Класичний період античної філософії

Першими повернення філософської проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосму) та реалій її буття здійснили софісти - платні вчителі мудрості, риторики, логіки. Софістів справедливо називають представниками грецького Просвітництва: вони не тільки уособлювали собою критичне ставлення до всього того, що було предметом віри, а й популяризували знання в широких колах своїх численних учнів. Але софісти поставили на перший план суб’єктивний момент у ставленні людини до світу. Протагор (480-410 до н.е.) у своїй праці «Про істину» сформулював знамениту тезу: «Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, не існуючих, що вони не існують». Це означало, що судити потрібно не просто про речі, а про існування речей «через людину», що привело софістів до релятивізму, згідно з яким знання, закони, моральні принципи носять відносний, умовний характер, а значить, і загальнообов’язкове знання неможливе.

Саме проти цього виступив Сократ (470-399 до н.е.) – один з найбільш відомих філософів Стародавньої Греції. Відмовившись від пізнання природи, вважаючи, що світ речей не повинен цікавити справжнього філософа, Сократ зосередив основну увагу на питанні, що таке людина та її свідомість, на самопізнанні. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. «Пізнай самого себе» - улюблений вислів Сократа.

Зосередившись на дослідженні етичних проблем, Сократ вважав філософію вченням про те, як належить жити, і основне завдання її вбачав у виявленні того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей, згідно Сократу, є результатом незнання істини, доброго: якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не здійснить злого вчинку. Саме розум здатний дати вище загальнообов’язкове знання, яке є джерелом морального удосконалювання людини. Така позиція отримала в історії філософії назву етичного раціоналізму.

Але знання, за Сократом, не можна отримати у готовому вигляді, одержати ззовні, проголосити. Людина має прикласти значні зусилля, щоб набути його, воно народжується в процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, у процесі зіткнення протилежних думок і точок зору. Метод Сократа, який на його честь був названий в історії філософії сократичним, сам автор іменував «майевтикою» (грець. - повивальне мистецтво). Він полягав у тому, щоб допомагати істині народитися в ході спілкування. Вихідне начало методу - іронія, за допомогою якої Сократ будив у людей сумнів у загальновизнаних істинах і тим самим запрошував їх до міркування.

Сократ не фіксував письмово своїх думок, вважаючи, що думка має жити в діалозі, живому спілкуванні. Зміст його думок відомий через вчення його учнів, зокрема Платона. Сократ звернув увагу на те, що істина є процес, а філософія - не сама по собі мудрість, а прагнення до неї. Він любив говорити: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того».

Сократ є основоположником евдемоністичної традиції: він вважав, що вище благо для людини – досягнення щастя. Щастя не у багатстві і розкоші, а у доброчинному житті, що досягається на шляху помірності і розумного керування потребами, пристрастями і почуттями. Тому головними моральними доброчинностями він вважав мудрість, справедливість, помірність, мужність.

Сократа вважають уособленням філософії. Він жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Коли у 399 р. Сократ за хибним звинуваченням був засуджений до страти, він не прийняв пропозицію своїх учнів втекти з в’язниці, оскільки завжди проповідував необхідність підкорятися законам держави, а втеча б означала відмову від переконань. Своїм життям і смертю Сократ символізує призначення філософії: знайти міцну опору в самому собі, у своєму розумі.

Продовжувачем філософського вчення Сократа був його учень Платон (427-347 р. до н.е.) – творець системи об’єктивного ідеалізму. У Платона, як і у Сократа, провідною темою залишається морально-етична, а найважливішими проблемами філософських пошуків - людина, суспільство та держава. Значне місце також належить вченню про буття, згідно якому реальність розпадається на дві сфери: світ ідей і світ речей. Кожен предмет має свою ідею, своєрідний еталон, відповідно до якого він «виготовлений». Матеріальний світ – „тінь” світу ідей, вторинний; ідеями-еталонами є також найважливіші етичні принципи. Ідеї утворюють ієрархію: від менш загальних – до більш загальних, на вершині якої - поняття блага, добра. Матерія, за Платоном, є чимось невизначеним, безформним, що не має самостійного існуванням, що псує ідеї, є лише можливістю, а не дійсністю.

Відмінність між світом ідей і світом речей представлена в Таблиці 3.

Платон розробив так звану „теорію спогадів”, що є основою його гносеологічної концепції. Людина складається з безсмертної душі, що належить до царства ідей, і смертного тіла – в’язниці душі. Виходячи з віри у переселення душ (метемпсихоз), Платон вважав, що душі людей зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. До того як вселитися в людське тіло, душа перебувала у своєму чистому ідеальному стані, і їй був відкритий світ ідей. Вона вільно споглядала і фіксувала його. Вселившись же у матеріальне тіло, душа забуває те, що раніше знала. Проте сприйняття речей виступають стимулом для пригадування їх справжньої сутності: в результаті виникають загальні поняття. Тобто пізнання – процес пригадування душею знань, що зберігаються в ній. Щоб душа в ході переселень залишилася в царстві ідей, тобто звільнилася від тіла, необхідно досягти вищої досконалості: підкорити чуттєві потяги вищому розумному прагненню до блага. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більшою мірою душі вдається позбавитися тілесності. “Ідеї”, таким чином, пізнаються за допомогою розуму, незалежно від чуттєво даного зовнішнього світу, який не може дати справжнього знання, істини, а лише думку про неї.