Філософія екзистенціалізму

Одним з впливових напрямків сучасної західної філософії є екзистенціалізм. Його назва походить від лат. ex(s)istentia – існування, тому цей напрямок також називають “філософією існування”. Екзистенціалізм, на противагу раціоналістичній філософії, став розглядати людину як переживаючу, страждаючу і трагічну істоту, що має свободу вибору і є відповідальною за свої вчинки.

Екзистенціалізм зародився в 20-і роки XX сторіччя між двома світовими війнами, розроблявся також під час і після другої світової війни. Катастрофічні історичні потрясіння, загибель мільйонів людей особливо гостро дали відчути крихкість людського буття, загострили питання про його сенс. Згідно екзистенціалізму, щоб встояти в такому світі, потрібно, насамперед, розібратися у своєму внутрішньому світі, головна увага приділяється духовній стійкості людини перед лицем ворожого світу.

Основні представники екзистенціалізму: у Німеччині – Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969); у Франції – Габрієль Марсель (1889-1973), Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Моріс Мерло-Понті (1908-1961); в Іспанії близький до цієї течії Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955). Духовними попередниками екзистенціалізму вважаються французький філософ XVІІ сторіччя Б. Паскаль, датський філософ XІX ст. С.К’єркегор, російський письменник Ф.М.Достоєвський, представники напрямку “філософії життя” – Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей. Систематичне впорядкування ідей екзистенціалізму належить М. Хайдеггеру («Буття і час»), К. Ясперсу («Філософія»), Ж.-П. Сартру («Буття і ніщо»). В рамках екзистенціалізму склалися два напрямки: атеїстичний - Хайдеггер, Сартр, Камю; християнський - Ясперс, Марсель.

Видатним попередником екзистенціалізму, який і заклав по суті його основи, став Серен К’єркегор (1813-1855). У своїх роботах «Страх і тремтіння», “Або – або”, “Стадії життєвого шляху” він наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина, яку можна пізнати лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. К’єркегор уперше використав термін “екзистенція” для позначення таких особливостей людського буття як неповторність, унікальність, його суто суб’єктивний характер, прагнення вийти за будь-які межі. Саме слово “екзистенція”, означаючи латиною існування, крім того, вказує і на інший смисл – вихід за межі усталеного. Саме ці якості і характеризують, за К’єркегором, глибинний вимір людського буття.

Першим теоретиком екзистенціалізму був М.Хайдеггер, який у своїй роботі “Буття і час” поставив проблему закинутості людини в чужий їй світ. На думку Хайдеггера, традиційна європейська філософія “забула” таку важливу для людини проблему як питання “про смисл буття”, яке можна вирішити шляхом аналізу людського бутя, адже тільки людині буття “відкрите”. Існування людини у світі може бути охарактеризоване як “власне” і “невласне”. “Невласне” – це життя по “типу інших”. Інші люди виступають для нас у формі предметів. Дивлячись на них, ми і самі починаємо розглядати себе як предмет. Погляд на людину як на предмет означає, що її можна “замінити”. Виникає несправжнє буття в “пересічності”, яке виражається Хайдеггером за допомогою екзистенціалу «Man» (mаn – займенник у німецькій мові, що вказує на те, що хтось невизначений щось робить). В несправжньому бутті людина занурена в суще, воно безособове, тому людина не пам’ятає про свою смерть. “Власне буття” пов’язане з усвідомленням своєї смертності. У смерті людина вже не виступає як функція, як предмет серед предметів. Тут вона унікальна.

Ж.-П. Сартр зосереджується на внутрішньому самовідчутті людини, переживанні нею свого буття. Вихідною властивістю людини він вважає свободу. Не існує сили, яка б змусила людину діяти чи жити тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути. Чому люди не реалізують своєї свободи? Тому що страх смерті змушує їх ховатися від неї, живучи “як всі”. А свобода вимагає відповідальності за наслідки обраних дій.

Таким чином, вихідний принцип екзистенціалізму – розглядати людину не іззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її духовного світу. Якщо філософи класичного напрямку намагалися пояснити людське буття на основі законів природи, об’єктивного світу, то екзистенціалісти підкреслюють, що людське «Я» не можна звести до тілесних і психічних процесів, до якихось універсальних психічних чи фізіологічних складових. Людина – особливе буття – єдине буття, що здатне запитувати про самого себе і про буття взагалі. Для опису людського буття екзистенціалісти вживають не категорії об’єктивної науки, а суб’єктивні, емоційно-забарвлені поняття - екзистенціали: «турбота», «покинутість», «відчуженість», «страх», «абсурдність», «смерть». Екзистенціали характеризують не світ у відриві від людини, а єдність світу і людини.

Для екзистенціалізму питання про самостійне існування природи малоцікаве. З його позицій для людини світ існує постільки, оскільки людина надає йому значення і смислу. Буття-у-світі розкривається через невіддільне від людини «роблення», а воно, у свою чергу, розкривається через «турботу». Ці положення екзистенціалізму дуже важливі сьогодні, коли саме турбота людини і людства про збереження буття планети, цивілізації, природного середовища повинна протистояти деструктивним тенденціям, що вирвалися з-під контролю.

Екзистенціалізм виходить з того, що людина творить сама себе, в ній існування передує сутності. Дитина, народившись, вже існує, але їй ще належить віднайти свою людську сутність, стати людиною. Це означає, що немає наперед заданої, «готової» людської природи. Людина - свого роду «проект», що живе, розгортається, реалізує чи не реалізує себе. Процес знаходження людської сутності індивідом триває все його життя. Доля людини – завжди бути в дорозі, тобто постійно піклуватися про знаходження своєї сутності, причому саме людської сутності. Людина обирає себе в кожний момент свого існування, вона приречена на свободу. Ми «закинуті» у певну епоху і у певний соціальний стан, але те, який ми зробимо вибір, ким себе зробимо – залежить від нас. Ніяка зовнішня сила (Бог, суспільство, природа), ніхто, окрім даного індивіда, не може за нього здійснити його перетворення в людину. І саме він несе відповідальність, якщо це перетворення так і не відбудеться.

Свобода, вибір невідривні від тривоги, занепокоєння і відповідальності. Зроблений людиною вибір має безліч наслідків, за які вона несе відповідальність як перед самою собою, так і перед іншими, і зовсім нелегко постійно нести тягар цієї відповідальності. Екзистенціалісти виступають проти віри в якийсь заздалегідь гарантований прогрес. Така віра в ХХ столітті є не просто наївною, але і винятково небезпечною. Як відзначає X. Ортега-і-Гасет, ідея прогресу «приспала» у європейців і американців те радикальне почуття небезпеки, що і є субстанцією людини. Бо, якщо людство прогресує з неминучістю, то з цього випливає, що ми можемо перестати бути насторожі, втратити пильність, звільнити себе від усякої відповідальності і надати можливість об’єктивному ходу історії робити свою справу.

Особливе місце в пізнанні людиною самої себе, згідно екзистенціалізму, належить маргінальним (пограничним) ситуаціям, коли людина знаходиться перед обличчям смерті, у ситуації втрати, любові, страждання, провини. Саме в ці критичні моменти найбільш повно відкривається її власна справжня сутність, людина розкривається такою, якою вона є дійсно, без «маски» - не тільки для інших, але і для самої себе.

Екзистенціальна філософія визначає життя як «буття до смерті». Смертні усі істоти, чому ж тільки людина задається подібним питанням? Тому що вона знає про власну смерть. Тварини теж смертні, але вони цього не знають і тому безтурботні. Людина - найтрагічніша і нещасна істота, якій дісталася найбільш незавидна доля: і бути смертною, і знати про це. Але у самій основі людського життя закладений парадокс: будучи неминуче смертною і знаючи про це, людина кожною миттю свого життя заперечує смерть. Цю трагічну і парадоксальну людську сутність дуже добре осягли і виразили в міфічних символах ще давні греки. Згадаємо Сізіфа, що був засуджений богами скочувати на гору важкий камінь. Як тільки він досягає з неймовірними зусиллями вершини гори, камінь зривається і з гуркотом падає вниз, а нещасний Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову котити його, і так продовжується вічно. Цей сюжет був використаний А.Камю в його роботі «Міф про Сізіфа», де формулюється центральне, на його думку, філософське питання: чи варте життя того, щоб бути прожитим. Камю створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття як “буття в абсурді”. Людині в цьому світі нема на що сподіватися, окрім самої себе. Але вона може знайти силу протистояти абсурду, безнадії. Камю вбачав гуманістичну задачу філософії в тому, щоб допомогти людині, яка знаходиться на межі розпачу, зберегти життя. Допомога філософії повинна полягати не в добросердно-оптимістичних запевненнях, що життя прекрасне. Камю вважає, що людина повинна дивитися на життя «відкритими очима», без ілюзій: світ абсурдний, так само, як абсурдні дії Сізіфа. І все-таки життя, навіть у ситуації абсурду, є найвищою цінністю. Таким чином, Камю від трагічного абсурдизму приходить до трагічного оптимізму.

В нашу епоху гранична ситуація між життям і смертю стала не тільки індивідуальною, але загальнолюдською проблемою. Людство вперше в історії не абстрактно, а цілком реально стало перед загрозою смерті. Найважливіший крок, який повинно зробити сучасне людство – усвідомити те, що сучасна ситуація дійсно граничною, і страх перед глобальною катастрофою повинен послужити справі виживання людства.

Філософія екзистенціалізму яскраво проявляє себе в літературі і мистецтві. Вона не втрачає свого значення, оскільки торкається найприхованіших глибин людської душі, виражає загальнолюдські цінності.