. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л.Фейєрбах – зробили істотний внесок у постановку і розробку проблеми активності суб’єкта, що пізнає, діяльності, розробку діалектичного методу пізнання.

Родоначальником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант (1724 -1804), який здійснив корінний переворот у постановці й рішенні філософських проблем. У середньовічній філософії й філософії епохи Відродження на першому плані було вчення про буття – онтологія; філософи Нового часу – Бекон, Декарт, Берклі і Юм, французькі матеріалісти – перенесли акцент на загальні проблеми гносеології, але при аналізі питання про взаємодію суб’єкта й об’єкта докантівська філософія акцентувала увагу на аналізі об’єкта пізнання. Кант же робить предметом філософії специфіку суб’єкта, що пізнає. Суб’єкт, на думку Канта, визначає спосіб пізнання.

Кант поділяє філософію на теоретичну й практичну. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності, законів людського розуму і його меж. Теоретична філософія відповідає на питання: «Що я можу знати?» У «Критиці чистого розуму» Кант спробував засобами розуму обґрунтувати умови й можливості людського пізнання. Високо оцінюючи науку і силу філософського розуму, він все ж приходить до висновку про існування меж пізнання.

Теоретична філософія поділяє світ на дві частини: “світ явищ”, або чуттєвий світ, і “світ сутностей”, тобто світ “речей у собі”. Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він нам являється. За Кантом, своєрідність пізнавальних здібностей людини (чуттєвості та розсудку) так впливають на наш досвід, що картина світу ніколи не буде відповідати самій дійсності. Зовнішній світ впливає на наші відчуття, наповнюючи їх хаосом вражень, але після того, як цей хаос впорядковується формами чуттєвості та категоріями розсудку, ми вже маємо справу з власним досвідом, і він свідчить не лише про існування зовнішнього світу, але і про особливості наших пізнавальних здібностей. Таким чином, Кант протиставив наші знання дійсності, визначивши перші як феномен, а друге як ноумен. В наших знаннях (феномен) ніколи не буде адекватно відображений світ речей (ноумен). Тобто нашому пізнанню доступні лише прояви сутності, а сама сутність – непізнавана, є “річчю у собі”. Там, у “світі речей у собі” знаходяться Бог, Душа, Свобода. І тому людина не в змозі розкрити таємниці людського буття – довести існування Бога, безсмертя душі тощо. Проте Кант вважає, що у нас є всі підстави стверджувати, що Бог, Душа, світ в цілому виступають в ролі регулятивних ідей.

Таким чином, людський розум може пізнати лише “світ явищ”. Обмеження Кантом розуму отримало згодом назву “агностицизм”. Сам термін з’явився тільки в середині ХІХ століття, тобто після Канта, але вживається в сучасній літературі для характеристики саме кантівської філософії. Кант вважав, що в пошуках об’єктивної істини наука не повинна виходити за межі наявного досвіду, будь-яке наукове знання можливе лише в його межах. А там, де воно виходить за ці межі – неминуче пусте фантазування і суперечності, котрі Кант називає антиноміями (грець. суперечність до закону) чистого розуму. Антиномії розуму – рівнообгрунтовані судження, що взаємовиключають одне одного. Вони виникають в результаті неминучого бажання людського розуму перейти межу досвіду, за котрою приховується гранична підстава сущого. Але цю межу розум перейти не у змозі. У формі антиномії, таким чином, проявляється і сила, і безсилля розуму. Він настільки сильний, щоб дійти до цієї межі, і в той же час,не настійльки сильний, щоб її перейти. Але в самому прагненні розуму осягти надчуттєву основу світу Кант бачить позитивний смисл. Саме метафізика, на відміну від науки, прагне вийти за межі нашого досвіду і осягти надчуттєві основи буття.

Кант виділяє чотири антиномії, що відображено у Таблиці 12.