38. Основні риси та історія розвитку лужицьких мов.

Лужицькі мови належать до західнослов’янської гілки індоєвропейських мов. Вони є рідними мовами лужичан, слов’янської меншини на сході Німеччини (традиційна німецька назва — сорби, історично вони відомі також як венди).

Існує дві літературні мови: верхньолужицька (hornjoserbsce), котрою розмовляє близько 40 тис. людей в Саксонії, та нижньолужицька (dolnoserbski), котрою розмовляє близько 10 тис. людей в Бранденбурзі. Територія, на якій поширені лужицькі мови, відома під назвою Лужиця.

Верхньолужицька мова (в.-луж. hornjoserbšćina) — одна з двох літературних лужицьких мов; термін також уживано (не цілком коректно) для означення верхньолужицьких діалектів. Належить до серболужицької підгрупи західнослов’янських мов. Верхньолужицькою мовою розмовляє та частина лужицьких сербів, що проживає на півдні історичного краю Лужиця, себто в Дрезденській окрузі Німеччини, а частково також на заході Польщі та півночі Чехії. Як літературна мова, виникла в XVI столітті, проте ще в XIX столітті існувала в двох варіантах: «євангелічному» та «католицькому». Першим користувалася більша частина людності Верхньої Лужиці, вірою — протестанти-лютерани, а другим — католицька меншина на заході цього краю; до речі, саме вона була активнішою в обстоюванні культурних цінностей усього народу. Але вже на початку XX століття функціонувала єдина літературна верхньолужицька мова. Існує художня література; за класиків вважають таких осіб: Гандрій Зейлер (1804—1872), Ян Радисерб-Веля (1822—1907), Якуб Барт-Цішинський (1856—1909), Юрій Брезан (1916—2006).

Лужицькі серби користуються латинською абеткою, доповненою літерами, що були створені за допомогою діакритичних значків ˇ (hóčka) і ´ (smužka).

Після орфографічної реформи 1 грудня 1948 року в верхньолужицькій абетці налічується 34 літери. Літери Qq, Vv, Xx використовують лише в чужих власних іменах. Принцип орфографії — етимологічно-фонетичний.

У верхньосербській мові сім голосних фонем та 31 приголосна.

Нижньолу́жицька мо́ва (н.-луж. dolnoserbska rěc) — одна з двох лужицьких мов. Належить до західнослов'янської підгрупи слов'янських мов. Писемність (на базі латиниці) виникла у XVI столітті. Нижньолужицька мова має більшу подібність із польською, в той час як верхньолужицька ближча до чеської. Яскравим представником її був поет Мато Косик (1853—1940).

Нижньолужицька мова має певні відмінності з верхньолужицькою, зокрема:

Фонетичні особливості:

Збереження звуку g, (в верхньолужицькій — h.)

r змінюється на š після приголосних p, t, k (трава = tšawa).

č змінюється на c (час = cas).

Морфологічні особливості:

Збереження двоїни.

Особливі форми минулого часу. (Аорист та імперфект)

Збереження супіна. (що не зберігся в інших слов'янських мовах, окрім словенської)

Щодо лексичних особливостей нижньолужицької мови, варто відзначити більший, аніж у верхньолужицькій, вплив німецької мови.

39. Основні риси та історія розвитку болгарської мови.

Болгарська мова — одна з південнослов'янських мов. Поширена в Болгарії, певна кількість носіїв також живуть в Україні (Одеська область), Молдові, Румунії, Македонії. Ця мова є офіційною мовою Болгарії.

Історія: Літературна мова сформувалася на середину XIX століття на базі північно-східних говірок. У XX столітті літературна мова зазнала значного впливу західних говірок, на території яких розташована столиця Болгарії — Софія. Писемність — на основі кирилиці.

У лексиці, а почасти й у словотворі, літературна болгарська мова відбиває також значний вплив літературної російської мови, переважно в сфері абстрактних, політичних та взагалі культурних понять: современност, изгнание, промежуток та інші, однак слід зазначити, що значна частина подібних слів за своїм походженням — старослов'янізми.

Писемна болгарська мова має тривалу історію. Найдавніші писемні пам'ятки відносяться до X сторіччя (надпис царя Самуїла, 993 року). Найважливіші етапи розвитку літературної мови:

• староболгарський період, щільно пов'язаний з першими продуктами конфесійного письменства при його виникненні в ІХ столітті

• середньоболгарський період (12—15 століття)

• новоболгарський (власне ранній новоболгарський) період — XVI — 1-а чверть XIX століття

• новітня мова — з 1-ї чверті XIX століття до нашого часу (автором першої болгарської граматики, виданої в 1844 р., був Іван Богоров).

Бувши давно закріпленою на письмі, болгарська мова дуже довго зберігала в правописі зв'язок із старовинною, почасти ще старослов'янською мовою. Лише 1945 нова влада народно-демократичної Болгарії ввела в загальнонаціональний вжиток раціональну та просту орфографію, в основному побудовану на морфологічному принципі із значними поступками вимові.

Особливості: Болгарській мові властиві глибокі діалектні відмінності. Так, за вимовою старого «ятя» (Ѣ) діалекти поділяються на східні та західні. До особливостей болгарської мови порівняно з іншими слов'янськими мовами належать такі риси:

• шт (записується літерою щ) на місці праслов'янського tj (в українській дало ч) та жд на місці праслов'янського dj (в українській дало ж): свеща [свешта] «свіча, свічка», чужд «чужий»

• особливий звук [ъ] на місці старого єра: сън «сон»

• наголос, який може стояти на будь-якому складі слова

• втрата відміни іменників та прикметників (а також займенників та числівників), окрім вокатива, який використовується з особистими іменами

• наявність постпозитивного артикля (артикль, що приєднується до кінця означуваного ним іменника): човек — човекът або човека «чоловік, людина — той чоловік, та людина», жена — жената «жінка — та жінка», дете — детето «дитина — та дитина».

• втрата інфінітиву, замість якого вживається особова форма дієслова теперішнього часу з часткою «да»: да зная «щоб мені знати»

• майбутній час утворюється за допомогою частки ще

• широке використання простих минулих часів, які зникли в інших слов'янських мовах — аориста та перфекта

• подвійний придієслівний додаток: мене ме викат «мене звати»

• переказувальний спосіб дієслова, який вживається для передачі інформації від третьої особи.